А.А. Молчанов підкреслює широкий розмах археологічних досліджень на території Східної Європи у ХХ ст. і значне поширення бази речових джерел зі знаками Рюриковичів, приділяє увагу з’ясуванню іконографічній еволюції княжих знаків від звичайного двозуба шляхом додавання або урізання додаткових елементів зображення за «системою відп’ятнишів». Він приділяє особливу увагу дослідженню головних джерел зі знаками Рюриковичів. Згадує дослідження В.Л. Яніна, завдяки яким вдалося остаточно з’ясувати приналежність монетних знаків князям Х-ХІ ст.ст. Володимиру Святославичу, Святополку Окаянному і Ярославу Мудрому, а двозуб на звислій печатці з круговим написом грецькою на обох боках - князю Святославу Ігоровичу [52, с. 255]. Дослідник звертає увагу на труднощі в атрибуції новгородських булл домонгольського часу із зображеннями святих і княжими тамгами, а також свинцевих пломб «дрогичинського типу». Підкреслює важливість геральдичних підвісок зі срібла та бронзи як вірчих знаків для дипломатичних представників та чиновників княжої адміністрації.
А.А. Молчанов визначає першочергові завдання та проблеми, що стоять перед дослідниками княжих емблем домонгольської Русі. Насамперед, це введення до наукового обігу раніше невідомих зображень тамг Рюриковичів, публікація яких несе лише звітно-інформаційний характер. Автор зупиняється на найбільш перспективних з них в атрибуційному відношенні. Серед них є і гребінь, прикрашений гравірованим зображенням тамги, з шару Х - початку ХІ ст. на городищі Індакар в Удмуртії [1] та ін. Він згадує нові варіанти княжих знаків, починаючи з простого двозуба, що виявляються на різних предметах, у тому числі, хрестоматійний двозуб на кістяній пластиці з Саркелу. Дослідник вважає, що доповнені перевидання вже відомих груп пам’яток зі знаками Рюриковичів, насамперед нумізматичних і сфрагістичних, у перебігу їх поглибленого вивчення з використанням сучасної методики комплексного джерелознавства також завжди залишаються актуальним завданням для фахівців [52, с. 262]. До зображень знаків Рюриковичів на найдавніших печатках і монетах примикають такі ж емблеми, що зустрічаються серед графіті на куфічних дирхемах, свідчення про які зібрані археологами і нумізматами. На думку А.А. Молчанова, «именно здесь выявляются, по-видимому, самые ранние из известных ныне вариантов начертания первоначального простого двузубца, использовавшегося Рюриком и его наследниками вплоть до Ярополка Святославича» [52, с. 262]. Дослідник погоджується з думкою О.О. Мєльнікової про першочерговість збору і систематизації усіх зображень знаків Рюриковичів, що вирізані на дирхемах зі скарбів кінця ІХ - першої половини ХІ ст.
На думку А.А. Молчанова, знаки Рюриковичів виникли як симбіоз двох генетично не зв’язаних, але, як з’ясувалося, цілком сумісних емблематичних традицій: скандинавського звичаю використання вірчих знаків на геральдичних підвісках і практиці використання у Східній Європі «знамено» або «плям» як власницьких міток. При цьому укоренився і канонізувався у якості родової емблеми могутніх государів Київської Русі двозуб найпростішої форми (чи він був принесений - як символічний мотив, зв’язаний, скоріш за все, з генеалогічним міфом, - зі скандинавського культурного кола, чи вибраний варязьким князем вже на території Східної Європи) [52, с. 263].
А.А. Молчанов вважає, що до 70-х рр. Х ст. династичний знак Рюриковичів переходив у спадок без змін як символ єдності правлячого княжого роду. На його думку, перші змінення початкової схеми тамги Рюриковичів відбулись під час династичних зіткнень між синами Святослава Ігоровича, з чим він і пов’язує виникнення третього, додаткового зубця у знаку Володимира Святославича. До середини ХІ ст. володіння особисто-родовим знаком, мабуть, вважається привілеєм саме київського князя, а одночасне використання його іншим членом того ж роду пов’язується з його честолюбними прагненнями щодо захвату верховної влади у державі або відокремлення від неї. А на протязі ХІІ ст. правом користування своєю власною тамгою володіють вже численні можновладні представники різних ліній роду Рюриковичів у Києві, Новгороді, Володимирі, Смоленську, Чернігові тощо [52, с. 263-264]. Зникнення цих емблем з обігу в 30-40-х рр. ХІІІ ст. тривалий час пов’язувалося з кризою «системи відп’ятнишів», яка начебто цілком вичерпала свої можливості у зв’язку з різким збільшенням кількості уділів та їх правителів. Але ця, на перший погляд, логічна версія не підтверджена іконографічними матеріалами і залишається суто умоглядною. На думку автора, А.А. Молчанов виказує дуже цікаву в історичному контексті думку про синхронність зникнення знаків Рюриковичів і встановлення над Руссю влади монголів [52, с. 264-265].
А.А. Молчанов піддає критиці версії походження княжих знаків, які пропонують В.І. Кулаков, О.М. Рапов, М.П. Сотникова, А.Л. Хорошкевич, Г.І. Шаповалов і С.С. Ширинський. Критикує суперечність методики атрибуцій знаків конкретним князям С.В. Бєлєцьким, який намагається вкрай деталізувати правила наслідування знаків, за якими відбувалося змінення тамг від одного індивідуального варіанту до іншого. Він робить висновок, що всі складності у дослідників виникають з-за відсутності цілком надійної вихідної бази даних. Підводячи підсумки, автор констатує, що поки ще нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісної суті особисто-родової емблеми Рюриковичів. Він вважає, що наблизитись до розгадки початкового значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу. А.А. Молчанов визначає вимоги до цього прототипу: чітко виявитися з цілком визначеними географічними і хронологічними параметрами другої половини ІХ - першої половини Х ст.; бути не тільки однозначно пізнаваним як деякий предмет живої чи неживої природи, але й виразно кореспондувати з культурно-історичними реаліями свого часу, що вже відомі нам [52, с. 268-269].
Дослідження з обраної теми неможливі без урахування історичних умов, свідчень наявних писемних та речових джерел з княжими емблемами. Без них неможливо скласти думку щодо правильності отриманих результатів. Виникнення державно-династичних символів у найдавніших державах Східної Європи мало свої історичні корені. Райони східноєвропейських степів і Північного Причорномор’я (Хазарія та візантійські колонії) у VIII - X ст.ст. були зоною активних контактів тюркського (болгари, хазари, печеніги), іранського (алани) та грецького населення. Використання тавра для посвідчення права власності на худобу та інші цінні речі широко практикувалося у степовій смузі Євразії. Успадковуючи іранські традиції, тюркські народи запозичували і деякі типи тамг у іраномовних народів. Тамги знатних кочівницьких родів використовувалися спочатку скіфо-сарматськими племенами, потім тюркомовними народами, а пізніше монголами [112]. У населення візантійських колоній також існувала традиція позначати різні речі простими знаками, які були дуже схожі на степові тамги. Тамгоподібні знаки, що відомі з пам’яток Північного Причорномор’я I - IV ст.ст. н.е., використовували царі пізнього античного Боспору [22].
Знаходячись у центрі східнослов’янських племен, у IX - X ст.ст. Київська Русь об’єднала їх навколо себе та вела успішну боротьбу з кочівниками, Візантією та варягами. На підґрунті інтенсивного розвитку землеробства, ремісництва та торгівлі зростала кількість руських міст, у яких поряд зі старою племінною знаттю сформувалася нова владна верства, що виконувала адміністративні та воєнні функції. Разом з виникненням державної влади зароджувалась і владна символіка, яка природним чином повинна була успадковувати знаки правлячого роду. Крім правителів Русі, у Східній Європі у другій половині Х ст. тамги у вигляді династичних емблем на монетних емісіях використовували і еміри Волзької Булгарії [111].
Досліджуючи використання «загадкових знаків» у княжому господарстві Київської Русі Х - ХІІ ст.ст., Б.О. Рибаков посилається на найдавніші відомості з розповіді Ібн-Міскавейха про перебування русів у Бердаа у 943-944 рр. В них згадується про те, що під час зборів данини руси ставили на глині певний знак, що давав звільнення від подальших поборів. «Можливо, що цей знак, загальний усім русам, був знаком їх князя (Ігора?)», - міркує Б.О. Рибаков [70, с.229].
Торгівельні шляхи пов’язували руські центри ремісницького виробництва і товарного обміну з багатьма державами і містами Західної Європи і країн Сходу. Давня Русь вивозила шкіри, хутро, мед, віск тощо, а завозила зброю, тканини, прикраси, прянощі і срібло, власних родовищ якого вона не знала майже до кінця XVII ст. На межі VIII - IX ст.ст. на Русі з’явились срібні монети - куфічні дирхеми Арабського Халіфату та інших держав, що виникли на його території, а у Х ст. - золоті і срібні монети Візантії [86, с.40-47]. Поряд з торгівлею інтенсивно розвивалися і дипломатичні відносини Київської Русі з сусідніми державами. Мирні договори Русі з греками у 911 і 944 рр. були складені вже за міжнародними нормами свого часу [74, с.299-315]. У Літописі руському за іпатським списком фігурує печатка князя Святослава Ігоровича, що скріплювала угоду 971 р. про перемир’я русів із греками [75, с.183-203]: «…майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» [42, с.42]. Мабуть, ця печатка повинна була мати зображення особистого знака князя Святослава Ігоровича.
Нечисленність писемних свідчень про знаки Рюриковичів сприяла пошуку додаткових джерел для їх відтворення. У ХХ ст. значні успіхи зробило джерелознавство. Використовуючи різнопланові джерела (речові, зображальні) дослідники сприяли розвитку спеціальних історичних дисциплін (археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики тощо) які, у свою чергу, збагатили уявлення про владні символи Давньої Русі. Проте, інтерпретація археологічних джерел (рельєфів та графіті на поверхні різних предметах) зроблена не сучасниками подій, а науковцями через багато років. Тому під час роботи автору доводилось звертатися до опублікованих ранніх археологічних джерел з княжими знаками, зображення яких треба було враховувати у деяких випадках не менше, ніж думки своїх попередників.
Найважливішими джерелами є найдавніші руські монети, які засвідчені чеканами трьох князів - Володимира, Святослава і Ярослава. Їм присвячена велика кількість спеціальних робіт, у тому числі і монографічних [61; 84; 85; 92]. За останнім каталогом М.П. Сотникової (1995) корпус опублікованих найдавніших руських монет Х-ХІ ст.ст. складає більше 340 примірників та їх уламків, що є у наявності чи згадуються у літературі [84, с.15-126]. Фактично їх може бути значно більше завдяки випадковим знахідкам або цілеспрямованим пошукам «чорними» археологами в останні десятиліття, коли монети потрапляють не до музеїв, а виключно до приватних колекцій. Прикладом цього може бути знахідка восени 2006 р. у Чернігівській області під час проведення земляних робіт 31 срібника з ім’ям Володимира, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР, що потрапили до колекціонерів [7].
Найдавніші руські монети на лицьовому боці мають ім’я Володимира, Ярослава, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР (додаток Б). Їх вага відповідає ваговій нормі «південної куни» у 3,28 гр. [110, с. 150]. Золотники та срібники І-го типу з ім’ям Володимира карбовані за зразком візантійських солідів Х - XI ст.ст. Вони мають портрет правителя з діадемою на голові на одному боці та погрудне зображення Ісуса Христа - на зворотному; над лівим плечем князя - схематичний тризуб. Срібники II-IV-го типів відрізняються від монет І-го типу тим, що замість зображення Пантократора мають бездоганно виконаний тризуб на усю площину монетного поля. Портрет у діадемі з хрестом Володимира, що сидить на троні, на срібниках ІІІ-го типу доповнюється безпрецедентним написом: «Владимир на столе». На монетах II-го і IV-го типів над головою Володимира - німб, що обожнює руського князя. Він повторюється на срібниках Святополка. Оформлення монет символізує божественність влади руських правителів. За їх атрибуцією персоніфікуються і княжі знаки. Тризуб Володимира утворений двома широкими боковими зубцями зі спуском у середину знака у верхній частині, вузькою центральною щоглою у вигляді стріли та трикутною ніжкою (додаток Б, 1-4).
Тризуб Ярослава відрізняється додатковим елементом - кружальцем на центральній щоглі у вигляді солярного знаку (додаток Б, 4). Двозуб з широким правим зубом, як у Володимира, і лівим - у вигляді християнського хреста з широкими лопатнями, і незмінним трикутним завершенням в основі знаку, як на монетах інших князів, належить Святополку (додаток Б, 6-8). В. Л. Янін [109, с. 38-40] охрестив його «Ярополчичем», бо за літописом Святополк був сином Ярополка і племінником Володимира: «от двою отцов, от Ярополка и от Володимира», - повідомляє переписувач Іпатського літопису [26 с. 48].
Спостереження середньовічних двозубів і тризубів свідчать, що двозуби зустрічаються значно частіше. Серед найдавніших знаків, що знайдені на території мешкання слов’янських племен, Б.О. Рибаков звертає увагу на дві знахідки підвісок VI-VII ст.ст. з двозубами (можливо, тамг антських вождів), які нагадують пізніші знаки Рюриковичів [70, с. 234, рис.15, 16]. За атрибуцією княжих емблем О.В. Орєшникова і М.П. Ліхачова, Б.О. Рибаков публікує генеалогічну схему знаків руських князів, що починається і закінчується двозубами (додаток А). На більшу розповсюдженість двозубів звертав увагу і В.С. Драчук: «Как известно, основную схему тамгообразных начертаний на средневековых изделиях составляют знаки типа двузубцев, реже - триденсов (табл. ХІХ, рис. 19, 1-13). Подобная картина наблюдается и в знаках киевских князей (табл. ХХІ, 1-64), основной схемой которых тоже являются именно двузубцы и триденсы. Интересно, что среди изображений обеих групп основной схемой служит двузубец» [22, с. 91].
В.Л. Янін доводить приналежність Святославу Ігоровичу печатки з двозубою тамгою [109, c. 40-41], якою розпочинає свою генеалогічну таблицю найдавніших княжих знаків (додаток Е). Побудови генеалогічних схем знаків Рюриковичів А.А. Молчанова (додатки И; К) і С.В. Бєлєцького (додаток Л) також розпочинаються з двозубих знаків. О.О. Мєльнікова зіставляє зображення і виявляє аналогію графіті двозубів на східних монетах, двозуба на печатці Святослава Ігоровича та двозубих знаків Хазарії [49]. Тому звернемось до зображальних джерел, що покладені до основи княжих знаків.
Два хрестоматійних, проте дуже суперечливих в інтерпретації предмети з двозубами, за якими визначається княжий знак Святослава Ігоровича, - це печатка-булла з Києва та кістяна пластинка, що знайдена під час розкопок хазарської фортеці Саркел. Актова печатка з круговими нерозбірливими написами і зображеннями двозубу з обох боків, з хрестом над одним із двозубів (мабуть, на лицьовому боці) була знайдена у 1912 р. у Києві під час розкопок Д.В. Мілєєва на території Десятинної церкви. До неї звертались О.В. Орєшников [61, с. 35; 62, с. 93-95], М.П. Ліхачов [109, с. 40, прим. 89] і М.І. Артамонов [3, с. 430; 4, с. 74-76], але детально досліджена і віднесена до Святослава Ігоровича вона була лише В.Л. Яніним у 1970 р. [109, с. 38-41]. Проте, вже на момент його роботи над першим томом фундаментальної праці вона була остаточно втрачена [109, с. 40, прим. 89]. Зараз збереглися лише її зображення [109, с. 166, 249, №1]. На обох боках булли розташовані однакові двозуби з вертикальними зубцями і «ніжкою» у вигляді подовженого трикутника вістрям донизу (додаток Д, 1). Для доказу припущення приналежності цієї печатки князю Святославу Ігоревичу В. Л. Янін наводив наступні аргументи: «Во-первых, Н.П. Лихачев, работавший с этой буллой и издавший ее, усматривал в ее круговой надписи остатки букв СТЛА (не предпринимая при этом каких-либо попуток определить ее принадлежность). Во-вторых, костяная пластинка с точно таким же знаком была найдена при раскопках в маркеле в слое Х в., что дало основание ее издателю отнести знак на пластике именно Святославу Ігоревичу» (посилання на М.І. Артамонова [3, с. 430]) [109, с. 40]. Пізніше А.А. Молчанов (1988) виказав власні доводи щодо атрибуції цієї булли. Малорозбірливий напис навкруги двозуба дослідник реконструював як зіпсоване ім’я Святослава, яке було написане грецькою: «(Σφενδο)σθυλα(βοζ)» [55, с. 50-52].
Хрестоматійна кістяна кругла пластинка з контурним двозубом (додаток М) була знайдена під час розкопок великої хозарської фортеці Саркел на Нижньому Доні. Під час її першої публікації М.І. Артамонов [4, с. 74-76] не пов’язував цю знахідку із Святославом Ігоровичем і походом руського князя до Хозарського каганату у 965 р., коли захоплена фортеця була перетворена на давньоруське місто Біла Вежа. Зв’язок цього артефакту зі Святославом був виказаний пізніше, але практично не аргументований [3, с.430]. М.І. Артамонов не надав археологічного контексту цієї знахідки, точного датування або стратиграфічної прив’язки. Проте в історіографії, у першу чергу, завдяки припущенням В.Л. Яніна [109, с. 40-41], міцно утвердилася думка, що на пластинці зображений княжий знак Святослава. А.А. Молчанов (1985, 2008) в узагальнюючих роботах з атрибуції і дослідження знаків Рюриковичів згадує цей знак як знак князя Святослава Ігоровича [52, с.252; 54, с.67]