А.В. Портнов мав рацію, коли стверджував, що роботам з дослідження тризуба «не вистачає концептуальної визначеності» [66, с. 126]. Інший підхід до з’ясування походження знака Володимира передбачає прийняття у якості особистого герба якогось архаїчного триплету і надання цьому знакові власного сенсу, що не відбиває принципів сімейно-родового володіння Рюриковичів і тому позбавлений концептуальності державно-династичного устрою Русі у Х ст. Принцип успадкування двозуба Рюриковичів, розвинутий у роботах Б.О. Рибакова, В.Л. Яніна і А.А. Молчанова, використовується О.О. Мєльніковою у побудові версії походження давньоруських княжих знаків [47] і С.В. Бєлєцьким у його новітній «Генеалогії знаків Рюриковичів IX-XI ст.ст.» [6, с.461-462]. Двозуб на печатці Святослава Ігоровича (рис. 2, а) разом з двозубом на хрестоматійному кістяному кружальці з Саркелу (рис. 4, а) є визначальними артефактами у реконструкції принципу успадкування двозуба в решті давньоруських княжих знаків. Але очевидна суперечність цих найважливіших артефактів (втрата булли Святослава, аналіз якої додатково можливо було б провести сучасними методами дослідження; функціональна та хронологічна невизначеність кістяного кружальця) цілком може компенсуватися зображеннями знаків на інших археологічних джерелах.
Карбування найдавніших руських монет X - XI ст.ст. було прерогативою княжої влади, тому вибір монетних зображень, природно, складав її привілей. За Рибаковим - Яніним - Молчановим, успадкованим елементом в особисто-родовій тамзі Володимира Святославича (додаток Б, 1-4) є родовий знак, утворений двома симетричними фігурами у вигляді перекинутої літери «П», які з’єднані між собою в основі вузлом чи плетінкою, чи якоюсь іншою фігурою у вигляді трикутника, що повернутий вістрям донизу. До основи розвилини родового двозубу Володимир додає свій відп’ятниш у вигляді наконечника стріли [85, с. 74], що перетворює його особисто-родовий знак у тризуб. Останній успадковується його нащадками за системою «відп’ятнишів», утворюючи нову генеалогічну гілку тризубів. При цьому двозуб неодмінно вирізняється у тамзі її власника, що також є доказом його успадкування.
Центральна щогла-відп’ятниш в емблемі Володимира не еквівалентна двом крайнім зубцям родового двозубу не тільки за розмірами, але й за формою, і тому не може нести те ж саме змістове навантаження. Це можна спостерігати як у парадній, за висловлюванням В. Л. Яніна [109, с. 39], «орнаментироованної арабесками» (додаток Б, 2-4), так і у «лінійній», спрощеній, зберігаючій лише конструктивні елементи тамги» формі зображення знака на золотниках та срібниках I типу Володимира (додаток А, 1). На печатці Ізяслава Володимировича Полоцького (додаток Д, 2) графічно вирізняються широкі лопаті родового двозубу, а успадкована від тамги Володимира центральна щогла-відп’ятниш завершується маленьким хрестиком, який персоніфікує знак його власника. У тризубі на срібнику Ярослава Володимировича родовий двозуб Рюриковичів та особистий відп’ятниш князя у вигляді кружальця виділені крупними намистинами. Але центральна щогла, яка вперше з’явилась в емблемі Володимира, вочевидь, навмисне не вирізняється в емблемі Ярослава, щоб графічно підкреслити найважливіший елемент - родовий двозуб (рис. 1, д).
Після хрестоматійної роботи Б.О. Рибакова [70] знаки Рюриковичів тривалий час зайво сприймалися тільки як знаки княжої власності. Завдяки роботам В.Л. Яніна [109] і А.А. Молчанова [53-56] вони поступово стали сприйматися і як геральдичні знаки давньоруських князів. С.В. Бєлєцький вважає, що зародження найдавнішої руської геральдики починається з кінця IX ст., коли про тризуб, вторинний відносно двозубу знак, мови ще не йшло. На його думку, за добу правління Володимира Святославича двозуб залишався родовим гербом і реально існуючим символом влади [6, с. 436]. Дослідник дійшов висновку, що шукати витоки давньоруської геральдики слід у знакових системах IX ст., які засновані на фігурі двозуба. Але ані у Скандинавії, ані у Західній Європі у VIII - IX ст.ст. бракує знакових систем, в основі яких знаходились би двозуби. Таким чином, соціально-престижний зображальний символ у вигляді двозубу не був принесений Рюриком «з-за моря», а з’явився у Східній Європі [6, с.457-458]. Проте пошуки витоків двозубу Рюриковичів серед знаків Боспорського царства першої чверті I тисячоліття н.е. і знаків на підвісках середини I тисячоліття н.е. С.В. Бєлєцький вважає некоректними з хронологічних причин тому, що вони існували кількома століттями раніше знаків Рюриковичів, і сполучні ланки між ними відсутні. З хронологічних причин він також вважає некоректними і пошуки витоків найдавнішої руської геральдики серед золотоординських тамгоподібних знаків: монети з тамгами ханів Золотої Орди стають відомі на Русі лише кілька століть по тому. Таким чином, більшість відомих знакових систем Східної Європи не можна розглядати як первісні відносно зображальних символів князів-Рюриковичів. На думку С.В. Бєлєцького, єдиним винятком залишається Хазарський каганат. Серед графіті Хазарії VIII-IX ст.ст. зустрічаються прості двозуби, які дуже схожі з княжими знаками. Тому можливо, що тип соціально-престижного символу у формі двозубу був запозичений засновником династії Рюриковичів саме від Хазарського каганату [6, с. 458].
Останньої думки додержується і О.О. Мєльнікова. Зіставляючи знаки хазарського ареалу з графіті на східних монетах (додаток Н), дослідниця відзначила їх надзвичайну близькість раннім схематичним зображенням княжих знаків. У своїх висновках щодо запозичення у IX ст. засновниками давньоруської династії хазарського символу верховної влади у вигляді двозуба О.О. Мєльнікова спирається на думку попередніх дослідників, що хазарські двозуби і тризуби та їх дзеркально подвоєні зображення нагадують антропоморфну фігуру з піднятими догори руками і інтерпретуються як іранські символи єдності державної і релігійної влади [49, с. 247]. Проте це припущення не є остаточно доказаним. З цього приводу В.Є. Фльорова вважає, що це дуже суперечне питання, як і те, наскільки у свідомості сучасників знак - символ влади був відокремлений від інших сакральних символів [95, с. 50].
В історіографії титул «каган» у титулатурі давньоруських правителів тлумачиться виключно як свідчення хазарського впливу на давньоруську державність. Фундаментальні дослідження В.Є. Фльорової [95; 96] не визначили знаків, що безпосередньо належали особистості бека або кагана. Але одним з аргументів доказу свого припущення О.О. Мєльнікова наводить прийняття руськими князями хазарського титулу «каган» [53, с. 248]. Стосовно давньоруських князів тюркський титул «каган» зустрічається у цілому ряді латинських та грецьких джерел, творах арабських та персидських авторів ІХ-ХІІ ст.ст. [34, с. 228, прим. 1]. Володимир Святославич і Ярослав Володимирович названі каганами у «Слові про закон і благодать» митрополита київського Іларіона [54, с.78, 91-92, 99]. У графіто на стіні Софії Київської каганом названий київський князь Святослав Ярославич (1073-1076) [13, с. 49]. Становлення Давньоруської держави у ІХ ст. відбувалося за таких зовнішньополітичних умов, коли Хазарії дійсно належала важлива роль у двобічних економічних, політичних і культурних контактах зі східними слов’янами. На межі 830-840-х рр. прагнення русів на південь до багатих візантійських міст (посольство до Константинополю і напад на Амастріду) і великим торгівельним центрам Халіфату не могло не зачіпати інтересів могутніх держав Візантії і Хазарії. Очевидні їх намагання стримувати просування русів. Свідоцтвом тому є хазарська фортеця Саркел, яка була побудована у 834-837 рр. за сприянням візантійського імператора Феофіла на північно-західному кордоні Хазарського каганату (за літописом, зруйнована князем Святославом Ігоровичем у 965 р.).
В.Є. Фльорова вважає, що знаки на камінні і цеглинах стін фортець і городищ Нижнього Дону (Маяцьке, Семикаракорське, Правобережне Цимлянське, Саркел) належать будівникам цих укріплень з різних родів і сімей місцевого населення. Але дослідниця зауважує, що «при цьому знак тамги ставився не для позначення норми виробітку, а, мабуть, сприймався як знак покровителя роду або сім’ї і вживався поряд з загальновідомими сакральними символами при обрядах, що супроводжували будівництво, виконуючи роль заставної жертви» [95, с.82]. На думку автора, В.Є. Фльорова робить дуже цікаве припущення, що, можливо, і тамгоподібні знаки, і символічні фігури типа пентаграм або «вавілону», і сюжетні малюнки, що зроблені під час будівництва, мають одну і ту ж функцію: вони були свого роду заставними жертвами, що забезпечували схоронність фортеці, а разом з нею держави, роду і сім’ї людини, яка її будувала [95, с. 52].
Тривалий час пошуки тлумачення знаків Рюриковичів були звернені виключно до їх стилізованих зображень (схематичних, спрощених або художньо прикрашених), якими є зображення особисто-родових княжих знаків на давньоруських печатках та монетах, геральдичних підвісках чи інших предметах більш пізнього часу. Звернення до вторинних відносно передбачуваного прототипу зображень і відсутність концептуальної визначеності їх дослідження, природно, дало безліч пропонованих і недостатньо науково ґрунтовних версій тлумачення знаків. Крім того, інколи взагалі висловлювались думки, що виправдовували намагання вирвати питання про герб Рюриковичів з-під влади ідеї про його зображальний зміст [84, с. 241]. А.А. Молчанов, підкреслюючи тамгоподібність зовнішнього вигляду більшості відомих варіантів знаків Рюриковичів та широке вживання у науковій літературі термінів «родова тамга» та «особисто-родова тамга», вважав, що «в данном случае (мова йде про лінійну, гранично спрощену схему зображення - авт.) вопрос о первоначальном изобразительном прототипе и исконной семантике символа существенного значения не имеет» [52, с.255]. На принципі відчуження від зображального змісту С.В. Бєлєцьким побудована генеалогічна система класифікації давньоруських княжих знаків ІХ-ХІ ст.ст. [6, 461-462]. Посилаючись на думку А.П. Пономарьова про троїсте значення в українській етнічності тризуба, «як знаку державного, національного і релігійного» [65, с.164], А.В. Портнов «визначає безперспективність шукань витоків тризубу у якомусь одному побутовому явищі» і пропонує «повернутись до порівняння особливостей тризубу із хрестом та свастикою, які також мають широкий територіальний вжиток й безліч протилежних тлумачень» [66, с.127].
Природно, цей підхід, який відображає думки певної частки вітчизняних дослідників тризуба, є хибним. Первісно тризуб не був державним, а виник як особисто-родова емблема Володимира Новгородського (969/970) і став «гербом» Київської Русі після його перемоги над Ярополком Святославичем (978/980) [42, с. 40-41, 45]. І після хрещення Русі у 988 р. тризуб залишався язичницьким знаком. Він не міг бути національним символом такої поліетнічної держави, як Давня Русь. Адже на межі Х - ХІ ст.ст. вона не була державою у сучасному порозумінні цього слова - з централізованим бюрократичним апаратом і митними кордонами. Княжа влада контролювала не кордони, а підданих. Її цікавило багатство землі, на якій живуть піддані та скільки данини вони можуть з неї дати. Тому не мало значення, де хто живе і якою мовою розмовляє. Мало значення, як справно підкорені племена платять данину. Тому саме поняття «Русь» дуже розмите і позанаціональне.
Змістовна невизначеність знаків знижує цінність результатів будь-якого дослідження та їх класифікації. Такі визначення, як «тризуб з широкими бічними зубцями» чи «трикутна ніжка» знаку [6, с.433] тощо, нічого не висловлюють відносно предметної сутності останнього. Тому неможливо остаточно зрозуміти їх значення у системі суспільно значущих символів Давньої Русі, а також значення їх елементів, які персоніфікують княжі знаки. Інакше кажучи, система класифікації знаків не повинна бути позбавленою суттєвого навантаження і будуватися виключно на математичних принципах, які чужі образності мислення і адекватному сприйняттю зображальних символів. Важко уявити, що «престижний», за висловом С. В. Бєлєцького, родовий двозуб Рюриковичів, що використовувався як основа особисто-родових княжих знаків, якимось чином не тлумачився їх власниками за правління Володимира Святославича, чи у парадне зображення власного знаку на монетах руський князь не втілював визначену суть.
Сутність княжого знаку найкращим чином повинна розкриватися саме у такій владній дії, як карбування монет. Знак Святополка - один з найбільш виразних і зрозумілих княжих знаків. С.В. Бєлєцький зв’язує трансформацію лівого зубця в успадкованому Святополком Ярополчичем родовому двозубі з виключним значенням останнього та вимогами Володимира змінити форму знака племінника як свого васала [6, с. 436]. Проте, на відзнаку від язичницького тризуба Володимира, у двозубі Святополка як законного нащадка київського престолу, очевидно, втілені уявлення його власника про своє місце і роль у політичному, духовному та суспільному житті християнської Русі. Лівий зубець родового двозубу трансформований у Святополка у хрест. Вочевидь, останній є символом християнського віросповідання Святополка, до норм якого він зобов’язаний був ретельно додержуватися у виконанні своєї Богом даної влади. Останнє підтверджується німбом над головою реалістичного зображення князя, який сидить «на столі» (додаток Б, 6, 8). Легенда срібників із зображенням та ім’ям Святого Петра, що реконструйована за чотирма примірниками (додаток Б, 8), лунає як молитва Святополка своєму святому, хрестильне ім’я якого він носив: «ПЕТРОС ПЕТРОС / ОГЕОС ПЕТРОС», тобто Петро, Петро! Святий Петро! [85, с.88].
Вочевидь, правий зубець у знакові Святополка (рис. 1, е-з) є однобічним клинком (О. М. Рапов бачив у крайніх зубцях леза ножів[69, с. 65]). На монетах Володимира (додаток Б, 1-4) та Ярослава (додаток Б, 5) можна побачити лише його обрис, що має у верхній частині однобічний спуск леза усередину знака, характерний для однобічних клинків холодної зброї. На усіх без виключення типах монет Святополка позначене навіть лезо клинка, яке не залишає сумніву у правильності тлумачення цього елементу зображення. Ця інтерпретація знаходить своє підтвердження і в зображеннях княжих знаків на геральдичних підвісках (додатки В, Г). Таким чином, зрозумілим стає і зміст контурних зображень двозубів на східних монетах та інших предметах. Зображення на монетах родового двозуба Рюриковичів нагадує не традиційні руські двосічні мечі, а дзеркально симетричні однобічні клинки.
До відомої на Русі однобічної клинкової зброї А.М. Кірпічников відносить скрамасакс - великий бойовий ніж, який потрапив сюди у IX ст. разом з мечем як західне чи північно-західне запозичення [29, с. 72], а також ранньосередньовічну шаблю, що з’явилась тут у IX - X ст.ст з півдня чи з південного сходу, включаючи Приазов’є, Подоння та Передкавказзя [29 с. 61]. Скрамасакси знайдені у багатих похованнях X ст. майже завжди разом з мечами. Вочевидь, вони були підсобною та додатковою зброєю для лівої руки воїна. За допомогою скрамасакса можна було не тільки відбивати удар меча, але й наносити удари, що легко розрубали кольчугу чи обладунок ворога. Вкрай рідкий та нехарактерний для домонгольської Русі, скрамасакс не залишив помітного сліду у давньоруському озброєнні і був скоріше зброєю скандинавських найманців. Його вузький клинок (звичайно 2-3 см у ширину і довжиною 40 см [29, с.102]) можна було б ототожнити з зубцями знаків. Проте клинок скрамасакса не дуже схожий на «широкі бічні зубці» знаків на срібниках Володимира Святославича та деяких інших предметах.
Літописна легенда про данину двосічними мечами, яку запропонували хазарам підкорені поляни, сповіщає про перевагу руського меча над хозарською однобічною зброєю [42, с. 10-11]. Але так здавалося лише після перемоги Русі над колись могутнім Хазарським каганатом, який у 60-х рр. Х ст. занепав під ударами військ київського князя Святослава Ігоровича. На відміну від важкого руського двосічного меча ранньосередньовічна шабля - однобічна, полегшена і тому маневрена та високоефективна клинкова зброя, що призначена для верхового бою [29, с. 67]. За іншою легендою (ст. 968 р.) у знак дружби печенізький князь в обмін на броню щит і меч передає руському воєводі Претичу коня, шаблю та стріли [42, с.39]. За даними А.М. Кірпічнікова, у X ст. «в погребениях южнорусских феодалов сабля начинает заменять меч. Видимо, во второй половине Х в., а особенно около 1000 г., киевские дружинники располагали и владели новым оружием; времена, когда хазарская и печенежская сабли противопоставлялись русскому мечу, уже прошли» [29, с. 66].
На думку А.А. Молчанова, наблизитися до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень як хронологічно близьких до передбачуваного прототипу. Безсумнівно, до них слід відносити «княжі» знаки у вигляді графіті на куфічних дирхемах ІХ-Х ст.ст., які стали відомі науці лише у середині ХХ ст., а зазнали системного вивчення тільки з 90-х рр. ХХ ст. [19; 48; 49; 59].
За О.О. Мєльніковою, частка східних монет з контурними графіті знаків має інші графіті на зворотному боці у вигляді малюнків дружинної тематики: стяга, човна, ножа та питного рога (додаток Н). Вона дійшла висновку щодо обігу цих знаків у середовищі княжої дружини, а також про єдність і незмінність семантики обох іконографічних типів двозуба (лінійного та контурного) на всьому протязі їх співіснування [49, с. 244]. Монета №1 знайдена у скарбі, що схований у першій половині 880-х рр., а уламок монети №3 - у скарбі, що датується першим десятиліттям Х ст. [49, с.243]. За висновками О.О. Мєльнікової, поява двозуба як символічного знака, зображуваного на монетах разом з предметами дружинного побуту, упевнено датується межею IX - X ст.ст., тобто часом виникнення Давньоруської держави і князювання Олега у Києві. Топографія знахідок монет вказує на їх переважне поширення у давньоруському ареалі і переважання монет з двозубами у Східній Європі [49, с.246]. Проте О.О. Мєльнікова чомусь не надає значення тому, що на східних монетах малюнки дружинної тематики не супроводжують жодне з лінійних зображень двозуба. Якщо у трьох випадках монети з контурними графіті мають отвори, то серед монет з лінійними двозубами з отворами не знайдено жодного примірника. Лінійний двозуб на дирхемі №13 (додаток Н) міг бути надряпаний лише тоді, коли князь Володимир вже карбував власну монету з тризубою тамгою. Правда, С.В. Бєлєцький зараховує лінійні двозуби на дирхемах №12 і №13 (додаток Н) до турівського княжіння Святополка Ярополчича, який був опозиційно налаштований до київського князя Володимира [6, с. 436]. Але для такої атрибуції навряд чи є достатньо підстав, і ось чому. С.В. Бєлєцький бачить у графіто «крилатого» меча на візантійській монеті №74 з Єриловського скарбу, прихованого не раніше 977 р. [19, с. 55], стилізований тризуб Володимира періоду його новгородського князювання [6, с. 437], а тризуб з ромбічним наконечником центральної щогли на аббасидському дирхемі №15 (додаток Н), прихованому не раніше 1018 р. [19, с. 71], відносить до одного з синів Володимира Святославича [6, с. 437]. Неможна вважати доведеним, що «крилатий меч», який має дві подовжені кінцівки перехрестя і клинок усередині, є геральдичним тризубом тому, що функціональне призначення стилізованого двозуба остаточно не з’ясоване. Якщо розглядати зображення «крилатого» меча серед широко наведених на східних монетах малюнків військової тематики [19, с. 30], виявляється, що нам взагалі не відомі арабські дирхеми з тризубою тамгою князя Володимира.