Материал: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000

Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Тема: Італія у 1919 – 1939 роках..

План:

1. Причини встановлення фашистської диктатури.

2. Внутрішня та зовнішня політика урядів Б.Муссоліні.

1. Італія вийшла з Першої світової війни настільки по­слабленою, що на її територіальні претензії мало зважали. За Лондонською угодою між Італією й Антантою, що була підписана перед вступом Італії у війну, остання розрахову­вала отримати Трентіно і Південний Тироль на Півночі, Трієст, Істрію та Далмацію на Сході. Італія також розрахо­вувала отримати малоазійські володіння за рахунок Туреч­чини. Однак Велика Британія та Франція не були зацікавлені у посиленні Італії в Середземномор'ї, а у стані переможців Італія виявилася одним із найслабших партнерів. На Па­ризькій мирній конференції колишні союзники зробили все можливе, щоб урізати територіальні домагання Італії. Зрештою Італія отримала лише західну частину Істрії з Трієстом, Цолу, Горіцію, прикордонну територію з Ав­стрією. Вона не отримала ані Далмації, ані Фіуме, що було однією з головних цілей у війні. Італія, за висловом, що був розповсюджений у той час, почувала себе "переможеною в таборі переможців". Країна втратила у війні 635 тис. уби­тими, біля 500 тис. скаліченими та понад 1,5 млн. полоне­ними. 65,5 млрд. лір золотом поглинули витрати. Італія багато заборгувала союзникам, головним чином США та Великій Британії. Правлячим колам Італії не вдалося добитися здійснен­ня своїх територіальних вимог.

Разом з тим перебудова економіки на військовий лад зумовила значне зростання важкої промисловості. За роки війни Італія з країни аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну. Особливо сильного розвитку набули мета­лургійна, машинобудівна та хімічна галузі промисловості. З'явилися й зміцнили свої позиції за рахунок державних кредитів такі гіганти, як концерни "Ансальдо", "Ільва" у важкій індустрії, "Фіат" в автомобілебудуванні, "Бреда" у виробництві військового спорядження. Водночас середні й особливо дрібні підприємці розорювалися. Відразу ж після закінчення війни, зіткнувшись з відсутністю достатньо місткого внутрішнього ринку внаслідок порушення тради­ційних зовнішньоторговельних зв'язків, - італійська про­мисловість опинилась у скрутному становищі. |Почалося різке падіння виробництва, що спричинило економічну кризу 1920 р. В сільському господарстві почався процес скорочення посівних площ, основна маса селянських господарств зубожіла та розорялася. Зарплата робітників у 1918 р. не перевищувала 76% довоєнної. Інфляція різко погіршила становище службовців і чиновників.

Незважаючи на те, що Італія була у стані переможців, абсолютна більшість суспільства не мала підстав бути задо­воленою повоєнним життям.

Настрої реваншу та ураженого національного само­любства стали важливими чинниками розвитку політичного життя в країні. Внутрішнє становище Італії характеризува­лося серйозними соціально-економічними струсами. По­силювалася інфляція, курс паперової ліри стрімко падав. Державний борг досяг величезних розмірів. Солдати, що демобілізувалися з армії, не знаходили роботи. Проблема зростаючого безробіття ускладнювалася тим, що еміграція з країни, що завжди забирала частину робочої сили, але припинилася під час війни, не відразу відновилася з на­станням миру.

За умов економічної кризи, різкого падіння виробниц­тва, банкрутства дрібних і середніх підприємств в країні активізувалися робітничий і селянський рухи, що було зу­мовлено також падінням довіри до уряду. В робітничому русі домінували радикальні течії, що висували гасла встановлення диктатури пролетаріату в формі радянської влади, страйки часто супроводжувались захопленням заводів і фабрик. Го­ловними центрами цього руху були Мілан, Турін, Генуя та інші промислові міста Північної Італії. Робітники вимагали введення 8-годинного робочого дня і підвищення зарплати. Загальна кількість страйкуючих робітників становила 1,7 млн.

Проте підприємницькі кола Італії, численні землевлас­ники, у тому числі й селяни, були вкрай стурбовані розвит­ком лівого руху, що вважав за необхідне перегляд закону про власність. Уряди Італії не змогли знайти ефективні засоби для захисту інтересів приватних власників, тому останні свої погляди та надії звертали на фашистський рух, що починав зароджуватися.

Перші виступи фашистів відбулися 1919 р. їхня орга­нізація мала назву "Союз боротьби". Основою її ідеології став запеклий націоналізм в поєднанні з соціальною дема­гогією. Спочатку організація налічувала кілька десятків чоловік, але поступово збільшила свої ряди, головним чином за рахунок колишніх фронтовиків.

Фашисти знали почуття і настрої фронтовиків. Багато з них вважали силу універсальним засобом вирішення протиріч, а вартість людського життя на шкалі моральних цінностей різко впала. Ця маса розлючених на увесь світ людей була сповнена незадоволенням, яке могло спалах­нути від першої ж іскри. Фашизм намагався привернути на свій бік передусім молодь, що повернулася з фронту і серед якої відбувалося різке політичне розмежування. Невелика її частина поповнила ліворадикальний рух. Інші, головним чином ті, що походили з дрібнобуржуазних родин, здобув­ши на війні чинів і почестей, не збиралися ставати скром­ними конторщиками, вчителями, техніками, дрібними адвокатами, тим більше, що в Італії давно спостерігався надлишок представників цих професій. Тріскучі фрази, ефектні жести, абсолютна політична безпринципність фа­шистів — все це привертало молодь, яка була готова на що завгодно, аби не тягти лямку прозаїчного існування. Важку матеріальну й моральну кризу переживали середні верстви населення, дрібні власники. З падінням курсу ліри пере­творювалися на марево накопичені заощадження, набуті становище та прибутки. Майбутнє здавалося безпросвіт­ним. Матеріальна незабезпеченість численної інтелігенції зводила її у соціальному відношенні до рівня люмпен-пролетаріату.

Гасла захисту дрібної власності, демагогія, спрямована проти "акул капіталізму", що нажилися на війні, створюва­ли фашизму подобу спільності його інтересів з інтересами середніх верств населення. Фашизм встановив тісні зв'язки й з великими землевласниками. Великий капітал, якому дуже набридли відсутність політичної стабільності в країні та загроза розширення ліворадикального руху, вба­чав у фашизмі можливість зміцнення держави та його протекціоністської політики відносно монополій.

У 1920 р. фашисти, що організувалися у загони чорно­сорочечників, почали погроми робітничих і демократич­них організацій, нищення та вбивства політичних і проф­спілкових діячів, у країні запанували терор і насильство. Влада не чинила жодного опору. Більше того, військові, поліція, суд фактично заохочували фашистський рух. Зброю чорносорочечники одержували зі складів армії, професійні офіцери навчали банди й керували їхніми опе­раціями. Восени 1922 р. в Італії фактично встановилося двовладдя: фашисти забирали під контроль дедалі більше нових міст і провінцій, та центральний уряд дивився на це крізь пальці. Ставало зрозумілим, що правлячі кола оста­точно взяли курс на передачу влади фашистам. Залишило­ся вирішити питання про те, яким способом це зробити. Однак обставини змінювалися так стрімко, що остаточний вибір вже не залежав від волі тих або інших політичних діячів.

На чолі італійського фашизму став Беніто Муссоліні (1883-1945 рр.)..

Крапки над "і" було поставлено 24 жовтня 1922 р. в Неаполі, де в театрі Сан-Карло відкрився черговий з'їзд фашистських союзів. Муссоліні виступив на ньому з агре­сивною промовою, ультимативно зажадавши від уряду на­дати фашистам п'ять міністерських портфелів і комісаріат авіації. Він мальовничо розписав свою відданість монархії, яка не повинна опиратися силам, що несуть оздоровлення нації. Муссоліні, який усю свою політичну кар'єру зробив під республіканським прапором і рік тому демонстративно залишив засідання парламенту, де виступав король, той самий Муссоліні, розуміючи силу монарха, зараз розшар­кувався перед ним. Ввечері того ж дня у отелі "Везувій", де зупинився дуче, зібралися його найближчі сподвижники (І. Бальбо, Ч. М. Де Віккі, Е. Де Боно, М. Бьянкі). Було намічено план захоплення влади: 27 жовтня — загальна мобілізація фашистів, 28-го — атака на головні центри країни. Три колони сквадрістів — членів фашистських бойових загонів (сквадр) — повинні були увійти до Рима з боку Перуджі, висунути ультиматум уряду Л. Факта та заволодіти головними міністерствами.

Відразу пролилася кров: у Кремоні, Болоньї, Алессандрії сквадрісти зробилися некерованими. Кабінет Мініс­трів прийняв рішення про відставку, але заздалегідь за­твердив і розіслав на місця декрет про облогове становище, за яким армія отримала необхідні повноваження для наве­дення порядку. Проте король Віктор-Еммануїл III відмо­вився підписати цей декрет. Коли фашисти 28 жовтня йшли колонами на Рим, дуче знаходився у редакції "Пополо д'Італія" в Мілані. Префект міста виставив біля будинку охорону, і Муссоліні виглядав персоною, яку влада скорі­ше охороняє, ніж переслідує. Удень 29 жовтня дуче дістав довгоочікувану звістку про призначення його прем'єр-міністром. Ввечері того ж дня в спеціальному поїзді Мус­соліні прибув до Рима, з'явився до короля і, вийшовши з ним на балкон, привітав натовп чорносорочечників. Іта­лійські фашисти прийшли до влади.

2. Стрижнем ідеології італійського фашизму був примат нації над інтересами всіх інших соціальних груп і окремо взятих індивідуумів. Інтегровані інтереси нації повинна була виражати фашистська держава, поза якої не могли існувати ані політичні організації суспільства, ані групи, ані навіть індивідууми. Ґрунтуючись на принципах корпоративізму, держава повинна була примиряти в своїй єд­ності різноманітні суспільні інтереси. У свою чергу, корпоративізм трактувався фашистами як "новий тип політичної організації суспільства", був протиставлений соціалізму та лібералізму водночас.

Програма фашистів була проста й зрозуміла усім — обивателю, люмпену, інтелігенту, підприємцю. Вона міс­тила скасування сенату, поліції, каст, привілеїв і титулів; загальне виборче право, гарантії громадянських свобод, скликання Установчих зборів, відміну таємної дипломатії та загальне роззброєння; заборону банківських операцій та прогресивний податок на капітал; встановлення для всіх 8-годинного робочого дня та мінімуму зарплати; участь робітників у технічному керуванні підприємствами; націо­налізацію військової промисловості; передачу землі селя­нам; заборону дитячої праці до 16 років; загальну освіту та безкоштовні бібліотеки. Таким чином, фашисти звертали­ся не до якихось там конкретних соціальних верств, а до усіх італійців, що жадали відчутних соціальних і політич­них змін.

Відразу ж після перевороту, незважаючи на збереження парламентських форм, з'явилися два нових державних ін­ститути: в грудні 1922 р. — "Велика фашистська рада" (ВФР), в січні 1923 р. королівським декретом було закріп­лено створення фашистської міліції, що віднині називала­ся "Добровільна міліція національної безпеки" (ДМНБ). ВФР контролювала законопроекти перед внесенням їх до парламенту, діяльність самого уряду. Створенням ДМНБ Муссоліні прагнув добитися переваги виконавчої влади в особі фашистського уряду над законодавчою в особі коро­ля та парламенту. Передача ДМНБ у підпорядкування Муссоліні посилювала його особисту владу.

У посиленні фашистської диктатури особливу роль відіграв закон від 3 квітня 1926 р., що затвердив контроль уряду над профспілками. Після замаху наприкінці жовтня на Муссоліні, 5 листопада 1926 р. було видано закон про розпуск усіх "антинаціональних" партій, чим формально завершився перехід до однопартійної системи. В квітні 1927 р. було прийнято так звану "Хартію праці", згідно з якою встановлювався корпоративний принцип структури держави та суспільства Італії. Замість профспілок створю­валися корпорації, що об'єднували робітників і підпри­ємців кожної галузі виробництва. Ці корпорації знаходились під державним контролем і повинні були стати наріжним каменем фашистської державності. Кандидатів до парла­менту тепер могли висувати тільки корпорації. Нечисленна опозиція не мала жодних можливостей для протиборства фашизму на парламентському терені.

В основу фашистської доктрини було покладено ідею "загальнонаціональної" влади, що нібито стояла на варті "загальних інтересів". Виходячи з цієї ідеї, фашисти вима­гали від народу повної покори. "Усе в державі і нічого поза державою", — ці слова Муссоліні є свого роду формулою фашистського тоталітаризму. В цей період було видано закони про чистку державного апарату від "підозрілих елементів", про заборону всіляких асоціацій, що не конт­ролюються фашистською партією, про право префекта конфіскувати номери газет. Особливе місце посідав закон від 24 грудня 1925 р. про права прем'єр-міністра. Згідно з цим законом глава уряду звільнявся від відповідальності перед парламентом і не був зобов'язаний подавати до відставки в разі висловлення вотуму недовіри.

Зовнішня політика. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю "вискочці" Гітлеру. Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини. У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою "сталевий пакт".Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.

Запитання і завдання:

1. Проаналізуйте, якими були економічні та політичні під­сумки Першої світової війни для Італії.

2. Поміркуйте, чим була викликана активізація робітничо­го і селянського рухів

3. Визначте соціальну базу фашизму в Італії. Чому бага­тьох італійців привертала ідеологія фашизму?

4. Чому, з вашої точки зору, став можливим переворот Б. Муссоліні?

3. У чому виявлялася криза італійського парламентаризму?

Запам'ятайте дати:

• 29 жовтня 1922 р. — Б. Муссоліні призначено главою уряду.

• грудень 1922 р. — створення "Великої фашистської ради".

• 3 квітня 1926 р. — прийняття закону про контроль над профспілками.

• 5 листопада 1926 р.— прийняття закону про роспуск "антинаціональних" партій.

• квітень 1927 р. — прийняття Хартії праці, що закріплювала корпоративну систему в Італії.

Словникові слова: фашизм, диктатура, тоталітарний лад.

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Всемирная история: Канун Второй мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000

Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Тема: Іспанія в 1919 – 1939 роках.

План:

1. Наслідки Першої світової війни для Іспанії.

2. Диктатура М. Прімо де Рівери.

3. Революція 1931 р.

4. Уряд Народного фронту та військовий переворот.

5. Громадянська війна 1936-1939 рр.

1. У роки Першої світової війни Іспанія зберігала нейтра­літет. Війна викликала зростання попиту на іспанські това­ри й сприяла піднесенню промислового та сільськогоспо­дарського виробництв. Активний зовнішньоторговельний баланс забезпечив значне (у 4 рази) збільшення золотого запасу. Закінчення світової війни позбавило іспанську промисловість вигідної кон'юнктури на світовому та внут­рішньому ринках, що й спричинило скорочення вироб­ництва деяких галузей промисловості, від'ємне сальдо зов­нішньоторговельного балансу, інфляцію й зростання безробіття.

Аграрно-промислова Іспанія за рівнем розвитку про­мисловості продовжувала відставати від розвинених країн. У 1920 р. населення країни становило 20,3 млн. чоловік. 57% самодіяльного населення було зайнято в сільському господарстві, 21,9% — у промисловості та 20,81% — у сфері обслуговування. Ядро фінансово-поміщицької олігархії складали 100 родин, що володіли величезною частиною ресурсів країни. У селі на 150 тис. поміщиків припадало 12 млн. га землі, тоді як у країні нараховувалось 2,5 млн. безземельних наймитів та 1 млн. бідних селян, що володіли усього 6 млн. га землі.

Для Іспанії була характерна нерівномірність економічно­го розвитку окремих районів. Області на Півночі — Катало­нія, Басконія та Астурія — були центрами текстильної про­мисловості, машинобудування, електротехнічної, хімічної, гірничодобувної та металургійної галузей промисловості. В інших областях Іспанії існували дрібні підприємства харчо­вої, швейної, скляної та деревообробної галузей. У розвитку іспанської економіки активну участь брав іноземний капітал, головним чином англійський, французький, бельгійський, а після світової війни — американський. 1930 р. сума інозем­них капіталовкладень становила 1 млрд. доларів.

Основою політичної системи країни була монархія, що спиралася на католицьку церкву й армію. Католицька церква отримувала від держави вигідні субсидії у 50-70 млн. песет і виступала як найбільший банкір та промисловець. Надійним оплотом монархії була армія, що вирізнялася наявністю великої кількості реакційних офіцерів і генера­лів, котрі відзначилися, як правило, в колоніальних війнах і мали великі привілеї.

Дуже гострою для Іспанії була національна проблема. З трьох районів, населених національними меншинами — Кататонія, Басконія та Галісія, — два перші були найбільш розвинені в промисловому відношенні, для них уся Іспанія слугувала ринком збуту промислової продукції. Національ­ні меншини не мали політичних прав, умов для розвитку культури, що спричиняло піднесення національно-виз­вольного руху.

Ліберальний уряд Романонеса видав 1919 р. декрети про введення 8-годинного робочого дня, страхування че­рез старість та допомогу за безробіттям. Кортеси готували­ся до проведення ряду демократичних реформ. Однак на кінець 1920 р. серед правлячих кіл почала набирати сили течія, що закликала до створення уряду "твердої руки".

Державний переворот готувався майже відкрито. 13 ве­ресня 1923 р. генерал Мігель Прімо де Рівера, що коман­дував Каталонським військовим округом, заручившись підтримкою вояччини, духівництва та фінансової олігархії, захопив владу в Барселоні. Уряд подав у відставку, а король Альфонс XIII заявив Прімо де Рівері, який прибув до Мадриду: "Дай Боже тобі щастя. Вручаю тобі владу".

2. Замість звичайного уряду Прімо де Рівера створив військову директорію, що складалася з генералів і адміра­лів. Було оголошено стан облоги, скасовано конституцію, кортеси розпущено, влада на місцях перейшла до рук військових губернаторів. В маніфесті до народу диктатор визнав, що країна переживає глибоку кризу, обіцяв здій­снити докорінну ломку колишніх порядків і добитися оновлення. Прагнучи привернути на свій бік широкі маси трудя­щих, Прімо де Рівера заснував фашистську партію "Патріо­тична спілка" й запровадив корпоративну систему (яку запозичив у Муссоліні), покликану створити подобу єд­ності іспанського суспільства. Встановлення диктатор­ського режиму збіглося з періодом стабілізації економіки в усьому світі, в тому числі і в Іспанії. Проте економічні заходи диктатури не супроводжувались руйнацією відста­лої, напівфеодальної структури іспанської економіки й мали на меті насамперед збільшити прибутки підприємців.

Упевнившись, що військова диктатура вкрай непопу­лярна, Прімо де Рівера замінив її на громадський уряд, але диктатору, як і раніше, належала необмежена влада. З 1927 р. у Іспанії почав зростати опір диктатурі та монархії.

Лавірування Прімо де Рівери (скликання Національної асамблеї, що була проголошена спадкоємицею кортесів, але ніякої влади не мала, розробка проекту нової консти­туції) не допомагало: режим був приречений. Погіршення економічного становища країни остаточно добило дикта­туру: від неї відвернулися всі. Коли Прімо де Рівері відмо­вили у підтримці навіть командувачі військовими округа­ми, йому не залишалося нічого іншого, як тільки 28 січня 1930 р. піти у відставку. Крах диктатури став наслідком її неспроможності вирішити численні проблеми, що постали перед Іспанією.

3. Події 1931 р. за своїм значенням мали революційний характер. 12 квітня 1931 р. у країні відбулися муніципальні вибори на яких перемогу одержали республіканці. 14 квіт­ня обурені натовпи народу почали захоплювати муніципа­літети й самі проголошувати республіку. Король Альфонс XIII втік за кордон. Ввечері того ж дня новоспечений республіканець, в недалекому минулому консерватор і мо­нархіст Алькала Самора, що постав на чолі уряду, звернувся по радіо до народу із заявою, що республіку проголошено "без найменших безпорядків і Тимчасовий уряд готовий почати виконувати свої обов'язки". 15 жовтня 1931 р. уряд очолив республіканець Мануель Асанья. Обрані загальним голосуванням кортеси й уряд запровадили низку демокра­тичних реформ: проголосили свободу слова, друку, зборів; церкву відокремили від держави; розпустили релігійні ор­дени; надали автономію Каталонії; декретували помірковану аграрну реформу. Однак політика уряду була непослідов­ною: збереглися великі поміщицькі землеволодіння, реакційна вояччина продовжувала тримати під своїм контро­лем армію, монархісти залишилися в державному апараті, церква зберегла свій економічний вплив. Вирувала жор­стока економічна криза, проте каральний апарат республі­ки більше покладався на силові засоби вирішення гострих проблем. Першим негативним наслідком діяльності Установчих кортесів і політики Асаньї стала поразка на виборах у листопаді 1933 р. урядового блоку: від його партій відвер­нулися виборці, розчаровані повільними темпами реаліза­ції реформ, проти них піднялася "інша Іспанія", глибоко вражена "безбожними кортесами".