Знання, яке відображує об'єктивну реальність, також повинно розвиватися, оскільки розвивається об'єктивний світ.
Звідси випливає, що істина не є статичний стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнавальний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити в собі і помилки. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен-та і т. ін. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускання, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне).
Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.
За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент.
Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми властивостями для пізнавання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна.
У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі.
Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін "догматизм" було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували можливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна еволюціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне розсудливе мислення. Гносеологічну основу догматизму становить однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності. Психологічно догматизм пояснюється сліпою схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збереження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують стабільний стан суб'єкта, якщо в цьому є класова, групова або індивідуальна зацікавленість.
На противагу догматизму релятивізм (від лат. геїагIVіи -відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму становлять невизнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму. Уже Протагор основою пізнання визнавав лише чуттєвість, що не відображує об'єктивних і стійких явищ ("людина є міра всіх речей"). Скептицизм перебільшує значення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI-XVIII ст. Еразм Роттердамський, Монтень, Бейль використовували для критики догматів релігії і традиційних основоположень метафізики. З іншого боку, ідеалістичні емпірики Берклі, Юм, представники махізму, прагматизму, неопозитивізму абсолютизацію відносності, умовності пізнання застосовували для обгрунтування суб'єктивізму.
На межі XIX-XX ст. у зв'язку з переусвідомленням революції у фізиці Мах та Петцольд підкреслювали відносність знань, Пуанкаре - їх умовність. Вони повністю ігнорували принцип історизму при аналізі змін наукового знання. Звичайно, якщо підґрунтям теорії пізнання буде релятивізм, то це приведе до абсолютного скептицизму, агностицизму і софістики.
Наші знання відносні, але не в розумінні заперечення об'єктивної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання.
Деякі суб'єктивні ідеалісти, заперечуючи об'єктивність історичних знань, вважають, що оцінки і судження істориків відносні і відображують суб'єктивні переживання, обумовлюються політичними установками. Вони доводять: усе залежить від свавілля історика, а кожне покоління заново переписує історію (Р. Арон, К. Поппер). Розповсюдження принципу релятивізму на сферу моральних відносин призводить до того, що моральним нормам надається відносний, повністю умовний і змінний характер. Моральний релятивізм нерідко змикається з аморалізмом.
Взагалі ж за різних історичних умов принцип релятивізму має різне соціальне значення. У деяких випадках він об'єктивно сприяв розхитуванню старих соціальних порядків, догматичного мислення і відсталості. Найчастіше релятивізм - наслідок і виявлення кризи суспільства, спроба виправдати втрату історичної перспективи в його розвитку.
Наукова філософія протиставляє догматизму і релятивізму таку трактування істини, і якому пов'язані абсолютність і відносність, стійкість і змінність. Розвитком наукового знання є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне систематичне нарощування істинного потенціалу.
Поряд з фактами і теоріями в науковому пізнанні, звичайно, трапляються псевдофакти і псевдотеорії, а в деяких науках навіть мають місце також і дезінформація і неправда. Дезінформація може бути усвідомленою і неусвідомле-ною, не перестаючи від цього бути неправдою. Неправда звичайно тлумачиться як навмисне зведення явно невірних уявлень до істини. Дезінформація спрямована на те, щоб ввести когось в оману. Трапляється і "неправда умовчання", коли приховують і замовчують невдачі, помилки, зриви, провали.
Помилка являє собою своєрідне теоретико-пізнавальне явище. Вона є ненавмисною невідповідністю суджень або понять об'єкта. Властивість навмисності суттєво відрізняє її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка - хибні твердження. Помилка - це невірне знання, яке сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка. Причини появи помилок у науці, зокрема в природознавстві різноманітні. Серед гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини: він завжди пов'язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здогадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що грунтуються на вже відомому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне. До гносеологічних факторів відноситься також ба-гатоаспектність об'єктів та їх фрагментарне, спочатку однобічне відображення, що й дає неістину. Припущення і гіпотези самі по собі не є істинними або хибними: одні більш вірогідні, інші - менш або зовсім не вірогідні. Але згідно вузькогрупових або соціальних інтересів суб'єкти здатні гіпотетичне знання вводити до розряду істинного.
Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення ( а кінцевою метою — досягнення істини.)
+Процес піз-ня, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт".
Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філ-ією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт піз-ня визначається і як суспільство в цілому.Сусп-во виступає суб'єктом пізн-я опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізн-я лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого піз-ня. Суб'єктом пізн.є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство. Об'єкт пізн-я — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом піз-ня може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці.
Щоб точніше і глибше відображати об’єктивну дійсність, людина виробляє певний арсенал логічних засобів мислення, своє коло понять. Поняття – це думка, в якій відбиваються властивості, зв’язки і сторони предмета, що повторюються. В мові поняття визначаються словом. Наприклад, слова “студент”, “університет”, “аудиторія” тощо мають певну ступінь узагальнення, абстрактності. Але є поняття, в яких фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Такі поняття є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування (відходу від конкретного).
Ось приблизний шлях такого абстрагування: “це троянда” (має конкретну визначеність – “це”); “троянда” (тут ми вже абстрагуємося від визначення “це”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “це троянда”. Далі додаємо слово “квітка”. Воно охоплює всі існуючі квіти, тобто ми подумки відходимо від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово “рослина” включає весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відходу від конкретності). На цьому шляху більш загальним поняттям буде поняття “живе”, що містить не лише рослинний, але й весь тваринний світ. Поняття “живе” має уже дуже високий рівень абстрагування. Такі поняття називають категоріями (грец. – ствердження; основа; загальна оцінка).
Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов’язково приходить до вироблення і формування своїх категорій. Так, математика пов’язана з такими категоріями, як “число”, “диференціал”, “інтеграл” тощо. В арсеналі біології є категорії “вид”, “спадкоємність”, “змінність” та ін. Однак, не дивлячись на певну ступінь загальності, категорії конкретних наук застосовуються лише в окремих сферах буття і відбивають зв’язки та відношення, які характерні для даних сфер. Від категорій конкретних наук суттєво відрізняються категорії діалектики. Ця відмінність полягає в тому, що категорії діалектики відображають не просто суттєві властивості і зв’язки класу явищ об’єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв’язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Отже, категорії діалектики – це гранично широкі форми ідеального відображення об’єктивного світу, які служать вихідними принципами пізнання і духовно–практичного перетворення дійсності.
Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко "прихована", а тому потрібні припущення, зіставлення і перевірка їх. Звичайно, при цьому можливі помилки, хибні думки. Вчений має право на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом пошуку істини.
Помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до створення проблемних ситуацій, сприяють знаходженню правильного шляху до вирішення проблем, побудові істинної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони виявились не ірраціональним початком у пізнанні, що відволікав від істини, а необхідною сходинкою, спираючись на яку наука наближалась до істини.
Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно доведена і є суб'єктивна впевненість у цьому, і імовірним, що характеризується як неповне, недостатньо обгрунтоване, і є побоювання, що наша впевненість не виправдається.
Англійський філософ і логік Карл Поппер підкреслював "нереалістичність" точки зору на науку як на сукупність одних лише істин. Безумовно, дійсна наука має справу з поєднанням істини і хибних думок. "Ми, - відзначав К. Поппер, - шукачі істини, а не її володарі. Ми не маємо у руках ніякої істини, а лише вічно до неї наближаємося" [29].
Труднощі відокремлення істини від помилки в кожний даний момент не означають, що істини немає або що не змінюється обсяг цієї істини. Істина є, але вона знаходиться в процесі формування і росту. Знаходячись у складі вірогідного (або імовірного) знання, елементи об'єктивної істини визначають напрям розвитку знання. У науці має місце неперервне зростання обсягу істинного знання. Без сумніву, у підґрунті такого росту - неперервний розвиток практики і посилення пізнавальної активності людського розуму.
Діалектика – це вчення про ро-ток і загал. зв'язок, про найбільш загальні закони ро-тку природи, сусп-ва, мислення (теорія ро-тку). Об’єктивна діал. це діал. реального світу, природи та сусп-ва. Вона виражає безперервний ро-ток та зміну, виникнення та зникнення явищ природи і сусп-ва.
Суб’єктивна діалетика це відображ. об’єктивної діал. у свідомості людини. Між ними існує рівноправний взаємозв’язок. Тобто, діалектика речей (об’єктивна) визначає діалектику ідей (суб’єктивна). І навпаки. Разом, вони утворюють істинне мислення про світ. Якщо порівняти будівництво пізнання з будівництвом будинку, то принципи – фундамент (принцип об’єктивності, розвитку, конкретності або системності істини), форми – це будівельні матеріали (суб’єктивне і об’єктивне, чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне (факт, ідея, гіпотеза, теорія), змістовне і формальне, історичне і логічне, абстрактне і конкретне, а методи це технологія цього будівництва.
Існують методи: спостереження, експеримент, моделювання, аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичний і логічний і метод сходження від абстрактного і конкретного.
Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “розвиток”, ”простір”, “час”, “суперечність” і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв’язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних, органічно пов’язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: одиничне і загальне; явища і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність.
Розглянемо ці категорії більш конкретно.
Одиничне і загальне. Це філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. Так, категорія “одиничне” відображає в предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу. “Загальне” – це тотожність, що об’єктивно існує між предметами, речами, явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не можуть існувати самостійно. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Як загальне, так і одиничне існує лише в окремому. Всяке окреме є єдністю протилежностей. Воно водночас і одиничне, і загальне. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а однобічно – те, що є тотожним у предметах. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.
Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: водень – одиничне; газ – особливе; хімічний елемент - загальне. Поняття “газ” є загальним щодо поняття “водень”. У свою чергу поняття “газ” є одиничним стосовно поняття “хімічний елемент”.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.
Явище і сутність. Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожна з яких відображає реальний рівень глибини осягнення об’єкту. Сутність – це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об’єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище – це категорія для позначення в предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з’являється перед нами.
Діалектичний взаємозв’язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:
а) сутність і явище нерозривно пов’язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;
б) єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то наука була б непотрібна;
в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;
г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси останнього.
Специфічною формою взаємовідношення і сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв’язок між собою, є видимість. Це однобічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сутності речей, точніше, яких-небудь сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність речей і явищ.
Зміст і його форма. Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст – це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв’язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.
Чи може зміст існувати сам по собі?
Кожен, хто був на заводі, знає, що перед складанням машини завжди є всі деталі, весь її “зміст”. Але чи можна сказати, що перед нами машина? Звісно ні. Машина з конвеєра зійде тоді, коли всі деталі будуть правильно зібрані або їм буде надана відповідна форма. Зміст завжди мусить бути оформлений – в протилежному випадку його немає, як нема машини, хоча поряд лежить купа всього того, з чого вона робиться. Отже, будь-якому предмету, явищу притаманні не лише зміст, але і форма. Форма – це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі є організація стійких внутрішніх зв’язків між елементами, що дозволяє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції.