У 1092 році Церковний собор у Суассоні визнав вчення Росцеліна єретичним.
Фома Аквінський (1125/26-1274рр) - один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, ФА намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви. Вчення про буття. Під буттям ФА розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору ФА існує чотири рівні буття.
*Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічі стихії та мінерали.
*На наступному рівні .перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" - це рослини.
*Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію.
*На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов"язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у ФА ім"я "самосудого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущим і гинуть разом з заги-беллю тіла. Велику увагу приділяв ФА розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна роз-різняти добро та зло. Практичний розум -це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує лодськими вчинками і поведінкою.
Вчення про людину. Це вчення ФА грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна, вона стримує свою завер-шеність тільки через зв"язки з тілом. Особис-тість для ФА є найблагороднішою у всій розумній природі. За ФА розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.
До початку ХIV століття інтерес філософів до схоластики почав поступово згасати. Почали усвідомлювати марність зусиль раз і назавжди зрозуміти, що таке Бог, і через це раз і назавжди визначити, що є добро, а що зло.
Розчарування у схоластиці спонукало багатьох мислителів того часу уважніше вдивлятися в проблему реального земного людського життя. Так почалась епоха Ренесансу, або Відродження. Середньовічна людина, людина епохи патристики і схоластики всі свої прагнення намагалась звернути до отримання вічного потойбічного життя в раю багато в чому через те, що вірила у можливість створення об’єктивної системи “правил життя”, дотримуючись яких вона могла б бути твердо впевненою в тому, що “місце в раю” їй забезпечене. Але коли впевненість ця була зруйнована, то увага людей знову обернулась до проблеми реального людського життя. У філософії виник новий напрям – гуманізм.
Перші гуманістичні тенденції в філософії зародились в Італії. Вони яскраво виражені у творчості видатних художників слова Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), Франческо Петрарки (1304 – 1374) та Джованні Боккаччо (1313 – 1375).
Наступним етапом у розвитку гуманістичної філософії епохи Ренесансу стала суперечка про рабство і свободу людської волі між творцями системи християнського протестантизму Мартіном Лютером і одним з самих дотепних людей того часу, голландцем Еразмом Роттердамським. Трохи пізніше за Еразма в Європі набув широкої популярності ще один “заальпійський гуманіст”, француз Мішель Монтень (1533 – 1592), котрий написав відому книжку “Досвіди”. Довгий час був членом міського магістрату, спостерігав звички багатьох людей, Монтень виступав проти брехні, лицемірства святенництва і відстоював принцип “незалежної і самостійної людської особистості”, здатної критично ставитись до своїх знань і вчинків. Особливо неприємними для Монтеня були люди, котрі лицемірно прикривали свої егоїстичні прагнення лозунгом “жити для інших”. Насправді, вважав він, такі люди хочуть, як правило, лише одного – використовувати інших людей в якості засобу для досягнення своєї корисної мети.
В епоху Ренесансу з’явився ще один цікавий філософський напрям – філософія природи (натурфілософія). “Батьком” її вважається німецький кардинал Нікола Кузанський (1401 – 1464), який розробив концепцію пантеїстичної натурфілософії. Бог, на думку Ніколи Кузанського, нескінченно розповсюджений у нескінченному кулеподібному Всесвіті, макрокосмі, обмеженою подібністю якого – мікрокосмом – є людина. Тому людина є не тільки частина цілого, але і нове ціле, індивідуальність, котра прагне до завершення, “сповнення себе самої”. Людина, таким чином, є автономною особистістю, чиє внутрішнє життя підкорене самій собі.
+Усвідомлення людини як автономної одиниці світобудови, її роль “середньої ланки” в гармонізації світу в решті решт призвели до постановки проблеми суспільного, соціального життя людей, державного влаштування. Прагнення вирішити цю проблему призвело до створення англійцем Томасом Мором та італійцем Томазо Кампанеллою соціально-утопічних систем ідеальної держави. Почавши зі спроби визначити місце і призначення людини в цьому світі, філософія Ренесансу закінчилась проектами казково-містичних держав, в котрих “все має бути добре”. Це був глухий кут, вихід з якого почали шукати філософи вже іншої епохи – Нового часу.
Антропоцентризм (грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновид телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.
До початку ХIV століття інтерес філософів до схоластики почав поступово згасати. Почали усвідомлювати марність зусиль раз і назавжди зрозуміти, що таке Бог, і через це раз і назавжди визначити, що є добро, а що зло.
Розчарування у схоластиці спонукало багатьох мислителів того часу уважніше вдивлятися в проблему реального земного людського життя. Так почалась епоха Ренесансу, або Відродження. Середньовічна людина, людина епохи патристики і схоластики всі свої прагнення намагалась звернути до отримання вічного потойбічного життя в раю багато в чому через те, що вірила у можливість створення об’єктивної системи “правил життя”, дотримуючись яких вона могла б бути твердо впевненою в тому, що “місце в раю” їй забезпечене. Але коли впевненість ця була зруйнована, то увага людей знову обернулась до проблеми реального людського життя. У філософії виник новий напрям – гуманізм.
Перші гуманістичні тенденції в філософії зародились в Італії. Вони яскраво виражені у творчості видатних художників слова Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), Франческо Петрарки (1304 – 1374) та Джованні Боккаччо (1313 – 1375).
Наступним етапом у розвитку гуманістичної філософії епохи Ренесансу стала суперечка про рабство і свободу людської волі між творцями системи християнського протестантизму Мартіном Лютером і одним з самих дотепних людей того часу, голландцем Еразмом Роттердамським. Трохи пізніше за Еразма в Європі набув широкої популярності ще один “заальпійський гуманіст”, француз Мішель Монтень (1533 – 1592), котрий написав відому книжку “Досвіди”. Довгий час був членом міського магістрату, спостерігав звички багатьох людей, Монтень виступав проти брехні, лицемірства святенництва і відстоював принцип “незалежної і самостійної людської особистості”, здатної критично ставитись до своїх знань і вчинків. Особливо неприємними для Монтеня були люди, котрі лицемірно прикривали свої егоїстичні прагнення лозунгом “жити для інших”. Насправді, вважав він, такі люди хочуть, як правило, лише одного – використовувати інших людей в якості засобу для досягнення своєї корисної мети.
В епоху Ренесансу з’явився ще один цікавий філософський напрям – філософія природи (натурфілософія). “Батьком” її вважається німецький кардинал Нікола Кузанський (1401 – 1464), який розробив концепцію пантеїстичної натурфілософії. Бог, на думку Ніколи Кузанського, нескінченно розповсюджений у нескінченному кулеподібному Всесвіті, макрокосмі, обмеженою подібністю якого – мікрокосмом – є людина. Тому людина є не тільки частина цілого, але і нове ціле, індивідуальність, котра прагне до завершення, “сповнення себе самої”. Людина, таким чином, є автономною особистістю, чиє внутрішнє життя підкорене самій собі.
+Усвідомлення людини як автономної одиниці світобудови, її роль “середньої ланки” в гармонізації світу в решті решт призвели до постановки проблеми суспільного, соціального життя людей, державного влаштування. Прагнення вирішити цю проблему призвело до створення англійцем Томасом Мором та італійцем Томазо Кампанеллою соціально-утопічних систем ідеальної держави. Почавши зі спроби визначити місце і призначення людини в цьому світі, філософія Ренесансу закінчилась проектами казково-містичних держав, в котрих “все має бути добре”. Це був глухий кут, вихід з якого почали шукати філософи вже іншої епохи – Нового часу.
Монтень видит в философии (не умозрительно-схоластической, а «живой античной мудрости») «умного наставника», высвечивающего главные жизненные ценности и дарующего духовное и физическое здоровье человеку. «Душа, ставшая вместилищем философии, непременно наполнит здоровьем и тело» (кн. 1, с. 150). Культ «естественного человека», счастья и радостей жизни – основа гуманизма Монтеня, заостренного против христианского аскетизма, стоицистского нравственного ригоризма («пугала, устрашающего род человеческий») и всяческого насилия над личностью. Ему больше по душе «мягкий эпикуреизм», «этика наслаждения», в которой он видел средство избавления от страдания и трагизма жизни. Где для человека польза, там должны быть для него и радость, и здравый смысл. Не «ходульный аскетизм», а жизнь в соответствии с разумом и простыми требованиями нашей «матери-природы» – такова, по Монтеню, основа человеческого достоинства и «естественной добродетели». Этой «великой простоте», малодоступной людям высшего света, вращающимся в «зачумленном мире» сословного лицемерия, суеты показной жизни, следует учиться у простых крестьян или даже у «дикарей» Нового Света, живущих в согласии и гармонии с природой. Несовершенному человеку, «полному лжи и слабости», Монтень противопоставляет идеал «естественного человека», считая даже, что «уменье достойно проявить себя в своей природной сущности есть признак совершенства и качество почти божественное» (кн. 3, с. 311). Монтень развенчивает схоластическую трактовку человека как «царя природы» и считает его «сыном природы», как бы «забывая» о его сотворении Богом «по своему образу и подобию». Отсюда его «естественные размышления» о жизни и смерти («ни природа, ни разум ничего не говорят нам о бессмертии»), душе и теле и т.д.
«Опыты» оказали влияние на развитие философии и культуры в Европе. Они способствовали развенчанию одностороннего рационализма и утверждению принципов натурализма и эмпиризма (Бэкон, Гассенди, Паскаль, Локк и др.), скептицизма (Декарт, Паскаль), вольнодумства (Паскаль, Бейль, Вольтер, Юм, французские материалисты), гуманизма в педагогике (Локк, Руссо). После Монтеня в Европе был подорван культ «строгого трактатного философствования» и стал популярным свободный стиль размышлений в форме «опытов», или «эссе», получивший наименование «эссеистского стиля философствования». Этой изящной форме в философии отдали дань Бэкон, Паскаль, Вольтер, Юм, Шопенгауэр, Ницше и многие другие.
Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Всесвіту та самої себе.
+Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.
Започаткував вивчення методів осягнення природи англійський філософ Френс Бекон (1561 – 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.
Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 ), в якій він з’ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.
В поглядах на природу Бекон притримувався вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом.
Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета.
На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон називав «примарами» - нереальними передсудами людського життя, які стримують науковий прогрес . Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.
- Примари роду – це помилки, властиві всякому людському роду. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму.
- Примари печери – це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів.
- Примари ринку –це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які не рідко бувають далеко від істини, і сприяють хибам.
- Примари театру – це помилки , породжені сліпою вірою в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від хиб, догм і передсудів. Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них.