М.О. Таубе вперше підняв питання про міждисциплінарне дослідження джерел. Тільки таким чином, на його думку, можна з’ясувати первинну форму знака, місце і час його виникнення, призначення і внутрішній зміст. Дослідник закріпив думку про скандинавські корені «загадкового знака», яка вже існувала в історіографії, але не відкидалася ідея і його південного запозичення. На його думку, знак мав якесь магічне значення [88, с. 131-132].
Ґрунтовна робота В. Ю. Січинського «Український національний знак і прапор» (1937), що була видана у Празі, стала підсумком майже двадцятип’ятирічної праці автора. Частина її присвячена дослідженню «тризуба» і є спробою комплексного підходу до вирішення проблеми. Вона складається з п’яти розділів. У першому розділі «Значення Тризуба» автор оглянув літературу з дослідження «тризуба», де згадує роботи І. Бартоломія, М. Грушевського, О. Куніка, М. Таубе, І. Толстого, Б. Ханенка, Л. Цегельського та ін. Брошури О. Пастернака і Т. Скотинського, які були видані у 30-х рр. і спеціально присвячені тризубові, він критикує за використання лише частини опублікованого матеріалу, цінними розвідками «тризуба» називає публікації М. Андрусяка, М. Битинського, М. Міллера. В.Ю. Січинський відзначив, що російська історіографія пояснювала тризуб головним чином скандинавсько-новгородськими впливами з півночі. Дослідник піддав критиці роботи О. Орєшникова, Б. Рибакова та О. Ільїна, які, на його думку, однобічно зводили значення українського «тризуба» лише до особистого чи родового знака власності князів і недооцінювали останній як державний герб чи національний знак [80, с. 8-9]. Він критикує «хибну і примітивну» методу тлумачення знаків виключно на підставі їх зовнішньої схожості. На його думку, для вивчення «тризуба» необхідна ширша база та методологія, що приймає на увагу цілий комплекс культурного процесу даної території.
Другий розділ під назвою «Історичні пам’ятки» містить перелік пам’яток із зображенням «тризуба». В.Ю. Січинський відзначає, що в літературі бракує докладних описів і аналізів тих пам’яток, що є джерелом для всіх питань, зв’язаних з «тризубом». Автор демонструє критичний підхід до вибору матеріалу, що підлягає дослідженню, і докладно вивчає знаки на монетах та інших предметах. Дорікаючи попередникам, В.Ю. Січинський пише, що вивчення монет було незадовільне і, зокрема, піддав критиці ненауковість методів дослідження написів на монетах М. Кондаковим і Б. Кьоне. Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків на монетах Володимира, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» та констатував, що «за винятком першого, - всі інші знаки … переходять певну еволюцію» [80, с. 15]. Він справедливо дорікає О. Орєшникову і Б. Рибакову які головним чином вбачали у тризубі лише знаки власності і менш за все державності.
У третьому розділі «Здогади про тризуб» В.Ю. Січинський згадує всі відомі йому припущення про тризуб, що робили багато істориків і аматорів і визначає напрямки впливів грецьких та візантійських орнаментальних стилів в українській стилістиці. Висвітлюючи питання походження знака, В.Ю. Січинський твердо висловлюється проти норманської теорії і спроб деяких дослідників пов’язати з нею походження «тризуба». Спростовує він і намагання деяких дослідників побачити у «тризубі» зображення птаха, який падає головою донизу, що знайдені серед скандинавських малюнків.
Четвертий розділ «Ґенеза тризуба» містить роздуми автора щодо походження тризуба. В.Ю. Січинський знаходить коріння знака київських князів у «триалії» - знаку тризуба грецького бога Посейдона [80, с. 34-36]. В.Ю. Січинський вважав, що крім тризубів понтійської держави, відомо багато інших тризубих знаків, які також походять з Криму або з півдня України. Він робить висновок, що тризуб був знаний як символічний знак найменше, аж до доби ІІ ст. по Хресту [80, с. 38].
У п’ятому розділі «Історичний розвиток тризуба» автор комплексно розглядає історію його дослідження. Цей розділ він доповнює мапою «Топографія тризуба на Україні». Торкаючись європейського впливу на витоки тризуба, В.Ю. Січинський піддає критиці російську історичну науку за недооцінку ідеї «трьох зубів» і значення впливу античної і візантійської культур на історичний розвиток Північного Причорномор’я як території, що межувала з давньоруськими землями [80, с.40-42]. Головний висновок автора - генетично український «тризуб» веде свій початок з Греції.
О.М. Іоаннисян (1983) у статті «Родовые знаки древнерусских князей Х-ХІІІ вв. (литература и источники)» розглянув стан дослідження в історіографії походження, семантики та призначення знаків Рюриковичів. Дослідник підкреслив, що усі княжі знаки мали двозубу або тризубу основу, проте у кожного князя була його власна різновидність знака. Він скорочено оглянув роботи О.В. Орєшникова [61; 62] з розробки теорії родового успадкування княжих знаків, Б.О. Рибакова [70], який значно розширив їх джерельну базу і вважав знаками власності, капітальну працю з сфрагістики В.Л. Яніна [109], який вважав знаки Рюриковичів геральдичними емблеми князів. Автор відзначив, що в останній час спостерігаються тенденції вважати знаки Рюриковичів княжими гербами і на цій підставі робити висновки про те, що геральдична система склалась на Русі ще у Х ст.
Підводячи підсумки стану дослідження проблеми, О.М. Іоаннисян підкреслює, що в історіографії єдиною спробою пояснити походження і семантику знаків Рюриковичів є стаття О.М. Рапова «Знаки Рюриковичей и символ сокола» [69], який «видит в них связь со стилизованным изображением сокола» [24, с.110] як давнім «тотемом рода, от которого происходила княжеская семья» [69, с.69]. За висновком автора, в історіографії досі остаточно не з’ясоване важливе питання про вид знака: родовий знак чи знак власності? Класифікація знаків Рюриковичів ще остаточно не розроблена, атрибуція багатьох знаків не може вважатися безперечною, а інші знаки зовсім не атрибутовані. На думку О.М. Іоаннисяна, подальші дослідження вимагають вирішення також питання походження і семантики знаків. «Только при условии решения этих проблем можно будет ставить вопрос о сложении древнейшей русской геральдической системы» [24, с. 111]. В останні роки знаки Рюриковичів як найдавнішу геральдичну систему Русі активно намагається представити С.В. Бєлєцький [6, с.431, прим.1].
К.Ю. Гломозда і Д.Б. Яневський у статті «Історичні гербові відзнаки та прапорові барви України» (1990), яка була опублікована у найвпливовішому історичному виданні, розглянули найважливіші версії щодо призначення, ґенези та походження знаків Рюриковичів, що існують в історіографії [14]. Автори викладають традиційні для радянської історичної науки теорії розвитку цього знаку за роботами О.В. Орєшникова, Б.О. Рибакова і В.Л. Яніна. Вони згадують гіпотезу А.А. Молчанова про використання княжою адміністрацією геральдичних підвісок зі знаками Рюриковичів ще на початку Х ст. як вірчих знаків у зовнішньополітичній та торгівельній діяльності; розглядають спробу В.С. Драчука виявити спорідненість давньоруських княжих знаків з системами символів античного світу, у сарматів і боспорських царів; згадують поширену версію О.М. Рапова щодо ототожнення знаків Рюриковичів з ймовірним родовим тотемом у вигляді сокола тощо. Дослідники дійшли висновку, що вкрай мінливі індивідуальні княжі знаки не дозволяють вважати їх справжніми гербами, характерними для середньовічних європейських монархів. На їхню думку, «постiйна боротьба за великокнязiвський стiл, виникнення ворогуючих угрупувань перешкодили тому, щоб iндивідуальнi знаки окремих князiв претендували на загальноруське значення» [14, с. 46].
К.Ю. Гломозда і Д.Б. Яневський констатували, що «проблема походження, семантики i призначення так званих «знаків Рюриковичів» належить до найменш розроблених в iсторичнiй науцi питань, хоч певна історіографія з нього існує [посилання на роботу О.М. Іоаннисяна (1983) - авт.] ... Безперечним здавалося лише одне: це - родовий знак князів з династії Рюриковичів. Проте й остання теза нині потребує явного коригування» [14, c. 47]. Вважалося, що роботи К.Ю. Гломозди і Д.Б. Яневського відповідають на всі головні питання, що пов’язані з історією та значенням княжих знаків. Вони суттєво вплинули як на поширення історичних знань про ці знаки, так і на розвиток тогочасної української історичної думки щодо походження, ґенези та змісту тризуба.
Третій період (90-і рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.). На початку 90-х рр. ХХ ст. політизація «тризуба» Володимира Великого у зв’язку з відродженням національної символіки України призвела до зниження наукового рівня вітчизняних робіт про «тризуб» і сприяла виникненню все більш оригінальних дослідницьких побудов і фантастичних тлумачень «тризуба» [5, с. 173-174; 82, с. 17]. Намагаючись подолати колишні ідеологічні табу, дослідники за інерцією починали відкидати і логіку узагальнень історичної інформації про знаки Рюриковичів, вважаючи адекватними лише альтернативні підходи.
Науковий стан дослідження проблеми у цей період докладно розглядається у монографії О.Ф. Бєлова і Г.І. Шаповалова «Український тризуб: історія дослідження і історичний реконструкт» (2008). За їх оцінкою, публікації К.Ю. Гломозди і Д.Б. Яневського, В.І. Сергійчука, Б.З. Якимовича були, «безумовно, якісною спробою виконати замовлення політичних сил, що успішно перебирали владу у свої руки». Вони задовольняли інтерес широкого загалу українського суспільства, проте «не давали відповіді на запитання: звідки і як з’явився тризуб на території України і що він позначає?» [5, с. 173], а перші вітчизняні науково-популярні публікації головним чином викладали лише положення попередніх робіт радянських та українських істориків [5, с. 112].
В результаті поєднання наукової інформації із оглядових публікацій в академічних виданнях, що не містили відповідей на головні запитання щодо походження «тризуба», з ненауковою концепцією В. Шаяна [103], автора з Канади, про «триєдність і трисутність» з’являється офіційно проголошена псевдонаукова спрощена і примітивна «концепція про глибинну суть» українського тризуба [5, с. 173].
В серпні 1991 р. у Києві відбулась наукова конференція «Історичні традиції української символіки». За її матеріалами газета «Голос України» опублікувала статтю «Яка символіка традиційна», що була підписана 23 депутатами і вченими. У статті була висловлена «найімовірніша версія» тлумачення українського «тризуба»: «тризуб, родовий знак Рюриковичів, очевидно, символізує триєдність та тривимірність світу, історичний зв’язок трьох поколінь в огляді одного людського життя, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого, є й уособленням для нас соборності українських земель» [20, с. 3].
Через 17 років науковий рівень цього своєрідного «меморандуму» серпневої конференції 1991 р., який відбивав тогочасну вітчизняну історичну думку, О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов охарактеризували як «неоднозначний» [5, с. 115]. Але саме завдяки цим уявленням у науковому середовищі і політичним настроям у національно-демократичних громадських рухах України 19 лютого 1992 р. відбулося історичне засідання Верховної Ради України, на якому після розгляду питання «Про Державний герб України» золотий Тризуб на синьому тлі як елемент Великого Державного Герба був затверджений Малим Державним Гербом України [67].
О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов характеризують цей період поглибленням кризи української радянської історичної науки, який починається радикальним переглядом оцінок уявлень щодо «тризуба», і розглядають роботи науковців і аматорів, що писалися з кон’юнктурних міркувань, створювались на нетворчих запозиченнях та спрощеннях попередників, а часто і взагалі на ненаукових позиціях (О.А. Братко-Кутинський, А.Г. Луців, О.Я. Козуля, О.М. Хмельовський, Р. Фурдуй, О.П. Черних та ін.).
У публікаціях А.Л. Сокульського, О.С. Кучерука, Г. Лозко «тризуб» розглядався як філософсько-символічний знак «триденс», який відбиває триєдність світобудови, чи «тридент» - магічне число три, яке несе у собі сакральне значення, зв’язане з троїстим характером верховної влади і є одним з архетипів людської цивілізації тощо. Автори звинувачують деяких дослідників (В. Баленок, А. Желєзний, В. Кір’язов, Н. Соболєва), у публікаціях яких спостерігались спроби відмовити українцям у їх історичному праві мати «тризуб» у якості національно-державного герба на підставі того, що його використовували інші давні та прадавні культури [5, с.174]. Проте, на їх думку, роботи Г. І. Шаповалова і В. І. Стависького [87] «характеризують новизна, глибинний науковий пошук і продовження кращих традицій першого і другого періодів дослідників Київської Русі» [5, с. 173].
Провідний фахівець з дослідження знаків Рюриковичів А. А. Молчанов у роботі «Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения» (2005) узагальнює результати дослідження знаків, викладає стан вивчення, висвітлює проблеми джерельної бази, першочергові завдання та проблеми, що стоять перед дослідниками княжих емблем на початку ХХІ ст. [52]. А.А. Молчанов згадує роботи кількох поколінь радянських істориків (В.С. Драчука, М.П. Ліхачова, О.В. Орєшнікова, Б.О. Рибакова, В.Л. Яніна, С.О. Яценко), завдяки яким визначені територіальні та хронологічні межі обігу і сфера застосування знаків Рюриковичів, з’ясовано, що їх еволюція зумовлена системою успадкування, що існувала ще у боспорській та аланській традиціях тощо. Автор висловлює думку, що знаки Рюриковичів обслуговували аналогічні сфери життя суспільства, які існували у сусідніх степових народів [52, с. 253], і будує загальну модель зародження и розвитку тамги Рюриковичів аж до її зникнення у середині ХІІІ ст. [52, с. 263-265].
А.А. Молчанов піддає критиці версії походження княжих знаків, які пропонують В.І. Кулаков, О.М. Рапов, М.П. Сотникова, А.Л. Хорошкевич, Г.І. Шаповалов, С.С. Ширинський та ін. Критикує С.В. Бєлєцького, який намагається вкрай деталізувати правила наслідування знаків, за якими відбувалося змінення тамг від одного індивідуального варіанту до іншого. Він робить висновок, що всі складності у дослідників виникають з-за відсутності цілком надійної вихідної бази даних.
На думку А.А. Молчанова, вкрай важливе значення має введення до наукового обігу нових речових та зображальних джерел зі знаками Рюриковичів, поглиблене вивчення раніше відомих джерел за використанням сучасних методів комплексного джерелознавства. А.А. Молчанов відзначив, що до зображень знаків Рюриковичів на монетах і печатках примикають ті ж емблеми, що зустрічаються на куфічних монетах, свідчення про які ретельно збирають археологи і нумізмати. На думку дослідника, саме тут виявляються ранні варіанти накреслення первісного простого двозубу. А.А. Молчанов звертає увагу на роботи О.О. Мєльнікової [48; 49], яка копітко здійснює збір і систематизацію усіх зображень «знаків Рюриковичів» на східних монетах зі скарбів кінця ІХ - першої половини ХІ ст. [52, с. 262].
Дослідник піддає критиці оглядові роботи О.М. Іоаннисяна, Є.В. Пчєлова та історіографічний нарис В.І. Лавренова за слабке знайомство їх авторів з відповідною літературою [52, с. 260], відзначає суперечність методики атрибуції знаків конкретним князям у роботах С.В. Бєлєцького [52, с. 265-266] і вказує на необхідність утворення зводу княжих тамг [52, с. 266]. Підводячи підсумки, А.А. Молчанов констатує, що «пока никому из исследователей не удалось выдвинуть достаточно обоснованную версию о первоначальном смысловом значении лично-родовой эмблемы Рюриковичей» [52, с. 268]. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики початкової двозубої тамги є постійна її поява вже у виразно стилізованому вигляді.
А.А. Молчанов не висунув власну версію тлумачення зображального прототипу знака, але визначив вимоги, яким цей прототип повинен був відповідати. По-перше, неодноразово і чітко виявитися за визначеними географічними і хронологічними параметрами другої половини ІХ - першої половини Х ст. По-друге, він повинен бути не тільки однозначно пізнаваним як деякий предмет живої чи неживої природи, але і певно кореспондувати з культурно-історичними реаліями свого часу, що відомі нам [57, с. 268-269].
Найбільш ґрунтовною слід вважати історіографічну роботу провідного фахівця з російської геральдики Н.О. Соболєвої (2006) «Знак Рюриковичей в контексте проблемы «Русь и евразийская идея» [82, с. 15-66]. Авторка розглядає роботи М.П. Ліхачова, О.В. Орєшникова, Б.О. Рибакова, М.О. Таубе, І.І. Толстого та інших дослідників. У пошуках аналогій і пояснень «загадкового знака» перших руських монет дослідниця звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії - від Дунаю до Монголії. Авторка докладно розглядає результати дослідження численними авторами графічно подібних родових і культових знаків давніх індоєвропейських народів: в Монголії, Південному Сибіру, на Волзі, Північному Кавказі, у Дніпровсько-Донському регіоні та сучасній Болгарії. Вона певно має рацію, коли серед тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення.
Н.О. Соболєва підкреслює серйозне наукове значення досліджень таких вчених, як М.І. Артамонов, Х.Х. Біджиєв, В.І. Бешевлієв, І.Л. Кизласов, П. Петрова, М.Д. Полубоярінова, В.Є. Фльорова і простежує найбільш близькі аналогії давньоруським двозубам і тризубам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві на Дунаї. Особливу увагу вона приділяє «феноменальним» роботам В.Є. Фльорової з дослідження двозубих і тризубих тамгоподібних знаків Хазарії [95; 94]. Н.О. Соболєва характеризує тризуб як сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань та підкреслює генетичну єдність двозубів і тризубів Рюриковичів зі знаками Хазарії, що запозичені з іранської духовної культури [82, с. 54-57].