Визначальною в атрибуції монет Володимиру Святославичу з’явилася трапецієподібна підвіска з низькопробного срібла, що знайдена в 1954 р. у 25 ярусі Неревського розкопу в Новгороді. За словами В.Л. Яніна, вона «извлечена из непотревоженного культурного слоя конца Х в.» [110, с. 188] (хоча А.А. Молчанов дає дещо іншу її дендрохронологічну дату: 1006-1025 рр. [56, с. 72]). Зображення знаку на підвісці (додаток В, 3) співпадає зі знаками на монетах Володимира ІІ - ІV типів. На думку А.А. Молчанова, знахідка саме цієї підвіски остаточно доводить приналежність «володимирових» срібників князю Володимиру Святославичу [56, с. 70]. Атрибуція монет Володимиру Святославичу підтверджується і унікальною свинцевою печаткою з ім’ям «Изас[лав]ос» (додаток Д, 2) із зображенням знаку, що вкрай близький до знаку Володимира. За В.Л. Яніним, печатка належала сину Володимира Ізяславу Володимировичу Полоцькому (?-1001) [109, с. 41]. Усіма елементами своєї композиції печатка пов’язується з монетним типом срібників, а її знак є простим ускладненням монетного знака Володимира (додаток Б, 1-4). Датування печатки та близький генетичний зв’язок її знака зі знаком на монетах дозволили В.Л. Яніну віднести й останні монети Володимиру Святославичу [110, с. 188].
В. Л. Янін підтримав атрибуцію монет І.І. Толстого [110, с. 187] і пішов далі, використовуючи уточнену їм власну генеалогічну схему розвитку особистих знаків давньоруських князів (додаток Е) у фундаментальній двотомній праці «Актовые печати Древней Руси X-XV вв.» [109]. Він не тільки відніс Святополку монети з ім’ям ПЕТРОС і ПЄТОР, але і підтвердив його походження від Ярополка, називаючи князя «Святополк-Петро-Ярополкович Окаянний» [109, с. 38-40]. Завдяки дослідженням В.Л. Яніна, монети остаточно набули своїх емітентів і були віднесені руським князям Х-ХІ ст.ст.: Володимиру Святославичу, Святополку Окаянному і Ярославу Володимировичу. Через 100 років після публікації капітальної праці І.І. Толстого найдавніші руські монети були видані М.П. Сотниковою і І.Г. Спасським Зведеним каталогом [85, с.112-206]. Разом з їх уточненою атрибуцією остаточно визначилась і приналежність знаків на них.
В.С. Драчук (1975) у роботі «Система знаков Северного Причерноморья. Тагообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры» вперше поставив питання про необхідність дослідження найдавніших гербових зображень, які він називав емблемами, що передували виникненню класичних середньовічних гербів на території України. Походження традиції «знаків Рюриковичів», які він вважав родовими знаками або знаками власності, від сарматських знаків та знаків боспорських царів автор розглядає у главі «О путях развития тамгообразных знаков Северного Причорноморья» [22, с. 86-96]. В.С. Драчук дійшов висновку, що «предысторию «знаков Рюриковичей» (табл. ХХІ) можно искать среди знаков Северного Причерноморья римского времени (табл. ІІ-ХІІ) и тамгообразных изображений на раннесредневековых изделиях (табл. ХІХ, рис. 4-18, 19, 1-13), наиболее полно описанных Б.А. Рыбаковым» [22, с. 91]. Саме такі символічні зображення були тією основою, на якій сформувалися геральдичні двозуби і тризуби давньоруських князів [22, с. 99]. Поширені у VI-VII ст.ст. у вигляді прикрас на різних речах, пізніше, у Х-ХІІ ст.ст. вони з’являються на зброї, товарних пломбах, монетах вже як гербові знаки давньоруських князів (додаток Ж) [22, с. 150, табл. XXI]. Це було головним висновком роботи автора. В.С. Драчук вважав, що давньоруські герби були іменним знаком князів, що заміняли їх ім’я. Вони ж були й знаками власності [21, с. 33].
У роботі «Подвески со знаками Рюриковичей» (1976) А.А. Молчанов відзначив, що тривалий час вивчення найбільш ранніх з них було ускладнене недостатньою систематизованістю наявного матеріалу. Цілком надійним критерієм для вивчення знаків Рюриковичів залишалися лише їх накреслення на монетах і буллах [56, с. 70]. Він дає опис однієї білонової і п’яти бронзових підвісок з княжими тризубами, підкреслює їх офіційно-державну приналежність [56, с.79] і розглядає геральдичні підвіски як вірчі знаки при виконанні княжою адміністрацією різних функцій (збір данини, торгівля, дипломатичне представництво, судові функції тощо). А.А. Молчанов бачить на них «печатку» князя і пропонує теоретичне обґрунтування В.Л. Яніним типологічної близькості найдавніших руських монет і вислих печаток поширити і на підвіски зі знаками Рюриковичів. Таким чином, А.А. Молчанов вводить до наукового обігу нову групу археологічних джерел, яка у подальшому використовується багатьма дослідниками знаків Рюриковичів.
Автор намагається зрозуміти, за яких обставин великокняже «знамено» могло стати загальнодержавною емблемою і припускає, що виникнувши із потреб загальнодержавного дипломатичного і зовнішньоторгівельного представництва Русі у відносинах з Візантією, можливо, ще у 10-ті роки Х ст., печатки-підвіски поширились потім на відносини з іншими суміжними державами і землями, залишаючись для останніх руськими купецькими вірчими знаками і після того, як у первинному «візантійському» значенні близько 944 р. їх замінили печатки-булли при писемних документах [56, с. 88-89]. А.А. Молчанов переконаний у тому, що питання щодо іконографічної еволюції і можливої зміни символіки родового знаку Рюриковичів на протязі Х-ХІ ст. заслуговує окремого розгляду, так само як походження [56, с. 88].
У роботі «Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей X-XIII вв.» (1985) А.А. Молчанов, крім дослідження новгородських печаток, їх атрибуції і складання зведеної таблиці новгородських посадницьких булл ХІІ-ХІІІ ст.ст. [54, с. 81], робить спостереження узагальнюючого характеру за іконографією княжого особисто-родового знаку практично на протязі усього часу його обігу (додаток И). Вони знайшли відображення у «Зведеній генеалогічній таблиці особисто-родових знаків князів Рюриковичів Х - першої половини ХІІІ ст., що отримали атрибуцію» (додаток К).
Спочатку особисто-родовий знак княжої власності - двозуб найпростішої форми, як символ єдності правлячого роду, переходить у спадок від батька до сина без змін (від Ігора до Святослава). На думку А.А. Молчанова, перші зміни початкової схеми тамги Рюриковичів відбуваються тоді, як колишня внутрішньодинастична єдність порушується за синів Святослава Ігоровича. Дослідник припускає, що поява третього зубця у знаку Володимира Святославича була пов’язана з бажанням протиставити традиційному двозубу київського князя, успадкованого Ярополком Святославичем, відмінну від нього емблему. Так почалося використовування «системи відп’ятнишів» для утворення нових варіантів старого княжого знаку. На думку А.А. Молчанова, якщо до середини ХІ ст. володіння особисто-родовим знаком, що виступав одночасно у якості державної геральдичної емблеми, залишається, вочевидь, офіційно визнаним привілеєм київського князя, а одночасне використання його іншими членами княжого роду пов’язується завжди з його честолюбними прагненнями або розподілу верховної влади у держав, то у ХІІ - початку ХІІІ ст. правом користування своїм індивідуальним знаком володіють вже численні впливові представники ліній роду Рюриковичів, що розрісся у Києві, Новгороді, Володимирі, Чернигові, Смоленську тощо [54, с. 83].
Фундаментальна праця М.П. Сотникової і І.Г. Спасського «Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков» [85] видана у 1983 р. Вона містить цінні відомості з історії вивчення і походження усіх наявних і відомих на той час 340 монет Х-ХІ ст.ст. Монографія складається з двох частин «Дослідження» і «Зведений каталог» і додатків. У першій частині викладаються історія дослідження монет, топографія їх знахідок і систематизація за основними типами з урахуванням результатів усіх досягнень нумізматичної науки. Розглядаючи золотники і срібники І типу Володимира, автори вважають, що рисунок княжого знаку на них ще тільки відпрацьовувався. Як і А.А. Молчанов [56, с. 70], автори зауважують, що нова знахідка у Новгороді у шарі ХІ ст. бронзової підвіски з таким самим знаком, як на срібниках ІІ-ІV типів, стала остаточним археологічним підтвердженням приналежності монет з ім’ям Володимира саме великому князю Володимиру Святославичу [85, с.70]. М.П. Сотникова і І.Г. Спасський підвели підсумки наукового дослідження перших руських монет майже за 100 років і з’ясували їх значення як найважливішого джерела з історії культури, економіки, політики і грошового обігу Київської Русі. Дійсно, монети із зображенням руського князя на престолі, його княжого знаку, з безпрецедентною за декларативним змістом легендою «представляют собой единственный в сущности вид русских государственных документов X-XI вв., дошедший до нас в подлинниках» [85, с. 110]. Тому вони, безумовно, є інтересними як історичні джерела при вивченні політики Давньої Русі періоду найвищого розквіту Київської держави, коли поряд з прийняттям християнства у якості єдиної державної релігії і заснуванням державного офіціального літописання, випуск власної монети позначав проголошення державної незалежності Русі і рівності її іншим європейським державам. У переробленому і доповненому вигляді каталог 1982-1983 рр. був виданий М.П. Сотниковою в 1995 р. у праці «Древнейшие русские монеты X-XI веков. Каталог и исследование» і став, таким чином, вже третім (і найбільш повним на той час) корпусом руських монет Х-ХІ ст.ст. Крім традиційних розділів цієї фундаментальної праці, у новій книзі М.П. Сотникової досліджені палеографія і мова написів на монетах. М.П. Сотникова вважає, що «система княжеских знаков Рюриковичей Х-ХІ вв. как древнейших русских гербов в своих главных чертах выяснена вполне однозначно. Однако до сих пор остается открытым и спорным вопрос о происхождении этих знаков, несмотря на множество попыток объяснений, иногда даже курьезных» [84, с. 239].
Намагаючись надати тризубу «предметного» значення, думки науковців ХІХ ст. (Б.В. Кьоне, О.О. Куніка, Т. Арне і С.О. Гедеонова) про те, що у монетному тризубі закодоване зображення якогось птаха, у другій половині ХХ ст. поступово розвивали радянські дослідники С.С. Ширинський (1968) у роботі «Ременные бляшки со знаком Рюриковичей из Бирки и Гнездова» [105], О.М. Рапов (1968) у статті «Знаки Рюриковичей и символ сокола» [69], В.І. Кулаков (1988) у роботі «Птица-хищник и птица-жертва в символах и емблемах ІХ-ХІ вв.» [38].
Відомий фахівець у галузі російської символіки та геральдики Н.О. Соболєва вважає, що значну допомогу у тлумаченні монетного «тризуба» могли б надати аналогії, адже ідентичні за формою знаки розповсюджені на величезному просторі. В окремих регіонах складаються своєрідні каталоги різних знаків, у тому числі тамг, накреслення яких схоже - у Монголії, Південному Сибіру, Поволжі, на Північному Кавказі, у Дніпровсько-Донському регіоні і у сучасній Болгарії [82, с. 29-30]. У 2005 р. вона публікує велику статтю «Знак Рюриковичей в контексте проблемы «Русь и евразийская идея», яка у монографічному вигляді нарисів з російської символіки виходить рік по тому [82, с. 15-66].
Авторка розглядає історію вивчення знаків Рюриковичів, високо оцінює внесок таких дослідників, як М.П. Ліхачов, О.В. Орєшников, Б.О. Рибаков, М.О. Таубе, І.І. Толстой, В. Л. Янін та ін. Услід за А.А. Молчановим [53, с. 88] вона нагадує, що у науковому світі усталилася думка, що знак на давньоруських монетах є тамгою (слово тюркського походження) [82, с. 27]. Проте, як вважає Н.О. Соболєва, «знак, помещенный вместо Иисуса Христа на важнейший властный атрибут [монету - авт.] … вряд ли можно увязать исключительно с княжеским хазяйством (знак собственности)» [82, с. 29]. Посилаючись на В.І. Стависького [87, с. 99], вона стверджує, що у якості знаків Рюриковичів були прийняті язичницькі і культові символи, магічна природа яких безумовна [82, с. 29].
Наприкінці ХХ ст. загальна демократизація українського суспільства, створення народних рухів і партій, відкриття правдивої історії про УНР, голодомор 1932-33 рр., сталінські репресії і боротьбу ОУН-УПА за національну незалежність, розпад СРСР і створення нової Української держави вимагало обґрунтування нової національної символіки. Відновлений державний «тризуб» символізував нерозривний зв’язок нової України з державотворчими традиціями Київської Русі і боротьбою українських визвольних змагань на початку та впродовж ХХ ст. Проте, треба було знати: звідки він пішов і що позначає? Це знайшло відбиток у спрямованості вітчизняних досліджень саме на «тризуб».
Робота О.Ф. Бєлова і Г.І. Шаповалова «Український тризуб: історія дослідження і історичний реконструкт» (2008) має переднє «Слово до читача» академіка В.М. Литвина [5, с. 4-5] і затверджена до друку Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.C. Грушевського НАН України. Першу частину своєї праці «Історія дослідження українського тризуба» автори поділяють на шість періодів згідно з періодизацією історії України. У початковий період накопичення знань (ХІХ - перші роки ХХ ст.) автори називають М.М. Карамзіна «хрещеним батьком слова «тризуб», пригадують роботу І.І. Толстого, пропозицію К.В. Болсуновського вважати тризуб «гербом Рюриковичів», думки П. Сорокіна і О. Орєшникова щодо порозуміння монетних знаків як родових. Другий період (1914 - 1930 рр.) характеризують підвищеною увагою до походження і значення тризуба. Згадують думку М.С. Левшиновського про тризуб як встановлений урядом знак для клеймування грошей, важають важливим припущення М. Грушевського про тризуб на монетах Київської Русі як знак влади. Третій період (1930 - 1960 рр.) характеризують як період докорінного повороту у дослідженнях тризуба. Згадують роботи М. Таубе, О. Пастернака і Т. Скотинського, які вважали знаки на монетах гербами або символами суспільно-державного значення. Вслід за В.Ю. Січинським звинувачують засновників радянської школи дослідження знаків Рюриковичів О. Орєшникова і М. Лихачова, які «обмежувались ідеєю П. Сорокіна про «родовий знак князя і його синів». Піддають критиці Б. Рибакова, який вбачав у тризубі лише «знаки княжої власності» [5, с. 172], і підкреслюють внесок М.П. Лихачова, який значно розширив джерельну базу дослідження княжих знаків. Четвертий період (1970 - 1990 рр.) вирізняють спробами відходу від традиційного погляду школи Орєшникова - Рибакова на «тризуб» як «родовий знак», «знак власності» або «тамгу» у фундаментальних працях В.Л. Яніна, які визначають знаки «геральдичними емблемами князів». Згадують роботи В.С. Драчука з дослідження античних знаків Північного Причорномор’я, який визнав «тризуб» гербовим знаком і вперше склав таблицю «Знаки Рюриковичів». Першим, хто радикально відійшов від традиційної школи Орєшникова - Рибакова, автори вважають А.А. Молчанова [5, с.172]. Вони підкреслюють, що взагалі цей період був позначений поглибленням проблематики досліджень і розширенням джерельної бази.
П’ятий період (1990 - 1996 рр.) позначають підвищеною увагою дослідників до історії «тризуба» у зв’язку з проголошенням незалежності і відродженням національної символіки України. Автори називають публікації К.Ю. Гломозди, В. Ткаченка, В.І. Сергійчука, В.О. Панченка, Д.Б. Яневського замовленням політичних сил, а у роботах Г.І. Шаповалова і В.І. Стависького бачуть новину і глибинний науковий пошук. Автори згадують зовсім ненаукову концепцію «триєдності і трисутності» В. Шаяна, яка, нажаль, була поширена у суспільстві і навіть офіційно проголошена у той час в Україні, і констатують, що однією з причин цього була криза радянської історичної науки, яка почалася у цей період [5, с. 173]. Шостий період (кінець ХХ - початок ХХІ ст.), який розпочинається після затвердження тризуба на конституційному рівні головним елементом Державного гербу Украйни у 1996 р., автори характеризують поглибленням кризи української радянської історичної науки. Вони згадують роботи, що писалися з кон’юнктурних міркувань, створювались на нетворчих запозиченнях та спрощеннях попередників, а часто і взагалі на ненаукових позиціях. Автори стверджують, що тризуб, «як правило, хоч у цивілізаціях Давнього Сходу, хоч у культурі Давньої Греції символізує владу, частіше божественну, і ще нікому ні в одній науковій, підкреслюємо і повторимо це, науковій праці не вдалося довести тотожність цього символу влади українському тризубу» [5, с. 170]. Тому вони звинувачують авторів деяких публікацій (В. Кір’язов, Н. Соболєва, В. Баленок, А. Желєзний) у спробах відмовити українцям в їх історичному праві мати тризуб у якості національно-державного герба на підставі того, що його використовували інші прадавні культури. Нажаль, що у їхньому числі опиняється і ґрунтовна історіографічна робота Н.О. Соболєвої [92, с. 15-66].
Автори згадують розробки С.В. Бєлєцького з класифікації княжих знаків Рюриковичів, проте зауважують, що вони мало що додають до розв’язування питання походження і значення тризуба [5, с. 132]. Нажаль, О.Ф. Бєлов і Г.І. Шаповалов зовсім не розглядають сучасні дослідження, що присвячені вивченню найбільш ранніх зображень «княжих» знаків у вигляді двозубів І.Г. Добровольського, І.В. Дубова, Ю.К. Кузьменко [19], О.О. Мельникової [48; 49], В.Є. Нахапетян, О.В. Фоміна [59] та ін. Вочевидь, на противагу цьому автори публікують власну «наукову концепцію історичного реконструкту українського тризуба у якості християнського символу віри і надії на спасіння «хреста-якоря» в контексті загальної ідеї про духовність народу України, як невід’ємної частини європейської таласократичної культури» [5, с. 174]. З цього приводу Н.О. Соболєва висловилась, що «наряду с фантастическими расшифровками трезубца - «знака Рюриковичей» предлагается и вербальное его изменение: вместо «тризуба» - «якорь-крест» (посилання на Г.І. Шаповалова [102]) [82, с. 17].
Узагальнююча робота А.А. Молчанова «Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения» (2005) була опублікована у 2008 р. Як важливий методологічний засіб А.А. Молчанов виділяє застосування етнографічних паралелей у визначенні функціонального призначення знаків Рюриковичів як родових або особисто-родових тамг. Автор згадує використання особисто-родових тамг царями пізньоантичного Боспору, застосування тавра для позначання права власності на худобу у степовій смузі Євразії скіфо-сарматськими племенами, тюркомовними народами і монголами. На його думку, знаки Рюриковичів, що стояли у єдиному контексті з цими системами родових і власно-родових знаків власності, обслуговували ті ж сфери життя суспільства, хоча цю функціонально-типологічну схожість треба сприймати з необхідними поправками на конкретно-історичну (територіальну, етнічну, соціально-економічну) специфіку Давньої Русі. [52, с. 252-253].