Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей,взаємного переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї.
Свої погляди на суспільство Маркс виклав у своїй праці «Тези про Фейєрбаха», про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?
Центральною ідеєю тез Маркса є з'ясування змісту практики як предметно діяльності, котра повинна лежати в основі оцінки як самого мисленя, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як «революційну практику».
Усе суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв'язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини, на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.
2) Люди суть продукти обставин і виховання. Це - теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.
3) Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це правильно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само-суперечливості. Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе, і це відокремлене видається за релігійне, «самостійне царство». Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме «релігійне почуття» формується на земній основі і є «суспільним продуктом».
4) Найбільше, що могла досягти попередня філософія, - це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.
5) Точказору попередньої філософії – буржуазнесуепільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.
6) Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії спід послатися на Енгельса, котрий у заслугу Марксу ставив дві речі:
- відкриття матеріалістичного розуміння історії;
- відкриття закону додаткової вартості.
Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з'ясував у передмові до своєї праці «До критики політичної економії». Ось його стислий виклад:
У суспільному виробництві люди вступають у певні виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний та духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед із відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, всередині яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді настає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити із суперечностей матеріального життя, з існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине доти доки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з'являться раніше доти доки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Энгельс. - Соч. -Т.13.-С.6-7).
Це коротке формулювання основних положень і законів марксистської соціальної філософії.
Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому результаті визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.
Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:
Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників понад вартість його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв'язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквівалента. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об'єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, - глибинна, критеріальна основа соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії, на думку Маркса, є закономірною, необхідною і неминучою.
Маркс та його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейєр (1818 -1866), Фрідріх Енгельс (1820 - 1895), Йосип Діцгеи (1828 - 1866), Поль Лафарг (1842- 1911), Едуард Бернштейн (1850 -1932), Карл Каутський (1854 -1938), Г. В. Плеханов (1856 – 1918), Димшпр Благоєв (1856 - 1924), В. І Ленін (1870- 1924), Карл Лібкнехт (1871-1919), Й. В. Сталін (1879-1953), Пальміро Тольятті (1893 - 1964), Мао-Цзе-дун (1893 - 1976), Моріс Кронфорт (1909 - 1980), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Йожеф Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.)та багато інших.
Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?
1) У тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату.
2) Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмета, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання.
3) Радикалізм, далі, виявляється у поширенні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але й на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства - спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.
4) Радикалізм філософії К. Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.
5) Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.
6) У марксистській філософії вперше практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.
Трагедія марксизму полягає у нездійсненності ряду положень , які не витримали перевірки суспільною практикою. Заслуга Маркса полягає в тому , що він серед всіх філософів нового часу дав найбільш повну, розгорнуту системну характеристику суспільного життя до кінця Х1Х століття.
Синергетика (англ. Synergetics; від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережний інформаційний простір.
Основа С. в природознавстві — термодинаміка нерівноважних процесів, теорія випадкових процесів, теорія нелінійних коливань і хвиль.
Основні принципи
Природні системи є нелінійними, різних видів організації: динамічно стабільні, адаптивні, і найскладніші — еволюціонуючі системи.
Зв'язок між ними здійснюється через хаотичний, нерівноважної стан систем сусідніх рівнів.
Нерівноважності є необхідною умовою появи нової організації, нового порядку, нових систем, тобто — розвитку.
Коли нелінійні динамічні системи об'єднуються, нове утворення не дорівнює сумі частин, а утворює систему іншої організації.
Загальними для всіх еволюціонуючих систем є нерівноважності, спонтанне утворення нових локальних станів, зміни на макроскопічному (системному) рівні, виникнення нових властивостей системи, етапи утворення, самоорганізації та фіксації нових якостей системи.
Системи, що розвиваються завжди відкриті (обмінюються енергією, інформацією та речовиною із зовнішнім середовищем), за рахунок чого і відбуваються процеси локальної впорядкованості і самоорганізації.
У сильно нерівноважних станах системи починають сприймати ті зовнішні фактори впливу, які вони б не сприйняли в більш рівноважному стані.
У нерівноважних умовах відносна незалежність елементів системи поступається місцем корпоративній поведінці елементів: поблизу стану рівноваги елемент взаємодіє тільки із сусідніми, далеко від рівноваги — «бачить» всю систему цілком і узгодженість поведінки елементів зростає.
У станах, далеких від рівноваги, починають діяти біфуркаційні механізми — наявність точок біфуркації переходу до того чи іншого щодо довготривалого режиму системи — атрактора. Заздалегідь неможливо передбачити, який з можливих атракторів займе система.
Одним з визначних представників київської філософсько-релігійної школи був Памфіл Данилович Юркевич. Він народився на Полтавщині, закінчив Київську духовну академію, працював викладачем, магістром, професором. Пізніше, у 1861 р. запрошений завідувати кафедрою філософії Московського університету. Читав курси філософії, історії філософії. Основні твори: «Ідея», «З наук про людський дух», «Серце і його значення в духовному житті людини», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін. Зміст «філософії серця» знайшов відображення у багатьох творах.
. Через всю його творчість наскрізне проводиться думка, що істинну природу людини, її духовність, моральність можна осягнути через більш досконалі, вищі форми пізнання, ніж раціональність. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».
За Юркевичем, людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Тому філософія, яка ставить собі за мету прояснити істинний смисл і справжні цінності людського життя, спрямована до серця як втілення вічного й Божественного в людині
Однак Юркевич не відкидає чи ігнорує значимість наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно необхідним для життєдіяльності людини й суспільства.
Юркевич розуміє реальність, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття».
Отож, підсумовуючи, зазначимо, що у світогляді Юркевича, в його «філософії серця» виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя.
…
Психоаналіз (англ. Psychoanalysis) — спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Більш конкретно — група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів психотерапії невротичних розладів.
Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у XX ст.[1]
Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем, та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні всієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.
Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу твердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.
Психоаналіз опирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, процеси придушення, опору, перенесення тощо.
Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, сексуальним бажанням, і поступово розвивається через культурну зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.
В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини як розумної істоти, яка повністю усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого належать до сфери неусвідомлюваних сексуальних та агресивних спрямувань.
Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він вважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією (динамікою) конкурентних психічних сил.
Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX століття, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX — XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Франкфуртська школа — критична теорія сучасного (індустріального) суспільства, різновид неомарксизму. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Горкгаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, Лео Левенталь, Франц Леопольд Нейман, Фрідріх Поллок, з «другого покоління» — Юрген Габермас, Оскар Негт. Термін «франкфуртська школа» є збірною назвою, вживаною до мислителів, пов'язаних з Інститутом соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, самі представники критичної теорії ніколи не об'єднували себе під таким найменуванням.
Отже, основна тенденція філософії представників даної школи полягає у змішенні філософських понять з політекономічними і соціологічними, внаслідок чого перші втрачають свою самостійність і перетворюються на віддзеркалення інших. Основними ідейними джерелами філософії Франкфуртської школи прийнято вважати марксизм, фрейдизм і гегельянство. З огляду на це, можна констатувати, що: • у Маркса були взяті категорія відчуження, класова боротьба (де пролетаріат більше не активна сила). Всі суперечності капіталістичного суспільства зводилося до категорії відчуження. Історія капіталістичного суспільства розумілася як фатально необхідний процес прогресуючого божевілля розуму; • у Фрейда взята ідея людини: структура особи і безсвідоме. Через фрейдизм – виходячи з принципу задоволення – задовольняються всі інстинкти, що приводить до контролю над особою. В боротьбі з природою і соціальним середовищем людина пригнічує інстинкти, керуючись принципом реальності, змінює їх. Тобто принцип задоволення підкоряється принципу реальності, що підпорядковує людину суспільству; • у Гегеля взята діалектика. Нею замінюється діалектичний матеріалізм. Взятий також закон заперечення заперечення, який трансформований в абсолютне заперечення (негативна діалектика, як назвав її Адорно); • у Вебера запозичене поняття раціональності, яке допомагає піти від «одновимірності» суспільства і людини і створити нове, нетотожне мислення, і у дусі якого інтерпретується категорія відчуження, до якої зводилися суперечності капіталістичного суспільства; • у Канта взяті ідеї критики традиційного мислення [5,185]. Таким чином, можна зробити висновок, що ідейний базис філософії франкфуртців склав своєрідний варіант діалектичного фрейдо–марксизму із зверненням до раціональної філософії. Представники даної школи вважали, що буржуазне класове суспільство перетворилося на монолітну безкласову тоталітарну Систему, в якій революційна роль перетворення суспільства переходить маргінальним інтелігентам й аутсайдерам. Сучасне суспільство технократичне та існує за рахунок розповсюдження хибної свідомості за допомогою засобів масової інформації, а також популярної культури, і нав’язуваного культу споживання. Методологічними принципами проведення досліджень представниками Франкфуртської школи можна вважати заперечення позитивізму з його розділенням цінностей та фактів; прихильність до ідей гуманізму, звільнення людини від всіх форм експлуатації; акцент на значимість людського начала у соціальних стосунках.
неопозитивізм, структуралізм, герменевтика
Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них.