І.Т. Савенко (1910) в однієй з частин своєї праці «О древних памятниках изобразительного искусства на Енисее» [73], що називалася «Древнейшие родовые знаки русских великих князей», стверджував, що зображення на монетах є родовими знаками руських князів, вони є дуже зміненими, ускладненими і стилізованими і висловився щодо їх ґенези та походження.
У роботах «Загадочный родовой знак семьи Владимира Святого» [88] і «Родовой знак семьи Владимира Святого в его историческом развитии и государственном значении для древней Руси» [89] М.О. Таубе проаналізував стан дослідження проблеми і методологічно відзначив дві з них, які визначились на кінець 1930-х рр.: значення знака і зображення знака. Відносно першої особливих розбіжностей не існувало: «загадкова фігура» сприймалася як родовий знак Рюриковичів, що у найпростіших формах виник у давнину, в язичницький період, як родовий знак варязького княжого роду, що осів на Русі [89, с. 104]. На його думку, «тризуб» не був особистим знаком Володимира (останній залишив би його після хрещення), а був саме старою емблемою усього Володимирова роду. Таким чином, «тризуб», який використовував Володимир Святославич, розглядався як знак, що виник принаймні за часів князя Ігора (912-945).
Відгадки «предметного» прообразу знака не здавалися М.О. Таубе певними. Тому узагальнюючи стан дослідження проблеми існуючи на той час версії тлумачення знака майже 40 дослідників він згрупував у 6 тематичних розділів. У скороченому вигляді вони виглядають наступним чином: 1) знак як символ державної влади (тризуб, верхівка візантійського скіпетра, скіфський скіпетр, корона); 2) знак як церковно-християнська емблема (трикирій, лабарум, корогва, голуб Святого Духу, акакія; 3) знак як світсько-воїнська емблема (якір, наконечник «франциски», лук зі стрілою, норманський шолом, сокира); 4) знак як геральдично-нумізматичне зображення (норманський крук, генуезько-литовський «портал»); 5) знак як монограма (рунічна, візантійська, «українська»); 6) знак як геометричний орнамент (візантійський, східний, слов’янський, варязький) [89, с. 91-92]. М.О. Таубе вважав, що причинами розбіжності науковців є відсутність ґрунтовної методики і виказав важливу думку про міждисциплінарне дослідження різних археологічних джерел із зображенням «тризуба» [89, с. 120-121], яка була підхоплена у подальших розвідках. М.О. Таубе закріпив думку про скандинавські корені «загадкового знака», яка на той час вже існувала в історіографії, але не відкидалася ідея і його південного запозичення. На його думку, знак мав якесь магічне значення [88, с. 131-132]. О.В. Орєшников хоча і не акцентував увагу на «предметності» знака, неодноразово висловлювався на користь його автохтонного походження [61, с. 49]. Останньої точки зору додержувалися й деякі радянські історики, наприклад, О.М. Рапов [69, с. 62-69].
Найважливішими з розробки теорії родового успадкування знаків Рюриковичів стали праці О.В. Орєшникова. У роботі «Классификация древнейших русских монет по родовым знакам» (1930) автор спростував висновки І.І. Толстого щодо атрибуції найдавніших руських монет [62, с. 87-112]. На підставі зіставлення особистих княжих знаків, хрестильних та побутових імен він стверджував, що, крім срібників з написом «ЯРОСЛАВЛЕ СЪРЕБРО», які О.В. Орєшников відносив до новгородського князювання Ярослава Володимировича (987-1019), мова повинна йти не про князів кінця Х та початку ХІ ст., а про їх нащадків - князів другої половини ХІ та початку ХІІ ст.: Ізяслава (Дмитра) Ярославича (1054-1078), його синів Ярополка (Петра) Ізяславича Вишгородського (1077-1078) і Святополка (Михайла) Ізяславича (1093-1112) та Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125). Відомий і авторитетніший нумізмат О.В. Орєшников помилково вважав, що найвищої точки розквіту Київська Русь нібито досягла за князювання Володимира Мономаха. Це підтримувало його впевненість у приналежності «володимирових» монет саме Мономаху [61, с. 66]. Неоднозначність оцінки цієї хронології рядом нумізматів [82, с. 19] не вплинула на усталене у науковому обігу, головним чином завдяки працям О.В. Орєшникова, сприйняттю «загадкового знака» як родової емблеми руських князів. У 1930 р. М.П. Ліхачов підкреслив, що теорія родового знаку зовсім усталилася, різноманітні тільки тлумачення його походження [43, с. 56].
Не глядячи на розбіжність в атрибуції монет і, як наслідок, хронологічної послідовності знаків, роботами І.І. Толстого і О.В. Орєшникова були закладені основи наукового вивчення княжих знаків, зокрема, розробки теорії родового успадкування та ґенези знаків Рюриковичів. Актуальними для розв’язання були визначені питання походження родових знаків, знаків влади і власності, ґенези княжих емблем та успадкування «тризуба» князем Володимиром.
Відомий спеціаліст у галузі спеціальних історичних дисциплін М.П. Ліхачов включив свої роздуми щодо знаків Рюриковичів у контекст праці «Печати с изображением тамги или родового знака» (1930), яка була опублікована у другому випуску «Материалов для истории византийской и русской сфрагистики» [43]. М.П. Ліхачов розглянув різні версії тлумачення знака і не підтримав жодної. Він звернув увагу на можливе його походження зі Сходу на тій підставі, що «по начертаниям своим знак Рюриковичей однотипен с некоторыми, например, тамгами Золотой Орды, а в основе своей, представляющей как бы вилы о двух зубьях, совершенно схож с поздней золотоордынской тамгой XV в.» [43, с. 266].
Дослідник виконав порівняльний аналіз великої кількості сфрагістичного матеріалу (печаток, пломб, монет) з однотипними за конфігурацією знаками і дійшов висновку, що у різний час і різних місцях можуть виникати знаки однакового малюнку [43, с. 108]. При цьому він попереджував, що «обзор и исследование знаков собственности и так называемых символов, особенно же в данном случае тамг тюркских племен, представляет большую важность, но самое прикосновение к родовым знакам способно увлечь к скифам и индо-скифским царям и еще дальше, а рядом с этим в вопросе о происхождении, о заимствованиях и влияниях необходима крайняя осторожность, иначе в клеймах финской деревни, нам современной, можно найти знаки, видимые на наших древних пломбах и печатях» [43, с. 57].
М.П. Ліхачов зробив фундаментально ґрунтований висновок про належність двозубів і тризубів на печатках представникам княжого дому Рюриковичів і зауважив, що «вопрос о родовых знаках остается пока в области гипотез» [43, с. 205]. Істотним є його зауваження, що «знаки родовые, а в особенности знаки собственности, совсем не то, что «символы», которые благодаря священному культовому, почему-либо им приданному значению, мигрируют, сохраняя свою форму» [43, с. 266]. Саме це спостереження і обережне висловлювання М.П. Ліхачова про значення знаків культових лягло до основи дослідження Н.О. Соболєвої [82, с. 57].
Робота О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» [64] була видана лише у 1934 р. Саме виявлення у тризубах закодованих у складні монограми частин написів «Владимир на столе» або «Владимир на столе, а се его сребро» вважається багатьма авторами головним і оригінальним відкриттям у дослідженні О. Пастернака [5, с. 42]. Проте, це винахідливе пояснення піддав критиці Б.О. Рибаков, виказавши, що «кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233].
«Переднє слово» С. Шелухіна до цієї книги, де він критикує М.О. Таубе, який «тягне увагу від півдня на північ» [64, с. 6] та посилається на археологічні знахідки «тризуба» В.Ю. Січинським у Володимирі-Волинському, є окремим твором про південні коріння «тризуба» як знака державного, національного та релігійного [64, с. 6-14]. Головним у роботі О. Пастернака є не так його забавна версія пояснення «тризуба», як іконографічний аналіз княжих знаків, завдяки якому автор виділяє незмінні і змінні ознаки та їх співвідношення з поняттям гербу. О. Пастернак називає знак Володимира «київським тризубом» і проголошує гербом, наполягаючи на південному походженні. «Спільною або родовою незмінною ознакою київського тризуба є його зовнішній вигляд (тип), тобто долішня частина чотирикутника тризуба з луком … у всіх виходить одна і та сама ознака (зовнішній тип), тобто: з боків дві сторчові лінії, що в’яжуться з долішньою поземною лінією в незамкнений зверху чотирикутник, а з долішньої поземної лінії виходить лук вниз. Цією зовнішньою ознакою (типом) різниться київський тризуб від усіх останніх тризубів шведських, датських, французьких та грецьких. Зовнішня ознака (тип) київського тризуба представляє геральдичний символ княжого роду, такий самий символ, як родовий герб шляхтича … Отже, зовнішній вигляд (тип) київського тризубу є незмінним і становить геральдичний символ, родову гідність (титул) «князь». Внутрішній перепліт ядра та остриці (зуби) київського тризуба є змінними, інші в кожнім взірці і становлять особисто-пануючий клич поодиноких осіб княжого роду. Особи київського княжого роду означували в тризубі свій особистий пануючий клич, який складається з кількох слів, зложених буквами (монограмою) та геральдичними знаками (образками)» [64, с. 22-23].
Дослідник правильно виділяє в усіх знаках незмінний загальний двозубий елемент з трикутним завершенням в основі. Проте, у його висновках міститься протиріччя: з одного боку, він вважає родовим знаком Рюриковичів «київський тризуб», зовнішній вигляд (тип) якого вважає незмінним; з другого - княжі тризуби відрізняються один від другого змінними ознаками і містять незмінний двозубий елемент. Такий підхід не відповідає вимогам до гербів, яким О. Пастернак вважає «київський тризуб». «Характерной особенностью герба является его наследственность… Изображение… может считаться гербом только тогда, когда оно переходит от отца к сыну, из поколения в поколение», - підкреслювали О.І. Камєнцева і М.В. Устюгов [27, с. 5-7]. За О. Пастернаком вимогам до гербів радше відповідає саме двозуб. Можливо, саме він, а не тризуб с його модифікаціями і є родовим знаком Рюриковичів. Але про це О. Пастернак не здогадувався. Не звернули на це уваги і відомі науковці та громадсько-політичні діячі М.С. Грушевський у 1920 р., К.Й. Трильовський у 1921 р. і В.М. Пачовський у 1923 р., яким О. Пастернак розіслав примірники своєї роботи. «Згадані особи надзвичайно поховали мою працю. Я думав, що вони опублікують її. Або моя праця спонукає їх до власних студій нашого герба, але так не сталось», - писав О. Пастернак [64, с. 17].
О. Пастернак не був першим, хто помітив незмінний двозубий елемент у княжих тризубах. Про тризуб князя Володимира ще у 1918 р. писав Лонгін Цегельський у львівській газеті «Українське слово», яку він редагував у той час: «Він не надаєть ся на герб нової української держави. Раз, що зовсім незрозумілий для сучасних, по друге, що не знати напевне, чи се був справді герб держави; а по третє, що годі рішити, котра саме з трьох форм є властива і основна» [100, с. 1]. Автор висловлює свої враження щодо іконографічних особливостей монетного тризуба: «сей герб виглядає радше на комбінацію двох (а навіть більше) взаємно переплітаючихся знаків. З яких двораменний, подвійними чертами різаний, переплітається з другим, однораменним і одною чертою різаним, що в долі розширяється в листок чи вістрє» [100, с. 1]. Зіставляючи зображення тризуба на монетах Володимира та Ярослава з двораменним знаком на Святополкових монетах, Л.М. Цегельський висловлює дуже важливу думку, що герб у кожного князя свій, хоча основна форма його повторюється у всіх його видах. Нажаль, далі Л.М. Цегельський повторює не дуже оригінальну думку своїх попередників, коли припускає можливим вважати кожний княжий герб «рунічним знаком чи так званою різою, яку можна було б відчитати» [100, с. 1]. Таким чином, Л.М. Цегельський ще у 1918 р. впритул підійшов до найважливіших висновків. Юрист за фахом, він розклав тризуб на складові частини, але не так, як це зробили автори «читабельної» версії знака [9]. Л.М. Цегельський побачив запозичення у княжих знаках єдиної двозубої конструкції, яка є основною формою і самотужки впритул підійшов до поняття особисто-родового знака Рюриковичів.
Б.О. Рибаков (1940) у статті «Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси Х-ХІІ вв.» встановив перед собою завдання «опубликовать новый материал о княжеских знаках, вывести изучение их за пределы узко-нумизматических интересов и указать на возможность использования данного вида вещественных источников» [70, с. 257]. Він виконав критичний аналіз джерельної бази у дослідженнях своїх попередників та зауважив, що «изучение княжеских знаков до сих пор было монополией нумизматов; в силу этого в научный оборот были введены только те категории вещественных источников, которые отвечали интересам нумизматики и сфрагистики, именно, монеты, печати вислые, печати-перстни. Частичные попытки А.В. Орешникова выйти за пределы этого узкого круга практически не дали ничего, так как этот серьезный исследователь, к сожалению, игнорировал раскопочный археологический материал» [70, с. 230].
Б.О. Рибаков відзначив близькість, як за формою, так і за суттю знаків київських князів і тамгоподібних знаків боспорських царів ІІ - ІІІ ст. н.е. і підкреслив, що ця аналогія може бути не лише формальною. За своїм значенням, походженням і за використанням боспорські знаки багато у чому нагадують дніпровські знаки Х - ХІ ст.ст. Порівнюючи різновиди царських знаків, він підкреслив, що в основі своїй знак належав всій династії, яка царювала на Боспорі кілька століть, чим і підтверджується сталість знаків на монетах. Ці спостереження могли б цілком відноситись і до системи давньоруських княжих знаків. Б.О. Рибаков писав: «два параллельные (по смыслу) явления, разделенные семью столетиями. Генетической связи, за отсутствием промежуточных элементов, наметить нельзя, а семантическая налицо. И там и здесь знаки являются принадлежностью правящего рода, династии, и там и здесь они видоизменяются, сохраняя общую схему, и там и здесь они сосуществуют с фонемным письмом на правах сохранившегося пережитка более ранних форм письменности» [70, с. 233-234].
Б.О. Рибаков розглядав емблеми як знаки власності і не надавав їм особливих геральдичних функцій, але встановив, що вони виконані у двох манерах - в урочистій, парадній, з великою кількістю додаткових елементів і в простій манері, що дає тільки саму схему малюнка [70, с. 231]. Дослідник привернув величезний археологічний матеріал, що був зібраний на той час, і запропонував нову класифікацію знаків (додаток А), окреслив територіальні та хронологічні рамки їх застосування і проаналізував сферу використання. На його думку, подальша робота над знаками повинна бути спрямована на розшифровку нерозкритих досі знаків, для того щоб за кожним накресленням можна було б бачити ту історичну особу, яка мітила цим знаком все своє багатство, «всю свою жизнь» [70, с. 257].
На підставі іконографічного аналізу Б.О. Рибаков дійшов висновку, що «основу «загадочной фигуры» на ярославлевом и владимировом серебре составляет оприкинутая буква «П», к которой добавляються различные элементы: треугольный отросток снизу, зубец в середине, превращающий эту фигуру в подобие буквы «Ш», кресты, точки и т.д.» [70, с. 230-231] і підкреслив, що «происхождение начертаний этих знаков до сих пор не выяснено, несмотря на большое количество предложенных решений» [70, с. 233]. Виконуючи власну класифікацію знаків, він використав попередню генеалогічну схему О.В. Орєшникова, хоча і вважав сумнівним місцем його схеми перший передбачуваний знак Володимира Святославича у вигляді двозубу. Він підкреслив, що, можливо, опоненти О.В. Орєшникова і мають рацію, коли відносять цьому князю той знак, який О.В. Орєшников приписував Володимиру Мономаху [70, с. 231].
Розроблена у 30-х рр. ХХ ст. О.В. Орєшниковим схема розвитку особисто-родових знаків руських князів була використана Б.О. Рибаковим у класифікації масового археологічного матеріалу [70], а потім В.Л. Яніним для визначення булл ХІІ-ХV ст. [109]. Проте, В.Л. Янін не підтримав О.В. Орєшникова у його ревізії положень І.І. Толстого головним чином тому, що усі знахідки найдавніших монет, що пов’язані зі скарбами або комплексами поховань, які можна було б датувати східними чи західноєвропейськими монетами, виявляються в інтервалі від останнього десятиліття Х ст. до кінця ХІ ст., не виходячи до ХІІ ст. У роботі «Денежно-весовые системы русского средневековья. Домонгольський период» (1956), що одразу стала бібліографічною рідкістю і в наші часи була визнана як «классика историографического предмета» [110, с. 6, прим. 1], В.Л. Янін піддав ґрунтовному аналізу дві суперечливі позиції.
На фактологічному матеріалі він довів, що у роботах О.В. Орєшникова відбилися його помилкові уявлення про хронологію південно-руських монетних скарбів. В дійсності у південних областях Русі обіг дирхема доживає лише до 960-х рр., тобто припиняється ще до прийняття християнства, отже схема І.І. Толстого не знаходить протиріч у датуванні монет. За класифікацією О.В. Орєшникова, розквіт давньоруського карбування відбувається принаймні через сто років після припинення ввозу срібла у південну Русь і є, таким чином, малозрозумілим, причому не може не викликати заперечення і думка О.В. Орєшникова про найвищу точку розквіту Київської держави за Володимира Мономаха. «Время Мономаха уже было временем феодальной раздробленности, а периодом высшего подъема державы Рюриковичей следует считать княжение Владимира Святославича», - уточнює В. Л. Янін [110, с. 186]. В. Л. Янін довів, що срібники з ім’ям Володимира належать одному князюванню Володимира Святославича (978-1015) і карбувалися з кінця 80-х рр. Х ст. до 1015 р. Карбування перших руських монет було розпочате безпосередньо вслід за періодом обігу дирхема у південній Русі і може бути пов’язане з результатами кризи східного срібла, які проявилися на півдні до цього часу [110, с. 188-190]. Обмежуючись формальним аналізом різновидів знака, О.В. Орєшников виходив з помилкового припущення про неодмінний розвиток зображальних елементів від простого до складнішого і, за висловлюванням М.П. Сотникової, «не понял главного противоречия своей схемы: знаки прямых потомков Владимира и Ярослава оказываются по ней в основной части почему-то не трезубцами, а двузубцами» [84, с. 132].