Материал: філософія, відповіді до екзамену, ФФМКТО
Віденський гурток
Львівська-Варшавська школа
Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873— 1958), Л.Вітгенштейна (1889—1951), Г.Райла (1900—1976), П.Стросона (нар 1919), Д.Остіна (1911—1960), М.Дамміта (нар. 1925) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова.
4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та. С.Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови.
Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.
Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60—70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію.
Герменевтика.
Еволюція релігійної філософії у 20ст.
У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука—це могутня, проте - не всемогутня сила, що с багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.
Визнаними представниками, можна сказати — корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884 - 1978) та американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.
У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.
# Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності. Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К. Варт (1886 - 1968), Я. Тілліх (1886-1965), Р Бульпшан (1884 - 1976).
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), учення "живої етики" (О. Реріх) та російську, релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" — бог. "софія" — мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу.
Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі — і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".
Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.
Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.
Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христи, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина затнула під час сталінських репресій.
Філософія київської русі
Київська Русь – перша східноукраїнська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філософської думки. Але визначити «момент» виникнення філософії, як такої, звісно, ніхто не може, оскільки її становлення – це тривале накопичення узагальнених знань про довколишній світ.
Можна лише з певністю сказати, що для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства в кінці Х століття мала своїм наслідком проникнення античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком розвитку філософської думки у стародавній Русі.
Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є писемність. Історики вважають, що писемність на Русі виникає відразу після утворення слов’янської азбуки Кирилом та Мефодієм, тобто з початку Х століття, а набуває розвитку і поширення з середини Х століття. Про це свідчать, наприклад, тексти договорів, укладених князями Олегом та Ігорем у 907, 911, 944 роках. Їх складали грецькою мовою і відразу ж перекладали і писалися руською.
Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли, у зв’язку з введенням християнства, почався масовий переклад книг.
У давньоруській літературі XI–XII столітті можна виокремити такі напрямки: перекладна література та оригінальна. Перекладалися передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідеології. Біблія перекладалася частинами. У ХІІІ – ХIV столітті був перекладений Новий завіт та кілька книг Ветхого завіту. Повний же переклад Біблії здійснили лише наприкінці XV століття.
Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна «Джерело знань». Широко був відомий у Давній Русі слов’янський просвітник Іоан Болгарський (864–927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов’янський «Шестиднев», тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).
Поширення у Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з таких збірок була збірка «Бджола», де містилися уривки з філософських творів Платона, Арістотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та інших. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосафа» та «Повість про Акіра премудрого», Давня Русь знайомилась з філософською думкою середньовічного Сходу.
У ХІ-ХІІ століттях з’являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософсько-світоглядним значенням слід поставити «Слово про Закон і Благодать», написане першим руським за походженням митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали і такі твори, як «Послання до Фоми» Климента Смолятича (сер. ХІІ ст.), «Слово про терпіння та любов» Феодосія Печерського (близько 1036–1074рр.), «Златоуст» і «Торжественник», а також «Притча про людську душу і тіло» Кирила Туровського (близько 1130–1182рр.), «Слово» та «Моління» Данила Заточника (кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.). В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літописне зведення, що називається «Повість минулих літ». Не можна не згадати і твір ''Слово о полку Ігоревім'' (1187). Це не тільки видатний літературний пам’ятник, але й джерело філософських поглядів етапу становлення державності східних слов’ян.
Мислителі, письменники, публіцисти були не тільки серед осіб духовного звання, хоча саме вони переважують у середньовічний період. Значним культурним діячем Київської Русі серед мирян, безсумнівно, є князь Київський, Володимир Мономах, автор «Повчання». Це один з небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.
Ми перелічили основні пам’ятки писемної культури Київської Русі, хоч далеко і не всі. До нас дійшло 424 рукописи ХІ–ХІІІ століття. А загальна кількість рукописних книг, часів Київської Русі може становити від 31,5 до 130–140 тисяч томів.
У всіх цих роботах знаходять свій вияв особливості, що становлять основу філософської культури Київської Русі (схема 4.1.). Які ж це особливості?
По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.
По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різноманітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як
Схема 4.1. Особливості філософської культури Київської Русі
монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.
По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Як це розуміти?
Річ у тім, що древньоруські книжники здебільшого були не теологами, не релігійними проповідниками, а політиками. Їх непокоїли передусім соціально-політичні та етичні проблеми. Проте їх праці створювалися під великим впливом релігійної ідеології. Тож філософська культура того періоду є теїстичною, але не теологічною.
По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.
По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна історіофічність. Тобто центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.
Які ж філософські питання були в центрі уваги київських «книжників»?
Насамперед давні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? Їх цікавив комплекс проблем, що стосувався світобудови. Вони прагнули з’ясувати глибинні джерела людської історії, знайти відповідь на питання: «Звідки пішла земля Руська?». Їх захоплювали загадки людського буття. Напружений пошук відповідей на ці та подібні ним питання становив зміст філософської думки Київської Русі.
Отже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку Київської Русі були закладені підвалини філософського мислення, сформульовані основні поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури.
Подальший розпад Київської держави, міжусобиці, перенесення шляхом обману в 1169 році єпископом Федором митропольної кафедри в місті Володимир, негативно вплинули на розвиток духовної культури та філософської думки на Русі. Та Русь чекали ще більші випробування, а саме – татаро-монгольське іго, що відкинуло її розвиток на сотні років. Мине час і Києво-Печерський «патерик» у XV столітті зі співчуттям та гордістю пригадає колишню міць Київської Русі, духовну стійкість русичів в роки монолітної країни.
Завершуючи розгляд цього питання, зробимо такі висновки.
1. Древньоруський народ разом з іншими народами Європи стояв біля колиски європейської цивілізації. Київська Русь була однією із спадкоємиць і берегинь ідейної спадщини античного світу.
2. Головними джерелами поширення освіченості, а, отже, і філософії в Древній Русі, як і в Західній Європі, були монастирі, в яких навчали грамоті, переписували і зберігали рукописи. З стін монастирів вийшли видатні представники древньоруської філософської думки.
Світогляд східних слов’ян
Головним провідником небіжчика до “небесного світу” було кремаційне багаття. Воно повинне було забезпечити, по-перше, очищення померлого від всього лихого, що супроводжувало його протягом життя, по-друге, розділення його тіла на дві відокремленні субстанції – легку повітряну істоту – дух, який мав потрапити в “небесне царство” разом з димом від кремаційного багаття і кальциновані кістки (або костії, які нібито потрапляли у “антисвіт”).
Похідним від культу кремаційного багаття-посередника між двома світами були культи вогневого птаха-півня, крука та чарівного коня.
Виходячи з писемних та археологічних джерел, автор доводить, що в уяві наших предків дохристиянської доби небесний світ знаходився десь на краю землі, за межею реального світу і становив собою ідеальне місце, з яким звичайно пов’язували всі свої життєві ідеали та мрії.
Важливими є і вірування пов’язанні зі структурою небесного світу. Згідно з даними письмових та археологічних джерел давні слов’яни-язичники уявляли його у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його алломорфів - гори “від землі до неба”, “великий стовп”, “біл-горюч камінь Алатирь” і т. ін. У даній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій – землі, неба, води та вогню.
Простежено генетичний зв‘язок між космологічними уявленнями східних слов’ян про потойбічний світ та культом провідних язичницьких східнослов’янських богів пов’язаних в свідомості наших предків з небом – Родом, Перуном та Симарглом.
Вірування у “небесних богів”, які стали основою слов’янського язичництва напередодні прийняття християнства, були похідним від культу упирів та берегинь, тобто були генетично пов’язані з уявленнями про посмертне існування людини. Разом з тим, “небесні боги” уособлювали собою надприродні стихії, але не в їх первісному байдужому варіанті, а у стані пом’якшеному сакральними жертвами у вигляді кремації небіжчиків, тобто “верхні”, “небесні” боги східнослов’янського пантеону були для наших предків, насамперед, “своїми” богами, об’єднаними з померлими пращурами сакральним зв’язком і здійснюючими заступництво живих членів східнослов’янського суспільства.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.
Філософія Києво-Могилянської академії
Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов'ян. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від теології, її викладання значною мірою було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто богом, якого вважали також творцем природи.
Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 - 1683), Й. Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С. Яворський (1658 -1722), Ф. Прокопович (1681 - 1736) та інші.
Загальною ознакою їх філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія ( від грец. тео - бог, софія - мудрість) -релігійно-філософське вчення, котре претендує на те, щоб «науковими методами» довести «божественну мудрість», зробивши її надбанням особи. Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого бога, котрий творить не лише речі, матерію, але і їх форму.