Таким чином, саме ця булла (додаток Д, 1) стала одним з основних аргументів В.Л. Яніна в атрибуції двозуба Святославу Ігоровичу (945-972) у системі наслідування особисто-родових княжих знаків. Поступово генеалогічні схеми особисто-родових знаків Рюриковичів розвиваються виключно з двозубу, який у В.Л. Яніна належить Святославу [109, с.40], потім Ігору у А.А. Молчанова [52, с.254; 54, с.82] чи, навіть, самому Рюрику у С.В. Бєлецького [6, с. 461-462]. Проте, дивна логіка доказу приналежності київському князю печатки з нерозбірливою на перший погляд легендою на підставі того, що трохи схожий з нею знак на предметі невідомого призначення був знайдений у хозарській фортеці Саркел, яку у середині 60-х років Х ст. захопив Святослав Ігорович, одразу ж привертає до себе увагу.
З пропозицією перегляду отриманих висновків щодо атрибуції найдавніших руських монет і печатки Святослава Ігоревича виступив дослідник давньоруських літописів А.Л. Нікітін [60, с. 297-311]. З одного боку, приєднуючись до своїх попередників, він якоюсь мірою справедливо дорікає деяким дослідникам щодо залучення маси різнорідного і часом недостатньо атрибутованого археологічного матеріалу для обґрунтування генеалогічної системи княжих знаків. Проте, у своїй аргументації він упереджено посилається на явно хибне ствердження А.А. Молчанова, що «отнесение печати с изображением княжеского знака в виде простого двузубца (табл. І, 2) Святославу Игоревичу обусловливает возможность приписывать ему же аналогичные знаки на костяной пластинке…» тощо [54, с.67-68].
З другого боку, А.Л. Нікітін невиправдано відкидає ґрунтовні наукові узагальнення атрибуції найдавніших руських монет, звертаючи увагу лише на досить різкий розрив в оформленні двох емісій «володимирових» монет і перехід від візантійської традиції до власної символіки, який визначився заміною зображення Ісуса Христа на звороті монет княжим знаком Володимира. Останнє зрозуміло пояснено у літературі. Відмова від зображення Пантократора і стабілізація легенди, що об’єднала обидва варіанти колишньої («Владимир на столе, а се его съребро»), стали важливим кроком у подоланні візантійського зразку і утвердженні руського монетного типу. Обов’язковим стає зображення на монеті престолу як ілюстрації до першої половини легенди і княжого знаку на усю площину монетного поля [84, с. 238]. Це пов’язане зі світоглядним вибором Володимира і символізує його безмежну та божественну владу, яка підкреслюється німбом над головою князя [82, с. 27-28].
Вважається, що до теперішнього часу генеалогія знаків Рюриковичів загалом з’ясована. Проте, щоб детальніше розглянути ґрунтовність двозубу на початку генеалогічної схеми знаків Рюриковичів, звернемося до інших джерел, які можуть мати хоча б якийсь стосунок до Святослава чи більш раннього періоду існування княжих знаків. Графіті на східних монетах, що надходили у великій кількості до країн Східної та Північної Європи у IX - X ст.ст. з Арабського халіфату, є важливим джерелом вивчення найбільш раннього періоду існування владних символів і знаків на території Давньої Русі. Серед рун, написів, малюнків і знаків на куфічних монетах були виявлені графіті двозубів та тризубів з характерним трикутним завершенням в основі. В усіх випадках останні розташовані у центральній частині монетного поля з одного боку монет і не пов’язані з їхньою легендою. Ці графіті виявилися ізоморфними княжим знакам з найдавніших руських монет X - XI ст.ст., печаток тощо. Віднесенню лінійних типів двозубів на куфічних дирхемах до знаків Рюриковичів сприяла наявність у їх основі характерного трикутного завершення, як на руських монетах, печатках та інших предметах. У літературі воно отримало назву «трикутної ніжки» [6, c. 434]. Якщо на давньоруських монетах і печатках з ім’ям княжі знаки безпосередньо належать їх власникам, то графіті на арабських дирхемах зараховуються останнім опосередковано. Вже під час першої публікації вони були зіставлені зі знаками Рюриковичів та віднесені до категорії амулетів-символів [19, с. 67-74, 128]. Завдяки дослідженням В.Є. Нахапетян, О.В. Фоміна [59] і О.О. Мєльнікової [48; 49] кількість відомих сьогодні знаків на східних монетах дещо зросла (додаток Н).
З Саркелу походять два лінійних двозуба, що надряпані на фрагментах амфор (додаток П, 1-2). Вони аналогічні графіті на східних монетах, але, можливо, належать і до ірано-тюркської традиції. На фрагменті кераміки з Таманського городища - контурний двозуб (додаток П, 3), аналогічний двозубу на суздальській бойовій парадній сокирі ХІ ст. з курганного могильника поблизу села Шекшово (додаток Р). Ця унікальна сокира примітна ще і тим, що на ній інкрустовані сріблом одночасно два знаки - двозуб і тризуб.
Геральдичні підвіски зі знаками Рюриковичів зі срібла і бронзи - важлива категорія археологічних знахідок, які виявляються переважно у великих міських центрах Давньої Русі - належать до атрибуту офіційних осіб княжого двору. Спостереження за їх типологією дозволили А.А. Молчанову висунути гіпотезу, що ці та подібні їм предмети служили вірчими знаками княжих дипломатичних представників і чиновників-адміністраторів, що вели переговори, стягували податки, судили тощо [52, с. 257-258; 56, с. 82-84, 88-89]. Ранні підвіски з геральдичними двозубами і тризубами Рюриковичів датуються Х-ХІ ст.ст. (додатки В і Г).
Особливу групу пам’яток Давньої Русі складають рогові обушки з надряпаними знаками Рюриковичів, яких знайдено не менше п’яти - в Новгороді, Саркелі, Мінську, Києві та на острові Ледницькому (поблизу Гнезно) [6, с. 452]. На думку С.В. Бєлєцького, більш упевнено можна зв’язати зі знаками Рюриковичів тамги, що надряпані на обушку Х - ХІІ ст.ст. з Саркелу. Серед них є і двозуб (додаток С), який, за С.В. Бєлєцьким, можна цілком визначено відносити до числа двозубів Рюриковичів Х ст., не виключаючи також кінець ІХ та початок ХI ст. [6, с. 453].
Цікавий випадок знахідки двозубів на стінах гробниці боспорських царів, розташованої на вершині Царського кургану під Керчю (споруджений у IV ст. до н.е.). Близько ІХ - Х ст.ст. гробниця була перетворена на підземний християнський храм. На стінах коридору, що веде до погребальної камери, надряпана велика кількість різночасових графіті. Серед них - три двозуби (додаток Т), що з’явилися тут близько Х ст. [2, с. 251-254]. А. О. Амєлькін зв’язує виникнення двозубів зі східним походом Святослава у 965 р, що торкався також території на східному березі Керченської протоки [2, с. 253]. Графіто двозуба (додаток У) на стіні печерного комплексу Басарабі на Нижньому Дунаї (у 15 км. від м. Констанца, Румунія) [94, с.276] аналогічне контурним двозубам на східних монетах, датується другою половиною Х ст. Характерною особливістю цього двозуба є роздвоєна ніжка знака, яка суттєво доповнює типологічний ряд «княжих» двозубів [94, с.295]. Серед княжих знаків на стінах давньоруських храмів найраніше графіто тризуба (додаток Ф) на стіні собору Св. Софії у Києві [13, №75], яке С.В. Бєлєцький [6, с. 443] відніс до Брячислава Ізяславича (?-1044), могло з’явитися лише після завершення будівництва і фрескового оздоблення храму (не раніше 1037 р.).
Ранні дерев’яні предмети з вирізаними знаками у формі двозуба і тризуба знайдені у Новгороді: стилізований двозуб (додаток Х, 1) на предметі з 28-го ярусу Неревського розкопу (953-972) і тризуб на поплавці (додаток Х, 2) з 27-го ярусу Неревського розкопу (972-989) походять з відкладень, що сформувалися за добу новгородського князювання Володимира та роки міжусобиці Святославичів. Роговий гребінь, що прикрашений контурним зображенням двозуба (додаток Ц), знайдений у шарі Х - ХІ ст.ст. на городищі Індакар в Удмуртії [1, с. 112]. Серед гончарних клейм у вигляді знаків Рюриковичів (додаток Ш) до Х - ХІ ст.ст. - знахідки з Плеснеська, Володимира-Волинського, Києва, Вишгорода, Могильова, Берест’я та поселення на Менке (Мінська) [6, с. 449-451].
Більшість відомих клейм на давньоруських цеглинах, що знайдені під час археологічних розкопів у Києві, Полоцьку, Смоленську, Пскові, датуються ХІІ - ХІІІ ст.ст. [6, с. 451]. У більшості випадків точна функція цих знаків на будівельних матеріалах залишається невизначеною. До початку ХІ ст. можна віднести лише клейма на пласких цеглинах-плінфах, що знайдені під час розкопок Десятинної церкви у Києві. Зараз відомо 13 фрагментів таких плінф зі «знаками Володимира», які мали первісний формат 30х15х2,5 см. «Знак Володимира» на плінфі (додаток Щ) має опуклий рельєф, який формувався на нижній дошці цегляної форми. Її формат не відповідає розмірам будівельної цеглини, яка використовувалась в Х-ХІІ ст.ст. у Візантії та на Русі. Враховуючи технологічні особливості виробництва, Д.Д. Йолшин припускає, що партія вузької плінфи була виготовлена спеціально для якоїсь визначеної мети, але не призначалася для виконання експозиційних функцій [23, с. 24-27].
Висновки. Виходячи з просторості джерел і завдань цього дослідження, автор прагнув згадати найважливіші публікації, які мали істотний науковий вплив на формування підходів до вирішення проблеми походження та семантики знаків Рюриковичів і давали уявлення про стан наукових досліджень і розвиток історичної думки у певні періоди.
Порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків Рюриковичів, як і для прадавніх речей вимагає використання тих самих правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення. Проте до сього часу не існує повного каталогу знаків Рюриковичів. Більшість публікацій речових і зображальних джерел з «княжими» знаками носить звітно-інформаційний характер. Деякі з них не знаходять своєї атрибуції або неоднозначно інтерпретуються дослідниками.
Наявні археологічні джерела зі знаками Рюриковичів впевнено датуються другою половиною Х ст., а їх використання посвідчується писемними джерелами принаймні з середини Х ст. - за добу правління княгині Ольги. Проте до знаків Рюриковичів примикають зображення, які зустрічаються серед графіті на куфічних дирхемах. Вкрай важливо, що саме тут виявляються варіанти самих ранніх накреслень початкового простого двозубу, що використовувався у давньоруських княжих емблемах.
Дослідження витоків знаків Рюриковичів головним чином йшли у напрямку розширення кола першоджерел, ґрунтувалися на іконографічній тотожності ознак і недостатньо враховували функціональний аспект знаків в інтерпретації археологічного матеріалу, занадто перебільшуючи їх функцію як знаків княжої власності.
Єдиним шляхом вирішення проблеми
походження і семантики знаків Рюриковичів залишається нове звернення до самих
ранніх джерел, аналіз існуючих методів дослідження княжих знаків та визначення
концептуального підходу щодо їх тлумачення.
РОЗДІЛ. 3. ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРООБРАЗІВ
ЗОБРАЖЕННЯ ЗНАКІВ: ВІДОБРАЖЕННЯ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Майже два сторіччя тому автор «Истории Государства Российского» писав про срібник князя Ярослава Володимировича: «В середине надписи знак, подобный трезубцу» [28, с. 39]. Тому невипадково М.М. Карамзіна вважають «хрещеним батьком» слова «тризуб» [5, с. 13], яким тепер називають і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України. Проте, сама назва «тризуб» є штучною, бо вона здавна означає в українській мові знаряддя з трьома зубцями і тому, на справедливу думку А. В. Портнова, утворю термінологічно складну проблему у дослідженні знаків Рюриковичів, яка ще недостатньо з’ясована [66, с. 126].
На думку Умберто Еко, коли ми бачимо зображення, для його розпізнавання ми користуємося даними, що зберігаються у нашій пам’яті про пізнані, бачені речі і явища. Тому виявляється, що ми розпізнаємо зображення, користуючись кодом впізнавання. Такий код виокремлює деякі риси предмету, найбільш істотні як для збереження їх у пам’яті, так і для налагодження майбутніх комунікативних зв’язків [93, c. 126]. Знак відіграє особливу роль у комунікації, маючи одну важливу перевагу: він провокує виникнення чуттєвого образу. Втім, перевага може бути інтерпретована і як недолік: знаки з їх здатністю викликати уявний образ пригнічують нашу уяву, викликаючи в пам’яті моментальний образ вже баченого і не залишає нам можливості пофантазувати на предмет того, як же він виглядав. Таким чином, крім об’єктивних труднощів, з якими стикається дослідник знаків Рюриковичів, термін «тризуб» програмує нашу свідомість на упереджене сприйняття знака Володимира і при визначенні зображального прототипу на підсвідомому рівні здебільшого примушує керуватися ідеєю «трьох зубів». Тому, використовуючи розповсюджений термін «тризуб» для позначання княжого знака Володимира Великого, треба пам’ятати, що його іконографія ще остаточно не визначена.
Ідея про те, що в основі зображень «загадкового знака» на давньоруських монетах лежать реалістичні, фігуративні прототипи панувала у науковому середовищі ще у ХІХ ст. Намагаючись визначити зображальний прототип знака, перші дослідники бачили у ньому тризуб, світильник (трикирій) чи панікаділо, корогву, зображення птаха (норманський крук як найдавніший герб Данії або голуб як символ Святого Духа), якір, сокиру з двома лезами (франциску), верхівку скіпетра як символ влади, церковний портал [92, с. 177]. Таким чином, зміст передбачуваної фігури походив із зовнішньої схожості монетного зображення з тими предметами, які нагадували кожному з дослідників щось знане з їхнього досвіду.
На справедливу думку Я. А. Шера, порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків як прадавніх речей вимагає додержання таких саме правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення [104, с. 10]. За Л.С. Клейном, без попередньої переробки інформація, що міститься у речових джерелах, не придатна до наукового використання. Її треба перекодувати двічі: спочатку перевести її з того, що називається «мовою речей», на будь-яку звичайну мову (описати речі, їх ознаки і співвідношення, користуючись поняттями і судженнями, загальнонауковими термінами) і лише потім, зіставляючи отримані свідчення з іншими, треба визначити, які події і процеси минулого відбились в описаних речових джерелах [31, с. 119]. Тому проблема з’ясування змісту знаків Рюриковичів - це ще і проблема «перекладу» інформації з мови зорових образів на мову словесних повідомлень.
Недостатня вивченість монет, відсутність писемних джерел і безперечних зображальних аналогів для коректного проведення іконографічного аналізу, явна методична слабкість, яка була заснована лише на візуальному ототожненні знаків з об’єктами живої (зооморфні та антропоморфні зображення) і неживої (предмети) природи, стали наслідком здогадного підходу перших дослідників знаків до їх тлумачення та слабкої аргументації пропонованих версій. На початковому етапі дослідження княжих емблем, природно, ще не були зрозумілі функції, сутність та причини їх виникнення.
Розвиваючи вкрай обережне припущення І.І. Толстого про можливу відповідність окремих частин знака рунам [92, с. 186] і вважаючи княжий знак візантійським запозиченням, К.В. Болсуновський і М.П. Чєрнєв «розклали» тризуб Володимира на складові частини монограми [9]. Згадавши про звичай ставити монограми на монетах чорноморських колоній Давньої Греції та боспорських царів, автори прочитали у «гербі» руського князя титул візантійського монарха, який начебто був написаний грецькими літерами: «ΒΑΣΙΛΕΥΣ». Ось так в історіографії знаків Рюриковичів виникла перша гіпотеза «читабельних знаків», яка у самих різних інтерпретаціях дослідників дивним чином існує і досі. О. Пастернак (1934), який вважав тризуб родинним знаком Рюриковичів, проголосив «київський тризуб» гербом Володимира Святого і прочитав у ньому монограму «Владимиръ на столе а се его сребро» як особисто-пануючий клич князя Володимира [64, с. 25]. Розподіляючи думки своїх попередників щодо культурно-історичних впливів «грецьких колоній над Чорним морем і могутнього колись боспорського царства» на формування знака київських князів, Т. Скотинський (1935) читав монограму тризуба чи грецькою як «ΒΑΣΙΛΕΥΣ», чи кирилицею як «Владимиръ на столе» [81, с. 23].
Відносно читабельної монограми тризуба ще у 1940 р. Б.О. Рибаков писав: «Кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233]. Проте, наприклад, А.Л. Хорошкевич в усіх без винятку різноманітних іконографічних модифікаціях княжої тамги і досі визнає одну і ту ж христограму як лігатуру грецьких літер альфи та омеги. В «Одкровеннях Св. Іоанна Богослова» є висловлювання, яке приписується саме Ісусу Христу: «Я есмь Альфа и Омега, начало и конец, Первый и Последний» [Одкр. 22:13]. У ньому тричі підкреслена одна і та ж думка, оскільки альфа і омега - перша і остання букви абетки. На думку А.Л. Хорошкевич (1993), «если принять такое истолкование этого знака, то ясно, что дело идет о христограмме. То есть о таком же знаке-символе, как, например, рыбы у ранних христиан или крест» [99, с. 12]. А.А. Молчанов підкреслює, що дослідницю не бентежить навіть повна несхожість деяких графічних варіантів, що виникли у перебігу еволюції первісної схеми, між собою. Таким чином, А.Л. Хорошкевич повністю ігнорує порівняльно-іконографічний аспект, який ніяк не можна обходити при розгляді будь-якого емблематичного сюжету [53, с. 104].
Після сенсаційної знахідки В.В. Хвойкою у 1907 р. цеглини із «загадковою фігурою» (додаток Щ, 1) Карло Болсуновський (1908) писав, що «усі нумізмати … дійшли єдиного висновку стосовно «загадкової фігури», що вона являє собою родовий знак, печатку або герб великих князів київських, і тільки. А питання що вона зображує, з чого складена лишається дотепер відкритим. Уважно вдивляючись у рисунок на нововідкритій цеглині і порівнюючи його з такими ж рисунками на монетах, складається переконання, що це найпростіша форма других - прототип усіх знаків цього роду … ми схиляємось до думки тих, хто вбачає в ньому вираз абстрактної ідеї або поняття» [8, с. 27-28]. К.В. Болсуновський спростовує думку про пов’язування знаків зі скандинавськими рунами і наполягає шукати їх аналогії «на півдні Росії, у колоніях стародавньої Греції, в її чорноморських колоніях, у столиці Босфору, нарешті, у самій Візантії» [8, с. 28].