Кожний предмет, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, численні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана із властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформлюються. В такому випадку форма являє собою сутність властивостей будь яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.
На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання
Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять та аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, « природної філософії ».
Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії 17століття.
Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина.
Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог – предмет вивчення релігії.
Завдання філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.
Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основний ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення.
Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так, він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок «божественне творіння », «божественну мудрість і порядок», включав бога у предмет філософії.
Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль у подальшому розвитку світової філософії.
Такою особистістю ,яка могла поєднати знання отримані у процесі спостереження й експерименту із здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень став видатний мислитель Франції 17 ст. – Рене Декарт – один із основоположників науки і філософії нового часу.
Рене Декарт (1596 – 1650 ) – філософ, математик, фізик механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив у Нідерландах де займався науковою діяльністю. У 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650 р.
Р. Декарт – один із творців вищої математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.
Основні філософські праці Декарта: «Розмірковування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Начала філософії» (1644).
Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявляється у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав матеріальну, ідеальну, «мислячу субстанцію», котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм ( від лат. dualis – двоїстий).
У теорії пізнання Декарт виступав як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.
Філософствування як мислення має починатися із самого себе . Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь – чому, але ми не можемо не вірити , що висновок «Я мислю, отже існую»- істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків.
Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:
1. Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що не підлягає сумніву.
2. Друге правило – ділити кожну складну проблему на більш прості і зрозумілі частини для подальшого пізнання.
3. Третє правило – послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.
4. Четверте правило – необхідно проводити повний огляд всіх правил , фактів, систем, гіпотез, предметів їх властивостей – того, що, вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.
На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.
Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.
Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення – це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинне щодо останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.
Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум ( від лат. ratio – розум, rationals – розумний ).
Раціональні логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, а взяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. «Вроджені ідеї» Декарта включають в себе загальні поняття, аксіоми математики та ідею Бога як найдосконалішу істоту.
Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи чуттів.
Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки мали великий вплив на подальший розвиток науки і філософії.
Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як і прихильників так і супротивників.
Одним із перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про «природженість ідей», був Джон Локк.
Емпіризм (від грец. -досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Раціоналізм – це філософське вчення, що визнає розум основою пізнання.
Істотна увага в філософії XVIII ст. приділяється проблемі людської природи. В середні віки вважалося, що людина від природи зол і гріховний. Просвітителі цю точку зору не приймають, вони продовжують лінію гуманістів Ренесансу, для яких природні аспекти людської сутності є природними, а тому не можуть розцінюватися як джерело зла. Філософи Просвітництва йдуть далі і висувають новий теза: людина за своєю природою добра. Всі його чуттєві схильності неминучі і закономірні, так як в ньому спочатку, від самої природи, закладено уникнення страждань і прагнення до насолод. Однак пізніше цю тезу буде переосмислюватися і коригуватися (Дідро, Руссо, Кант).
Досить оригінальні були уявлення французького філософічну письменника Жан-Жака Руссо (XVIII ст.). На його думку, в природному, інакше кажучи, природному стані людського буття, суспільства не існувало, люди жили окремо один від одного, були добрі і справедливі. Цивілізація, придушивши природні початку, зіпсувала людей. Звідси з'являються громадська невлаштованість, злість і жадібність.
Шлях вирішення проблеми - це повернення людини в його природний стан і рішуча відмова від цивілізації. Століття по тому ці думки виявляться співзвучні умонастрою Л. М. Толстого. Зрозуміло, такі погляди Руссо з сучасної точки зору здаються наївними, але в них все ж є раціональне зерно. Він глибоко прав, вважаючи, що цивілізація серйозно впливає на людину, причому далеко не завжди позитивно.
Позиція Канта мала явно матеріалістичне спрямування. Наша філософія пізнання, зазначає Кант, не може вийти за межі досвіду хоч це і найсуттєвіше завдання метафізики. Спочатку Кант вважав всяке знання має узгоджуватися з предметами. Але поки Кант доходить , що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним а кінцевим продуктом пізнання. Кант зробив вихідним пунктом саме пізнання, а не предмет, суб’єкт, а не об’єкт. Кант обирає альтернативу що до своєї дотеперішньої орієнтації думки орієнтацію – ідеалістичну. Він так і називає відтепер свою позицію у філософії – критичний ідеалізм. Кант робить висновок, що загальність необхідність результатів пізнання не залежить від сваволі пізнання, або від досвіду. Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
+Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.
Мораль — це сукупність правил і норм, які врегульовують взаємовідносини між індивідами у суспільстві. В свою чергу, наука — це сфера діяльності людини, яка спрямована на одержання нових знань про навколишній світ.
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.
При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи:
до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки;
це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям " абсолютної ідеї;
третій етап розвитку абсолютної ідеї — це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).
Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.
Фейєрбах, на відміну від своїх попередників, є матеріалістом. Він заявляє, що набагато простіше уявити собі виникнення духу з матерії, ніж виникнення матерії з духу. Але його матеріалізм особливий. Фейєрбах розвиває антропологічний матеріалізм. У центрі нової філософії, говорить Фейєрбах, повинна бути поставлена людина, людина як природна істота, а не тільки як розум. Людина є вищим проявом природи, саме в ній виявляється єдність буття і мислення. Тому антропологія повинна стати загальною наукою. Саме в антропології варто шукати корені і теології, і філософії. Сутність людини є єдність розуму, волі і серця. Розум, дух існує тільки разом з тілом, разом з почуттям, з людиною. Духовна діяльність відрізняється від інших видів діяльності тільки тим, що вона пов'язана з діяльністю іншого органа - голови.
Пізнання, на думку Фейєрбаха, своїм об'єктом має природу, а головним знаряддям пізнання є почуття. Фейєрбах різко відмежовується від раціоналізму Декарта з його "Я мислю, отже, я існую". У цьому випадку, говорить Фейєрбах, неможливо перейти до інших речей. Він стоїть на позиції сенсуалізму, стверджуючи, що мислення ґрунтується на матеріалі почуттів.
Фейєрбах різко негативно ставиться до філософії Гегеля, хоча в студентські роки він був його гарячим прихильником і шанувальником. Філософія Гегеля, на думку Фейєрбаха, є рафінованою релігією. "Хто не відмовляється від філософії Гегеля, той не відмовляється і від теології, - пише Фейєрбах. - Вчення Гегеля, що природа, реальність є інобуттям ідеї, є лише раціональним вираженням теологічного вчення, що природа створена Богом, що матеріальна істота створена нематеріальною, тобто абстрактною істотою" [1, с. 463]. Отже, корені гегелівського, як і кожного, ідеалізму варто шукати в релігії. Тому вістря своєї філософської критики Фейєрбах направляє проти релігії, бачачи в останній причину існування перекрученої свідомості, відчуження людини і суспільної несправедливості. Цій проблемі присвячена головна робота Фейєрбаха, що вийшла в 1841 році, "Сутність християнства".
Марксизм, який виник у 50-х роках XIX століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, спробою дати цілісне уявлення про світ, людину, суспільство, загальні закони його розвитку, соціально-класові суперечності та шляхи їх подолання. її авторами були німецькі філософи Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895).
Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.
Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.
Теоретичними джерелами марксизму стали: англійська політична економія (Д. Рікардо, Ад. Сміт); німецька класична філософія (Г. Гегель, Л. Фейєрбах); соціологічна концепція, французьких та англійських соціалістів (А. Сен-Сімон, Ш. Фурє, Р. Оуен).
Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф. Енгельс виділяв у цьому плані три найбільш видатні відкриття того часу. Це - відкриття у 50-х роках XIX століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянинов); відкриття Ч. Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.
Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності - метафізика - почала поступатися новій концепції - діалектиці.
Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.
Марксистська філософія є результатом усвідомлення соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному - буржуазному. Чому?
Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.
Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.
Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита й описана ще до Маркса. Це зробили французькі історики XIX століття - Франсуа Гізо (1787 - 1874), Огюст Міньє (1796 - 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 - 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться через економічну, майнову нерівність. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників у Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т. д.).
Маркс дав особистісну концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось основні концепції:
- класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва;
- класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників - диктатури пролетаріату;
- диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.
Маркс виявив невідповідність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку Маркса, і лежить в основі класової боротьби.
Маркс вважав, що лише робітничий клас, як найбільш революційний та організований, зацікавлений у поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату полягає саме в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.
У своїх вихідних засадах філософія Марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним феноменом від матерії . За Марксом , сутність і зміст свідомості визначається суспільним буттям людей, тими соціально – економічними умовами, в яких вони живуть. Ця , в цілому, вірна думка, була перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь – які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів. Хоча в працях Маркса і Енгельсавказується на відносно самостійну роль суспільної свідомості, все – таки марксистська філософія схилялася до марксистського детермінізму, згідно якого всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.