Гуманізм не може заперечувати право пригноблених вести боротьбу за своє визволення. В той же час він не може бути байдужим до форм і шляхів цієї боротьби, до її людської ціни, до тих наслідків, котрими доведеться розплачуватися всьому світові за цю боротьбу. Гуманізм не може бути байдужим до співвідношення цілей і засобів боротьби. З точки зору гуманізму ніяка мета не може виправдати жорстоких і нелюдяних засобів її досягнення. Більш того, сама мета, що потребує подібних засобів, викликає серйозні сумніви в аспекті своєї моральної слушності з позицій гуманізму.
Новий гуманізм покликаний бути інтегрованою й інтегруючою моральною системою, котра візьме на себе функції духовного забезпечення боротьби за мир і виживання людства, обґрунтування загальнолюдських цінностей, апеляції до духовного світу людської особистості. Новий гуманізм милосердя та солідарності має замінити всілякі часткові концепції гуманізму, вбираючи при цьому їхній позитивний зміст.
Благотворну дію на маси й на особистість справляє миротворча діяльність, що дає відчуття співпричетності до найважливіших доленосних рішень сучасності. Боротьба за мир очищає людську діяльність від усього вузького, обмеженого політично й етнічно, дарує дорогоцінне почуття людської спільності. В цій боротьбі належить цілком свідомо відсунути на другий план усі міркування політичного, економічного, ідеологічного протистояння як щось другорядне на фоні воістину глобальної проблеми врятування життя людського роду і всього живого на Землі. Всі класові, національні, політичні, ідеологічні й партійні чвари мають поступитися місцем єдності та взаємопорозумінню в головному, вирішальному.
Світ і виживання людства — першорядна цінність. Будь-яка концепція гуманізму в кінцевому підсумку може бути визнана справді гуманістичною лише в тому разі, якщо вона спрямована на досягнення цієї головної, пріоритетної мети. Відмова від фанатизму, нетерпимості, доктринерства, політиканства в ім'я досягнення цієї мети є категоричним імперативом сучасності, питанням життя і смерті людства. Поза цією метою неминуча сенсовтрата всієї решти людських цілей.
Усвідомлення даної ситуації кожною окремою людською особистістю, світовим співтовариством у цілому — основа й важливий фактор різкого посилення й активізації миротворчої діяльності, залучення в неї нових людей, народів, країн, Це основа подолання безлічі перегородок, які ще й сьогодні продовжують штучно розділяти людство, позбавляючи його єдності та братерства, гуманності й свободи, солідарності й милосердя.
Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні відображає ту особливість об’єктивної дійсності, за якою всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, котрі існують об’єктивно, незалежно від волі людей.
Цей закон розкривається такими категоріями як якість, кількість, міра, стрибок, властивість.
Якість – тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то і втрачає якість Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуттів і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість розкривається через властивості предмета. Властивість як категорія визначає одну із сторін речі щодо іншої. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв’язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет втрачає свою визначеність. Тобто свою якість.
Кількість – філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища, процесу як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температуру. Кількість виступає як протилежність якості. До певного часу кількість, її зміни не чіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу. Перехід кількості в якість розкривається через «більше» і «менше». Якісні зміни, що відбуваються в об’єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін.
Єдність, взаємозв’язок і взаємообумовленість кількості і якості виражається в понятті міра. Міра – це межа, в рамках якої предмет залишається тим чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. В мірі якісно кількісне. Міра у своїй безпосередності є звичайною якістю, що має визначену, належну їй величину. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.
Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін в якісні є стрибок. Стрибок означає мить переходу від старої якості до нової. Виникнення нової якості завжди пов’язується із стрибком. Стрибок дає уявлення про момент переходу до нової якості.
Наприклад, стани води: рідкий, твердий і газоподібний виступають як якості, кількісними змінами є їх температура.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об’єктивної дійсності.
Див. також Суспільні ризики науково-технічного прогресу
НТР зумовлює також зміни в характері праці, змінюються форми взаємозв'язків учасників виробництва, удосконалюються процеси обміну результатами праці. Науково-технічна революція відкрила нові способи і методи управління високопродуктивними багатогалузевими технологічними системами (телекомунікаційні мережі, швидкодійні системи контролю і оброблення інформації тощо).
Усі ці та інші процеси потребують істотних змін в умовах життя і праці людини, освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей із достатнім освітнім, професійним (економічним) і культурним рівнем.
Усебічний технічний прогрес, масове застосування машин, небувале зростання видобутку й металургійної переробки корисних копалин привели до змін усієї економічної та суспільної структури. Уперше найбільший внесок у матеріальний добробут робить не сільське господарство (як було протягом тисячоліть), а переробка мінеральної сировини, різноманітна фабрична продукція. „Залізо й вугілля – ось полюси, навколо яких обертається усе життя нового часу” – справедливо зазначав Отто фон Бісмарк. Доступні ресурси земних надр слугували своєрідним регулятором темпів матеріального виробництва й товарно-грошових відносин. Вони значною мірою зумовлювали парадигми суспільного розвитку. Промислова революція супроводжувалась поділом і стрімким підвищенням продуктивності праці, швидкою урбанізацією, зміною способів пересування й зв’язку, і, щонайважливіше, помітним зростанням споживчого рівня населення, а також збільшенням середньої тривалості життя. Деякі оптимісти індустріального поступу навіть проектували ідеальні промислові міста, які незабаром повинні були стати щасливим пристановищем робочого люду.
Діапазон розуміння свободи у соціальній філософії надзвичайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування "втечі від свободи" в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Філософія свободи була предметом роздумів І. Канта і Г. Гегеля, Л. Шопенгауера і Ф. Ніцше, Ж.-II. Сартра і К. Ясперса, М. Бердяева і В. Соловйова, Т. Прокоповича і Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та багатьох інших філософів, учених, літераторів, постів. У свідомій людській історії пе було періоду, коли б прагнення людей до свободи не було головним у їхньому житті. У війнах і збройних конфліктах, міжнаціональних суперечках, соціальних вибухах і релігійних протистояннях — всюди кожна зі сторін — учасниць конфлікту завжди виступала під прапором свободи. Нині до діяльності з практичного досягнення свободи долучились маси народу. Однак проблема залишається дуже гострою. її сутність зводиться до питання про детермінацію чи індетермінацію (причинну обумовленість або необумовленість) думок, ідей, намірів, бажань, вчинків та дій людей: індивідів, соціальних верств і груп, народностей і націй, різних колективів.
У науковій соціальній філософії свобода вважається родовою ознакою людини і людства. Свобода — здатність людини до активної діяльності відповідно до своїх потреб, інтересів і бажань, у процесі якої вона досягає поставленої мсти. Механізмом реалізації свободи с вибір людиною світоглядної позиції, ідеї, теорії вчинку чи дії. Можливості цього вибору завжди обмежені необхідністю.
Філософська категорія "необхідність" фіксує внутрішні, стійкі всезагальні зв'язки дійсності та напрями їх розвитку, рух пізнання вглиб об'єкта до виявлення його сутності, спосіб перетворення можливості па дійсність. Прикладами необхідності в суспільстві є ринкова економіка, демократія як форма політичного режиму, економічна інтеграція держав і народів, життя, смерть тощо.
У філософії розрізняють природну та історичну необхідність. У пій визначається природна необхідність як предмети, явища і процеси природи, існування і функціонування яких жодним чином не залежить від людини і людства, оскільки вони об'єктивні, наприклад обертання Землі навколо своєї осі і навколо Сонця, природний відбір і боротьба за існування у світі рослин і тварин тощо.
Вибирати об'єктивні умови для життя і діяльності люди не можуть. Однак вони мають певну свободу у виборі мети дій, тому що у будь-якій об'єктивній ситуації для особистості завжди є не одна, а декілька реальних можливостей поведінки, хоч і різного ступеня ймовірності. Навіть тоді, коли для вибору немає альтернативи, люди можуть уповільнити настання небажаних для них подій чи прискорити наближення бажаних. Вопи певною мірою вільні також у виборі засобів досягнення мсти. Отже, свобода не абсолютна, а відносна. Вона тим більша, чим краще люди усвідомлюють свої реальні можливості, чим більше засобів для досягнення мети у їхньому розпорядженні, чим більше їхні інтереси збігаються з об'єктивною тенденцією розвитку.
Свобода завжди конкретна. Абстрактної свободи немає. Чим більше людина пізнає і використовує у житті та діяльності об'єктів природи і законів їх розвитку, тим вищий ступінь її свободи, менша залежність від стихійних природних сил. Перші люди, які виокремилися з тваринного світу, були в усьому істотному невільними, як і тварини, але кожний крок па шляху культури був кроком до їх свободи.
Категорія "історична необхідність" розглядається у філософії як відображення всієї сукупності реальних суспільних відносин і об'єктивних законів їх розвитку: законів взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості, продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови, способу виробництва і соціальної структури та ін. Історична необхідність детермінує думки, поведінку, потреби, мету, інтереси, ідеали особистості, однак не заперечує її свободи. Історична необхідність і свобода особистості діалектично єдині: свобода особистості не лише виявляє історичну необхідність, а й накопичується в ній як безперервний ланцюг свободи вибору в минулому і сьогоденні.
Можливість вибору для особистості у суспільстві є завжди, але не завжди цей вибір вільним. Якщо в межах природної необхідності свобода вибору визначається знаннями об'єктивних законів її розвитку і вміннями особистості застосовувати їх у житті та діяльності, то в межах історичної необхідності — знаннями об'єктивних законів розвитку суспільства і діяльністю на їх основі. Свобода — не свавілля. Жити в суспільстві і бути вільним від нього не можна. Свобода особистості, колективу, соціальної групи, суспільства в цілому полягає не в уявній незалежності від об'єктивних законів, а в знанні необхідності, у здатності вибирати, приймати рішення і діяти зі знанням справи. Таке теоретичне обґрунтування свободи апробовано практикою. Не можлива вільна особистість без знання природної та історичної необхідності, а також без знання справи, якій має служити.
Не може бути вільною особистість у суспільстві, політична і соціальна системи якого не захищають її, засобами насильства порушують її права, придушують гласність, підкоряють собі засоби масової інформації, маніпулюють суспільною свідомістю, заохочують національну ворожнечу, привласнюють право розпоряджатися долею людей. Об'єктивні умови справжньої свободи можуть бути реалізовані тільки тоді, коли у суспільстві буде подолано відчуження особистості від власності, влади і культури, коли діяльність людей стане свідомою історичною творчістю, коли люди самі почнуть творити свою історію, коли з'явиться реальна можливість запобігати непередбаченим економічним наслідкам, коли кожна особистість розвиватиметься всебічно і гармонійно. Тоді, за прогнозами класиків соціальної філософії, людство здійснить стрибок у царство свободи.
Свобода — системний феномен, основні компоненти якого такі: 1) пізнання можливості чинити так чи інакше (у кінцевому підсумку — пізнання необхідності);
2) зіставлення, узгодження індивідом пізнанної необхідності зі своїми переконаннями, сумнівами, інтересами;
3) вияв волі (вибір і вирішення);
4) самореалізація в об'єктивному світі.
Свобода особистості передбачає її відповідальність (юридичну, моральну та ін.) перед суспільством. Без відповідальності свободи не буває. Інакше — несвобода у таких формах, як волюнтаризм чи фаталізм.
Волюнтаризм (лат. воля)— напрям у філософії та соціально-політичній практиці, який волю, тобто здатність особистості до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль для її здійснення, розглядає як вищий принцип буття. Діяти волюнтаристски означає не зважати па об'єктивні закони природи і суспільства, видавати своє свавілля за вищу мудрість. Негативні наслідки волюнтаризму відомі: народні страждання, криваві війни, злиденність, уповільнення розвитку та багато ін.
Не залишає місця для вільного вибору і фаталізм (лат. доля) — світогляд невідворотної реалізації одвічної приреченості будь-якої події у житті особистості, кожного її вчинку. Соціальний фаталізм утопічний, він ігнорує випадковості у суспільному житті, а за причини всього, що в ньому відбувається, приймає або "темну силу", або волю всемогутньої божественної істоти, або долю людини. На філософії фаталізму спекулюють різні окультні вчення минулого і сьогодення, у тому числі й астрологія.
Особистість — суб'єкт свободи, її носій. Свобода не надається людям ззовні, а досягається у боротьбі та праці. Чим більше труднощів долає особистість на шляху до свободи, тим щасливішою усвідомлюється її цінність. Варіантів взаємовідносин особистості та суспільства з приводу свободи є декілька: для досягнення свободи будь-якою ціною стати у відкритий конфлікт із суспільством; піти в монастир, у скит, у себе, у "свій світ", і так вільно самореалізуватися, якщо здобути свободу серед людей неможливо; адаптуватися до умов життя, пожертвувати чимось своїм, але досягти нового рівня свободи в модифікованій формі; узгодити свої інтереси з інтересами суспільства, що цілком реально в державах розвинутих демократій.
Отже, буття кожної людини в системі суспільних відносин індивідуалізоване. Індивід — представник людського роду. Особистістю він не народжується, а стає. Особистість є не тільки продуктом суспільства, а й суб'єктом історичного процесу. Як суб'єкт індивід соціалізується, підіймається на рівень особистості, реалізує себе у спілкуванні, праці, пізнанні, творчості.
Справжня свобода— динамічний стан особистості і суспільства. Вона досягається завдяки соціальним умовам, за яких особистість розвивається гармонійно і всебічно. Реалізується свобода тоді, коли всі люди отримують доступ до загальнолюдського досвіду, знань, духовних та матеріальних цінностей, здобудуть можливість розкрити всі свої здібності і таланти.
Світове́ співтовари́ство — політологічний термін
З IX століття і до початку XX вживався термін «цивілізований світ». Зараз замість нього вживається поняття «світова спільнота», оскільки його було визнано більш політкоректним.
Світова спільнота — це деяка гіпотетична[1] спільність громадян усіх країн світу, об’єднаних в єдиний фронт у загальному пориві інтернаціоналізму.
Поняття «світова спільнота» покликане відобразити спільність цілей і діяльності держав, які співіснують у світі, перед обличчям глобальних проблем цивілізації.
В основі світового співтовариства лежить принцип суверенної рівності всіх держав. Прикладом світового співтовариства є Організація Об’єднаних Націй.
Словосполучення «світове співтовариство» часто вживається в роботах з політології, державними діячами в своїх виступах і в засобах масової інформації.
Воно застосовується для маніпуляції громадською думкою.
Це відбувається, коли під визначенням «світове співтовариство» нав’язується певна точка зору одержувачу інформації.
Залежно від контексту воно може застосовуватися як посилання на міжнародні організації, які об’єднують майже всі країни світу, наприклад, ЮНЕСКО.
Це поняття також застосовується для вказання групи країн, об’єднаних політичними, економічними, соціальними та іншими ознаками.
Часто «світова спільнота» вживається як риторичний прийом для протиставлення однієї держави і його політики іншій або групі інших країн.
Членами світового співтовариства можуть виступати держави, громадські спілки, структури, угруповання і релігійні об’єднання, рухи, економічні та військові союзи.
Відносини між членами світового співтовариства становлять систему міжнародних відносин, а вони є їхніми суб’єктами.
У даний час світове співтовариство має багатоскладову структуру, яка включає безліч різноманітних регіональних об’єднань.
Одночасно складається і розширюється система різноманітних зв’язків між окремими державами і регіональними утвореннями.
Проблема рушійних сил у філософській та соціально-політичній літературі завжди вирішувалась неоднозначно. Одні мислителі вважали, що рушієм суспільного розвитку є суперечності, інші пов'язували їх з об'єктивними чи суб'єктивними чинниками, треті з діяльністю людей чи окремих особистостей, четверті шукали їх у певних соціальних детермінантах і таке ін. Непоодинокими є випадки, коли деякі мислителі пов'язують рушійні сили суспільства з певними прогресивними перетвореннями, з набуттям суспільством певних позитивних якостей, здобутків. Слід зазначити, що кожен з цих підходів має раціональне зерно, хоча й не є самодостатнім, оскільки страждає певною однобічністю, відображаючи якусь одну сторону, грань процесу, не зачіпаючи його в цілому.
Розв'язання даної проблеми у межах основних напрямів філософії формувало матеріалістичне й ідеалістичне її розуміння. Ідеалістичне бере свій відлік з античної філософії, матеріалістичне - відстає у часі. Більше того, як писав Ф.Енгельс, старий матеріалізм не тільки не досліджував цю проблему, але й не ставив її. А якщо й ставив, то вирішував теж ідеалістично, вважаючи ідеальні спонуки кінцевими причинами тих чи інших подій. Критикуючи цю позицію, він кваліфікував її як непослідовну, половинчату, оскільки вона зупинилась на ідейних чинниках і не пішла далі дійсних рушійних сил.
Ідеалістична філософія Гегеля вирішувала ці проблеми, виходячи з того, що суспільна свідомість визначає суспільні життя і діяльність. Тому, рушійні сили не виводилися із самої історії, а нав'язувалися їй ззовні в якості духовних чинників чи вбачалися в діях видатних людей.
Послідовне розв'язання цього питання було здійснено марксизмом. К.Маркс і Ф.Енгельс виходили з того, що суспільне життя і діяльність визначають суспільну свідомість, а не навпаки. Вони пов'язували рушійні сили суспільства з діяльністю людей. На їхню думку, життя суспільства, історія людства є процесом діяльності самих людей, особистостей, класів і народів. У цьому контексті марксизм пішов далі, шукаючи відповіді на питання, а що є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої особи чи соціальної групи, колективу, суспільства чи людства.