У фундаментальній праці Веселина Бешевлієва «Първобългарски надписи» у розділі магічних знаків досліджується широко розповсюджений на території розселення дунайських болгар знак «іпсилон». У Плісці, Мадарі, Преславі та інших центрах його знаходять на стінах фортець, металевих виробах, кераміці, амулетах, перснях та інших речах. Вважається, що цей знак мав апотропеїчне значення, тобто відводив лихо. Його зображення (додаток Z) на черепицях повинні були захистити від удару блискавки, на судинах - оберегти вміст від злих сил [96, с. 60]. Таким чином, знак був язичницьким аналогом хреста або напису «Боже, поможи». В.І. Бешевлієв підкреслює, що у давніх болгар знак «IYI» відповідав поняттю неба, сонця і рівнозначний поняттю «Тенгрі», яке позначає верховне божество [82, с. 36; 96, с.60].
Н.О. Соболєва підкреслює наукову значущість статті болгарської дослідниці Павлини Петрової, де приділяється велике значення з’ясуванню семантики знака, випадкам його використання у Першому Болгарському Царстві (681-1018). Авторка нагадує, що у протоіндійській писемності знак «іпсилон» з вертикальними рисами з боків уособлює зображення божественних близнюків-прабатьків, що тримаються за стовбур священного світового дерева. Вона підкреслює, що географічне сусідство, культурні та економічні зв’язки, мовна близькість алтайської і протоіндійської груп вплинули на ряд зображальних феноменів, у тому числі - на образне вираження магічно-релігійних понять. Деякі болгарські дослідники приписували знак «іпсилон» з двома вертикальними бічними рисами князю Борису-Михайлу І (852-889), за яким у 864 р. в Болгарії було прийняте християнство. Вважали, що у перші роки після хрещення, щоб протиставити себе Візантії, він використовував свій родовий знак. Виходячи з того, що у праболгар на Дунаї знак «іпсилон» мав магічне значення, О.Н. Соболєва припускає, що для руських правителів таким був двозуб/тризуб [82, с. 56]. П. Петрова пропонувала ще один варіант реконструкції праболгарських знаків: вона зіставила зображення двозубів і тризубів із зображеннями верховних жерців або шаманів, підкреслюючи, що різні геометричні і стилізовані форми «іпсилона» втілюють найважливіші ритуальні жести шаманів під час їх дій (додаток Z). Адже шаманство є однією з дуже характерних боків структури язичницьких вірувань праболгар. Детальне вивчення популярного у праболгар знаку «іпсилон» у різних його варіантах призвело П. Петрову до висновку, що у ньому міститься ідея божественної влади та її суб’єктів: Бога, шамана, земного правителя, причому вертикальні риски з боків («близнюки») підсилюють божественність влади [96, с. 62].
Досліджуючи систему знакового оформлення вірувань населення Хазарії, В.Є. Фльорова звертає увагу на характерну для неї біполярність, що пояснюється відображенням уявлень про дзеркальний, симетричний рух сонця вдень і вночі. На її думку, у біполярності, як складовій рисі мистецтва Хазарії, простежується не тільки ідея протиборства двох взаємовиключних космічних принципів, які йдуть від індоєвропейських прототипів, але й земних протистоянь: день-ніч, злива-посуха, оаза-пустеля тощо [82, с. 44]. Подібне розуміння світобудови було основою вірувань іранців і, на думку дослідниці, знайшло відображення у віруваннях населення Хазарії.
За спостереженнями В.Є. Фльорової, у багатьох народів Євразії знаками роду, що царював, були двозуби і тризуби. В.Є. Фльорова розглядає їх як символи верховної влади і приходить до висновку, що поки прийнятна єдина гіпотеза, яка пояснює спільність схем на обширній території у тривалий термін - це те, що знак відбивав божественність походження інституту верховної влади [96, с. 56]. Проте, фундаментальні дослідження В.Є. Фльорової не виявили у Хазарії знак, безпосередньо зв’язаний з особистістю правителя, наприклад, з владою кагана [82, с. 45-46; 95, с. 82-83; 96, с. 53-64]. У схематичному вигляді, притаманному знакам, символи ці більш нагадують антропоморфну фігуру з піднятими у молитовному жесті руками [96, с. 62-63] (аналогічну версію висловлював І.Т. Савенко у 1910 р. - авт.). За В.Є. Фльоровою змістовна однорідність двозубів і тризубів безсумнівна. Вона вважає, що у двозубі сконцентрована символіка верховної влади, з ним пов’язані міфи архаїчних індоєвропейських вірувань - міфи про близнюків («близнючні міфи»), образ Великої богині [96, с. 60].
У семантиці знаків у вигляді двозубів і тризубів у ближчих сусідів східних слов’ян - у державі Хазарський каганат - спостерігається відбиток вірувань, в основі яких лежать індоєвропейські (іранські) язичеські культи, виразниками чого, насамперед, є амулети. Проте, давньоруські металеві амулети за типологією і змістом відрізняються від салтовських [96, с. 91; 71, с. 540-550]. Їх образи пов’язані зі специфікою слов’янських вірувань. Про слов’янські язичницькі божества розповідається у літописі під 980 р.: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі. Поза двором теремним: Перуна дерев’яного, - а голова його [була] срібна, а вус - золотий, - і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, | і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами…» [42, с.47]. Якщо урахувати сучасне тлумачення шести названих богів, то система «бінарних опозицій» у підборі божеств простежується досить чітко за наступними парами: крайні - Перун, громовержець, зв’язаний з воєнною функцією; Мокош, жіночий образ, зв’язаний з народженням, подовженням роду; друга пара - Хорс, солярне божество (світло, тепло) і Сімаргл, зв’язаний з міфічним Сенмурвом і зловісним птахом Див, «ворожим Руській землі»; нарешті, Дажбог і Стрибог, що можуть бути сприймані як протилежні за значенням: «зло» і «добро» [82, с.54]. На думку Н. О. Соболєвої, у наявності іранський принцип поглядів, що виражений через певну систему підбору (протиставлень) божеств, у якому беруть участь слов’янські божества. О.Н. Соболєва характеризує «загадковий знак» перших руських монет як «сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань (подібний символ, що відрізняється від знака власності, родового знака, мав на увазі М.П. Ліхачов). Цей знак («іранський внесок у давньоруську духовну культуру») відповідав уявленням руського правителя про його функції, у результаті чого і спостерігається суміщення знака з таким владним атрибутом, як монета», - робить висновок Н.О. Соболєва [82, с. 57].
Серед знаків Рюриковичів тризуб київського князя Володимира Святославича посідає особливе місце, породжуючи все нові теорії, версії та гіпотези свого тлумачення. Якщо наприкінці ХІХ ст., узагальнюючи стан дослідження проблеми, І.І. Толстой (1882) нараховував 8 варіантів тлумачення «загадкового знака» [92, с. 165], то вже на межі 20-30-х рр. ХХ ст., М.О. Таубе згрупував думки майже 40 дослідників тризуба у 6 різних тематичних розділів [89, с. 91-92]. У передньому слові до книги О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» С. Шелухін (1934) констатував, що «про тризуб писали більш як 50 авторів» [64, с. 6]. У вступному слові до перевидання цього ж твору Б.З. Якимович (1991) писав про чисельність версій тлумачення тризуба: «їх існує близько ста - висловлених різними людьми в різні часи, - і кожна з них до певної міри має право на існування» [108, с. 5]. А.В. Портнов (2001) відзначив, що тлумачення тризубу є чи не найскладнішою проблемою, «за останні понад сто років з’явилось до 50 теорій стосовно цього питання» [66, с. 126].
На справедливу думку Б.З. Якимовича, «пізнаючи правду про свою національну символіку, ми пізнаємо правду про свій народ; національні символи успадковують, а не перетворюють їх у предмет торгу на догоду будь-яким політичним силам» [108, с. 5]. Проте в історіографії знаків Рюриковичів продовжували з’являтися роботи про тризуб філософсько-символічної спрямованості, які цілком ґрунтувалися не на археологічних джерелах. Яскравим прикладом цього може бути стаття С. Й. Вовканича (2006) у найвпливовішому науковому виданні України - «Віснику НАН України». На думку цього шановного вченого, «герб нашої Вітчизни - це спадок Київської Русі, символ, у якому зашифрована не одна актуальна для нас істина, повчальна заповідь предків і континуум неперервності української культурної ментальності. А основи цієї ментальності - пріоритет духовності, толерантність, готовність до діалогу, мудрий пошук компромісу» [11, с. 62]. Тобто у цій візії ігнорується первісна суть давнього тризуба князя Володимира і возвеличується нове філософсько-символічне значення тризуба, яке подається як результат сучасної української суспільної думки, але далекої від світосприймання його власника у Х ст. Тому саме з цього «кута зору» відомого економіста рветься неперервний зв’язок часів, що покладений у сенс запозичення тризуба Володимира Великого до символу державності України, як спадкоємиці Київської Русі.
У зв’язку з появою нових тлумачень тризуба сьогодні, мабуть, треба говорити вже не про загальну кількість існуючих варіантів, а про класифікацію усієї численної сукупності думок за принципами, що були покладені до їх підґрунтя. Узагальнюючи аналіз провідних концепцій визначення сенсу українського геральдичного символу вважається, що сьогодні у їхньому розмаїтті існує три основні підходи: предметний, графічний та філософсько-символічний [11, с. 59]. Бачення у зображенні тризуба конкретних рис живих (антропоморфних чи зооморфних) або неживих (предметів) об’єктів навколишньої дійсності лежить в основі предметних гіпотез. Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є гіпотези графічні. Проте, якщо до першої групи належать тлумачення, які вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого предмета, то до другої групи - лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення тризуба - від тлумачення його як монограм (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені) чи слоганів до орнаменту, що побудований на ритмічному чергуванні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і неживих об’єктів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов’янське чи варязьке походження.
Публікації таких авторів, як О.А. Братко-Кутинський [10], О. Я. Козуля [33], О.С. Кучерук [39], Г. Лозко [44], А.Г. Луців [45], С. Наливайко [58], А.Л. Сокульський [83], Р. Фурдуй [97], О.М. Хмельовський [98], О.П. Черних [101], В. Шаян [103], були написані на філософсько-символічних, фантастичних побудовах і ненаукових позиціях [5, с.174-175]. Для більшості цих гіпотез камінням спотикання була давність тризуба як символу. Задовго до появи християнської церкви знак тризуба зустрічався у трипільців та інших народів: в Єгипті, Вавілоні, Греції, на території скіфо-сарматських поселень, на монетах боспорських царів тощо. Більшість сучасних національних гербів європейських держав вміщують знаки «трійці»: трикутні корони, тризубі вежі, потроєні знаки, трилисники тощо. Усе це начебто дозволяє висловлювати припущення, що тризуб є абстрактним символом світотворення як хрест та його різновид - свастика, яка відома з давніх часів. Цікаві варіанти розв’язання проблеми походження і сутності тризуба пропонуються філософськими гіпотезами. Вони трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. Існує думка, що тризуб Володимира - це символ ідеї державної влади, за іншими версіями - символ влади над трьома світами - небесним, земним і підземним. Кумедними видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою усіх фізичних тіл; три кольори - жовтий, червоний, синій - взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки виміру - ширина, довжина, висота - характеризують об’єм і простір світобудови. Ідея Трійці, одним з графічних зображень якої і став тризуб, лягла до основи канонізованої християнської доктрини про єдність Бога-Батька, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води та Життя. За іншою версією тризуб є символом Життя. Він має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського полюсу), дзеркальну праву фігуру (символ негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти) тощо. Проте, наголошуючи на важливості врахування філософського підходу до проблеми, їх прибічники не можуть зберегтися від перетворення своїх наукових робіт у довільне фантазування. Міфотворчим судженням, що виникають на цьому ґрунті, надається перевага перед критичним та аргументованим вивченням джерел [5, с. 100-124, 125-174].
На справедливу думку Л.С. Клейна, «истинная в абсолютном смысле картина прошлого действительно одна, но правильными с точки зрения методически обоснованного движения к этой истине может быть несколько таких картин. Поспешные осмысления археологических фактов основаны на упрощенных и шаблонных увязках, которые чаще всего оказываются иллюзиями» [30, с. 67]. У розвідці походження та семантики знаків Рюриковичів пошуки науковців здійснюються серед аналогів як двозубих, так і тризубих знаків. Природно, це пов’язане з невирішеністю питання щодо успадкування «родового знака Рюриковичів». О.В. Орєшников (1894) писав, що основним родовим знаком на найдавніших руських монетах є знак на монетах Володимира: «схематично - це тризуб…» [63, с. 308]. Проте, навіть не зважаючи на обережні здогади деяких попередніх дослідників, вже Б.О. Рибаков (1940) вважав, що основу загадкової» фігури у ярославлевім і володимиревім сріблі складає перевернута літера «П» [70, с. 231]. Княжі знаки існували у Рюриковичів і до Володимира Святославича. Писемні джерела фіксують використання тамг руських князів ще з середини Х ст. [42, с. 35]. На підставі іконографічного аналізу археологічних джерел двозуб був застосований у побудовах генеалогічної схеми знаків Рюриковичів Б.О. Рибаковим [70, с. 232], В.Л. Яніним [109, с. 40] і А.А. Молчановим [52, с. 254; 54, с. 82]. Піддаючи аналізу графіті «княжих» знаків на східних монетах, О.О. Мєльнікова доводить існування двозубу за часів князювання Олега у Києві (882-912), тобто йдеться про знак князя Ігора [49, c. 246]. Залучаючи самий різний археологічний матеріал, С.В. Бєлєцький веде його навіть від князювання Рюрика (862-879) у Ладозі [6, с. 457].
Археологічні джерела свідчать, що знак Володимира Святославича був першим тризубом серед княжих знаків Рюриковичів у Х ст. Навіть поверхневий аналіз різних варіантів тлумачення тризуба показує, що в історіографії знаків Рюриковичів існують два принципово різні підходи до з’ясування проблеми походження тризуба князя Володимира, яких наприкінці ХІХ ст. торкався ще академік О.О. Кунік. У листі до І.І. Толстой він писав: «Чи успадкований знак Володимиром ... чи він вигаданий після його хрещення, поки вирішити важко. На користь першого припущення говорить та обставина, що він вживався і його двома синами» [92, с. 185]. Щоб наблизитися до вирішення проблеми, спочатку треба з’ясувати, що уявляє «родовий знак Рюриковичів» і чи успадковував його князь Володимир Святославич? Як не дивно, але це питання навіть сьогодні, при нинішньому рівні дослідження проблеми, має право на існування. Навіть ще у відносно недавніх публікаціях тризуб Володимира то помилково приписували Святославу Ігоровичу [5, с. 127-128], то називали родовим знаком Рюриковичів [5, с. 126]. Останнє повинно було б вказувати на Володимира як на засновника династії, але не Рюриковичів чи Ігоровичів, а Володимировичів, ігноруючи при цьому ціле сторіччя існування правлячої княжої династії і використання княжих знаків.
Перший підхід витікає з того, що князь Володимир до двозуба Святослава Ігоровича додав центральну щоглу-відп’ятниш і утворив, таким чином, свій власний знак, у якому через багато століть дослідники побачили тризуб. Тобто діє формула «2+1» і визнається принцип успадкування родового двозубу. А.А. Молчанов припускав, що використання системи відп’ятнишів для утворення нових варіантів старого родового княжого знаку було покликане до життя у 70-х рр. Х ст. первісними проявами відцентрових тенденцій і отримало розвиток з посиленням феодальної роздрібненості Давньої Русі. За А.А. Молчановим, поява додаткового елементу в знаку Володимира Святославича - третього зубця - пов’язана з бажанням висунути на противагу традиційному двозубу київського князя, що успадкований Ярополком Святославичем, модифіковану емблему [52, с. 263-264].
Зрозуміло, що це питання тісно пов’язане з делікатною проблематикою династичних взаємовідносин у сімействі Рюриковичів. Проте, важко погодитись з А.А. Молчановим щодо обставин виникнення тризуба, який, вочевидь, з’явився ще за життя князя Святослава Ігоровича. Первісні причини цього були пов’язані не з відцентровими тенденціями новгородського князя та симптомами «феодальної роздрібненості», які він намагається побачити вже з середини Х ст. [52, с. 264], а з тогочасними особливостями династичного устрою Давньої Русі, який був заснований на звичайному сімейно-родовому праві і дозволяв кожному з синів законно вимагати свого наділу. На справедливу думку О. В. Назаренка, до сфери династичної історії головним чином належить тема успадкування столу і влади, які знаходяться у тісному зв’язку з розвитком державності. Він має рацію, що династичну проблематику треба відрізняти від питань становлення феодальних відносин: «феодальные, т.е. сюзеренно-вассальные, отношения связывают не членов династии друг с другом, а членов династии - со знатью, являющейся держателями бенефициев» [57, с. 135]. Тому виникнення тризуба князя Володимира слід пов’язувати саме з першим розподілом Руської землі (969/972 р.) князем Святославом Ігоровичем, яке за літописом відбулося у 970 р. [42, с. 40] і в результаті якого на зміну нероздільному родовому володінню Ігоровичів прийшло братське співволодіння Святославичів - територіальні уділи на чолі з Ярополком Київським, Олегом Древлянським та Володимиром Новгородським [57, с. 142-143]. При цьому порядку зберігалося уявлення про політичну єдність, яка зовсім не зв’язувалась з єдиновладдям як нормою, а була втілена у єдності правлячого роду і могла у будь-яку мить реалізуватися за династичною кон’юнктурою. Династична єдність, не глядячи на наявність уділів, служила очевидною маніфестацією і реальною запорукою єдності держави. На цьому принципі була побудована уся психологія влади, що була характерна братському співволодінню. Вважається, що це було пов’язане з давнім уявленням про сакральну природу влади, якою був наділений кожен член княжого роду [57, с. 137]. «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. - І [тут] винесли Ігора. - А се - син Рюриків», - говорив за літописною версією Олег, вбиваючи Аскольда і Діра [42, с. 13].
Вочевидь, цей розподіл Руської землі був аналогією «Розмежування королівств» 806 р. Карла Великого (768-814), за яким троє живих на той час синів імператора - Карл, Піпін і Людовик - отримували приблизно рівні уділи імперії франків і титулувалися однаково - reges [57, с. 138]. Порівняльно-історичні спостереження О.В. Назаренка та давньоруські писемні джерела не дають ніяких підстав вважати стан Ярополка Київського особливим порівняльно до Олега Древлянського і Володимира Новгородського. Відносини між Святославичами регулювалися виключно родовим звичаєм. Титул «великий князь» у давньоруських текстах до третьої чверті ХІІ ст. не відбивав ніякого сталого політико-династичного термінологічного звичаю. На справедливу думку О.В. Назаренка, у ньому слід бачити чисто риторичну ампліфікацію, як в угодах із греками першої половини Х ст. [57, с. 139]. Мають рацію і ті дослідники, які услід за В.Й. Ключевським не бачили ніякої державно-політичної залежності молодших братів від старшого за віком [32, с. 180]. Отримуючи уділи, князі разом з ними набували і власних емблем, до основи яких була покладена єдина графічна основа - родовий двозуб, який у той час належав князю Святославу Ігоровичу. Особисто-родова емблема удільного князя вже на той час виступає не тільки, як знак приналежності до роду Рюриковичів, а як знак персоніфікації члена княжого роду.