Материал: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст

Румунія. Перша світова війна, до якої Румунія вступила в серпні 1916 р. на боці держав Антанти, завдала народові величез­ного лиха. Слабо підготовлена до війни й погано озброєна румунська армія терпіла поразки, і вже 6 грудня німецькі війська зайняли Бухарест. Лише перекидання на Румун­ський фронт півмільйонної російської армії дало змогу зупинити наступ і затримати деградацію румунської армії. Окупанти грабували країну, вивозячи зерно, нафту, худобу та інші багатства. Війна заподіяла Румунії збитки у 31 млрд. золотих лей, 800 тис. чоловік (10% населення) загинуло. В країні різко загострилася внутрішньополітична обстанов­ка, розгорнувся революційний рух. У пошуках виходу із становища, що склалося, румунський уряд вирішив піти на укладання 9 грудня 1917 р. угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною про припинення військових дій. У березні— квітні 1918 р. в Бухаресті було обговорено та 24 квітня (7 травня) підписано остаточний текст сепаратного миру з Німеччиною. Бухарестський мир ще більше загострив внутрішньополітичне становище в країні. Окупанти підда­ли Румунію методичному розграбовуванню. Навіть сам прем'єр-міністр Маргіломан визнавав згодом, що окупа­ційна влада "відбирала у селян майже все продовольство, залишаючи на прожиток лише по одному мішку зерна на родину". Однак несприятливий для Центральних держав перебіг війни справив безпосередній вплив на позиції румунських германофілів. Поразка Німеччини та союзни­ків потягла за собою нове перегрупування сил у правлячо­му таборі Румунії. В листопаді 1918 р. Австро-Угорщина й Німеччина капітулювали, підписавши перемир'я з краї­нами Антанти. За цих умов румунський уряд висунув 10 листопада ультиматум командувачу окупаційними вій­ськами генералу Макензену, зажадавши негайного звіль­нення від німецьких військ румунської території, й заявив про денонсацію Бухарестського миру. Так за день до закін­чення війни Румунія, повернувшись до табору Антанти, опинилася серед країн-переможниць. 29 листопада уряд Коанди поступився місцем кабінетові Бретіану, створено­му з представників Націонал-ліберальної партії. Внаслідок приєднань, а також анексій територія Румунії на кінець 1918 р. збільшилася з 137 903 до 294 967 кв. км, а населення — з 8 до 16 млн. чоловік. Відносно рівня 1915 р. промисловий потенціал країни збільшився на 23,5%, кількість робітни­ків, зайнятих в індустрії, на будівництві та транспорті, зросла до 550 тис. Найбільш розвиненим в промисловому відношенні регіоном була Трансільванія: на її території було зосереджено більше половини промислового вироб­ництва й понад 80% потенціалу металургійної промисло­вості. Проте Румунія продовжувала залишатися аграрною країною. Як і раніше, більшість населення — 81,6% — була зайнята в сільському господарстві. В промисловому вироб­ництві переважали легка та харчова індустрії. У важкій промисловості було зайнято менше третини всіх робітни­ків. Верстати та обладнання завозилися виключно з-за кордону. В економіці зберігалося панування іноземного капіталу, що інвестував 78% всіх промислових підпри­ємств. Значно змінилися адреси іноземних фірм. Якщо до війни в Румунії переважав німецький та австрійський капі­тал, то після 1918 р. панівне місце посіли англійський і французький. Частка національного капіталу в промисло­вості Румунії зросла незначно: у нафтодобуванні вона збільшилася з 8,1% в 1914 р. до 16% у 1920 р. Навально зростав зовнішній борг.

Після війни Румунія перетворилася на державу, де національні меншини (угорці, німці, українці та ін.) скла­дали більше чверті населення. Незважаючи на декларування рівноправності націй, румунський уряд провадив політику насильницької румунізації та обмеження прав національ­них меншин. Румунська влада ставила всілякі перепони розвиткові освіти та культури мовами пригноблених націо­нальностей. Вкрай важким лишилося економічне станови­ще трудящих. Величезних розмірів досягла спекуляція. Погано було з продовольством. Не вистачало найголовні­шого продукту — хліба.

У січні 1918 р. Румунія розпочала інтервенцію в Бесса­рабії, де перед тим було встановлено радянську владу. Селянський з'їзд, що зібрався в умовах румунської окупа­ції в Кишиневі, одностайно висловився за радянську вла­ду. Румунський уряд уклав угоду з радянським урядом (березень 1918 р.), за умовами якої румунська влада була зобов'язана залишити протягом двох місяців територію Бессарабії й не вживати жодних дій проти Радянської Росії. Однак у квітні 1918 р., скориставшись з окупації України австро-німецькими військами після підписання Брестського миру_; Румунія відмовилася від виконання щойно підписаної угоди й анексувала Бессарабію. Румун­ська окупаційна влада інсценувала "волевиявлення" насе­лення про приєднання до Румунії за умови надання тери­торіальної автономії. В листопаді 1918 р. до складу Румунії було введено й Буковину, що належала перед тим до австрійської частини монархії Габсбургів. Національні збори румун, що переважали в Південній Буковині, висловилися за приєднання д₀ Румунії. Навпаки, населення Північної Буковини, що головним чином складалося з українців, за рішенням народного віча у Чернівцях від 26 листопада 1918 р. висловилося за возз'єднання з Україною. Румунські війська, заручившись підтримкою Антанти, окупували Північну Буковину, ігноруючи волевиявлення її насе­лення.

Внутрішньополітичне становище в Румунії

Економічна криза вразила Румунію вже 1928 р., коли різко скоротився обсяг промислового виробництва майже всіх галузей. Найбільшої глибини криза досягла в 1931-1932 рр. Тільки добування нафти з 1928 по 1933 рр. зросло з 4,8 до 7,3 млн. тонн. Багато банків і підприємств збанкру­тували, тоді як великі монополії, пов'язані з іноземним капіталом, зміцнили свої позиції. За роки кризи значно погіршилася внутрішньополітична обстановка, ознакою якої була часта зміна урядів: з 1929 по 1933 рр. змінилося 10 кабінетів, майже всі вони очолювалися націонал-цараністами. 1930 р. до країни повернувся принц Кароль, що коронувався на престол як король Кароль II. Новий мо­нарх не приховував свого прагнення до встановлення ре­жиму особистої диктатури. У 1934-4936 рр. ліві сили Румунії, усвідомлюючи фашистську небезпеку, прагнули консолі­дувати свої сили, але їхні зусилля внаслідок різноманітних політичних ідеалів були розрізненими.

Уряд великого промисловця й фінансиста Т. Татареску, одного із лідерів Націонал-ліберальної партії, що прийшов до влади 1934 р., взяв курс на зближення з нацистською Німеччиною. "Залізна гвардія", що отримала після приходу до влади Гітлера матеріальну й моральну допомогу з Ні­меччини, ставала дедалі впливовішою фашистською пар­тією в Румунії. Лише 1934 р. її ватажок Кодряну отримав через германську місію в Бухаресті понад 40 млн. лей. Були в країні також і політики, промисловці, що дотримувалися орієнтації на Захід, насамперед на Францію.

В умовах кризи конституційно-парламентського ладу король Кароль II у лютому 1938 р. встановив свою дикта­туру. Законодавчо це було оформлено прийняттям нової конституції, що фактично надала королю всю повноту влади й перетворила парламент на дорадчий орган. За свою діяльність глави держави король не повинен був нести жодної відповідальності, сам призначав і усував міністрів. Конституція 1938 р. проголошувала принцип "єдності ру­мунської нації", надаючи румунам привілей (на противагу національним меншинам) обіймати державні посади й вільно "розпоряджатися всіма видами приватної власнос­ті". Політичні партії і профспілки було заборонено. Багато хто з лідерів колишніх партій вступив у створений напри­кінці 1938 р. "Фронт національного відродження", прого­лошений "національною організацією всіх румун, що ба­жають боротися за високі ідеали країни". Таким чином, опозицію було фактично ліквідовано. Королівська дикта­тура розправилася й з украй правою опозицією: "залізно-гвардійців", що розраховували за допомогою нацистської Німеччини усунути короля й встановити власну диктатуру, було звинувачено в змові, а їхніх ватажків у листопаді 1938 р. заарештовано та "вбито за спробу втекти".

На міжнародній арені королівський уряд намагався знайти спільну мову як з демократичними, так і з тоталі­тарними державами Заходу. Поступово відбувалося збли­ження з Німеччиною, в якої Румунія намагалася дістати підтримку протидії зазіханням Угорщини на Трансільва­нію. Проте Гітлер вирішив підтримати в цьому питанні адмірала Хорті. У Відні 30 серпня 1940 р. відбувся так званий "віденський арбітраж". Німеччина та Італія вирішили питання щодо Трансільванії на користь Угорщини. Руму­нія повинна була віддати останній північну частину Тран­сільванії площею 43 тис. кв. км з населенням 2,6 млн. чол., з яких більше половини становили румуни. Крім того, місяць тому, у липні 1940 р., Румунія змушена була пере­дати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Не маючи підтримки з боку Німеччини, румунські війська звільнили ці території.

Встановлення режиму І. Антонеску

Віденський диктат був останньою краплею, що пере­повнила чашу невдоволення народних мас політикою ко­ролівської диктатури. 30 серпня 1940 р., у день підписання "віденського арбітражу", відбулися масові демонстрації в Клужі, Араді, Бухаресті, багатьох містах Трансільванії. Де­монстранти виступали з антикоролівськими гаслами й ви­магали відміни угоди у Відні. Не володіючи ситуацією та прагнучи придушити народний рух, зміцнити монархію, Кароль II вирішив доручити формування нового уряду генералові Іону Антонеску, запеклому реакціонеру, що був відомий як людина "твердої руки". Діставши опівдні 5 ве­ресня пропозицію сформувати новий уряд, І. Антонеску надвечір того ж дня заявив королю, що не зможе цього зробити, якщо Кароль II не зречеться престолу на користь свого дев'ятнадцятирічного сина Міхая. Опинившись у цілковитій ізоляції, король вранці 6 вересня 1940 р. підпи­сав акт про самозречення й передав керування державою генералові Антонеску, що став "кондукеторулом" — фюрером, керівником румунської держави. Саму державу було проголошено легіонерською за вимогою "залізногвардійців", що були висунуті гітлерівцями на авансцену румун­ського політичного життя.

З перших же днів військово-легіонерської диктатури вона почала шукати підтримки ззовні, домагаючись надси­лання гітлерівських військ до Румунії, щоб за їхньою допомогою зберегти своє панування. У жовтні 1940 р. гітлерівські війська було введено до Румунії, їхня кількість швидко зростала й на середину січня 1941 р. досягла більше 500 тис. чоловік. Румунія перетворилася на плац­дарм гітлерівської агресії на Балканах та проти СРСР. 23 листопада 1940 р. І. Антонеску підписав протокол про приєднання країни до Троїстого пакту, укладеного 27 ве­ресня 1940 р. трьома головними фашистськими державами — Німеччиною, Італією та Японією. У внутрішній політиці диктатура вела курс на перетворення Румунії на легіонер­ську, типово фашистську державу за італійсько-німецьким зразком. Цей режим відрізнявся від королівської диктатури не лише за формою, але й більш терористичним та крива­вим характером. Країну було перетворено на величезну в'язницю. У вересні 1940 р. в Румунії налічувалося 35 конц­таборів. "Залізногвардійці" розгорнули масовий терор, роз­правляючись зі своїми політичними супротивниками. Антонеску не визнав за потрібне навіть зберігати подобу парламентаризму. Він скасував дію конституції, ліквідував усі громадянські права. Багато підприємств було мілітари­зовано, на них запроваджувалася військова дисципліна, порушників піддавали суду військового трибуналу.

Незважаючи на конфлікти з легіонерами та промис­ловцями, спираючись на військові кола, Антонеску дедалі більш посилював свою особисту диктатуру в країні. Еко­номіку її було повністю підпорядковано стратегічним інте­ресам Німеччини. На румунський народ чекали трагічні випробування.

Болгарія. Вступивши в жовтні 1915 р. у війну на боці австро-німецького блоку, Болгарія 1918 р. повністю вичерпала свої людські та економічні ресурси. Затяжна війна вимага­ла мобілізації майже всього працездатного чоловічого на­селення, завдала значних збитків промисловості, сільському господарству, ремеслам. 70% підприємств, не пов'язаних з військовими постачаннями, припинили зовсім або ско­ротили до мінімуму свою діяльність. Площа земель, що оброблялися, в аграрній Болгарії скоротилася на 25-30%, країна змушена була закуповувати борошно та інші види продовольства за кордоном. Увесь тягар війни правлячі кола Болгарії на чолі з царем Фердинандом переклали на трудящих. Через величезні витрати на армію стрімко зрос­тали податки, спекулянти підвищували ціни на продукти харчування. В багатьох районах країни розпочався голод. На голодному пайку перебувала й армія: солдати отриму­вали всього по 250 грамів сурогатного хліба, не вистачало обмундирування, спорядження.

1918 р. активізувалися антивоєнний та демократичний рухи. Революційна ситуація перейшла у революційний ви­бух, коли у вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської армії в районі Доброполе. У військах, що відступали, розпочалося стихійне повстання солдатів під гаслами "На багнет винуватців війни!", "На Софію!". Повстанці зайняли головний штаб болгарської армії й заарештували офіцерів. 26 вересня вони знаходились вже за 30 км від Софії. Уряд, не маючи сил для придушення повстання, направив для переговорів делегацію, до якої входили популярні діячі Болгарського хліборобського на­родного союзу (БХНС) Олександр Стамболійський і Райко Даскалов. Іншу делегацію було послано до командування . Антанти з проханням про перемир'я.

Стамболійський запропонував лідерові "тесняків" (так називали членів Болгарської робітничої соціал-демократичної партії) Дімітру Благоєву діяти спільно для встанов­лення в Болгарії республіки, але партія "тісних" соціалістів відхилила пропозицію. Даскалов не виправдав довіри уря­ду — він приєднався до повстанців і 27 вересня в Радомирі проголосив республіку на чолі зі Стамболійським. Під керівництвом Даскалова повстанці вирушили до Софії, зайняли село Владай за 15 км від столиці. Повстанське командування в ультимативній формі зажадало від уряду здати столицю без бою. Однак уряд перегрупував вірні йому сили, які за допомогою німецької дивізії, що була перекинута під Софію, у кривавому бойовищі 30 вересня завдали повстанцям поразки. За один день до бою Антанта підписала перемир'я з Болгарією, що дало можливість болгарській владі зосередити зусилля на боротьбі з "внутрішньою небезпекою".

Владайське повстання кардинально змінило ситуацію в країні. Болгарія першою з країн Четвертного союзу вийшла з війни, а цар Фердинанд зрікся престолу на користь свого 24-річного сина, що був проголошений царем під ім'ям Борис ІІІ. Сам же Фердинанд втік до Німеччини. Становище уряду залишалося нетривким. У країні зростав вплив лівих партій, головним чином БХНС, що висували вимоги прове­дення реформ. Значно активізувалася партія "тісних" соціа­лістів, але її курс на збройне повстання й вимоги встановлен­ня радянської соціалістичної республіки не дістали симпатій селянства. "Тесняцтво" фактично було різновидом більшо­визму на болгарському ґрунті.

Політика уряду О. Стамболійського

Після виборів до Народних зборів у серпні 1919 р. лідер БХНС Олександр Стамболійський сформував новий уряд разом з представниками Народної та Прогресивно-лібе­ральної партій. Діяльність уряду Стамболійського розпоча­лася в складній внутрішній та міжнародній обстановці. 27 листопада 1919 р. держави Антанти підписали в Нейї-Сюр-Сен (поблизу Парижа) мирний договір з Болгарією (Нейїський договір), за яким Болгарія була відрізана від Егейського моря й втратила значну частину своєї території. Болгарії заборонялося мати армію чисельністю понад 20 тис. чол., авіацію, військово-морський флот тощо. Впродовж 37 років країна повинна була сплатити 2250 млн. золотих франків репарацій. Нейїський договір поглибив і без того важке економічне становище Болгарії. Через два дні після підписання договору в Софії відбулася масова демонстрація проти його грабіжницьких умов, зростання податків, дорожнечі. 27 грудня 1919 р. почали страйкувати залізничники й робітники зв'язку, а 23 грудня розпочався загальний політичний страйк. З ініціативи уряду Народні збори прийняли закон про покарання винуватців націо­нальної катастрофи, було віддано до суду ряд міністрів колишніх кабінетів.

Після поразки страйку залізничників Стамболійський вирішив сформувати однопартійний уряд БХНС. Виникла ситуація, коли селянська партія перетворилася на одно­осібно правлячу політичну силу. На думку Стамболійського, народовладдя у вигляді селянської демократії мало призвести до ліквідації вад капіталізму при збереженні його основ. Цій меті було підпорядковано соціально-еко­номічні реформи. Закон про загальну трудову повинність для всіх громадян мав ліквідувати наслідки економічної розрухи. Аграрна реформа передбачала відчуження на ко­ристь держави земельних володінь площею понад ЗО га та їхній розподіл між безземельними та малоземельними се­лянами. Ряд інших реформ — зосередження в руках держави торгівлі зерном, прогресивно-прибуткове оподаткування, податок на прибутки товариств (банків, торговельних, про­мислових та інших підприємств) — зачепив інтереси бур­жуазії. Багато з реформ Стамболійського не було здійсне­но, але уряд одержав широку популярність. За короткий час чисельність БХНС зросла до 150 тис. чол.

У зовнішньополітичній сфері уряд провадив курс на встановлення лояльних стосунків із сусідами й державами Антанти, але не зміг добитися перегляду Нейїського дого­вору. Правлячі кола Антанти з підозрою спостерігали за розвитком реформ у Болгарії й намагалися впливати на події, що відбувалися в країні.

Червневі та вересневі водії 1923 р.

Наприкінці 1920 р. праві партії розпочали боротьбу проти "хліборобського" уряду, але процес консолідації йшов поволі через традиційні протиріччя між ними. На­весні 1922 р. сформувалася "Народна змова" — невелика організація, яка об'єднала групу правих елементів болгар­ського суспільства, що поставили на меті повалення уряду БХНС й встановлення авторитарного режиму. Завдяки зусиллям "Народної змови" влітку 1922 р. три провідні праві партії створили "Конституційний блок", який прого­лосив метою відновлення "зневажених конституційних прав і свобод". Підпору вони вбачали у Військовій лізі, що була створена 1919 р. й об'єднала невдоволених своїм матеріальним і суспільним становищем офіцерів, яких звільнили зі служби за умовами Нейїського договору. На чолі Військової ліги стояв генерал І. Вилков, якого підтри­мував цар Борис III. Фактично він виконував функції головнокомандувача болгарської армії. Цар, залишаючись осторонь, уміло спрямовував дії супротивників уряду БХНС. Вважаючи ситуацію сприятливою для здійснення змови, керівництво "Народної змови" та Військової ліги, яким таємно керував Борис III, вночі з 8 на 9 червня 1923 р. вчинило державний заколот. Міністрів і депутатів БХНС було заарештовано змовниками, а О. Стамболійського, що намагався організувати опір, по-звірячому вбито. Народне протистояння змові було придушене.

Внаслідок перевороту до влади прийшов уряд на чолі з одним із лідерів "Народної змови" Олександром Цанковим. Провідні пости в ньому обіймали військові. В їхніх руках були армія, поліція, місцева адміністрація, а політич­ні партії відігравали другорядну роль. Новий режим мав військово-фашистський характер. Це була відверта дикта­тура реакційних сил суспільства. Репресії та переслідуван­ня були спрямовані проти БХНС, БКП та інших лівих партій.

Вересневе повстання 1923 р. було прямою відповіддю лівих сил на встановлення військово-фашистської дикта­тури. Під час перевороту БКП зайняла позицію нейтралі­тету, що спричинило критику керівництва партії з боку як Комінтерну, так і рядових комуністів. Під впливом цієї критики ЦК БКП на засіданні 5-7 серпня 1923 р. прийняв рішення про збройне повстання. Було розпочато переговори з керівництвом лівих партій. Соціалісти відкинули пропо­зиції про співробітництво, сповідуючи тактику ненасиль­ницьких дій, а з БХНС було підписано угоду про спільні дії проти диктаторського режиму. В керівництві БКП точи­лися серйозні суперечки відносно питання про збройне повстання. Г. Димитров і В. Коларов відстоювали тактику спільного фронту боротьби з фашистською диктатурою, а секретар ЦК Т. Луканов виступав проти повстання. Уряд, діставши звістку про підготовку повстання, розпочав пре­вентивні репресії. Але ЦК БКП приймає рішення розпочати повстання вночі з 22 на 23 вересня з метою встановлення влади робітничо-селянського уряду. Повстання було не­достатньо підготоване й спиралося великою мірою на ен­тузіазм і рішучість народу вести боротьбу проти влади. Політична орієнтація його учасників не завжди була чіт­кою, лави повстанців розривали внутрішні протиріччя. До складу Головного революційного комітету ввійшли Г. Димитров, В. Коларов і Г. Генов. Перші збройні бої почалися 13 вересня під Казанликом, а 19 вересня спалахнуло пов­стання у Південній Болгарії, в Старозагорському окрузі. Масового характеру набуло повстання у Північно-Західній Болгарії. Розпочавши його у встановлений строк, тобто вночі з 22 на 23 вересня, повстанцям вдалося захопити м. Фердинанд (нині Міхайловград) і ряд інших населених пунктів. Кілька днів точилися запеклі бої з урядовими військами, але 27 вересня повстанці мусили залишити Фердинанд, а після цього відступити до Югославії. В Софії, де влада заарештувала ряд керівників ГВРК, пов­стання не вдалося здійняти.

Вересневе повстання 1923 р., незважаючи на прагнен­ня народу скинути військову диктатуру, показало, що ліде­ри БКП і БХНС у боротьбі за встановлення своєї влади в країні не мали міцної підтримки народу, оскільки багато положень програм лівих партій були дуже далекі від його докорінних інтересів.

Переворот 1934 р.

У 1924-1934 рр. перебіг подій в Болгарії відбувався в складних і суперечливих умовах. В 1924-1925 рр. стала помітною стабілізація економіки. Збільшилися посівні площі, розширювалася технічна база сільського господар­ства. Протекційна політика уряду стимулювала промислове виробництво, але розвивалися лише галузі легкої промис­ловості. Стабілізації сприяло отримання Болгарією після 1926 р. позик від фінансових груп Великої Британії, Франції, США, проте ці позики посилили залежність болгарської економіки від іноземного капіталу. Диктатор­ський режим після розгрому Вересневого повстання поміт­но зміцнив свої позиції. Уряд Цанкова прагнув створити собі опору в народі, проголошуючи політику "соціального миру". Збільшувалася платня військовим і службовцям, надавалися податкові пільги ремісникам, було прийнято закон про страхування робітників, хоча практичні резуль­тати цієї політики були незначні, оскільки уряд не мав матеріальних ресурсів для здійснення наміченої програми. Зрештою уряд Цанкова став непопулярним і змушений був піти у відставку.

Новий уряд "Демократичної змови" очолив Андрій Ляпчев, що мав давні зв'язки з діловими й політичними колами країн Заходу. Він проголосив програму відновлен­ня спокою в країні, додержання демократичних свобод, було дозволено діяльність суспільно-політичних організа­цій. Однак 1929 р, країну вразила економічна криза, що тривала до 1934 р. В особливо тяжкому становищі опинилися провідні галузі промисловості — текстильна, харчова, тютюнова, вугільна. Промислова криза перепліталася з аграрною. Почалося різке падіння болгарського експорту, особливо сільськогосподарських продуктів. Кількість без­робітних у 1932 р. становила біля 200 тис.

Відбулися зміни у розстановці політичних сил. На виборах до Народних зборів у червні 1931 р. перемогу над "Демократичною змовою" отримала буржуазна опозиція, об'єднана у Народний блок. Уряди Народного блоку в 1931-1934 рр. оголосили дві політичні амністії, але не здійснили обіцяної напередодні виборів демократизації країни. У фашистському таборі також відбулися зміни. З "Демократичної змови" виокремилася група О. Цанкова, котрий створив свою партію — "Народно-соціальний рух" (НРС), одну з найбільш масових реакційних політичних організацій у Болгарії. Конкурентом Цанкова виступала невелика організація "Ланка", пов'язана з Військовою лігою. В травні 1934 р., коли сталася урядова криза, зумовлена суперечностями між партіями Народного блоку, фашист­ські угруповування підтримували дії Цанкова, що планував розпочати похід на Софію на зразок "походу" Муссоліні на Рим. Його випередила група "Ланка". Спираючись на Вій­ськову лігу, вона 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. Новий військово-фашистський уряд очолив лі­дер "Ланки" полковник Кімон Георгієв, один з учасників заколоту 1923 р. Було скасовано дію тирновської консти­туції, розпущено Народні збори, заборонено всі політичні партії та профспілки. Організатори перевороту оголосили про своє прагнення створити позакласову диктатуру й досягти "єдності нації" шляхом "знищення класів і класової боротьби". Соціально-економічна політика нового кабіне­ту була орієнтована на збереження інтересів великого капі­талу. Для врятування великих банків від банкрутства було створено банк "Болгарський кредит", хоча дрібні банки залишили напризволяще. Для поповнення державної скарбниці було введено державну монополію на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. Цим акціям протидіяла тор­гова буржуазія, чиї інтереси були пов'язані з Німеччиною. Незадоволення викликали нормалізація відносин з Юго­славією та початок зближення з Великою Британією і Францією. Уряд Георгієва прагнув включити Болгарію до Ватіканської Антанти. 1934 р. було встановлено диплома­тичні відносини з СРСР. Нове керівництво намагалося обмежити вплив царя Бориса III на вирішення державних справ, що призвело до конфлікту з монархом. Віроломний та владолюбний цар зумів викликати розкол у Військовій лізі та, спираючись на підтримку монархічно налаштованого офіцерства й НСР, домігся в січні 1935 р. повалення уряду К. Георгієва. На кінець 1935 р. царю Борису III вдалося зосередити всю повноту влади у своїх руках. Це означало затвердження монархо-фашистської диктатури. Всі полі­тичні партії та організації було заборонено, новий режим, що видавав себе за позапартійний, спирався на армію й державний апарат, але не мав масової соціальної бази.