Слово "культура" використовується настільки ж часто, як слова "суспільство" і "природа". При цьому під культурою найчастіше розуміють які-небудь досягнення людства в духовній сфері: художні твори, наукові відкриття, а також рівень духовних запитів окремої людини, її гідна поведінка. Культурна людина - це людина освічена, вихована, яка має гарний смак, що володіє літературною мовою, цікавиться високомистецькими творами тощо.
Таке тлумачення культури цілком доречне. Однак це поняття, як і поняття "суспільство", багатозмістовне. Міркуючи про взаємодію суспільства і природи, ми вже згадали про культуру, визначивши її як створену людиною " другу природу". Таким чином, у найбільш широкому розумінні культура охоплює усі види перетворюючої діяльності людини, спрямовані не тільки на зовнішнє середовище, але і на неї саму. Це більш відповідає первісному розумінню слова "культура", що походить від латинського cultura — обробіток, виховання, освіта.
Що ж ми віднесемо до створеного, "обробленого" людиною? Це і побудовані будинки, і написані книги, і засіяні поля, і встановлені традиції, і засоби зв'язку та комунікації, і загальноприйняті моральні норми, і особисті переконання, і способи обробки їжі чи будівництва житла, і багато чого іншого. Таким чином, світ культури утворюють плоди, продукти діяльності людини, а також способи, цінності, норми поведінки.
Зі сказаного очевидно, що як культура не може існувати без суспільства, оскільки вона створюється людьми, пов'язаними складною системою відносин, так і суспільство не може існувати поза культурою. Без неї ми не були б людьми, а залишалися лиш співтовариством істот певного біологічного виду. Люди діють на основі культурних норм (моралі, права, звичаїв і традицій), міняються під впливом культурних цінностей (згадаємо "виховний" зміст слова "культура"), накопичують і передають іншим поколінням досягнення культури, створюють її нові форми.
Навіть природні прояви нашого життя перетворюються під впливом культури. Наприклад, потребу в їжі ми задовольняємо саме тими способами, які закріплені в сучасному суспільстві певними нормами: у більшості випадків ми купуємо продукти в магазині (хтось використовує можливості особистого господарства), обробляємо (якщо це не готовий продукт) їх на плиті, подаємо приготовлену страву на тарілках і їмо її, використовуючи, принаймні, ложки.
Культура характеризується історичністю і величезним різноманіттям. Для більш глибокого вивчення світу культури дослідники виділяють, її типи, форми, компоненти і створюють різні класифікації. Загальноприйнятим є розподіл культури на матеріальну (будинки, транспортні засоби, предмети побуту, прилади й устаткування тощо) і духовну (знання, мова, символи, цінності, правила і норми, а також багато чого іншого).
Цей розподіл достатньо умовний. Приємно, що за кожною цілком матеріальною річчю стоять певні форми організації праці, задум творців, нерідко складні розрахунки і математичні викладення, тобто явища, що відносяться до духовної культури. У той же час наслідки духовної діяльності найчастіше опредметнюються: художні образи оживають на сторінках книги, релігійна ідея втілюється в будівництві храму.
Народи, що населяли нашу планету в минулому і проживають сьогодні, відрізнялися і відрізняються один від одного насамперед своєю самобутньою культурою. І це відноситься не тільки до мовних відмінностей, релігійних поглядів чи художньої творчості. Своєрідність виявляється в традиціях і обрядах" сімейному укладі і ставленні до дітей, у манері спілкування і перевагах у їжі та багато в чому іншому. При цьому зрозуміти окремі елементи культури конкретного суспільства можна тільки в рамках усієї його культури. Один американський соціолог наводить наступний приклад: люди західних країн відрізняються особливо боязким ставленням до гігієни порожнини рота. На погляд представника іншої культури ритуал регулярного, ретельного чищення зубів "жмутиком щетини з нанесеним магічним порошком" має не менш дивний вигляд, ніж звичай, що зустрічається в деяких племен, - вибивати в себе передні зуби для краси чи з тією ж метою випинати губи за допомогою особливих пластин.
Разом з тим, дослідники, що вивчали культури різних народів, прийшли до висновку, що всім культурам притаманні деякі загальні риси чи форми. їх назвали культурними універсаліями. До них, зокрема, відноситься наявність мови з певним граматичним ладом, інститут шлюбу і сім'ї, релігійні ритуали. В усіх культурах є норми, пов'язані з турботою про дітей. Майже у всіх народів. існує заборона на інцест - сексуальні відносини між близькими родичами.
Але навіть ці нечисленні універсали по-своєму переломлюються в культурі різних суспільств. Так, більшість з них сьогодні відкидає багатоженство, у той час, як у ряді мусульманських країн це узаконена норма.
Про культурну своєрідність різних типів суспільств, про багато культур усередині національної культури ви довідаєтеся з наступних розділів підручника.
Проблема свідомості у філософії – одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. Проблемою свідомості займаються психологія, психіатрія, медицина, біологія, логіка, релігія, антропологія і філософія. Складність її для дослідження полягає в тому, що вона не фіксується ніякими приладами, акти свідомості залишаються невловимими.
Свідомість в широкому розумінні слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне начало. Джерелом свідомості є людське буття.
Людина підтримує зв’язки із зовнішнім світом через предметно – практичну діяльність, яка є активною і свідомою формою пристосування до навколишнього середовища, використовуючи при цьому свої пізнавальні можливості і надаючи їй духовно - ціннісного значення.
Органом свідомості є людський мозок, який має властивість відображати світ у формі образів.
В історії філософії проблема свідомості набула найрізноманітніших тлумачень.
Ідеалізм вважає, що свідомість є активним творчим началом матерії і наділена надматеріальними, надприродніми властивостями. Свідомість відривалась від людини і природи, їй приписувалося самостійне, незалежне існування. Як стверджували ідеалісти, свідомість може бути зрозуміла тільки із самої себе.
Згідно з дуалізмом у світі завжди існує дві самостійні субстанції – матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникала і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.
Матеріалізм ХVІІ – ХVІІІ ст. розглядає свідомість як пізнавальний образ, як відображення світу в мозку людини, як функцію організованої матерії. Матеріалісти завжди шукали спільність між явищами свідомості і об’єктивним світом.
Вульгарно – матеріалістичні концепції ототожнювали ідеальне з матеріальним, думку з нервово – фізіологічними структурами мозку.
Гегель як представник німецької класичної філософії впритул підійшов до соціально – історичної природи свідомості. Він вважав, що свідомість (суб’єктивний дух) потрібно пов’язувати з об’єктом, залежить і визначається історичними умовами.
У марксистській концепції свідомість, по - перше, розглядається як функція головного мозку, по – друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво – практичної діяльності, суспільно – історичної практики.
Відображаючи об’єктивний світ, свідомість детермінується природнім і соціальним середовищем.
Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб’єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Зв'язок свідомості з мисленням, мовними та іншими структурами несвідомого.
Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пізнання, що становить складний суперечливий процес відтворення знань, цілісну систему понять, гіпотез, законів, теорій та інших ідеальних форм пізнання, закріплених у природних і штучних мовах (математичній символіці, хімічних формулах та ін.). Його основне завдання полягає у виявленні об'єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення, самого пізнання; мета і загальнолюдська цінність — у досягненні об'єктивної істини; життєвий сенс — у формулі: "Знати, щоб передбачати; передбачати, щоб практично діяти тепер і в майбутньому". Наукове пізнання — невпинний процес постановки та вирішення все нових і нових проблем. Для його учасників характерні логіко — методологічна підготовка, філософська культура, здатність до постійного вдосконалення свого мислення, гносеологічних умінь і навичок.
Наукове пізнання відрізняється від усіх інших видів пізнання використанням спеціально розроблених методів. Філософія визначає метод (грец. шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. Широковідомими є, наприклад, методи описання, вимірювання, спостереження, моделювання, інтегрування, метод "мічених атомів" та багато інших. Жодна пізнавальна проблема в кожному з видів пізнання не вирішується без застосування одного або декількох методів. Більше того, результат пізнання цілком визначається методами, що використовувались у його процесі. Успіх, позитивний підсумок досягається за допомогою методів, адекватних об'єкту і предмету пізнання.
Наукові методи завжди відповідають критеріям науковості. Серед них істотним, крім практики, є критерій обґрунтування. Обґрунтування методу включає встановлення його правомірного характеру, коректності, надійності, визначення меж застосування, оцінку достовірності та ефективності. Будь-який метод виявляється у діяльності суб'єкта, який реалізує процес пізнання об'єкта. Як вид діяльності він містить елементи: об'єкт, суб'єкт, мету, засоби, умови, результат пізнання. Варіації цих елементів спричиняють суттєві зміни у методах і результатах дослідження.
У процесі пізнання під час наукових досліджень використовують, як правило, не один, а декілька методів. Для визначення порядку і послідовності їх застосування кожного разу розробляється спеціальна методика. Наприклад, методика підготовки студента до семінарського заняття з філософії передбачає вивчення плану заняття, конспекту лекцій викладача, літератури з конкретної теми; написання реферату; розроблення текстів або розгорнутих планів повідомлень і виступів під час дискусії з навчальних питань; роботу з категоріальним апаратом та ін.
Методи наукового пізнання багатогранні і суттєво відрізняються один від одного. Досліджує їх загальну структуру і типологію, виявляє тенденції і напрями розвитку та взаємозв'язку методологія (грец. метод і слово, поняття, вчення) — інтегральне вчення про сутність методів та їх застосування у теоретичній і практичній діяльності суб'єктів науки.
У науковому пізнанні методологія має три рівні: всезагальний, загально науковий і спеціальний. Провідним є всезагальний рівень. Методологічна функція його принципів, законів і категорій є вихідною для інших рівнів. Спеціалісти виокремлюють ще регіональний рівень методології, який застосовується кількома поодинокими науками. Відповідно до цих рівнів, усі методи класифікуються як всезагальні, загально-наукові та спеціальні, або методи конкретних наук.
До всезагальних належать філософські методи: метафізика, еклектика, софістика, діалектика в її ідеалістичному та матеріалістичному різновидах. Усезагальним науковим методом, основою всієї системи методів пізнання є матеріалістична діалектика з її принципами, законами, категоріями та іншими елементами. Вона передбачає, по-перше, вивчення об'єкта у цілому і кожного з його компонентів об'єктивно, тобто такими, якими вони є насправді, незалежно від бажань, прагнень, позицій, поглядів суб'єктів пізнання. Діалектика попереджає про неприпустимість суб'єктивізму — антинаукової і шкідливої альтернативи об'єктивності пізнання та оцінки результатів діяльності.
По-друге, діалектика вимагає підходити до вивчення об'єктів, предметів, явищ і процесів у зв'язку їх з усіма іншими об'єктами, предметами, явищами та процесами природи і суспільства. У світі все взаємопов'язано. Діалектика дає знання таких узсезагальних зв'язків, які є "сходинками" пізнання та його законами: одиничного, особливого і загального; причини і наслідку; необхідності і випадковості; змісту і форми; сутності і явища; дійсності і можливості; цілого і частини; системи й елемента тощо.
По-третє, діалектика передбачає вивчення об'єкта у розвитку. Вона дає знання джерела розвитку, тобто діалектичних протилежностей і суперечностей; механізму розвитку тобто кількісних і якісних взаємодій; основних тенденцій розвитку через закон заперечення заперечення.
По-четверте, діалектика вивчає об'єкт з урахуванням конкретності істини як синтезу багатьох його визначень і єдності різноманітного. У мисленні конкретне є результатом пізнання і водночас його початковим пунктом. Пізнання починається з конкретного, але знання про нього досягаються через пізнання абстракцій.
По-п'яте, діалектика вивчає процес у єдності теорії та практики. Теорія узагальнює практику, показує нові об'єкти, явища і процеси, е основою наукового передбачення тенденцій їхнього розвитку. Завдання теорії виконуються тільки у зв'язку з практикою. Реалізація цього зв'язку неможлива без чіткої координації діяльності науковців, спеціальних наукових колективів і спеціалістів — практиків.
По-шосте, діалектика передбачає творчі підходи до вивчення об'єкта. Творчість — це завжди творення нового, розв'язання навіть типових завдань нестандартними способами, організація управління виробничим процесом на наукових засадах.
Отже, діалектика як філософський метод — це єдність онтологічного, гносеологічного, логічного і соціологічного компонентів пізнання та практичної дії, всезагальна методологія, логіка і теорія пізнання. На відміну від неї загальнонаукові методи можуть застосовуватися за дослідження тільки певних аспектів об'єктів, явищ і процесів. Наприклад, методи аналізу і синтезу використовуються у будь-якому науковому пізнанні, однак за їх допомогою можна вивчати лише окремі риси, властивості, ознаки складних об'єктів. Водночас деякі із загальнонаукових методів, наприклад системний підхід, наближаються за масштабами застосування до всезагального, діалектичного методу. Отже, поняття загальнонауковості неоднозначне.
Усі загальнонаукові методи філософська методологія об'єднує в три великі групи. До першої належать методи, що застосовуються головним чином в емпіричному пізнанні: спостереження, порівняння, експеримент.
Спостереження — це метод планомірного сприймання об'єктів пізнання з метою здобуття нового знання про них. Ефективність спостереження визначається майстерністю спостерігача та можливостями засобів і способів спостереження.
Порівняння— це загальнонауковий метод пошуку подібності чи розбіжності об'єктів пізнання. Нові знання цим методом здобуваються шляхом порівняння загальних, особливих та одиничних властивостей і якостей об'єктів. Порівняння — не самоціль пізнання. За його результатами неминуче виникають питання про проблематичність нового знання, про обгрунтованість подібності об'єктів або відмінності між ними, про теоретичні та практичні можливості застосування набутого знання. Ефективність методу визначається правилами застосування: порівнювати тільки однорідні та взаємопов'язані об'єкти, не обмежуватися за порівняння встановленням лише подібності об'єктів, а обов'язково виявляти розбіжності між ними; порівнювати об'єкти за істотними ознаками.
Ефективним в емпіричному пізнанні є експеримент — метод вивчення об'єкта за штучним аналогом або у спеціально створених з метою пізнання умовах. Наукова методологія розрізняє натурні, модельні, дослідницькі, демонстраційні (наприклад, на виставках медичної техніки), соціальні та інші експерименти. Вони падають можливість вивчати об'єкти у "чистому" вигляді так відкривати закони та закономірності їх розвитку; змінювати умови функціонування об'єкта і повторювати дії з ним у необхідній кількості; перевіряти істинність теоретичних обґрунтувань надійності експлуатації об'єкта у реальних часових параметрах.
Друга група загальнонаукових методів застосовується головним чином у теоретичному пізнанні. До них належить насамперед ідеалізація — метод мисленнєвого конструювання понять про об'єкти, яких насправді немає і не буде, але прообрази їх існують. Ідеалізація означає абстрагування від властивостей і відношень предметів реальності та введення до змісту створюваних понять таких ознак, які у принципі не можуть належати до їх наявних прообразів, але дають змогу побудувати ідеалізовані моделі об'єктів. Прикладом такого об'єкта є всім відома "точка": у реальному світі немає об'єкта, який не мав би вимірів, тобто "точки". Поняття про ідеалізовані об'єкти у процесі дослідження екстраполюються на поняття про реальні об'єкти, що дає можливість створювати абстрактні схеми дійсних процесів їхнього розвитку для глибшого їх розуміння.
Ідеалізація — ефективний метод наукового пізнання. Теоретичні твердження безпосередньо стосуються, як правило, не реальних об'єктів, а ідеалізованих, що падає змогу встановлювати суттєві зв'язки, закони і закономірності їх розвитку. Деякі проблеми у науці не можливо вирішити без використання методу ідеалізації, наприклад, "ідеальна сім'я", "ідеальна держава", всі об'єкти математики, "ідеальний газ", "ідеальне для сівби зернових поле" і т. ін.
Часто в науці у процесі пізнання ідеалізація застосовується разом з формалізацією— методом вивчення об'єктів шляхом вираження їх змісту і структури у знаковій формі за допомогою штучних мов і символів. Формалізація забезпечує однозначність, чіткість, лаконічність фіксації знань. Найширше цей метод використовується математикою, формальною логікою, логістикою. Його роль значно зростає у зв'язку з математизацією і комп'ютеризацією наукового знання. Разом з тим формалізація ефективна у зв'язку з іншими методами. Наприклад, побудова формалізованої мови неможлива без застосування аксіоматичного методу — методу побудови наукової теорії за певними логічними правилами на підставі тверджень без їх доведення. У математиці такі твердження називаються аксіомами, які є основою загальнонаукового аксіоматичного методу. Він не потребує підтвердження аксіом, а істинність теорії обґрунтовує дедуктивною технікою доказу. Метод широко використовується науками з фіксованими множинами стабільних понять і з наявністю формальних відносин між ними. Він дає можливість не тільки систематизувати, а й здобувати нове знання за рахунок розгортання процесу дедуктивного доведення і побудови різних інтерпретацій аксіоматичних теорій.
Під час вивчення складних процесів і явищ використовується метод сходження від абстрактного до конкретного, який грунтується на розумінні конкретного як реального існування об'єктів у багатогранності їх властивостей, зв'язків, відносин та істинного знання про них, а абстрактного як мисленєвого абстрагування від несуттєвого з метою пізнання і виокремлення суттєвого в них. Конкретне і абстрактне — діалектичні протилежності. Наприклад, квантова і релятивістська механіки будуть конкретними відносно класичної механіки, але абстрактними відносно більш розвинутих фізичних теорій.