Цікавою була думка І.Т. Савенко (1910), який вважав, що найдавніший руський великокняжий герб складається, в основі, з двох знаків світлової системи письма, що походить від двох релігійних символів мімікографічного походження; ґенеза княжого символу знаку витікає з молитовного руху тіла родоначальника-жерця, пов’язаного з висвяченням; подібні графічні знаки походять від скіфів і сарматів й означають звернення до божества за благословенням. У нижній частині знаку автор бачить другий релігійний знак більш давнього походження і вважає, що він походить від землі і відображає її благословення, можливо, і з віддзеркаленням культу предків [73, с. 382].
Про знаки на монетах Володимира І.П. Крип’якевич (1914) писав, що вони «подібні до «трійці», потрійного свічника, уживаного по церквах» [37, с. 126]. На думку Є.М. Щепкіна (1915), знак міг бути стягом князя. Дослідник припускав у ньому схематичне зображення скандинавського корабля з двома прямими штевнями та кілем посередині і пропонував шукати розгадку родового знака Володимира у скандинавській символіці, яка, на його думку, повинна була містити сліди варязького походження княжої династії [107, с. 272-273]. Останньої думки додержується і М.П. Сотникова (1995), проте і її версія [84, с.241-245] не минула критики [53, с. 105-106]. Через сторіччя після розвідки М.М. Карамзіна М.С. Грушевський (1917) описував «загадкову фігуру» як «гарно стилiзований геральдичний знак неясного значення, щось вродi тризубця…» [17, с. 1]. Не посилаючись на раніше висловлену думку графа О.С. Уварова, відомий історик вважав тризуб знаком влади і зображенням реального предмету - верхівкою скіпетра чи головкою пірнача як символу влади князя Володимира Святославича [16, с. 98].
Критично підходячи до версій своїх попередників, М.С. Левшиновський (1915) вважав, що «загадкова фігура» на монетах не може бути зображенням ніякого реального предмету, бо вона була спеціально вигадана як печатка Володимира для карбування і розпізнавання монет в обігу [41, с. 238]. Поряд з «предметними» гіпотезами тлумачення «тризуба» припущення про штучність і абстрактність знака на той час було новим. Але з цього приводу заслуговує уваги думка В.Ю. Січинського (1953), що «в старі часи жодна емблема чи знак не був випадково придуманий, не носив характеру принагідності, не прописувався оригінальністю, лише нав’язував до якоїсь давнішньої традиції, глибшого значення символу та мав значення емблеми саме тим, що був уже раніш знаний, що був освячений віками своїм символічним змістом. Знаки-герби в старі часи служили охороняючим засобом, як печатка, як ознака влади, сили, уміння чи інших важливих прикмет» [80, с. 9-10]. Природно, знак мав певну ідею, тому і став «родовим знаком Рюриковичів».
М.О. Таубе (1929) вважав, що знак не зображував ніякого реального предмету. Тобто, його слід розглядати як умовну геометричну фігуру або орнамент, витоки якого ведуть на північ, до Скандинавії. Проте, він припускав, що це також міг бути лілейний вузол, розповсюджений у середньовічній побутовій археології серед чисельної групи подібних знаків, що мали якесь магічне значення: замовляння, приворожування щастя та заклинання зла [88, с. 131-132]. Але він зауважував, що «загадковий знак» все ж таки відрізняється від скандинавських рун, зберігаючи форму тризуба, широко розповсюдженого у країнах Євразії як символу влади і регіоні дій скандинавських вікінгів. Тому М.О. Таубе запропонував тлумачити «загадкову фігуру» як стилізоване зображення морського тризуба - найдавніший символ влади, який надалі з символу влади і власності князя перетворився на символ суспільно-державного значення, що зображений на монетах [88, с. 132]. О. Пастернак (1934) вважав гербом «київський тризуб», що складений «із фігур старинної зброї, як лук, меч та інші старовинні воєнні приладдя, зложені в один образок (фігуру або піраміду)» [64, с. 22]. О.М. Рапов (1968) писав, що «знаки представляют собой какие-то необычные трезубцы. Крайние зубцы больше всего напоминают лезвия ножей или крылья какой-то птицы» [69, с. 65].
На думку В.Ю. Січинського, методика розпізнавання в елементах тризубої фігури знайомих нам предметів, символів чи емблем на підставі суто зовнішньої схожості «хибна і примітивна». Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків Володимира і Ярослава, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» [80, с. 15]. Відкидаючи норманське походження знака і фактично перебуваючи на позиціях К.В. Болсуновського, вчений побачив ґенезу українського «тризуба» в «триалії» - тризубі грецького бога Посейдона [80, с. 34]. Щодо ґенези «тризуба», на думку В.Ю. Січинського, виключне значення має зображення на прієнській монеті з написом «ПАNТІКА». Саме воно становить переходову ланку від звичайного знаку Посейдона до емблематичного знаку на монеті Володимира [80, с. 36]. В.Ю. Січинський зауважує, що ідею тризуба, себто трьох зубів, можна «знайти» де завгодно: в палеоліті і неоліті, в культурах Месопотамії чи Єгипту, але це не дає відповіді на питання ґенези тризуба на Україні. Інша справа, коли аналізується культурний процес суміжних територій та взаємовідносин з культурними областями та центрами [80, с. 40-42].
Версії, що тризуб на монетах київських князів є закодованим зображенням якогось птаха, пропонували Б.В. Кьоне (крук як геральдичний символ скандинавів), О.О. Кунік (голуб як символ Святого Духа), С.О. Гедеонов (сокіл-рарог як символ поморських слов’ян - ободричів, з яких начебто пішов Рюрик). Розвиваючи думки своїх попередників, у другій половині ХХ ст. це наполегливо доводили радянські дослідники С.С. Ширинський, О.М. Рапов і В.І. Кулаков. С.С. Ширинський (1968) зіставив зображення на геральдичних підвісках з тризубом князя Ярослава і орнаментом на наконечнику піхв меча, в якому побачив стилізовану тамгу князя Володимира, перетворену на «пташине» зображення. Дослідник вважав, що походження знаків київських князів слід пов’язувати ще з більш давньою родовою тамгою, сюжетом якої було зображення якогось невідомого птаха, що був начебто давнім тотемом княжого роду і допомагав членам родової групи. Використаний у стилізованому вигляді у знаку київського князя, цей птах захищав свого сюзерена та його васалів [105, с. 220]. Його точку зору піддав критиці А.А. Молчанов: «Извлечение … отдельными авторами из всевозможных плетенок и прочих узоров искомой схемы триплета, автоматически признаваемой княжеской тамгой, методологически более чем сомнительно, хотя бы из-за повсеместного распространения ее как одного из самих простых и потому популярных растительных мотивов. Тем более не стоит, объявляя все фигуры, сходные по общему абрису с трезубцем, знаками Рюриковичей, строить, таким образом, какие-либо гипотезы» [56, с. 70].
«Реанімуючи» версію С.О. Гедеонова, О. М. Рапов (1968) теж побачив у монетних знаках київських князів падаючого головою вниз птаха з гострими та довгими крилами. Виникнення княжого знаку він також пов’язував з соколом, який начебто був давнім тотемом роду, з якого походила княжа сім’я [69, с. 67-69]. В.І. Кулаков (1988) розглядав вже два види тотемних символів, що начебто могли знайти втілення у знаках влади руських князів: птах-хижак - супутник воїна, емблема дружинника (крук - у скандинавів) та птах-жертва - півень (у руському фольклорі) [38]. Для доказу своєї версії О.М. Рапов посилається на давньоруські художні твори: билини і «Слово о полку Ігоревім», де руські князі Ігор, Всеволод, Володимир звуться «соколами» і «соколичами», а половці та інші вороги Руської землі - «воронами» [69, с. 62-69]. «І хоча останні знахідки в Ладозі експедиції А. Кірпічнікова, особливо знахідка 20 червня 2008 р. поблизу будівлі 930 р. ливарної формочки з соколом з піднятими крилами, дають підстави переконливо пов’язати сокола з тризубом, все ж їх недостатньо для підкріплення «ободрицької» версії», - вважає Л.В. Войтович, - «це зображення має безліч аналогій у скандинавських матеріалах, у тому числі ладозьких, гніздовських, … проблема трактування цього зображення і його ґенези не менш складна» [12, с.36].
Версії орнітоморфного прототипу знака неодноразово ставали об’єктом для критики дослідників. Сокіл не був давнім божеством ані у слов’ян, ані у скандинавських народів. З прийняттям християнства жодному язичницькому богові не залишалося місця у новій державній релігії, хоча пережитки язичництва ще зберігалися довго. Виключно вичерпну характеристику цьому тлумаченню дав А. А. Молчанов: «Самым уязвимым местом этой гипотезы является полное отсутствие каких-либо признаков зооморфности у ранних вариантов (Х - самое начало ХІ в.) начертания тамги Рюриковичей. накреслення тамги Рюриковичів. Появляются же такие признаки лишь в результате его явного переосмысления, а именно под рукой иноземного изготовителя «Ярославля сребра» малого веса» [53, с.105] (мова йде про монетні підробки срібників Ярослава Володимировича - авт.). Очевидна слабкість цих побудов підкреслюється тим, що двозубі знаки, якщо слідувати орнітомофній гіпотезі, можуть утворюватися тільки іншим ракурсом хижого птаха, що, природно, викликає законне здивування дослідників.
Л.В. Войтович (2011) також вважає, що «інтерпретації тризуба, далекі від свого вирішення. Недавно свою версію тризуба як зображення якоря, символу мученицької смерті папи римського Климента, заступника давньої України, святого, особливо шанованого Західною і частиною Східної Церков, висунув львівський дослідник І. Мицько. Ці ж ідеї розгорнули у своєму дослідженні О. Бєлов та Г. Шаповалов» [12, с.36]. О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов (2008) висунули гіпотезу, що у ранньохристиянській символіці зображення хреста, якоря і літери «Т» були тотожними. На підставі іконографічного аналізу зображень знаків князів Володимира і Ярослава на монетах і геральдичних підвісках дослідники намагаються довести, що «тризуб» представляє собою «хрест-якір», який начебто був символом Віри, Надії і Спасіння у давній Русі, а «сучасний державний герб України, у його нинішньому вигляді, є символічним графічним знаком, що представляє собою нижню частину культово-геральдичного знаку «хрест-якір» [5, с. 197]. Ця версія, яка вперше була пропонована Г.І. Шаповаловим [102], також ґрунтовно спростовується А.А. Молчановим: «В эту схему … никак не вписываются ни самые ранние, ни самые поздние варианты княжеской тамги» [52, с. 267].
На думку М.П. Сотникової (1995), найпростіший двозуб Рюриковичів своїм накресленням дуже нагадує стилізоване зображення давнього скандинавського судна без корми, але з двома носами та довгим, дуже розвинутим кілем, що з’явився у VIII ст. [84, с. 241]. А.А. Молчанов вважав, що звернення до північноєвропейських паралелей у пошуках прототипу знаків Рюриковичів цілком виправдано [52, с. 268]. Він дотримувався скандинавських коренів у давньоруській владній символіці, вважаючи геральдичні підвіски з княжими знаками скандинавським запозиченням [52, с. 263]. Проте версія М.П. Сотникової не може бути прийнята із-за іконографічної несхожості раннього двозубу з відомими модифікаціями скандинавських драккарів [53, с. 106].
А.А. Молчанов вважав, що двозуб найпростішої форми був чи принесений - як символічний мотив, що зв’язаний скоріш за все з генеалогічним міфом, - зі скандинавського культурного кола, чи був обраний варязьким князем вже на території Східної Європи. Проте, до 70-х рр. Х ст. цей династичний знак переходив як символ єдності правлячого княжого роду Рюриковичів у спадщину від батька до сина без змін. Перші зміни початкової схеми двозубу відбулися, на думку дослідника, під час династичних зіткнень синів Святослава Ігоровича [52, с. 263]. Розглянувши різні варіанти інтерпретації своїми попередниками передбачуваних прототипів княжих знаків, А.А. Молчанов констатував, що поки нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісного змістовного значення особисто-родової емблеми Рюриковичів. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики начальної тамги є постійна її поява вже в чітко стилізованому вигляді. Він вважав, що наблизитись до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу [50, с. 268].
На думку В.І. Стависького (1990), у різних народів на етапі утворення класів з’являються умовні писемні позначки - тамги, знамено, рубежі, клейма, мітки тощо, які здебільшого мають подібні зображення родового знаку і двояку природу. З одного боку, вони є знаками власності голови роду, що використовувалися для таврування худоби, позначення територій тощо. З другого - ймовірно їх використання з магічною метою як оберегів, що сакральним шляхом захищають ті предмети, на які їх нанесено. Серед них дуже широко представлені знаки у формі двозубів і тризубів з індивідуальними відхиленнями-«відп’ятнишами» [87, с. 98-99]. Зіставляючи монетні зображення на монетах Володимира Святославича, В.І. Стависький дійшов висновку, що заміна знака над плечем князя на золотниках і срібниках І типу на німб над його головою на монетах ІІ-ІV типів, а також зображення Христа на зворотному боці перших монет на княжий знак на реверсі наступних свідчать про сакральну природу і захисну функцію княжого знаку [87, с. 101-102]. Він пропонує розглядати «княжі» знаки як сакральні піктограми; саме ця сторона знаків, мабуть, висувала їх у якості державних емблем різних народів на ранніх етапах їх державності і визначала сферу їх використання у якості зовнішньополітичного сакрального символу [87, с. 100].
В.І. Стависький вважає, що їх слід розглядати як знаки остаточного родового усвідомлення, у яких повинні були знайти відбиток дохристиянські космографічні уявлення. Він вважає, що графічна композиція на монетному полі із численних солярних знаків (хрестики, кружальця) і знаку місяця є архаїчним символом безперервності часу, вічності. За В.І. Ставиським, для князів сакралізація ідеї безперервності їх княжіння була найбільш актуальною [87, с. 104]. Він вважає, що княжі знаки, які відносяться до епохи родових відносин, коли вони функціонували як знаки власності князя та його роду [56, с. 83], пов’язані з родовим усвідомленням і відбивали характерні для цього усвідомлення уяви про світобудову і владу як частки цієї світобудови [87, с. 108]. Спираючись у своїх побудовах на реконструкцію світогляду давніх слов’ян за Б.О. Рибаковим [72, с.199-203, 234-248, 340-346, 199-203], дослідник припускає, що у якості державної емблеми давньоруських князів Х-ХІ ст.ст. були прийняті язичницькі культові символи Роду (двозуб) і воєнно-дружинного бога Перуна Громовержця (тризуб), які виконували як функцію знака-оберега, так і знака власності. Саме з їх магічною природою він пов’язує їх широке розповсюдження на території Давньої Русі [87, с. 112]. Ідею В.І. Стависького бачити у схемі княжого знака закодовану ідею макрокосму, яка базується лише на дохристиянській родовій свідомості, піддали критиці О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов. За їх словами, «дослідник пішов хибним шляхом» [5, с. 103] і «невірно розглядає ці, безумовно, християнські символи як тільки дохристиянські солярні знаки» [5, с. 104].
На відміну від В.І. Стависького, Н.О. Соболєва обачно не пропонує власного предметного тлумачення знаків. Проте вона вважає, що подібні висновки базуються на результатах вивчення ідеології давніх суспільств, яка відображала стан соціальних явищ і усвідомлювалася людьми в епоху складання держав. Зокрема, індоєвропейські народи розрізняли феномени, що відносились до панування і управління, фізичної сили, родючості та багатства [82, с. 29]. У пошуках аналогій і порівняльно-історичних паралелей Н.О. Соболєва звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії. Вона певно має рацію, коли серед графічно тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення. Н.О. Соболєва згадує, що у Монголії знайдені знаки власності у вигляді тризуба, що мають магічний зміст і специфічну назву («трон», «місце правителя», «вівтар»). У писемних текстах, які містять назву цієї тамги йдеться про ханів на тронах, правителях, що займають престол, що дає підставу відносити тамгу з подібною назвою до привілеїв пануючих сімей [82, с. 30]. На думку І.Л. Кизласова, поховальні єнісейські стели (Тува, VIII - початок ІХ ст.) містять епітафії з тамгами (геральдичними знаками) у вигляді тризуба, що належали представникам аристократичних родів. Знаки у вигляді двозубів і тризубів знайдені на посуді волзьких булгар. Припускається, що то була спеціальна торгівельна мова, яка, можливо, бере початок від тамг, що вона була поширена у торгівельно-виробничих колах у регіонах найбільш сильної взаємодії. Н.О. Соболєва згадує роботи М.Д. Полубояринової з дослідження золотоординської кераміки, де двозуби і тризуби скоріше за все були знаками власності купців, а на золотоординських монетах ХІІІ-ХІV ст.ст. - тамгами родів, що царювали [82, с. 30-32]. Комплекс тамгоподібних двозубів і тризубів Хумаринського городища (форпосту Хазарського каганату) у Карачаєво-Черкесії відносять до існування болгаро-хазарського періоду (VIII-IX ст.ст.). За накресленням (додаток Ю) вони типові для тюркомовних народів, що мешкали у цей період у землях Північного Кавказу і степах Східної Європи. Дослідниця викладає узагальнену версію Х.Х. Біджиєва про змінення змісту тамги залежно від предмету, на який вона наносилася: на кераміці знаки могли бути мітками ремісників або власників майстерень, на будівельних блоках - знаками обліку матеріалів чи виконаної роботи, знаки на різних предметах у середині городища - родові або особисті тамги населення, на стінах фортець - тамги пануючих родів; виділяє і релігійно-магічну функцію знаків, що були знайдені у могильниках, поховальних камерах, на каменях святилища [82, с.32-33].
Підкреслюючи найбільш близькі графічні аналогії давньоруським знакам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві, Н.О. Соболєва, насамперед, звертається до досліджень тамгоподібних знаків Хазарського каганату, як найближчого сусіда придніпровських слов’ян. На протязі VII - X ст. Хазарії належало провідне місце в історії південних земель Східної Європи, вона була істотним воєнно-політичним і економічним чинником і межувала з територіями, де зароджувалась державність Київської Русі. За висновками П.П. Толочко, «по существу, именно кочевники в значительной мере изменили этнокультурную систему восточнославянских народов, надолго изолировав их от европейского мира» [92, с. 7]. Надзвичайно важливими Н.О. Соболєва визнає дослідження тамгоподібних знаків, на які звертав увагу ще М.І. Артамонов, розкопуючи у 30-і рр. ХХ ст. поселення на Нижньому Доні. Дослідник порівнював знаки, що знайдені на саркельських цеглинах, зі знаками, що накреслені на камінні Маяцького городища, а також на камінні і цеглинах фортеці Пліски - середньовічної столиці дунайських болгар [3, с. 301-302; 4, с. 23].
Формально-типологічні дослідження, що здійснювалися більшістю науковців, дозволяють не тільки відзначити неоднорідність знаків при всій удаваній ідентичності їх накреслення, але і зв’язати цю неоднорідність з різними етносами, територіями та хронологією. Такий підхід на початковій стадії вивчення, коли складається корпус знаків, успішно застосовувався протягом півстоліття, практикується він і досі [112, с.107-117]. Але в останні роки здійснюються пошуки нових методик аналізу, в основі яких лежать дослідження комплексу знаків за однотипністю їх носія (за призначенням, матеріалом, хронологією), що виявляє закономірності використання групи знаків тієї чи іншої форми або навіть одного знаку і дозволяє більш конкретно ставити питання щодо семантики останніх [82, с.34, прим.63]. За оцінкою Н.О. Соболєвої, «феноменальну» роботу у цьому напрямку виконала В.Є. Фльорова (1997; 2001). Зробивши спочатку формально-типологічне дослідження хазарських графіті, серед яких велику частину склали тамгоподібні знаки [95], надалі вона значною мірою змінила напрямок свого дослідження, використовуючи систематизовані графіті для реконструкції релігійних уявлень і світогляду народів Хазарії [96]. Основним матеріалом для її дослідження стали амулети, проте авторка розглядає також торевтику, графіті на кістяних виробах, цеглинах, кам’яних блоках, кераміці, печатках-підвісках тощо [82, с. 34].
Тема дзеркального подвоєння широко відома у давньому мистецтві у симетричності композицій із дзеркальним зображенням левів, коней, птахів або інших зоо- та антропоморфних персонажів з боків божества або світового дерева. На думку В.Є. Фльорової, є всі підстави вести саме до цієї схеми тип розповсюдженого амулету з парними протомами, місячниці, а у графіці - численні двозуби і тризуби, що є характерною ознакою знакової системи Хазарії [96, с. 43]. В.Є. Фльорова пригадує, що ідея походження двокінькових привісок (проте не салтовських, а верхньокамських) саме від придніпровських антропозооморфних фібул, що пропонована Т. Арне ще у 30-х рр., отримала розвиток у другій половині ХХ ст. [96, с. 47]. Cемантика двопластинчастих антропозооморфних фібул VI-VII ст.ст. була докладно розглянута Б.О. Рибаковим у монографії «Язичництво Давньої Русі», де він відзначив ритуальну функцію цих неординарних складно-композиційних предметів, що оформлялися, на думку дослідника, у відповідності з їх сакральними цілями [71, с. 200-204]. Підкреслюючи, що двозуби та тризуби мають широке розповсюдження на різних предметах салтово-маяцької культури - будівельних залишках, кераміці, кістяних виробах, пряжках, печатках-підвісках тощо (додаток Я), В.Є. Фльорова не виключає, що вони могли бути племінними або посадовими тамгами, які пов’язані з певним статусом володаря. Не полишаючи поза увагою і семантичну природу цих знаків, В.Є. Фльорова задається питанням: чи не уособлюють вони якесь верховне божество, з яким могли співвідноситися? [96, с.54]. Для цього певно є підстави.