Материал: філософія, відповіді до екзамену, ФФМКТО
Разом з тим під впливом розвитку науки, і насамперед природознавства, у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом.
Доречно відзначити, що розуміння філософами академії взаємозв'язку матерії і форми, хоч і грунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялось від тлумачення цього питання у філософії Аристотеля. В останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Проф. академії Й. Кононович-Горбацький, на противагу античному філософу, підкреслював, що матерія є активною, діяльною і від неї утворюються всі інші форми.
І. Гізель - самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає у процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший.
Таку ж думку поділяв і Ф. Прокопович, який підкреслював, що першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а так ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог на початку світу, якій кількості вона створена, такою ж залишиться завжди.
Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух - це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення зникнення, круговороту у природі. Без ґрунтовного розуміння руху, неможливо добре зрозуміти і всього іншого, бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, плинність і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою ніби загальне життя всього світу . Однак, причиною цього руху, на думку філософів, є бог. Ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.
Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ.
Уся природа є єдністю руху і спокою. Якщо речі рухаються чи перебувають у спокої, то все це обумовлюється самою природою. Ф. Прокопович висловлював думку про те, що природа є принципом і причиною руху та спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа.
Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянської академії концепція пізнання. Філософи академії не мали сумнівів у можливостях людини пізнати навколишній світ, розуміли, що пізнання - непростий процес, що здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення у процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього.
Однак, яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум - опосередковано, узагальнено, абстрактно, і це відображення більш досконале.
Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами - логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині богом, через його одкровення.
Що ж до критерію істини, то тут помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, але і критерієм його достовірності.
Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого, і це є значним надбанням її розробників на глибокому розумінні сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної та якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т. д., що сприяло становленню й розвитку у подальшому наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії - цінне надбання української духовної культури.
Філософія просвітництва в україні
Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:
виникнення й установлення однієї з провідних ідей – залежності суспільного прогресу від зростання освіти;
розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і релігії;
посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії.
Раннє Просвітництво – це час активного осмислення західноєвропейської культури, коли деякі просвітителі вважали необхідним пристосувати до «світу і розуму» та до активної наукової творчості трудовий народ і в такий спосіб стимулювали прогрес.
Важливу роль у розвитку освіти, культури на Україні повинні були відіграти друкарні, які на той час були самостійними науковими осередками. Найбільшими з них були Київська, Чернігівська та Львівська. В цей період також проходить активний розвиток живопису, архітектури, музики.
Головним центром науки та культури після закриття в 1636 році Острозької колегії стала Києво-Могилянська колегія, перетворена в 1701 році на Київську академію. Засновником академії був настоятель Печерської лаври Петро Могила.
Тривалість навчання в академії досягала 12 років. У ній викладалося понад 20 різних дисциплін, в тому числі й філософія. Особливе місце у навчанні відводилось латині, а не грецькій мові, як було раніше. Латинь була необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Могилянській академії пов’язано більш ґрунтовне вивчення творів філософів античності, середньовіччя, Відродження та Нового часу, що певною мірою зумовило підйом української філософської думки (схема 4.3.).
Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім російським університетам.
Схема 4.3. Погляди вчених Києво-Могилянської академії
Відзначимо також, що професори академії Феофан Прокопович (1681-1736) та Стефан Яворський (1658-1722) очолювали «наукову дружину» Петра Першого. Так, Яворський став місцеохоронцем патріаршого престолу, а Прокопович – президентом Священного Синоду.
Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались на три частини: логіку, фізику та метафізику. Зміст цих курсів до кінця XVIII століття був переважно арістотелівським. Поступово, всупереч вихідним теологічним установам, на філософських курсах академії торує шлях певна матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Прокопович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.
Така коротка характеристика навчального процесу Києво-Могилянської академії. Окрім цієї академії, в епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, в Переяславі, в Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.
Епоха зрілого Просвітництва випадає на другу половину XVIII століття. Зріле Просвітництво 1) проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвердження гідності особистості; 3) виховує у громадян почуття патріотизму, небайдужості до долі України.
Це свідчить про те, що в епоху зрілого Просвітництва проблема науки поступається перед проблемою людини. Свідченням цього є хоча б те, що в першій половині XVIII століття в курсах філософії Києво-Могилянської академії з’являються спеціальні розділи етики. Етика - це вчення про мораль, про правила та норми людської поведінки, про обов’язки людини по відношенню однієї до одної, до батьківщини, до держави .У цей період етика стає самостійною галуззю знань в українській філософській думці. З’являються нові твори викладачів Києво-Могилянської академії з питань етики, в яких йдеться про людину, розуміння нею земного призначення, її ставлення до природи та суспільства.
Гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини стало основними у лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування вільної особистості. У філософських курсах чітко простежується прагнення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов’язки, що склалися в античності: вести людину до морального вдосконалення і земного блага. Знання стає найвищим етичним принципом, який визначає призначення людини.
Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII століття був видатний оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода.
Філософська концепція Сковороди – це пантеїзм. Бог і природа становлять єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною (схема 4.4.).
Головна проблема філософії Сковороди – це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки він цікавиться, насамперед, моральною проблематикою. Правильне життя можна побудувати тільки на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів, діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На думку Г. Сковороди, життя слід творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент – будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший цикл творів (1767-1772) відкриває праця «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана двоє, про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що людина невід’ємна від зовнішнього світу, від природи, вона має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.
Схема 4.4. Філософські погляди Г.Сковороди
Другий філософський цикл (1772–1774) об’єднаний загальним підзаголовком «Дружня розмова про душевний світ». До нього входять «Діалог, чи розмова про древній світ», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Кільце. Розмови, звана алфавіт, чи буквар світу». У цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775–1780) належать «Ікона Алківіадська», «Дружина Лотова». У цих творах Г. Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення про загальний ідеал життя.
У четвертому циклі (1783–1784) – «Сварка архістратиги Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим», «Про Біса з Варсавою» – йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого слід звільнитися.
Останній твір Г. Сковороди «Діалог. Ім’я йому - Потоп зміїний» (кінець 80-х років) – діалог з філософським кредо мислителя, в якому викладається вчення про незнищенність матерії, про нескінченний процес перетворення її форм. Тут Г. Сковорода формулює і свою філософську концепцію про три світи та дві натури. Три світи – це: 1) макрокосм (великий світ); 2) мікрокосм (людина); 3) символічний світ (Біблія). Кожен із цих світів має двоїсту натуру - видиму (зовнішню) і невидиму (внутрішню). Справжньою, істинною натурою є внутрішня.
Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відображення і розвиток у творчості практично усіх українських мислителів.
На увагу заслуговують суспільно-філософські погляди громадівців: М.Драгоманова та О.Потебні.
Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.) - мислитель ї громадський діяч, історик та публіцист. На формування його світогляду мали вплив твори російських революціонерів-демократів, соціалістів-утопістів та інш. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин «неблагодійності». Свої погляди сам він називав позитивізмом. У розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. На його розуміння суспільства певним чином вплинув марксизм, хоч вчений і звертав увагу на недопустимість перебільшення економічного фактора в розвитку суспільства.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціологічну концепцію, згідно з якою наголошує на поняття «громада». Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об'єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.
Інший представник громадівців Олександр Потебня (1835-1891 pp.) багато уваги приділив такому важливому феномену суспільного розвитку як мова. В цьому плані він іде за німецьким вченим В.Гумбольдтом, застосовуючи його загальні ідеї до питань розуміння української ментальності. Він не поділяв точки зору представників так званих теорій свідомо-умисного створення мови та її божественного походження. Йому ближче погляд Гумбольдта про мову як не на якийсь мертвий матеріал, а як на діяльність, процес постійного творчого зусилля духу. Мова є знаряддям думки.
+У мові О.Потебня вбачав основну ознаку народу. Все інше (географічне середовище, державність, єдність побуту, звичаїв та інш.) є похідним від неї. Ця ознака є нічим незамінною і обов'язковою умовою існування народу. Якщо народ позбавиться цієї ознаки, то це буде смертю його душі. Він «розмиється», «розчиниться» серед інших людей, втративши те, чим він передусім відрізняється від них.
Потебня рішуче виступив проти царського указу від 18 травня 1876 р., у відповідності з яким українська мова повністю заборонялась, а відтак і українській нації загрожувала загибель.
Звертаючись до історії української мови, народної творчості, Потебня теоретично обгрунтував право народу мати свою рідну мову, свою національну культуру, тобто право народів на самостійне співіснування та розвиток.
К-М б
Визначну роль у суспільно-політичному житті України відіграло Кирило-Мефодіївське товариство - таємна антикріпосницька організація, яка була створена в Києві у січні 1846 року. Його засновником були М.Костомаров, В.Білозерський та П.Куліш. У квітні до нього вступив і Т.Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайними були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах, якими були «Статут і правила товариства», а також «Книга буття українського народу», розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля перейде у власність народу.
Царський уряд у 1847 р. жорстоко розправився із товариством. Головні його діячі були засуджені до ув'язнення у Петропавловській фортеці, а потім підправлені на службу у великоруські губернії з одночасним перебуванням під найсуворішим наглядом поліції. Т.Г.Шевченко був підданий більш як на десять років у солдатчину із «височайшою» забороною «писати й малювати».
Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 pp.) - видатний український поет, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Щоправда, в роки радянської влади формувалась думка про Шевченка як про революціонера-демократа, ідеолога селянської революції, інтернаціоналіста, матеріаліста, войовничого атеїста. Виключення складають дослідження творчості поета-мислителя за кордоном Д.Чижевським, В.Лепким, Д.Донцовим та іншими українськими вченими, в яких Шевченка показано не тільки як викривача й борця проти соціальної несправедливості, але і як палкого прихильника національного визволення українського народу. Будучи прихильником дружби українського народу з іншими народами, Шевченко відстоював принцип рівності в цій дружбі, поваги один до одного з боку кожного народу. Поет не бажає зла жодному народові. В «Молитві» він просить Бога, щоб той послав «усім нам вкупі на землі єдиномислія, братолюбія, любові між людьми». Характеризуючи світогляд Шевченка, належить визнати, що центральне місце у ньому відводиться проблемі людини. Природа, історія, культура, релігія, всі події підпорядковані різним героям його творів. Такий антропоцентричний підхід поета-мислителя говорить про те, що він в людині цінує насамперед вічні, загальнолюдські якості і немає значення, якої нації є людина, якої віри чи соціального стану. Всім він бажає щастя, волі і добра.
Своєрідними є погляди М.Костомарова (1817-1885 pp.) на суспільство, на історію. У своїй історіософії М.Костомаров виходив із ідеї про те, що «основним початком суспільного і політичного життя, вивченням яких займається історія, є народ». Тому мета історичних досліджень полягає у вивченні народного життя у всіх його рочгіїлужі-иііях. Що ж стосується держави, то вона, на його думку, с «більш шіішдкоиим наслідком завоювань, а ніж необхідним наслідком географічних та етнографічних особливостей народного життя».
Активним учасником Кирило-Мефодіївського товариства був Пантелеймон Куліш (1819-1897 pp.). Розглядаючи його творчість, слід зазначити, що більшість дослідників зазначають суперечливість і непослідовність його поглядів. Непослідовною є, наприклад, його позиція щодо самовизначеності України, її державності. Відводячи особливу роль у ставленні української державності національній культурі, просвіті, Куліш не зважає на політичне самовизначення України. Для нього - важливе етнографічне самовизначення, оскільки, на його думку, український народ «складає націю в розумінні етнографічному, а ніяк не в політичному».
+Однак, у Куліша є провідна ідея, яка складає внутрішню єдність. Це - ідея України. Всь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, на дві групи: на ту, що за Україну, і ту, що проти неї. Це призвело його до принципу «подвійности людини, двох природ, двоякого єства - душі». Так виникає у нього ідея «внутрішньої» людини і «зовнішнього» в ній. Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій самим істотним є глибина душевна, яку Куліш називає «серцем». «Серце», на його думку, є «глибоке», «таємне», «невідоме нікому». Він порівнює серце із «глибоким колодязем», з якого «води не дістати», так і серця нікому не збагнути. Через «серце», на думку Куліша, людина спілкується із Богом, та й воно саме є божественним, є найкращим даром Бога, найпевнішою, найпростішою дорогою до небес. Тому важливо очистити серце від всякої скверни, зробити його храмом Божим.
…
Життєві коріння і філософський сенс проблеми буття.
“Буття” – поняття, що багатьма мислителями минулого і сучасності покладене в основу філософських роздумів. Чому? Тому що філософські роздуми це думки про гранично загальні, глибинні засади навколишнього світу і про потаємні глибинні основи самого людського життя, це прагнення відповісти на питання, які породжені самим життям
Що заховане за тимчасовим існуванням окремих людей, їхнім життям і смертю, у чому сенс людського існування? Чи існує світ тільки “тут” і “тепер” або і “там”, “скрізь” і “завжди”, тобто кінцевий або безмежний світ у просторі і у часі? Якщо кінцевий, то що “там”, за його межами і що було до його виникнення? Коли і як він виник? Якщо він вічний і безмежний, то як співвідносяться з ним кінцеві речі і людські істоти? Цей ланцюжок питань і спроб відповісти на них утворює перший аспект проблеми буття.
Другий аспект цієї проблеми – питання про єдність (або неєдність) світу. Очевидні придбані у чуттєвому досвіді істотні відмінності між речовим і духовним, між природою і суспільством, між людиною і рослиною, твариною, між думкою і практичною діяльністю: вже у дитячі роки людина усвідомлює відмінність у самій собі тіла і духу, природного і суспільного. І мимоволі виникає питання: чи немає чогось загального для всього цього багатоманіття предметів і процесів світу, чогось, що об’єднувало б їх у єдиний, цілісний, безмежний, вічний світ?
І перше, що не може не прийти у голову людині із здоровим глуздом, це висновок про їх єдність у бутті: природа, людина, суспільство, думка, ідеї схожі, єдині у тому, що вони “є”, присутні, існують, і, завдяки своєму існуванню, утворюють цілісну єдність безмежного, вічного світу. Щоправда, подальші міркування призводять нас до думки про те, що сама по собі констатація наявності, буття, скажімо, речі і думки ще нічого не говорить про те, у чому же вони єдині. Вона тільки спонукає нас до пошуку основ цієї єдності.
Інакше кажучи, розуміння буття, існування всього, що є, було і буде у світі – це не остаточна відповідь на питання про єдність (або неєдність) світу, а передумова до такої відповіді: спочатку світ повинен існувати, перш ніж він може бути єдиним. І третій аспект проблеми буття – питання про те, як співвідносяться між собою світ речей і світ ідей, світ взагалі і свідомість конкретних індивідів і конкретних генерацій людей, що чому передує? Що є “справжньою”, “істинною”, а що “фіктивною”, “ілюзорною” реальністю у сукупній реальності світу?