Активізувалися й фашистські організації. Наприкінці 1933 р. син колишнього диктатора Хосе Антоніо Прімо де Рівера створив за образом і подобою гітлерівської партії Іспанську фалангу, що ратувала за насильницьке повалення республіки, вимагала створення корпоративної держави, заснованої за найсуворішою ієрархією, із залізною дисципліною, національною ідеєю, намагалася з'єднати фашизм з католицизмом. Фаланга мала свої воєнізовані загони з декласованих елементів, що чинили погроми, терористичні акти проти учасників демократичного руху, намагалися створити в країні атмосферу нервовості та неспокою.
На початку січня 1936 р. президент розпустив кортеси і призначив вибори на 16 лютого 1936 р.
4. На виборах 16 лютого 1936 р. Народний фронт дістав перемогу. На зміну правоцентристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, що спирався на Народний фронт. Його знову очолив Мануель Асанья, а після того, як його було обрано президентом республіки, прем'єр-міністром став інший лідер тієї ж партії — Карасес Кірога. Уряд закликав маси до "спокою й поміркованості", визначив свою політику як політику "миру і загальної згоди". Програма Народного фронту здійснювалася дуже поволі: було визволено політв'язнів, трохи підвищилася зарплата робітникам, відновилося проведення аграрної реформи. На цьому перетворення застопорилися.
Тим часом вороги республіканської Іспанії дійшли висновку, що республіку можна знищити тільки за допомогою військового заколоту, й почали наполегливо готуватися до громадянської війни.
Заколот почався 17 липня пополудні у Марокко. Захопивши місто Сєуту, змовники вдосвіта 18 липня кілька разів передали в ефір слова: "Над всією Іспанією безхмарне небо". Це був умовний сигнал до початку заколоту по всій країні. 18 липня він охопив усі гарнізони. Як відзначив іспанський політолог та історик X. Тусель, крайні праві сприйняли наслідки виборів 18 лютого 1936 р., що принесли перемогу Народному фронту, як свідчення того, що "демократична система передала країну до рук революції і тому необхідно без зволікань почати роботу по її руйнації".
5. Перші частини, якими скористалися заколотники, здебільшого складалися з солдатів (14 тис. чоловік). На Піренейському півострові змовники захопили Кадіс і Севілью. За обставин, що вимагали швидких і невідкладних дій, республіканські лідери виявили слабкість та нерішучість. Глава уряду К. Кірога та президент республіки Асанья до останнього моменту опиралися передачі зброї до рук народу й намагалися дійти згоди із заколотниками. 18 липня у Мадриді розпочався загальний страйк, комісія представників Народного фронту відвідала главу уряду і зажадала озброїти народ. К. Кірога вже не мав змоги контролювати ситуацію й подав у відставку. 19 липня розпочав виконання своїх обов'язків новий уряд, очолений одним із лідерів Лівореспубліканської партії Хосе Хіралем. Вагання республіканських лідерів призвели до того, що змовники захопили 23 міста. Тим часом заколотники незабаром змогли переконатися у рішучості демократичних сил відстоювати завоювання республіки. У Барселоні та Мадриді заколот було швидко придушено. Наприкінці серпня перевага ще зберігалася за республікою, демократичні сили врятували країну від першого фашистського натиску. Тим часом військово-фашистський переворот, подолавши опір конкурентів, очолив генерал Франко.
Після перших ударів, що їх було завдано змовниками, війна могла скінчитися, якби вона велася в національних рамках. Проте на допомогу реакції прийшли Гітлер і Муссоліні, що послали до Іспанії війська, оснащені за останнім словом техніки. Внаслідок іноземної інтервенції війна для іспанського народу перетворилася на національно-революційну, яку він вів проти фашизму, за незалежність, волю та демократію. Війна в Іспанії зачіпала інтереси багатьох країн, урядів і народів.
Для здійснення своїх агресивних планів Гітлер потребував стратегічної бази (якою був Піренейський півострів), щоб опинитися в тилу Франції, поставити під контроль шляхи до Африки і на Схід, використати близькість півострова до Американського континенту. Західні країни, розв'язуючи руки Німеччині та Італії, проголосили політику "невтручання" щодо подій в Іспанії. Муссоліні направив до Іспанії 150 тис. солдатів, італійський військово-морський флот контролював узбережжя країни. Гітлер, зі свого боку, надав Франко значну кількість літаків, танків, артилерії, засобів зв'язку та тисячі офіцерів, що повинні були навчати та організовувати франкистську армію.
Ставлення СРСР до війни в Іспанії було подвійним. З одного боку, Кремль, користуючись своїм впливом на компартію Іспанії, яку очолювали X. Діас і Д. Ібаррурі, прагнув експортувати соціалістичну революцію до Іспанії. З Радянського Союзу республіканському урядові було надано 1000 літаків, 900 танків, 300 бронемашин, 1550 одиниць артилерії. З іншого боку, радянські люди, щиро підтримуючи республіканців в їхній боротьбі проти фашизму, брали участь у бойових діях на полі бою в Іспанії (понад 2 тис. добровольців, головним чином льотчики й танкісти), надсилали продовольство й медикаменти. Багато іспанців та їхніх дітей знайшли у СРСР другу батьківщину, рятуючись від фашистських переслідувань. Щоправда, у СРСР влада влаштовувала їм перевірки на лояльність до ідеалів соціалізму, і значна частина емігрантів зазнала на собі "виховну" дію сталінського ГУЛАГу.
У жовтні—листопаді 1936 р. було сформовано перші Інтернаціональні бригади, що були втіленням антифашистської солідарності народів 54 країн світу. Республіці доводилося переборювати великі внутрішні труднощі, пов'язані з відсутністю достатньої згуртованості та єдності в лавах Народного фронту. У травні 1937 р. спалахнув швидко придушений путч анархістів і троцкистів, безпосередньою метою яких було захоплення влади в Каталонії. 17 травня 1937 р. було організовано новий уряд Народного фронту за участю ІСРП, КПІ та республіканців (його очолив соціаліст X. Негрін). Уряд ужив низку заходів по наведенню порядку в тилу, зміцненню регулярної армії, створенню військової промисловості.
У перебігу війни дедалі виразнішою ставала згубність для Іспанської республіки наслідків міжнародної блокади та італо-німецької інтервенції. Після падіння Каталонії (лютий 1939 р.) уряди Великої Британії та Франції оголосили про розрив дипломатичних відносин з республіканцями та про визнання фашистського уряду Франко (27 лютого). Опір республіки було зломлено 6 березня 1939 р. після державного перевороту, що передавав владу Національній хунті оборони (на чолі з полковником С. Касадо), яка потім прийняла вимогу Франко про беззастережну капітуляцію. 28 березня 1939 р. фашистські війська увійшли до Мадрида.
Після поразки республіканців у березні 1939 р. влада Франко була поширена на всю територію країни. Єдиною політичною партією Іспанії стала Іспанська фаланга традиціоналістів. Франкісти оголосили недійсними всі законодавчі акти республіки. 25 березня та 7 вересня 1939 р. було видано накази про скасування аграрної реформи й повернення землі поміщикам. Автономні права Каталонії та Басконії було ліквідовано. Диктатура фактично закрила профспілки. Замість них було створено примусові т. з. "вертикальні профспілки". Страйки оголосили "злочином проти батьківщини". Основні закони, видані під час диктатури Франко, закріпили за ним величезні повноваження. Десятки тисяч республіканців було кинуто до концентраційних таборів. Біля 500 тис. іспанців після поразки республіки емігрували. Довгі роки фашистський режим визначав суспільно-політичний та економічний розвиток Іспанії.
Запитання і завдання:
Дайте характеристику економічного та політичного розвитку Іспанії після Першої світової війни.
Чим, з вашої точки зору, зумовлене прагнення правлячих кіл встановити в країні режим твердої влади ?
Наведіть факти, що свідчать про запровадження Прімо де Ріверою диктаторського режиму.
Вкажіть позитивне та негативне в реформах уряду М. Асаньї.
Чому було встановлено диктатуру Франко? Відповідь аргументуйте.
Визначте ставлення до війни в Іспанії:
Німеччини, СРСР;
Італії, США.
Назвіть причини поразки республіканців у громадянській війні.
Поясніть поняття:
національно-революційна війна;
військово-фашистська диктатура;
Народний фронт.
Запам'ятайте дати:
• 13 вересня 1923 р. — захоплення Прімо де Ріверою влади в Барселоні.
• 28 січня 1930 р. — падіння диктатури Прімо де Рівери.
• 15 жовтня 1931 р. — перемога на виборах республіканців на чолі з Мануелєм Асанья.
• 9 грудня 1931 р. — прийняття Конституції, оголошення Іспанії демократичною республікою.
• 5 жовтня 1934 р. — загальний політичний страйк в Астурії.
15 січня 1936 р. — "Пакт про Народний фронт".
16 лютого 1936 р. — перемога на виборах Народного фронту на чолі з М. Асанья.
17 липня 1936 р. — заколот у Марокко.
Словникові слова: фашизм, громадянська війна, інтервенція.
Розділ: Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країни Центральної та Південно-східної Европи в 20-30-х роках.
Завдання: при вивченні історії Польщі,Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Югославії та Болгарії в 20 – 30-х роках звернути увагу стулентів на такі питання: чи існувала країна до початку Першої світової війни чи ні, коли виникла, особливості політичної системи, як вирішувалось національне питання ( особливо по відношенню до українського населення, особливості соціально – економічного розвитку, на чиєму боці країна вступила до Другої світової війни.
Польща. Внаслідок поділу Польщі наприкінці XVIII ст. між Росією, Австрією та Пруссією польський народ надовго втратив свою державність. Всі наступні роки минули під знаком національно-визвольного руху на польських землях з метою відновлення суверенітету й незалежності польської держави. Повалення царату в лютому 1917 р. активізувало польські патріотичні сили. Об'єктивні передумови досягнення суверенітету містили положення "Декларації прав народів Росії", де проголошувалося право народів на "самовизначення та створення самостійних держав".
На початку 1918 р. у Королівстві Польському, що раніше входило до складу Росії, а з 1915 р. було окуповано австро-німецькими військами, спостерігалося піднесення національно-визвольного руху. Революції в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині створили сприятливі умови для відновлення незалежності країни. За умов краху австро-німецької окупації в ніч на 7 листопада 1918 р. представники лівих партій — Польської соціалістичної партії (ППС), галицької соціал-демократії та партії людової (селянської) — створили в Любліні незалежний від окупантів уряд, який очолив депутат австрійського рейхсрату, лідер галицької соціал-демократії Ігнаці Дашиньський. Цей уряд проголосив Польщу Народною республікою, обіцяв передати на розгляд Установчих зборів низку демократичних реформ, але проіснував недовго. 10 листопада до Варшави повернувся, звільнившись із в'язниці в Магдебурзі (Німеччина), Юозеф Пілсудський, у якому представники польського капіталу і правих партій вбачали людину, здатну відродити польську державність.
Створена окупантами у Варшаві Регентська рада 11 листопада 1918 р. передала Пілсудському владу з "метою збереження порядку в країні". За вимогою Пілсудського уряд Дашиньського пішов у відставку, а замість нього було створено новий на чолі з правим соціалістом Є. Морачевським, що був повністю підлеглий Пілсудському, проголошеному "начальником держави".
Відновлення незалежності Польщі в листопаді 1918 р. завершило національно-визвольну боротьбу польського народу, що тривала більше 120 років.
Польські правлячі кола завжди розглядали Східну Галичину як невід'ємну частину своєї території, що завжди призводило до конфронтації між Польщею та Західною Україною. Новий конфлікт виник 1918 р. у перебігу створення незалежної Польщі. Внаслідок збройної боротьби між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), що забрала життя 15 тис. українців і 10 тис. поляків, Польща встановила контроль над територією Східної Галичини.
"Польське питання" на Паризькій мирній конференції
Польське питання на Паризькій конференції було надто важливим, бо воно перепліталося з питанням про відношення до Радянської Росії та Німеччини — двох фактично нових держав на карті Європи.
Питання про польсько-німецький кордон виявилося частиною проблеми, пов'язаної з тим, хто ж із держав-переможниць зуміє отримати найбільше зиску з поразки Німеччини. Зменшивши територіальні претензії Польщі, правлячі кола Великої Британії та США тим самим схилялися до підтримки Німеччини проти свого французького союзника. Внаслідок цього Польща отримала лише 45 тис. кв. км території замість бажаних 84 тис. Гданськ було перетворено на "вільне місто", що опинилося під опікою Ліги Націй; таким чином, найголовніший та єдиний польський морський порт, якого домагалися поляки, було відірвано від країни. Загалом Паризька мирна конференція при вирішенні польсько-німецьких питань відверто пішла шляхом ігнорування інтересів Польщі.
Версальський договір залишив відкритим питання про східні кордони Польщі. Водночас з укладенням цього договору відбулося підписання Польщею, Великою Британією, Францією, США та іншими країнами особливого договору "Про захист прав національних меншин" у польській державі. Згідно з цим договором Польща зобов'язувалася забезпечити свободу й рівноправність національним меншинам, що мешкали на її території. Комісія Камбона встановила лінію, яка визначала кордон, за межами якого поляки не становили більшості населення. Згодом вона дістала найменування "лінія Керзона". На неодноразові вимоги польського уряду конференція послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надання українському населенню автономії.
Польсько-більшовицька війна 1920 р.
Польські правлячі кола прагнули відновити Річ Посполиту "від моря й до моря" (від Балтики до Чорного моря). До цієї держави передбачалося включити Литву, Білорусь та Україну. 1919 р. польські війська окупували Білорусь, Західну Волинь, райони Полісся.
Після розгрому денікінських військ почалася передислокація частин Червоної Армії на створений для боротьби з поляками Західний фронт. Польська армія за допомогою Антанти стала однією з найчисленніших в Європі й налічувала 738 тис. чоловік.
Не маючи виходу з важкої військової та політичної ситуації, Голова української Директорії Петлюра пішов на зближення з поляками. 21-23 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було підписано Варшавський договір. Польща визнавала Директорію на чолі з Петлюрою як головну владу УНР, оформлювався союз для боротьби з більшовиками, надалі вся Правобережна Україна мала відійти до Польщі. 24 квітня 1920 р. було укладено військову конвенцію між УНР і Польщею. Збройні сили УНР переходили під польське командування. Залізницями в Україні опікувалася польська адміністрація, матеріальне забезпечення військ покладалося на Директорію, озброєння петлюровських військ — на польський уряд. Петлюра фактично жертвував територією ЗУНР, щоби відстояти УНР у боротьбі з більшовиками. Наступного дня розпочався спільний наступ військ Польщі та УНР з метою з'єднання з військами Врангеля.
7 травня 1920 р. поляки здобули Київ, однак обіцяне Петлюрою Пілсудському народне антибільшовицьке повстання не відбулося. Хоча в травні польсько-українські війська зайняли Житомир, Вінницю, Київ і Директорія переїхала до столиці, між поляками і УНР відносини почали загострюватися.
У цей час війська Радянської Росії розпочали наступ проти поляків у напрямі України та Білорусі. 12 червня було взято Київ. 13 червня вони зайняли Житомир, Вінницю, Коростень, а наприкінці місяця Західний фронт вийшов на варшавський напрям. Запеклі бої розгорнулися на підступах до Варшави і Львова. 15 серпня 1920 р. польські війська перейшли до контрнаступу під Варшавою й розгромили частини Червоної Армії. Радянська сторона була змушена укласти в жовтні Ї920 р. перемир'я у Ризі. За його умовами припинялися бойові дії, встановлювався кордон між Польщею, Росією та Україною. Проте війська УНР не визнавали перемир'я і зайняли Вінницю. В жовтні 1920 р. петлюрівські дивізії вели запеклу боротьбу з переважаючими силами Червоної Армії. В листопаді війська УНР змушені були відступити за річку Збруч, на територію, зайняту поляками. Тут армію УНР було роззброєно, а її особовий склад інтерновано в польські табори. Західна Україна та Західна Білорусія залишились у складі польської держави за Ризьким мирним договором, що був підписаний 18 березня 1921 р. РСФСР, УРСР і Польщею. Польща визнала УРСР, а Східна Галичина перебувала в складі польської держави до 1939 р.
Режим "санації" ("оздоровлення")
У березні 1921 р. після тривалих дискусій сейм прийняв конституцію Польської республіки, що мала демократичний характер.
Пілсудський, незадоволений тим, що конституція обмежувала повноваження глави держави, відмовився балотуватися на пост президента. Більшістю голосів президентом було обрано підтриманого лівими партіями й партіями національних меншин професора Г. Нарутовича. Проте через тиждень після виборів його було вбито. Новим президентом було обрано С. Войцеховського,. за молодих літ пов'язаного з ППС.
Економічне становище Польщі характеризувалося значним зростанням цін і падінням вартості польської валюти. Інфляція призвела до падіння реальної заробітної плати, розгулу спекуляції. Пілсудський демонстративно пішов з поста начальника генерального штабу, але виношував плани приходу до влади.
12 травня 1926 р. війська, якими командували вірні Пілсудському генерали та офіцери (багато хто з них у роки світової війни служив під його керівництвом у легіонах), розпочали похід на Варшаву. У вуличних боях вони відрізали столицю від західних воєводств, де уряд мав великі сили. Проти уряду виступив робітничий клас. 14 травня страйк залізничників перетворився на загальний. Комуністи, що вважали тодішній уряд фашистським, підтримали Пілсудського.
Як Пілсудський, так і уряд не мали бажання перетворювати конфлікт на громадянську війну, побоюючись, що це може призвести до виступу народних мас з революційними гаслами. 14 травня президент Войцеховський та уряд Вітоса склали повноваження. ППС закликала до припинення загального страйку. Главою нового уряду за вказівкою Пілсудського було призначено професора К. Бартеля. Сам же Пілсудський абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату був обраний президентом, але демонстративно відмовився прийняти цей вибір, обійнявши пост військового міністра й головного інспектора армії. За вимогою Пілсудського президентом став професор Львівського політехнічного інституту Ігнаці Мосцицький.
Успіх перевороту зумовлювався масовою підтримкою офіцерства, робітників, лівих сил. Вельми невизначене гасло "санації" (оздоровлення), проголошене Пілсудським, його минуле соціаліста подавали надію на те, що прихід до влади останнього приведе до повного оздоровлення політичного й економічного життя. ППС висунула гасло: "Демократія з Пілсудським, Пілсудський з демократією". Однак Пілсудський, діставши перемогу за допомогою лівих сил, не збирався спиратися на них надалі, а тим більше, здійснювати їхні соціальні програми.
Отримавши владу, він підкреслював, що не належить до жодної партії, що стоїть поза класів і партій. Він не приховував своєї зневаги до парламентської демократії й, хоча зберіг парламент, значно обмежив його можливості контролювати діяльність уряду. Фактично він здійснював контроль за внутрішньою й зовнішньою політикою держави.
Прихід Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією польської економіки. Стабілізацію було досягнуто не в останню чергу за допомогою іноземного капіталу. Польща 1927 р. отримала великі позики від англійських і американських банкірів. У лаві польських підприємств і банків значно зросла частка іноземного капіталовкладення: 1928 р. вона становила 33% загального капіталу акціонерних компаній у Польщі. У 1926-1929 рр. було створене 105 нових картелей. Підвищення рівня промислового виробництва привело до значного скорочення безробіття, сприяло послабленню соціальних конфліктів. Однак репресії санаційного режиму проти лівих сил, вбивства ряду супротивників Пілсудського спричинили незадоволення в країні. Напередодні виборів до сейму й сенату, призначених на березень 1928 р., Пілсудський створив Безпартійний блок співробітництва з урядом. Його підтримали і магнати польського капіталу, і католицька церква. Це було спробою об'єднання прибічників навколо свого "вождя" на основі соціальної солідарності всього народу. Проте Безпартійний блок отримав 25% голосів виборців до сейму і 31,7% до сенату. Ліві партії отримали таку ж кількість голосів. Новий парламент виявився неспроможним у боротьбі з урядом і змушений був надати йому можливість здійснювати політику, накреслену Пілсудським.
Проте вже 1926 р. у Польщі почали з'являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку 1928 р. Криза, що зачепила усі сфери економічного життя, була більш глибокою, ніж в багатьох європейських країнах, і тривала аж до 1935 р. 1931 р. кількість безробітних становила біля 700 тис. чоловік, а разом з родинами — 1,5 млн.