Материал: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст

Криза охопила не тільки трудящі маси, а й буржуазію. У 1930-1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промислових під­приємств, серед них і багато великих фірм. Усі ці біди дуже загострили соціальне становище країни. Криза не обмежилася тільки промисловістю, а захопила також тор­гівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов'я­зань тощо.

Загалом режим санації в першій половині 30-х років помітно еволюціонував праворуч. Головні положення но­вої конституції 1935 р. відбивали ідеї Пілсудського про державу як вищу інстанцію, якій повинно прислуговувати суспільство. За цією конституцією президент відповідав тільки перед Богом та історією: всі інші органи влади — уряд, сейм, сенат, суди, збройні сили — підкорялися пре­зидентові, що обирався вузькою колегією. Уряд ставав незалежним від парламенту. Конституція вводила таким чином авторитарний режим, що зберігав лише незначні залишки парламентської демократії.

Чехословаччина. До 1918 р. чеські землі та Словаччина входили до складу багатонаціональної Австро-Угорської імперії, в якій пану­вала династія Габсбургів. Впродовж декількох сторіч чехи та словаки були позбавлені національної самостійності й перебували під чужоземним гнітом. Чеські землі були еко­номічно більш розвиненою частиною імперії: на їхній території було зосереджено понад 70% всього промислово­го виробництва Австро-Угорщини. По всій Європі була відома промислова продукція підприємств Праги, Брно, Моравської Острави, Пльзеня, Кладно.

Перша світова війна викликала в чеських землях і Словаччини широкий антивоєнний рух і посилення боротьби проти прогнилого режиму імперії. Чехи, словаки, закар­патські українці, призвані до австрійської армії, не бажали помирати за імператора, переходили на бік супротивників Австро-Угорщини. Всередині країни посилився саботаж, почастішали страйки, зріс опір австрійським чиновникам.

У перебігу війни серед чеської та словацької буржуазії сформувалося два крила. Певна її частина, економічно пов'язана з імперією, орієнтувалася на перемогу німецько-австрійського блоку. Інша частина, на чолі якої стояли Т. Масарік і Е. Бенеш, прагнучи суверенітету й незалеж­ності, орієнтувалася на перемогу країн Антанти. Ці патріо­тичні сили й очолили національно-визвольний рух у Чехії та Словаччині. Першим його великим проявом був загальний страйк у січні 1918 р. У Чехії він проходив під гаслами "Право націй на самовизначення!", "Національна та дер­жавна самостійність Чехословаччини!".

У липні 1918 р. всі чеські політичні партії створили Національний комітет, пов'язаний з Чехословацькою На­ціональною Радою в Парижі, який очолив видатний полі­тичний діяч Томаш Масарік.

28 жовтня 1918 р., коли стало відомо, що австро-угорський уряд погодився прийняти запропоновані президентом Вільсоном умови миру, Національний комітет проголосив створення чехословацької держави. 30 жовтня Словацька Національна Рада оголосила про відділення Словаччини від Угорщини та приєднання її до чеських земель. Створення чехословацької держави завершило тривалу боротьбу двох братерських народів за національне звільнення. 14 листо­пада 1918 р. Національні збори, що сформувалися шляхом розширення складу Національного комітету, проголосили Чехословаччину республікою та обрали президентом Томаша Масаріка.

Перший уряд республіки було створено на основі все­народної коаліції чеських та словацьких партій. Уряд обі­цяв провести "соціалізацію" промисловості, встановити 8-годинний робочий день, визнати право робітників на страйки, поширити соціальне страхування. У квітні 1919 р. в умовах піднесення селянського руху Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, що встановлював максимум земельного володіння у 250 га землі або 150 га орної площі. Ця реформа була насамперед спрямована проти австрійського та угорського поміщицького землево­лодіння й мала на меті зміцнити позиції національного капіталу.

На території Словакії 1919 р. за активної допомоги Угорської Червоної Армії було здійснено спробу створення Словацької радянської республіки за російським зразком, але, не маючи соціальної бази, ця республіка проіснувала недовго.

Остаточно кордони Чехословаччини було визначено у 1919-1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу чехословацької держави увійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словакія та Закарпатська Україна. Територія Чехословаччини ста­новила 140 тис. кв. км, населення — біля 13,6 млн. чол. Серед них: чехів — біля 7 млн., німців — 3 млн., словаків — 2 млн., угорців — 750 тис, українців — 500 тис, поляків — 100 тис. До складу Чехословаччини в січні 1919 р. всупереч рішенням Народного з'їзду Закарпаття про возз'єднання з Радянською Україною ввійшла Закарпатська Україна. Че­хословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, хоча доко­рінне населення тут не відчувало такої сильної національ­ної дискримінації, як в Румунії та Польщі. З усіх створених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою, але це не означало, що стосунки між централь­ним урядом і населенням Закарпаття були безконфліктними. Питання про автономію завжди призводило до зростання напруги між Прагою та її східними провінціями.

20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Кон­ституцію Чехословацької республіки, що декларувала ос­новні демократичні свободи. Президент, якого обирали Національні збори терміном на 7 років, наділявся велики­ми повноваженнями, разом з урядом він здійснював вико­навчу владу. Законодавча влада належала законодавчим Національним зборам. Прийняттям Конституції заверши­лося створення Чехословацької республіки.

Формально всі нації користувались однаковими права­ми, але включення до Конституції положення про "єдину чехословацьку націю" означало, що не бралась до уваги національна самобутність словаків. Суперечності в різнома­нітних сферах життя між чехами і словаками, то явні, то приховані, мали місце протягом всього існування Чехосло­вацької республіки.

На міжнародній арені Чехословаччина орієнтувалася на Францію, а в 1920-1921 рр. разом з Румунією та Югославією створила Малу Антанту, що виявилася важливою ланкою системи військово-політичних союзів під егідою Франції.

Внутрішня політика Т. Масаріка та Е. Бенеша

Чехословаччина, успадкувавши 4/5 промислового по­тенціалу імперії Габсбургів, стала однією з найбільш роз­винених в економічному відношенні країн Центральної та Південно-Східної Європи. Важливе значення для неї мало завоювання зовнішніх ринків, боротьба з конкуренцією промислово розвинених держав. На кінець 1923 р. еконо­міка країни вийшла з повоєнної економічної кризи. Чесь­кому монополістичному капіталу вдалося завоювати багато ринків, особливо в Центральній Європі, де раніше провід­ні позиції займали німецький та австрійський капітали. Чеські монополії підпорядкували собі економіку Словаки та Закарпатської України, перетворивши їх на аграрно-сировинні додатки економічно розвинених чеських зе­мель. В багатьох чехословацьких концернах сильні позиції належали англійському, французькому, бельгійському ка­піталам.

Промислове виробництво Чехословаччини неухильно збільшувалося і у 1927-1929 рр. перевищило довоєнний рівень на 20%. Чехословаччина за вивозом взуття, бавовня­них тканин посіла друге місце серед європейських країн, а за вивезенням цукру — перше місце. У вирішенні політичних питань велику роль відігравала "група Града", що дістала свою назву від резиденції президента в Празі. Президент Чехословаччини Т. Масарік був найдосвідченішим політи­ком, мав великий авторитет в країні. У нього були міцні зв'язки з банками, монополіями як у себе в країні, так і за кордоном. З Масаріком тісно співпрацював один з ідеологів національно-соціалістичної партії, що обіймав в усіх урядах пост міністра закордонних справ, — Е. Бенеш. "Град" впливав на вирішення найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики через "П'ятірку" — лідерів чеських партій, включаючи соціал-демократію, хоча між ними ви­никали розбіжності та конфлікти в зв'язку з прагненням "П'ятірки" до незалежності від "Града".

У Чехословаччині в 20-ті та на початку 30-х років на відміну від держав Центральної та Південно-Східної Єв­ропи істотних змін демократичного устрою вбік диктатор­ського правління не сталося. Хоча тенденції до таких змін існували, демократичні інститути влади та традиції чехо­словацької держави не дозволили прийти до влади пред­ставникам авторитарного напрямку.

Світова економічна криза вразила всі галузі економіки, за винятком військової промисловості. Заводи "Шкода" продовжували постачати зброєю союзників Чехословаччини по Малій Антанті та інші країни Європи. З особливою силою криза вразила національні області — Словакію, Закарпатську Україну, де зазнали банкрутства сотні дрібних підприємств. Кількість безробітних 1933 р. досягла 700 тис. Промислова криза перепліталася з аграрною, десятки тисяч селянських господарств, що розорилися, було спродано за борги.

Крім соціально-економічних проблем, за всі роки існу­вання республіки найгострішою залишалася національна проблема. Незважаючи на низку наданих конституцією прав, національні меншини не почували себе рівноправни­ми з панівною чеською нацією. Основою цього не рівноправ'я було те, що провідні позиції в економіці займала чеська буржуазія.

В Словакії політика "чехословаччизму", відмова прав­лячих кіл республіки визнати словаків як самостійну на­цію, а також централізаторська політика Праги викликали незадоволення населення. Католицька церква, що мала великий вплив на словацьке селянство, хворобливо реагу­вала на політику підтримки євангелістської церкви, яку провадив уряд.

Судетська проблема

Серед національних меншин у найбільш привілейова­ному становищі перебували німці, але в умовах гострої конкуренції посилилися античеські настрої серед німець­ких підприємців, торговців, дрібних власників. Після при­ходу до влади в Німеччині Гітлера було створено Судетонімецьку партію на чолі з К. Генлейном, що спочатку декларувала курс на лояльність по відношенню до Чехо­словаччини, але потім стала на шлях приєднання до "тре­тього рейху".

Президентом Чехословацької республіки обрано близь­кого до Т. Масаріка (за станом здоров'я пішов у-відставку) беззмінного керівника зовнішньої політики країни — Едуарда Бенеша. Уряд чехословацько-німецької коаліції очолив видний діяч аграрної партії Мілан Годжа. У вирі­шенні питань внутрішньої та зовнішньої політики респуб­ліки посилився вплив правого крила аграрної партії, пов'язаної з фінансовим капіталом і великою аграрно-про­мисловою буржуазією. Вона виступала за зближення з нацистською Німеччиною.

У 1936-1938 рр. посилилась активність генлейнівців і словацьких, угорських, польських сепаратистів. За вказівкою Гітлера Генлейн від первісних помірних вимог "націо­нальної рівноправності" перейшов до вимоги далекосяжної автономії Судетської області, що було лише прикриттям справжньої мети розчленування Чехословаччини та при­єднання Судет до гітлерівської Німеччини. На Гітлера відверто орієнтувалася й глінківська партія в Словаччини Після "аншлюса" Австрії, коли Німеччина отримала спіль­ний кордон з Угорщиною та Італією, Гітлер затвердив "зелений план" нападу на Чехословаччину, що передбачав координацію дій вермахту з фашистською "п'ятою колоною" в республіці — генлейнівцями та словацькими сепаратис­тами. Однак у березні 1938 р. у відповідь на концентрацію частин вермахту на кордонах Чехословаччини її уряд від­повів частковою мобілізацією. Чехословаччина володіла однією з найсильніших армій в Європі, тому Гітлер змуше­ний був відступити.

Уряди Великої Британії та Франції справляли постій­ний тиск на Прагу, вимагаючи прийняття неухильно зрос­таючих вимог генлейнівців. Вони рекомендували передати Німеччині ті райони, де німці становили більше 50% насе­лення. Чехословаччина мала всі можливості чинити опір нацистським домаганням, але 21 вересня 1938 р. уряд країни заявив, що приймає пропозицію Великої Британії та Франції. Після бурхливих демонстрацій протесту уряд Годжи був змушений піти у відставку. Наступного дня було сформовано позапартійний уряд на чолі з генералом Я. Сирови. Новий уряд прийняв диктат західних країн, гітле­рівської Німеччини та фашистської Італії.

Внаслідок мюнхенської угоди (мюнхенського зговору), під якою поставили свої підписи Чемберлен, Даладьє, Гітлер і Муссоліні, Судетську область було передано Ні­меччині. Чехословаччина втратила 1/5 частину території та частину населення. Кордон її з Німеччиною проходив тепер за 40 км від Праги. Однак нещастя на цьому не закінчилися. Мюнхенська угода зобов'язала Чехословач­чину задовольнити претензії Польщі та Угорщини: спочат­ку було передано Тешинську область, потім — частину Словаччини та Закарпаття.

Становище українського населення

1921 р. у Чехословаччині мешкало біля 455 тис. карпатоукраїнців. З них на чеській частині знаходилось 370 тис, а 85 тис. населяли околиці м. Пряшева у словацькій части­ні країни. Прагнучи модернізувати всі регіони нової держави, центральний уряд намагався піднести рівень життя й Закарпаття. В 20-ті роки було поділено великі угорські маєтки, і біля 35 тис. селянських родин отримали додаткові ділянки розміром більше двох акрів. Разючим контрастом порівняно з Польщею та Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкла­дав більше коштів, ніж отримував. Проте цих інвестицій було вкрай мало, щоб якось покращити життя в регіоні.

З точки зору створення і культури політика Чехосло­вацької республіки являла собою довгоочікувані зміни після інтенсивної мадяризації. Насамперед різко зросла кіль­кість освітніх установ. Між 1914 і 1938 рр. кількість почат­кових шкіл зросла з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11. Більше того, чеський уряд дозволив населенню користува­тися в школах мовою на власний розсуд. Такий лібералізм сприяв широкому зростанню культурних товариств, таких як "Просвіта", "Товариство русофілів ім. Духновича". Процвітали театральні трупи та хори. Культурному відрод­женню сприяла творчість письменників Василя Гренджа-Донського, Андрія Карабєлєша, Олександра Маркуша.

З поширенням освіти та в міру залучення населення до демократичних процесів на перший план почали виступа­ти питання національної самобутності, що на той час були вирішені в більшості українських земель.

Угорщина. У жовтні 1918 р. досі двоєдина Австро-Угорська мо­нархія Габсбургів припинила існування. 16 листопада На­ціональна Рада Угорщини проголосила Угорську республіку. В ході демократичної революції, що почалася, домінували тенденції створення більш справедливого устрою суспіль­ства. До влади прийшли представники незалежної та ради­кальної партій. Уряд очолив граф М. Каройї. Розпочалися демократичні реформи: встановлювалося загальне, рівне та пряме виборче право при таємному голосуванні, прийма­лися закони про свободу зборів і союзів, політичних орга­нізацій. Планувалося провести аграрну реформу, в перебігу якої повинно було зменшитись поміщицьке землеволодін­ня, а частину землі передбачалося передати безземельним селянам. Однак в Угорщині, на відміну від Австрії, на­приклад, залишався сильним вплив компартії, що загалом складалася з колишніх військовополонених на чолі з Бєлою Куном, котрі пройшли у Росії "більшовицькі універ­ситети". Комуністи закликали до соціалістичної революції й встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком, розпочали активну діяльність щодо поширення свого впливу в Радах, створюваних по всій країні.

Зовнішнє та внутрішнє становище молодої республіки було важким. Країни Антанти в ультимативній формі за­жадали від переможеної Угорщини звільнення територій, призначених її сусідам — Румунії та Чехословаччині. Це рішення виявилося фатальним для поміркованих політиків на чолі з Каройї, що орієнтувалися на країни Антанти.

З цих обставин скористалася компартія, що розпочала підготовку до державного перевороту. Робітничі мітинги, демонстрації, страйки, захоплення та грабування селянами поміщицьких маєтків підривали будь-які спроби уряду стабілізувати економічну й політичну ситуацію. Держави Антанти, маючи територіальні претензії до Угорщини, ви­рішили випередити революцію й 19 березня 1919 р. запро­понували ввести до країни свої війська. Ця пропозиція була негативно сприйнята населенням Угорщини, і уряд Каройї повів переговори із соціал-демократами. Однак останні вирішили об'єднатися з комуністами, і 21 березня 1919 р. було утворено об'єднану Соціалістичну партію Угорщини (СПУ), яка проголосила, що бере владу до своїх рук. Робітничі загони роззброїли поліцію й жандармерію Будапешта, захопили найважливіші об'єкти столиці — вок­зали, пошту, телеграф, міст через Дунай. Було утворено уряд — Революційну урядову раду, що проголосила ство­рення Радянської республіки.

Доба Угорської Радянської республіки

Перші перетворення нового уряду здійснювались за відомим вже з Росії сценарієм: скасовувалися чини і зван­ня, церква відокремлювалася від держави, націоналізовувалися банки, великі й навіть дрібні підприємства, ощадні каси, транспортні та торговельні контори, скасовувалося поміщицьке землеволодіння. Націоналізації підлягали ді­лянки землі, що перевищували 100 хольдів (1 хольд = 0,57 га). Встановлювався 8-годинний робочий день. Про­вадилися примусова реквізиція майна заможних верств населення, виселення з квартир і переселення до них родин робітників. Використовуючи досвід комуністів Ро­сії, нова влада застосовувала репресії проти опозиційних верств населення. Передача поміщицької землі не селя­нам, а сільськогосподарським кооперативам, націоналіза­ція власності дрібної буржуазії, ремісників відштовхнули від нової влади значну частину населення.

Все це надзвичайно загострило ситуацію в країні й сприяло створенню антирадянського фронту. Його актив­но підтримувала Антанта, прагнучи ізолювати Угорщину від Радянської Росії, з якою було встановлено тісні зв'язки. Ленін докладав усіх зусиль для підтримки Угорської рес­публіки силами Червоної Армії. 16 квітня наступ проти Угорської республіки розпочали румунські, а незабаром і чехословацькі війська. Проти них діяла 300-тисячна угор­ська Червона Армія, що складалася здебільшого з робітників і селян, воїнів-комуністів інших національностей (чехів, поляків, австрійців, росіян та ін.). Румунські та чехосло­вацькі війська в квітні—травні 1919 р. відтіснили Червону Армію до ріки Тиса, захопивши майже половину території Угорщини. Надії на наступ військ Радянської Росії не виправдалися.

Влітку в Будапешті, Карпуварі, Калочі спалахнули антирадянські повстання, жорстоко придушені загонами угорських червоноармійців. Країна опинилася в економіч­ній блокаді, а уряд фактично не контролював ситуацію. Румунські війська перейшли у наступ і 4 серпня 1919 р. увійшли до Будапешта. Угорська Радянська республіка, проіснувавши 133 дні, була ліквідована.

Угорщина за режиму М. Хорті

Незабаром після цього було сформовано коаліційний уряд за участю соціал-демократів. Фактична влада знахо­дилась в руках Хорті, почалася розправа над творцями Угорської Радянської республіки. Боротьба за владу в 1919 р. в Угорщині обернулася національною трагедією. В січні 1920 р. було проведено вибори до Національних зборів, де більшість місць отримали Партія дрібних сільських хазяїв (ПДСХ) і пов'язана з католицькою церквою Християн­сько-національна партія (ХНП).

Легітимісти — прибічники реставрації монархії Габсбургів — домагалися повернення угорського престолу королю Карлу IV, але проти цього заперечували Антанта й держави-спадкоємиці Австро-Угорщини — Чехословаччина, Румунія та Королівство сербів, хорватів і словенців. У цій обстановці Хорті, що видавав себе за прибічника Габсбургів, добився, спираючись на армію та таємні союзи, проголошення себе регентом держави з дуже широкими повноваженнями (1 бе­резня 1920 р. 1 Національні збори прийняли рішення про відновлення монархії в Угорщині). Тріанонський мирний договір, підписаний у червні 1920 р., зафіксував розпад Австро-Угорщини та встановив кордони Угорського Коро­лівства, до складу якого ввійшло 33% колишньої території та 44% населення. На Угорщину було покладено обов'язок сплати репарацій державам-переможницям у Першій світо­вій війні. Чисельність її збройних сил обмежувалася 35 тис. чол. без права мати авіацію, танки й важку артилерію.

За межами Угорщини проживало 3 млн. угорців, і правлячі кола країни використали Тріанонський договір для розпалювання шовіністичних настроїв на користь відродження "великої Угорщини". Ця обставина викликала цілком зрозуміле побоювання сусідніх держав — Чехословаччини, Румунії, Королівства сербів, хорватів і словенців, що створили військово-політичний союз — Малу Антанту.

Карл Габсбург і легітимісти прагнули реставрувати мо­нархію і двічі 1921 р. робили спроби путчу з метою зведен­ня Карла на королівський трон. Проте Хорті відмовився віддати владу, посилаючись на позицію Антанти та Малої Антанти. З листопада 1921 р. І Національні збори прийня­ли закон, що скасував права Карла Габсбурга.

Режим М. Хорті, встановлений в Угорщині в 1920-1921 рр., мав авторитарний характер. Майже нічим не обмежена влада глави держави поєднувалась із збережен­ням парламенту й деяких елементів парламентської демо­кратії — загального виборчого права, опозиційних, в тому числі соціал-демократичної, партій. Хортістам не вдалося створити власної масової фашистської партії. Не маючи масової соціальної опори, хортізм спирався на цілу систе­му легальних і таємних союзів і товариств, таких як "Союз угорців, що пробуджуються" та інших. їхнім керівним центром був "Союз Етелкез", або "Екса", яким керувала "Рада Семи вождів". Хорті вважався "невидимим главою союзу" і контролював діяльність всіх цих організацій.

Економічне становище Угорщини вдалося стабілізува­ти лише в 1924-1926 рр. за допомогою позик, що надійшли від СІЛА, Великої Британії та Франції. Розрив із Австрією позбавив промисловість сильного конкурента, що призвело до значного зростання текстильної промисловості. Почала розвиватися важка промисловість, в тому числі машинобу­дування.

У сільському господарстві особливих змін не відбулося. Внаслідок аграрної реформи тільки 7% землі, що обробля­лася, були розподілені між селянами, головним чином заможними, прихильниками Хорті. Майже половина се­лянських родин не мала землі, тоді як великі поміщики володіли понад 30%.

У другій половині 30-х років внутрішню і зовнішню політику в країні почали визначати праві сили. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера активну діяльність в Угорщині розгорнули націонал-соціалістичні групи, які 1935 р. об'єдналися в партію "Схрещені стріли". Регуляр­ними стали німецько-угорські консультації на найвищому рівні. У серпні 1938 р. на переговорах Хорті з Гітлером і міністром закордонних справ Ріббентропом у Берліні було досягнуто домовленість про спільний воєнний виступ про­ти Чехословаччини. Угорські правлячі кола втягувались у фарватер воєнної політики Німеччини, ставали її близь­ким партнером.