Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації. Світогляд - складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мислення та норми діяльності особи.
Ступені історичного розвитку світогляду: античний, середньовічний, гуманістький(ренесанс), новий час, новітній час.
За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
1. Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та реальнiстю, предметом та думкою про предмет. Людина і світ нерозривні; людина прагне перебувати в гармонії зі світом)
2. Релiгiйний свiтогляд через віру в потойбічне божественне начало формує у людини ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином людина досягає гармонії.
3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.
4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки частиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на службу аби створити оптимальні умови свого існування.
5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Людина постає у ролі митця-художника, що створює суб'єктивний образ об'єктивного світу, в якому він досягає гармонії з цим світом.
Щодо філософії, то її об'єктом завжди були і є:
1) природа та сутність світу;
2) природа та сутність людини;
3) взаємовідносини між світом і людиною.
Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Ці процеси відбувалися і відбуваються за двома основними шляхами: "відгалуженням", тобто відокремленням від різноманітних систем знань у міру їх накопичення, і "самовизначенням".
Поступово від філософії відгалужувалися і набували відносної самостійності такі науки, як механіка земних і небесних тіл, астрономія, математика, фізика, біологія та ін. Одночасно самовизначалась і сама філософія.
Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка — цс вчення про вічне. Упродовж всієї своєї історії вона розвивається і збагачується, але зберігає водночас спадкоємність пізнаного. Об'єкт її вивчення невичерпний. Він реалізується у предметі, який включає:
• онтологію — вчення про буття;
• гносеологію — вчення про пізнання;
• аксіологію — вчення про природу цінностей та їх місце в реальності, про структуру ціннісного світу, тобто про зв'язки різних цінностей між собою, з соціальними і культурними факторами та змістом особистості;
• методологію — вчення про систему принципів і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності;
• логіку — вчення про засоби доведення і спростування, про загальнозначущі форми і засоби мислення, необхідні для раціонального пізнання;
• соціальну філософію — вчення про суспільство та особистість;
• етику — вчення про мораль як форму суспільної свідомості;
• естетику — вчення про прекрасне, ставлення людини до світу з погляду досконалості — недосконалості, прекрасного — негідного, трагічного — комічного та її художньої діяльності;
• філософські питання науки взагалі та окремих наук.
Функції філософії:
світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу)
методологічна (сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань)
гносеологічна (розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)
прогностична (формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини, суспільства)
критична (у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)
аксіологічна (виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності)
гуманістична (полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).
Китайська філософія. Китай - одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Письмова історія Китаю складає майже п'ять тисячоліть, а ідеал високої давнини, вічності небесної імперії і в сучасних умовах спонукає китайських мислителів порівнювати сучасність з коріннями великої китайської культури, що сягають глибин тисячоліть.
Трепетне ставлення до традицій в Китаї має особливий культурний зміст, що породжує у європейців уявлення про Китай, як про суспільство традиціоналістського (патріархального) типу. Якщо на ранніх етапах розвитку філософської думки на передньому краї стояли безособово-узагальнені уявлення про світ, то згодом дедалі більше уваги приділяється проблемам Людини, її життя.
Індійська філософія. Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії.
Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль. Тому немає історії індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.
Японська філософія. З розвитком філософської думки в Японії поширюються буддизм і конфуціанство, беручи джерела в Китаї та Кореї. Тоді, в V-VІ ст., імператорський двір Японії надав буддизму ранг панівної ідеології. Це пояснювалося необхідністю швидше здійснити реформи Тайка, щоб зміцнити центральну владу в країні формуванням держави ранньофеодального типу. Буддійські ідеї нерідко перепліталися з примітивізмом і відвертим шаманством. З одного боку, в буддизмі підтримувалася віра у переродження, а з іншого - возвеличувалися сутри, ченці, чесність, бодхісатви Каннон (богині милосердя).
Глибина філософських положень буддизму, привнесеного з чужої культури в життя японця, здебільшого мало кого цікавила. Практична користь, отримана від копіювання і вшанування статуй Будди, - ось основна причина стрімкого вкорінення вчення у свідомість японця - від простолюдина до принца. Не випадково модним стало цитування філософських буддійських текстів, що склали збірку мудрих висловлювань. Так, у державному указі, вердикті про державне управління (Конституції), принц Сетоку (573-621 рр.) спирається на вислови Конфуція, додаючи до них численні буддійські тексти.
Головна філософська ідея школи тендай: одна мить думки — три тисячі світів. Суть ідеї пояснюється тим, що три тисячі - число проявів світів Дхарми (Дхарма - закон, порядок), яких прихильники школи тендай нараховують десять. Ці світи від пекла до Будди розумілися як фізичні і психічні стани, що їх набувають живі істоти.
Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилася в VII-VI ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI ст. н. е. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.
Ранній чи досократівський (поч.VI-кiн.V ст) включав в себе такі школи:
а. Мілетська школа. Першою філософською школою античності стала мілетська школа, найвідомішими представниками якої були Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах - на проблемі першооснови світу і на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінність справжньої реальності. Усіх трьох мілетців об’єднує пошук первинної матеріально-речової субстанції, першооснови і сутності всіх речей. Фалес вбачав її у воді, Анаксімен - у повітрі, Анаксімандр називав “апейроном”, невизначеним першопочатком.
б. Ефеська школа. Другим центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції - місто Ефес. У другій половині VI ст. тут виникає філософська школа, пов’язана з ім’ям Геракліта. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь.
Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.
в. Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор із Самоса. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.
г. Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея (Південна Італія). Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: “Ніщо не змінюється лише буття є, а небуття не існує”. Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі - лише ілюзія, марево, видимість, вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.
+д. Атомістична школа. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеатів тезі — існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стало можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття – порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це нестворені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.
(Іонійська школа натурфілософії) — давньогрецька філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, Іонія, у першій половині VI ст. до н. е. Представлена Фалесом, Анаксімандром та Анаксіменом. Перша засвідчена філософська школа, її започатковувач Фалес, який вважається першим філософом у західній філософській традиції. Мілетській школі був притаманний інтерес до природничої проблематики та матеріалістичні погляди. Центральною проблемою філософії Мілетської школи є походження і будова світоустрою. Представники школи вбачали розв'язок цієї проблеми у монізмі — виявленні першооснови, з якої виникає усе суще. З цим пов'язані питання космогонії, астрономії, метеорології, фізики, математики, біології, географії. Філософи Мілетської школи відмовилися від міфологічного та релігійного пояснення світоустрою (хоча й не заперечували існування богів), пояснюючи їх з матеріалістичної точки зору. Вони першими застосували метод спостереження при створенні своїх учень. Вважаючи за першооснову одну зі стихій, представники пояснювали решту стихій її видозмінами, стверджували, що перетворення однієї стихії в іншу та їх поєднання визначає різноманітність та змінюваність речей. У Фалеса це Вода, у Анаксімена — Повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність апейрон, що є сумішшю стихій чи дечим середнім між ними. Ці мислителі розробляли схеми світобудови, для яких спільним є геоцентризм і уявлення про рух навколо Землі небесних світил. Вони здійснили перші відомі спроби матеріалістично пояснити численні явища природи, такі як сонячні та місячні затемнення, виникнення граду, грому, землетрусів тощо. Їм належить впровадження у Греції математичних і технічних досягнень Єгипту, Фінікії та Вавилону, а також доведення низки теорем математики й геометрії. Натурфілософи Мілетської школи не приділяли уваги моральним питанням, а душу вважали різновидом матерії.
Натурфілософія Геракліта. Вчення про вогонь, логос
Йому належав твір під загальною назвою «Про природу», яка поділялась на три частини: «Про Всесвіт», «Про державу», «Про божество». Геракліт належав до так званих перших «філософів природи» – натурфілософів, чи «фізіологів». Зрозуміло, що питання натурфілософії складають серцеву ланку у спадщині філософа.Найістотнішим єднальним чинником мілетців з Гераклітом є натуралістичний принцип пояснення явищ дійсності зі стихійного матеріального начала – води, Апейрона, повітря, вогню.Таким стихійним матеріальним космотворчим елементом у Геракліта постає Вогонь – суперечлива сутність, постійно мінливе і плинне первоначало. Розглядаючи первоначало філософ дотримується думки про вічність як матерії, так і руху. Саме таким чином він намагається поєднати незмінну цілісність природної єдності із загальною змінністю та рухомістю.Космос у цілому і все, що перебуває у ньому філософ оголошує видозміною першовогню, наслідком його згущення та розрідження (спільний з мілетцями засіб пояснення виникнення речей).Водночас з фізіологічною спрямованістю вчення, Геракліт надає вогню життєдайної сили. Вогонь насичує «душею» всі речі, які з нього виникають, таким чином, що суцільно весь Космос постає як одушевлена дійсність. Вчення про Логос має таке ж істотне значення для філософії Геракліта, як і вчення про Вогонь. За загальним визначенням, Логос – це незнищенний, незмінний закон, закономірність, або ж міра мінливості і мінливих речей.Розуміння мінливості світу виражене Гераклітом у його відомому принципі: все тече, все змінюється, і у не менш відомій фразі: «Неможна двічі увійти в одну й ту ж річку».
Піфагор (584 – 500 рр. до н. е.).Саме від нього, за переказами, світ вперше почув слово «філософ», що означає «той, що любить мудрість». Піфагор говорив, що ніхто не мудрий, адже людина не може досягти всього, вона може лише прагнути до мудрості. Піфагор стверджував, що він декілька народжень тому був сином бога Гермеса, і коли той запропонував йому на вибір будь-який дар, крім безсмертя, попросив залишити йому пам’ять про все, що з ним відбувалось і буде відбуватись. Мету – згадати все з минулих життів – Піфагор ставив перед своїми учнями в школі – Піфагорійському союзі .Піфагор вважав, що в основі всього лежить число, тому основу піфагорійського вчення складає наука про числа, в якій вони співвідносяться не лише з геометричними фігурами, але і взагалі з усіма існуючими в світі речами. Число «десять» піфагорійці вшановували як ідеальне число, що виражає Божественну сутність.
Необхідно сказати, що саме піфагорійці ввели у науку і філософію поняття протилежності. Протилежності вони визначили як те, виникнення чого означає загибель іншого. Протилежності повинні виключати одна одну. Але піфагорійці ще не дійшли до чіткого розуміння того, що протилежності, виключаючи одна одну, одночасно одна одну припускають.
Піфагорійці склали таблицю десяти пар протилежностей: межа – безмежне, непарне – парне, єдність – множина, праве – ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, пряме – нерівне, світло – темрява, добро – зло, квадрат – паралелограм. Головне, до чого дійшли піфагорійці, – гармонія світу заснована та поєднанні протилежних начал, подібно до того як музична гармонія складається з поєднання високих та низьких тонів (до речі, Піфагор також відкрив числові співвідношення, на яких заснована музична гармонія).
Вчення про переселення душ і вчення про душу були важливим чинниками розвитку піфагорійської доктрини. Душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна. Однак це мандрування вічної душі неможливе без обов’язкового втілення, вона мусить перейти по смерті людини в тіло новонародженої істоти. Що це за тіло, – істоти нижчого чи вищого рівня, – залежить від праведності попереднього життя. Відтак, піфагорійці визнавали не лише мандрівний характер душі, але й спроможність до вдосконалення.
Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.
Під основою світобудови Парменід розумів суще, або буття, яке він характеризував так: воно не виникло, воно єдине, ціле, стійке та нескінчене. Слова “не виникло” означають в даному випадку, що буття було завжди, і що не було в історії світу такого моменту, коли буття не було б. Адже, якщо припустити, що воно колись виникло, то звідси виходить, що колись не було нічого. Але з нічого нічого не виникає – так вважав Парменід, а значить буття завжди було і буде.
Єдність та цілісність буття означають те, що проявляючись в будь-якому місці світу і в нашому житті, воно проявляється завжди повністю. Стійкість буття означає для Парменіда його нерухомість. На відміну від Геракліта Ефеського Парменід говорив, що “все нерухоме”, маючи на увазі, звичайно, не фізичний рух фізичних тіл, а рух як зміну основи світу, його законів. Вони незмінні, вони завжди одні й ті ж. Поряд з поняттям буття Парменід ввів поняття небуття, або не-сущого, – небуття, є нічим, не-суще не існує. Але якщо так, навіщо Парменід взагалі ввів поняття, яке нічого не означає? Тут необхідно згадати останню характеристику буття – нескінченість, яка припускає, що до нього необхідно ще щось додати – тобто докласти зусилля людського розуму. Давні греки вважали, що без людських зусиль не може існувати ані закон, ані порядок – все розпадається в хаос. Так само і з буттям – без нашого зусилля задля його досягнення вона для нас розпадається, зсувається в небуття. Небуття є відсутність буття в житті людини, якщо та не докладає кожного разу зусилля для утримання буття в своєму житті.