А тепер закінчимо аналіз категорії Буття. Завершимо співставлення Буття і Ніщо. Про міру їх тотожності ми вже говорили: а тепер скажемо про їх протилежності. Ніщо по змісту пусте, а Буття - чисте; Ніщо - це нічого, а Буття - вже щось; Ніщо - немає, а Буття - є.
В історії розвитку філософської думки категорія Буття і категорія Ніщо тлумачилися в найрізноманітнішому плані, ракурсі і змісті. Тим, хто бажає з цим познайомитися, рекомендуємо звернутись безпосередньо до творів видатних філософів, оскільки кожен з них в тій чи іншій мірі торкався проблеми Буття. В добірці про це можна прочитати в першому томі хрестоматії „Мир философии”, яка є в бібліотеці нашого університету.
В лабораторії кафедри філософії обидва томи хрестоматії є в елетронному записі, який можна перенести на свою дискету і читати на моніторі персонального комп’ютера чи роздрукувати потрібне на папері. В ескізному вигляді трактування категорії Буття викладена в рефераті «Бытие как смысл существования», електронний запис якого знаходиться в лабораторії кафедри філософії.
В філософських творах можна зустрітися не лише з цікавими, але також з несподіваними роздумами. В цьому випадку варто прочитати статтю сучасного відомого російського філософа А.Н. Чанышева „Трактат о небытии” в журналі „Вопросы философии” №10 за 1990 год. Професор намагається довести, що Буття немає, а є лише Ніщо; що Буття – позірне, а дійсним є лише і перш за все Ніщо. В електронному запису стаття є в лабораторії кафедри філософії.
У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-от - розвитку світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Немає сенсу заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тобто їх вплив є, він досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Таму його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні. Востанньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій - на людину як особистість чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особистості (хоч особистості немає без людської спільності).Отже, особистість є виразом того, наскільки реальні якості людини перейшли в дійову реалізацію і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особистості. Особистість як суб'єкт історії постає ніби "перехрестям" (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.Розуміння суб'єкта історії як особистості, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії, історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самовиявлення та самоусвідомлення.Оскільки особистість постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистісних виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. Розуміючи особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особистістю, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особистості постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І. Г.Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особистості.Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, передусім, сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа процесі історичної діяльності.На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особистості та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації.
Аксіолóгія (від грец. αξια — цінність) — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.
Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.
АКСІОЛО́ГІЯ (від грец. ἄξίά – цінність і …логія) – теорія цінностей, розділ філософії, що з’ясовує природу та різновиди цінностей, взаємовідношення між ними (досліджує системи або множини взаємопов’язаних цінностей). А. сформувалася та утвердилася у 20 ст. (початки її становлення – остання третина 19 ст.). «Відкриття цінностей» – одне із найважливіших філос. відкриттів цього періоду. Воно справило вирішал. вплив на гуманітарне мислення і гуманітарні науки 20 ст., наслідком чого стало усвідомлення ролі цінностей в індивід. та сусп. житті. Сучасну філософію та методологію сусп. наук уже не можна мислити без урахування філософії цінностей. Після введення у філософію поняття «цінності», гуманітарні науки почали виокремлювати у своїй галузі проблематику, пов’язану з цінностями: нині говорять про А. соціальну, культурологічну, політологічну, правову і т. п. У сучас. Україні вже існує усвідомлення потреби в дослідж. проблем А., але все ще не перекладені та не опубліковані укр. мовою осн. джерела з А., що впливає на якість дослідж. у цій галузі. Однією з проблем є розробка укр. термінології з А. У сучас. укр. мовленні використовують два терміни-синоніми «цінність» і «вартість». Термін «вартість» має деякі свої переваги, але очевидні також незручності, пов’язані з його використанням: осн. семантичне гніздо цього слова не має однокореневих з ним термінів, важливих в А. (і їх введення на основі слова «вартість» набуває ознак штучності) – таких як «оцінювання», «оцінка», «ціннісні орієнтації» тощо. Найважливішим питанням в А. є питання про те, що таке цінність. Сучасна А. постала внаслідок усвідомлення того, що цінність є особл. поняттям і що цьому поняттю в реальності не відповідає жоден різновид об’єктів у традиц. класифікації. Якщо врахувати, що в онтології традиційно виокремлювали такі різновиди об’єктів, як емпіричні (фіз.), психічні та ментальні (поняття, ідеї, теорії тощо), то цінність не можна віднести до жодного із цих трьох класів об’єктів. Першим кроком до розуміння природи цінностей було усвідомлення того, що з’ясування поняття реальності та істини не дає відповіді на питання, що таке цінність. Істина відповідає на питання, яким є те, що існує, якою є реальність. Цінність відповідає на питання, яким щось повинно бути. Скільки б ми не досліджували те, що існує фактично, ми не зможемо відповісти на питання, що повинно існувати. Якщо ми кому-небудь говоримо, що він повинен діяти чи поводитися так-то і так, то питання про істинність сказаного нам не постає: адже істина – навіть якщо не слідувати розумінню істини на основі концепції відповідності (див. Істина) – все одно передбачає певний спосіб узгодження з реальністю. Тим часом цінність містить у собі спонуку узгоджувати реальність зі змістом цінності. Відкриття неможливості вивести з опису того, що є, що існує (і навпаки), належить британ. філософу Д. Г’юму і стало відомим під назвою «закон Г’юма». Ця різниця між істиною і цінністю стала відомою як проблема «фактичного – ціннісного» (англ. value-fact problem).
У філософії 20 ст. робилися і робляться спроби подолати прірву, яка роз’єднує світ емпірич. реальності і світ цінностей. Деякі із сучас. філософів не схильні вважати, що ця прірва є абсолютною. Сказане про новизну А. не означає, що в історії філософії в осн. її традиціях – індій., китай. та зх. – цінність раніше не досліджувалась опосередковано (без виокремлення самого поняття «цінності»). Якщо обмежитися зх. філос. традицією, то питання про те, що таке добро, справедливість, краса, як повинна жити людина і тощо, було предметом розгляду ще в антич. філософії (у цьому зв’язку переважно вказують на Сократа, як того, хто перемістив проблему людини в центр філософії). Але до кінця 19 ст. цінності розглядали в контексті метафізики, теології або епістемології. Отже, як правило, не усвідомлювалася особлива, специф. природа цінності: цю проблему намагались розв’язувати у світлі проблем реальності та істини; тому філософи не потребували й особл. терміна для позначення цінності. Вся зх. традиц. філософія, включаючи новочасну, не виокремлювала проблему цінності як окрему проблему, а розглядала її як частину проблеми реальності. Оскільки традиц. метафізика (онтологія) поділяла всю реальність на три великі сфери (Природа, Людина, Бог) і виокремлювала такі різновиди об’єктів як емпіричні, психічні, ідеальні (ментальні) та трансендентні (Бог), то цінність зводили до якогось різновиду цих об’єктів. 20 ст. успадкувало від поперед. історії філософії дві осн. групи концепцій стосовно пояснення природи цінностей – об’єктивістську та суб’єктивістську. Лінію об’єктивіст. розуміння цінностей започаткував Платон: він розумів ідею добра як таку, що в принципі не відрізняється від ін. ідей; винятковість цієї ідеї полягала в тому, що, з погляду Платона, вона увінчує ієрархію всіх ін. ідей. Вада такого розуміння цінностей полягає в тому, що цінності в своїй основі вважаються такими, що не відрізняються від будь-яких ін. заг. понять. У середньовіч. томістській теології цінності вважалися ідеями, які Бог привніс у світ внаслідок акту творення світу та через явлення Христа – зокрема через Божий заповіт. Тим часом, на противагу антич. та середньовіч. філософії, в новочасній філософії утвердилося переважно суб’єктивіст. розуміння цінностей, згідно з яким цінності належать до психічних об’єктів: їх джерелом є наші бажання, інтереси, почуття, ставлення. Отож, будь-яке оцінювання розглядалося як явище психічне, суб’єктивне, залежне від психіки індивіда чи колективу людей певного сусп-ва та епохи. Ця суб’єктивіст. лінія розуміння природи цінностей включає цілу низку видатних філософів Нового часу та поч. 20 ст.: Т. Гоббс, Б. Спіноза. Ґ. Ляйбніц, філософи-утилітаристи, А. Майнонґ, Р. Перрі, логічні позитивісти (Б. Рассел, А. Айєр), Ч. Стівенсон. Усі ці філософи запропонували дещо відмінні варіанти суб’єктивістського розуміння цінностей: джерелом цінностей є бажання і задоволення (утилітаристи), інтереси (Р. Перрі), цінності є прихованими веліннями або командами (Б. Рассел), джерелом цінностей є почуття (т. зв. емотивізм – А. Айєр, Ч. Стівенсон). Попри деякі застереження, розуміння природи цінностей Ф. Ніцше є також в основі своїй суб’єктивістським: його заслугою є, однак, те, що він розглядав проблему цінностей у контексті істор. змін – настання нової епохи передбачає «переоцінку цінностей». До суб’єктивіст. розуміння цінностей схилялися також прихильники прагматизму: серед них особливо важл. внесок у теорію цінностей зробив Д. Дьюї. Початки об’єктивіст. розуміння цінностей знаходять у нім. філософа Г. Лотце; далі цю тенденцію простежують у неокантіанців (серед яких Г. Ріккерт став відомим завдяки своєму розмежуванню «цінностей науки і цінностей культури»). Але передусім критика емпірич. реалізму, позитивізму та психологізму з боку Е. Гуссерля (який завдячує Ф. Брентано, від якого запозичив поняття інтенціональності) значною мірою підважила переконливість суб’єктивіст. концепції цінностей. Ця критика Гуссерлем емпіризму та психологізму стала підставою для розвитку об’єктивіст. концепції цінностей. Її найвідомішими речниками стали М. Шелер та Н. Гартман. М. Шелер виходив з того, що послідовна теорія цінностей може бути тільки апріорною, адже на основі того, що люди цінують, не можна обґрунтувати, що ж варте поцінування: люди часто цінують те, що не варте поцінування. Але крайня форма інтуїтивізму та апріоризму, яку маємо в Шелера, на сьогодні зазнала серйозної критики.
У філософії кінця 20 ст. суперечка двох названих підходів до проблеми цінностей існує у вигляді певних тенденцій. Більшість сучас. філософів у поясненні природи цінностей прагнуть поєднати позитивні елементи обох підходів – як суб’єктивіст., так і об’єктивіст. Пояснюючи природу цінності, насамперед звертають увагу на відмінність між цінністю та її носієм. Носій цінності – це деяка основа або субстрат, якому притаманна певна цінність. Напр., носієм матер. цінності (яка нині переважно вимірюється грошовими одиницями) може бути якесь майно, дорогоцінності, грошові знаки тощо. Носієм цінності може бути не тільки щось матеріальне (скажімо, тканина і фарби в живописі), а психіка чи інтелект (напр., почуття краси, любові, певні ідеї, поняття, розуміння). Одна справа виховувати в дитини почуття доброти, інша справа виробити в ній розуміння того, що означає бути добрим. Носієм почуття доброти є емоц. сфера дитини, а носієм розуміння є розум дитини. Поняття добра, справедливості, законності тощо є ціннісно навантаженими ідеями або поняттями (value-laden, value-charged concepts); носієм цінностей в даному разі є розум, інтелект. Отже, саме поняття цінностей відрізняється від звичай. понять, які вивчала традиц. логіка: помилково ототожнювати поняття цінності з ін. філос. поняттями чи категоріями (суто пізнавальними чи когнітив. за своїм змістом). Адже цінності містять у собі спонукал. складник: у значення терміна «цінність» входить усвідомлення того, що цінності не стільки «відображають» реальність, як приводять реальність у відповідність з тим змістом, який ми мислимо у цінностях. Саме тому цінності відіграють важливу роль у перетворенні реальності й здатні виконувати важливу роль в обґрунтуванні підстави для дії та у мотивації поведінки. Як правило, спрямовуючи індивід. і колект. дії, вони забезпечують граничні (останні) підстави для дії та діяльності. Зокрема від того, наскільки індивідів об’єднують деякі спільні цінності, вони здатні до спільних колект. дій. Більше того, єднання людей у нації, цивілізації чи людство (як щось більш-менш цілісне) передбачає наявність деяких базових спільних цінностей. Так само певний тип політ. культури спирається на деякі базові політ. цінності (напр., основою демократ. політ. систем є демократ. цінності як складник масової політ. культури). Окрім з’ясування природи цінностей, предметом А. є також дослідж. різновидів цінностей (класифікація цінностей). Переважно цінності поділяють на дві великі групи: «нижчі», або «матеріальні» цінності (для задоволення біол. потреб) і вищі, або духовні цінності. Цьому поділу прибл. відповідає поділ на інструментальні, або зовн. цінності (ті, що є засобом для утвердження ін. цінностей) і самодостатні, або, інакше, внутр. цінності (англ. intrinsic value). Інструментал. є цінності, які є засобами для утвердження ін. цінностей (напр., транспорт є цінністю не сам по собі, а як засіб). Духовні цінності є переважно самодостатніми. Але слід мати на увазі, що велика кількість різновидів цінностей спонукає до того, щоб розглядати їх у цілому спектрі різноманіт. проміжних груп, які поєднують у собі іноді протилежні ознаки. Хоча різні автори пропонують різні способи класифікації цінностей та переважно вказують на такі класи: нижчі («біологічні», призначені задовольняти найпростіші потреби) та вищі (реліг., морал., соц., правові, політ., інтелект., культурні та естетичні). Часто між цими двома групами ставлять проміжні – життя як цінність, природа як цінність тощо. Цінність поєднує в собі як об’єктивні (зокрема і трансцендентні), так і суб’єктивні складники. Цінність, за висловом Р. Фрондізі, є результатом напруги між об’єктивним та суб’єктивним (ця складність цінності, поєднання в ній різнорід. елементів спонукала Фрондізі пояснювати природу цінності за допомогою поняття ґештальту). Безперечно, що співвідношення між суб’єкт. та об’єкт. змінюється залежно від різновиду цінностей: нижчі (матеріальні) цінності – напр., поцінування тієї чи іншої їжі, одягу тощо – є більшою мірою інструментал. та суб’єкт., тим часом вищі, особливо реліг. та моральні, – є переважно внутр., самодостатні. Серед правових і політ. цінностей деякі є самодостатніми (напр., права людини, справедливість), інші – більшою мірою інструментал., зовнішні. Внутр., самодостатні цінності володіють більшою мірою ознаками об’єкт. цінностей. Від них лине «заклик» підтримувати та захищати їх; їхнє буття як цінностей, отже, не залежить від того, цінуємо ми їх чи ні – вони значать те, що варте поцінування. Якщо, скажімо, люди перестають шанувати найважливіші морал. цінності, то від того вони не перестають бути цінностями. Об’єкт. існування таких внутр. цінностей можна висловити за допомогою такого афоризму: якщо люди не цінують те, що варте поцінування, то тим гірше для людей. Оскільки внутр. об’єкт. цінності є цінностями, від яких іде заклик шанувати та захищати їх, то наслідком того, що люди не чують такого заклику, є духовна деградація людей (яка, зрештою, приводить до духовних та фіз. страждань). Хоча ствердження існування таких внутр. об’єкт. цінностей раніше дійсно спиралося або на інтуїтивізм, або на якісь форми наївного реалізму, сучасні філософи показали можливість їх обґрунтування без вдавання до наївних, непереконливих аргументів. Окрім того, прийнято поділяти цінності на індивід., колект. (партикулярні) та універсальні. Універс. або, інакше, вселюдські цінності – це ті, що прийняті (чи мають перспективу бути прийнятими) різними народами, культурами, націями, цивілізаціями (напр., права людини). Цінності партикулярні – це цінності даного сусп-ва, даної самобут. культури, нації, цивілізації. Зрозуміло, що універс. цінності існують як включені в контекст кожної із культур, націй чи цивілізацій (лише шляхом порівняння можна встановити їх універсальність, теоретично виокремлюючи їх з контексту їхнього реального існування). Нарешті, предметом А. є також дослідж. співвідношень та зв’язків між різними цінностями. Необхідно зазначити, що в минулому філософи в дослідж. з етики та А. прагнули обґрунтовувати суворо упорядковані ієрарх. системи цінностей. При цьому, як правило, деякі із цінностей вибирали в ролі підставових (базових), а інші вважали такими, що спираються на ці підставові. Такий спосіб систематизації цінностей одержав назву аксіолог. фундаменталізму. М. Шелер, напр., побудував свою ієрарх. систему упорядкування цінностей, обравши в ролі підставових реліг. цінності. Сучасні дослідники в галузі А. вже не виявляють схильності до фундаменталізму – до побудови логічно упорядк., ієрархічних систем цінностей, – оскільки в своєму реальному бутті цінності існують не у вигляді таких суворо побудов. систем, а являють собою скоріше деякі дуже динамічні системи.
Антропосоціогенез - історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків.
Антропосоціогенезом називають історично тривалий процес перетворення людини з біологічної істоти в соціальну, з мавпи в людину. В цьому процесі наявна нерозривна єдність двох паралельно триваючих процесів: антропогенезу (формування людини) і соціогенезу (розвитку суспільства), і їх вважають двома сторонами єдиного процесу: спочатку почався антропогенез, а потім, коли людина сформувалася в своїх основних біологічних рисах, починається власне процес соціогенезу.
Тому можна назвати основні концепції трактування людини:
1. Біологічна теорія. Людина це частина природи,
окремий біологічний вид. Практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко вирізняла людину з-поміж інших живих істот, оскільки у багатьох тварин присутні елементи розумової поведінки, соціальної організації, виробництва знарядь праці, елементарні комунікації, прояви організації особистої гігієни.
2. Соціологічна теорія намагається звести сутність
людини до її приналежності до соціальної структури суспільства. Людина зводиться лише до певних соціально-виробничих функцій, з яких неможливо повною мірою вивести усе різноманіття проявів людського життя.
Отже, людина є цілісною єдністю всіх своїх проявів природного та соціального.
Особистість - це соціальна характеристика людини через комплекс ознак, яких вона набуває в суспільстві внаслідок залучення її до системи сусп. відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві.
Суспільство - це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку.
Індивідуалізація - процес виділення людини як відносно самостійного суб'єкта в ході історичного розвитку суспільних відносин. Це процес і результат суміщення соціальних вимог, очікувань, норм, цінностей, виявлення особистісних та ділових якостей, що необхідні для ефективного виконання соціальної ролі, із специфікою потреб, властивостей та стимулів діяльності індивідів, тобто персоніфікованою формою реалізації соціальних функцій.
Поняття індивідуальності акцентує увагу на тому особливому, специфічному, своєрідному, що відрізняє дану конкретну людину від інших людей.
Розвинена індивідуальність характеризується такими рисами: багатогранні уміння, професійна необмеженість, поєднання різних здібностей, здатність у разі необхідності швидко оволодівати іншими видами діяльності. Індивідуальності не просто притаманні різні здібності, а вона являє собою їх цілісність.
Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.
Соціалізація - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соц. норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.
Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості.