Гіпотеза І.Г. Добровольського та його співавторів про «таврування» дирхемів знаками власності руських князів до початку карбування власної монети [19, с. 130] є непереконливою з наступних причин. По-перше, «таврування» за допомогою графіті повинно було б мати якщо не масовий, то, принаймні, груповий характер. Проте випадки скупчення монет із графіті двозубів чи тризубів у скарбах куфічного срібла нам невідомі. Кожна з них унікальна. По-друге, через низьку ефективність техніки графіті у порівнянні з карбуванням монет. По-третє, через відсутність канонічної іконографії двозуба, яка повинна бути суворо визначеною на монетному полі. О.О. Мєльнікова довела, що лінійні та контурні двозуби на східних монетах паралельно існували на протязі всього Х ст. Якщо контурні графіті на східних монетах ще можна було б розглядати як амулети чи розпізнавальні знаки кланової приналежності завдяки тотожності їх обрисів знакам на монетах давньоруських князів, то появу на них лінійних двозубів, вочевидь, треба пов’язувати лише з язичницькими віруваннями власників монет.
Рельєфні знаки на плінфах, які були знайдені під час розкопок на території Десятинної церкви у Києві (додаток Щ, 1), завжди відносили до кінця Х ст. (989 - 996 рр.), часу будови на Русі першої кам’яної церкви. Останні дослідження Д.Д. Йолшина (2012) датують їх початком XI ст. і зараховують до тризубів Володимира Святославича [6, с.451; 23, с. 24-29]. Але у 1940 р. про «загадковий знак» на цеглині, яка була знайдена у 1907 р. В.В. Хвойкою, майбутній академік Б.О. Рибаков писав інакше: «Он представляет собой парадную торжественную форму того двузубца, который А.В. Орешников предположительно относил Владимиру Святославичу. Средний зубец, имеющийся на знаках сыновей Владимира, здесь отсутствует. Странно, что А.В. Орешников, которому оба знака на кирпичах были хорошо известны, не использовал их для большей убедительности своих аргументов в пользу принадлежности двузубца Владимиру Святославичу. Ведь Десятинная церковь была построена при Владимире. Этот двузубец по своему типу может быть поставлен первым в ряду княжеских знаков с последующими усложнениями» [70, с. 247]. На відміну від О.В. Орєшнікова, Б.О. Рибаков спеціально не торкався питання персоніфікації княжих знаків, але бачив на цих цеглинах саме двозуби. Ці двозуби не могли бути знаками власності Володимира Святославича, який на той час вже карбував власну монету з тризубом. Опис В.Ю. Січинським монетних знаків Володимира Великого також не дозволяє віднести фігуру з цеглини до тризубів київського князя: «Середній зуб, переважно на висоті бічних зубів,… або вищий за них» [80, с. 14]. Якщо порівняти фотографію знака на плінфі з Національного музею України (додаток Щ, 1) з його промальованим зображенням, яке надає С.В. Бєлєцький (додаток Щ, 2), навіть без інструментальних вимірів видно неприховане намагання художника штучно загострити та витягнути середній відп’ятниш таким чином, щоб він мав вигляд третього зуба у цьому знакові.
Д.Д. Йолшин (2012) дійшов висновку, що технологічні особливості виготовлення цих плінф з клеймами свідчать не на користь їх експозиційної функції, наприклад, для часткового облицювання стін, як це припускав Б.О. Рибаков. На деяких фрагментах є сліди будівельного розчину, що говорить про те, що вони таки були використані у муруванні. Тому дослідник справедливо вважає, що «не предназначенные для демонстрации знаки, таким образом, имели, скорее всего, сакральный смысл» [23, с.27].
На офіційному сайті Інституту археології Російської Академії наук розташована публікація (2012) про знахідку влітку 2011 р. Суздальською експедицією залізної бойової інкрустованої сріблом сокири ХІ ст. з одночасним зображенням двох княжих знаків - двозуба і тризуба [46]. Якщо тризуб з трикутником на середньому зубці міг належати одному з найближчих родичів князів Володимира і Ярослава, то двозуб на сокирі розглядається авторами публікації як загальний знак роду Рюриковичів. Коментуючи цю унікальну знахідку (додаток Р) в інтерв’ю журналісту РІА «Новості», академік М.О. Марков (2012) зазначив, що це перший зафіксований археологією випадок розташування княжих знаків на парадній зброї, яка виступала як символ влади. За словами вченого, «эти знаки - знаки собственности, некая личная печать. Княжеские знаки - это эмблематика династии, это эмблематика очень узкого круга людей. Есть предположение о сарматском происхождении (знаков), писалось о хазарском происхождении, но точно это неизвестно. Мы знаем, что у скандинавов таких знаков нет, у славян таких знаков нет, это изобретение появляется у Рюриковичей на Руси 10 века» [47].
Аналоги двозуба з сокири можна знайти серед графіти контурних зображень на східних монетах (додаток Н) та інших предметах. Але точною його копією є двозуб на фрагменті амфори з розкопів Таманського городища (додаток П, 3). З хронологічних міркувань С.В. Бєлєцький персоніфікує цей двозуб Святополку Турівському [6, с.459], а тризуб - князю Всеволоду Володимировичу Волинському (988-1013). Останній, за припущенням дослідника, на початку другого десятиліття ХІ ст. міг у змові проти батька підтримувати Святополка Турівського, що був опозиційно налаштований до Володимира Святославича. У якості непрямого доказу цього припущення С.В. Бєлєцький спирається на відсутність у Повісті минулих літ свідчень про Володимира Волинського і причину арешту Святополка Окаянного [6, с.462-463]. Завдяки двом різним знакам на сокирі вона розглядається дослідником як унікальна інсігнія воїнської влади (на відміну від геральдичних підвісок, які були інсігніями влади цивільної) [6, с.459]. Проте, припущення щодо приналежності двозуба Святополку Окаянному на сокирі не є доказаною (тим більше, що він виконаний у парадному оформленні на відміну від схематичного княжого тризубу), а віднесення його до загального знаку роду Рюриковичів не дає відповіді щодо його походження і семантики.
Таким чином, на межі X-XI ст.ст. в обігу одночасно знаходились як тризуб київського князя, так і двозуб на будівельній кераміці. І якщо тризуб на монетах належав Володимиру як знак посвідчення (персоніфікації, печатки), княжої влади («Владимир на столе»), володіння («а се его съребро»), то плінфу з двозубом можна з великою часткою ймовірності тлумачити як «заставну жертву» подібно цеглинам і камінню з двозубами фортець та городищ Хазарії [95, с.52, 82]. Або надавати двозубу охоронного значення, оберегу від лиха і нещасть як знак «іпсилон» IYI на черепицях і судинах Першого Болгарського царства [82, с.36; 96, с.60]. Це припущення дозволяє інакше поглянути на двозуби на побутовій кераміці з Саркелу, амфорі з Таманського городища та інших предметах. Ймовірно, монети з графіті двозубу виконували роль заставних при приховуванні скарбів куфічного срібла, відлякуючи злих духів і непроханих знахідників, а декоративно оформлений двозуб на інкрустованій сріблом бойовій сокирі ХІ ст. був оберегом її хазяїна. Таким чином, родовий двозуб міг виступати у середовищі руських князів навіть після прийняття хрещення у 988 р. язичницьким знаком захисту від усіх бід і нещасть, аналогом християнського хреста. Вочевидь, недарма у княжих знаках двозуби часто поєднувалися з хрестом. Функцію оберегу родовий двозуб Рюриковичів виконував у тризубі Володимира і знаках його синів, на заставних монетах у скарбах куфічного срібла, на плінфах, які потрапляли до мурування княжої будови, на дорогій парадній зброї тощо. Важливим спостереженням О. Ф. Бєлова і Г.І. Шаповалова, яке, нажаль, не отримало подальшого розвитку у їх монографії, є те, що геральдичні підвіски офіційних осіб, що належали до княжого двору, «одночасно … були й натільними оберегами їх власників» [5, с. 193]. Знаки на підвісках символізували не тільки міць роду Рюриковичів, яка захищала свого офіційного представника. Справа у тому, що у самих знаках Рюриковичів схована більш глибока сакральна міць двозубу, який був покладений до їх основи, і яка одночасно передавалася власнику підвіски. Останній опинявся під подвійним захистом: княжого роду Рюриковичів та двозубого оберегу у складі княжої емблеми.
Історія вивчення знаків, пошук зображальних прототипів і їх сутності свідчать, що княжі емблеми розглядаються дослідниками як деякі образи. На етапі зародження родової символіки саме природно-елементарна форма знаків безпосередньо повинна була будуватися на образі дійсності і найменш умовно відбивати його (відомо, що тотемічними символами найчастіше виступали зображення звірів та птахів). Вочевидь, в основі родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень.
Висновки. Складність вирішення проблеми походження і семантики знаків Рюриковичів пояснюється відсутністю давньоруських писемних джерел і безперечних аналогів для коректного виконання іконографічного аналізу, складністю інтерпретації знаків як стародавніх речей. Тривалий час пошуки тлумачення знаків Рюриковичів були звернуті виключно до їх стилізованих зображень (схематичних, спрощених або художньо прикрашених), якими є зображення особисто-родових княжих знаків на монетах, печатках та геральдичних підвісках. Тому найважливішим напрямком у пошуках зображальних прототипів знаків слід вважати виявлення та дослідження найбільш ранніх джерел, хронологічно близьких до передбачуваного прототипу та визначення їх первісного функціонального призначення.
Усталений у науковому обігу термін «тризуб», яким називають сьогодні і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України, є штучним і не відображає змісту знака. Слово «тризуб» на підсвідомому рівні провокує виникнення чуттєвого образу і при визначенні зображального прототипу знака утворює термінологічно складну проблему, програмує нашу свідомість на упереджене його сприйняття, здебільшого примушуючи керуватися ідеєю «трьох зубів».
В історіографії знаків Рюриковичів визначились два протилежні напрямки. Одні дослідники наполегливо шукають зображальний прототип знака Володимира серед двозубих тамг, все більше віддаючи перевагу хазарському впливу. Інші дослідники незмінно пояснюють «тризуб» як культово-геральдичний або філософсько-символічний знак, керуючись саме ідеєю «трьох зубів».
Княжі емблеми здебільшого розглядаються дослідниками як деякі образи. Порівняльно-історичні паралелі свідчать, що в основі родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень. Тому на етапі зародження родової символіки саме природно-елементарна форма знаків безпосередньо повинна була будуватися на образі дійсності і найменш за все умовно відбивати її.
Найбільш ґрунтовною слід вважати
ідею про первісне значення двозуба Рюриковичів як сакрального, магічного
символу, релікту колишніх вірувань. На підставі порівняльно-історичного аналізу
досліджень давньоруських княжих знаків, знаків Хазарії і Першого Болгарського
царства можна припустити, що родовий двозуб Рюриковичів також мав апотропеїчне,
тобто охоронне значення і виступав язичницьким оберегом, що захищав від усіх
нещасть. Його походження слід шукати серед магічних жестів.
ВИСНОВКИ
Проблема походження знаків Рюриковичів розглядалася у літературі дорадянського періоду, наукових працях за радянські часи в СРСР та в еміграції, досліджується і у сучасний період. Проте в історіографії досі відсутня єдина науково ґрунтовна точка зору щодо походження знаків Рюриковичів, ця проблема визнається фахівцями чи не найскладнішим питанням в історичній науці.
За радянську добу не було здійснено комплексного порівняльного аналізу історіографії походження знаків Рюриковичів. Предметом робіт істориків і фахівців зі спеціальних історичних дисциплін в основному були конкретно-історичні питання атрибуції, функціонального призначення, хронологічного та територіального розповсюдження, генеалогічної класифікації знаків Рюриковичів, серед яких іноді розглядалися і суто історіографічні аспекти проблеми. Сучасна історична наука робить лише перші спроби комплексного аналізу історіографії походження та семантики знаків Рюриковичів, хоча, зрозуміло, вони не є рівноцінними за своїм науковим значенням.
Завдяки роботам кількох поколінь вітчизняних на радянських істориків з’ясовано, що виникнення знаків Рюриковичів було покликане до життя становленням на Русі поряд зі старою племінною знаттю нової владної верстви, яка виконувала адміністративні та воєнні функції. Владна символіка Русі природним чином повинна була успадковувати знаки правлячого роду, які стояли в одному контексті з системами родових і особисто-родових знаків у районах східноєвропейських степів і Північного Причорномор’я, що у VII-X ст.ст. були зоною активних контактів тюркського (болгари, хазари, печеніги), іранського (алани) та грецького населення.
Дослідження витоків знаків Рюриковичів головним чином здійснювалися у напрямку розширення кола першоджерел, ґрунтувалися на пошуках іконографічної тотожності ознак і недостатньо враховували функціональний аспект знаків в інтерпретації археологічного матеріалу, занадто перебільшуючи їх функцію як знаків княжої власності. Проте до сього часу не існує повного каталогу знаків Рюриковичів. Більшість публікацій речових і зображальних джерел з «княжими» знаками носить лише звітно-інформаційний характер. Деякі з них не знаходять своєї атрибуції або неоднозначно інтерпретуються дослідниками.
Складність вирішення проблеми походження і семантики знаків Рюриковичів пояснюється відсутністю давньоруських писемних джерел і безперечних аналогів для коректного виконання іконографічного аналізу, складністю інтерпретації знаків як стародавніх речей. Тривалий час пошуки зображального прототипу знаків Рюриковичів були звернуті виключно до їх стилізованих зображень, якими є зображення особисто-родових княжих знаків на монетах, печатках та геральдичних підвісках. Тому найважливішим напрямком у пошуках зображальних прототипів знаків слід вважати дослідження найбільш ранніх джерел, хронологічно близьких до передбачуваного прототипу та визначення їх первісного функціонального призначення.
Наявні археологічні джерела зі знаками Рюриковичів впевнено датуються другою половиною Х ст., а їх використання як знаків княжої власності посвідчується писемними джерелами вже з середини Х ст. - за добу правління княгині Ольги.
Тризуби починають з’являтися лише на межі 60-70-х рр. та в останній чверті Х ст., що можна пов’язувати з виникненням емблеми Володимира Святославича, яка наприкінці Х ст. утворює генеалогічну гілку княжих тризубів.
Проте, до знаків Рюриковичів примикають графіті на куфічних дирхемах, які упевнено датуються межею ІХ-Х ст.ст. Вкрай важливо, що саме тут виявляються варіанти самих ранніх накреслень початкового простого двозубу, що використовувався у давньоруських княжих емблемах.
Усталений у науковому обігу термін «тризуб», яким називають сьогодні і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України, є штучним і не відображає прихованого змісту знака. Слово «тризуб» на підсвідомому рівні провокує виникнення чуттєвого образу і при визначенні зображального прототипу знака утворює термінологічно складну проблему, програмує нашу свідомість на упереджене його сприйняття, здебільшого примушуючи керуватися ідеєю «трьох зубів».
Пошуки зображального прототипу знаків Рюриковичів здійснюються як серед двозубів, так і серед тризубів. Причиною цього залишається термінологічна невизначеність поняття «родового знака Рюриковичів», яке вимагає свого уточнення. Концептуально «родовий знак Рюриковичів» повинен відображати характер сімейно-родового володіння Рюриковичів і відповідати принципам державно-династичного устрою Русі, що існували у ІХ-Х ст.ст.
Досі остаточно не з’ясовано первісне функціональне призначення знака Рюриковичів: родовий знак, знак влади, знак власності, магічний символ. Проте найбільш ґрунтовною слід вважати ідею про первісне значення «родового знака Рюриковичів» як сакрального, магічного символу, релікту колишніх вірувань.
Спираючись на порівняльно-історичні аналогії щодо функціонального призначення тамгоподібних знаків у Хазарському каганаті і Першому Болгарському царстві, можна припустити, що родовий двозуб Рюриковичів також міг мати апотропеїчне, тобто охоронне значення, і виступав язичницьким оберегом княжої династії.
Пошуки зображальних прототипів і сутності знаків Рюриковичів свідчать, що княжі емблеми розглядаються дослідниками здебільшого як деякі образи. В основі родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень у дописемний період.
На етапі зародження родової символіки саме природно-елементарна форма знаків безпосередньо повинна була будуватися на образі дійсності і найменш за все умовно відбивати її.
Тому походження знаків Рюриковичів
слід шукати серед магічних жестів, як найдавнішої та найважливішої системи
комунікації, що існувала у зоровій мові, а пізніше знайшла відбиток і у
графічних знаках перших руських князів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА
ЛІТЕРАТУРИ