Материал: філософія, відповіді до екзамену, ФФМКТО

Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:

1. Зміст і форма перебувають у тісному взаємозв’язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від лат. – стосується форми);

2. В єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових законів, об’єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

3. Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми проявляється: а) у відставанні форми від розвитку змісту. Зміст ніколи не залишається на одному рівні. Він змінюється. Форма також не залишається незмінною. Проте порівняно зі змістом вона більш стійка, менш рухлива. Це пояснюється тим, що зміст має власний рух, тоді як форма від нього залежить. Форма, на відміну від змісту, виступає як більш консервативна сторона явища. Вона неминуче відстає від свого змісту; б) у зворо­тній дії форми на зміст. Ця дія подвійна: форма або сприяє перетворенню змісту, або гальмує його. Звичайно, якщо форма відповідає руху змісту, вона створює умови для його прискореного розвитку. А якщо виникають суперечності між ними – зміст не може належно розвиватися, йому заважає стара форма. Тож рано чи пізно настає момент вирішення суперечностей. Відповідно новому змісту створюється нова форма. Отже, суперечність між змістом та формою є одним із джерел зміни предметів і явищ, перетворення їх на інші предмети і явища.

 Частина і ціле; елемент, структура, система. Частина і ціле – категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв’язків, що їх об’єднує і приводить до появи в цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їх розчленованості (схема 7.6.):

             Схема 7.6. Діалектика цілого і частини

Так, наприклад, частинами молекул Н₂О як єдиного цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Добре відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода, звичайно, горінню перешкоджає.

Діалектика розглядає частину і ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається частинами – їх кількістю і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого.

Відомі три різних типи цілості:

а) механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле і виходять із нього, практично не змінюючись);

б) організоване ціле, коли частини видозмінюються;

в) органічне ціле, коли частини саморозвиваються (живі організми).

“Ціле” і “частина” – це категорії, які схожі і взаємопов’язані з поняттями “система”, “структура”, “елемент”. Елемент (лат. – первинна речовина) – відносно неподільна частина цілого. Поняття частини ширше за своїм обсягом ніж поняття “елемент”, що є не будь-якою частиною, а тільки відносно неподільною. Причому поняття “частина” співвідноситься з поняттям “ціле”, тоді як поняття “елемент” співвідноситься з поняттям “структура”. Структура (лат. – будова, розміщення, порядок) – це спосіб закономірного зв’язку між складовими частинами предметів і явищ. Система (грец. – поєднання, утвір) – це сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія. Структура кожної системи, передусім залежить від її складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою системи, що вони її утворюють.

За характером елементів і структури вирізняють різні види систем.

Найпоши­ре­ні­шим є поділ систем на матеріальні, що існують в об’єктивній реальності, та ідеальні, що є відображенням її, виразом людської свідомості. За кількістю елементів і зв’язків розрізняють прості і складні системи.

 Причина і наслідок. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлено чимось іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище, дія якого призводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.

 Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності, – індетерміністами.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв’язок (схема 7.7.):

Схема 7.7. Причинно-наслідковий зв’язок

          1) причина у часі випереджає наслідок. Наслідок не виникає раніше дії причини. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв’язку. (Ніч передує ранку, але вона не є причиною ранку.);

2) причина, за певних умов, обов’язково породжує наслідок або декілька наслідків. Причина і наслідок пов’язані так, що, якщо з’являється причина і достатні умови, неминуче виникає і наслідок;

3) причина і наслідок взаємодіють між собою. В цій взаємодії не тільки причина активна, але і наслідок. Він здійснює зворотний вплив на причину. Наприклад, ідеї відображають буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через практичну діяльність людей;       

4) одне й те саме явище з одного боку виступає як причина, а з другого – як наслідок. Наприклад, дощ – наслідок певних метереологічних умов, але він сам стає причиною великого врожаю; врожай приводить (стає причиною) до зміцнення економічної могутності держави. Таким чином, виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями;

5) на взаємодію причини і наслідку впливають відповідні умови. Умови – це такі явища, які необхідні для виникнення певної події, але самі по собі її не зумовлюють. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають діям причини. Одна й та сама причина за певних умов викликає різні форми наслідків;

6) причину не слід ототожнювати з приводом. Привід – це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливим її виникнення, але не породжує і не визначає її. Привід швидше провокує дію, ніж створює її.

 Поняття причинно-наслідкового зв’язку виконує важливу методологічну функцію. Знаючи причини і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, що для неї більш необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

 Необхідність і випадковість. Ці філософські категорії відображають різні типи зв’язків речей і явищ одне з одним. Необхідність – це внутрішні, стійкі, суттєві зв’язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність витікає з сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.

 Але чи все, що з’являється у світі, виникає як необхідне? Ні, у світі є й випадкові явища, події. Випадковість – категорія, яка визначає проблематичність або необов’язковість виникнення, або існування об’єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які витікають переважно з зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв’язків і побічних для даного явища обставин.

 На проблему необхідності або випадковості існування речей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхідність: ніякої випадковості у світі немає, все здійснюється з невідворотною неминучістю. Скасовуючи випадковість, ця точка зору відкриває дорогу фаталізму. Це віра в долю, в приречення. Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об’єктивна зумовленість явищ – усе зводиться до випадковості.

 Науковий світогляд не визнає ні першої, ні другої точки зору. Необхідність і випадковість не існують окремо. Їх взаємозв’язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Наприклад, реформи, які проводяться в Україні, мають необхідний характер. Випадковим елементом у них є конкретні політичні діячі, які направляють ці реформи.

 Діалектика необхідності і випадковості припускає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість у ході розвитку може перетворюватися на необхідність. Так, закономірні ознаки того чи іншого біологічного виду спочатку зявляються як випадкові відхилення і нагромаджуються, а на їх основі формуються необхідні якості живого організму. По-друге, необхідність пробиває собі шлях через велику кількість випадковостей. Наприклад, розвиток суспільства складається із діяльності багатьох людей, які мають різні цілі, характери. Переплетіння, схрещування і зіткнення усіх цих прагнень призводить у результаті до певної лінії розвитку, яка має строго необхідний, обов’язковий характер.

Як і всі закони і категорії діалектики, необхідність і випадковість є вузловими пунктами пізнання об’єктивної дійсності. Функції цих категорій не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди виступає як початкова інстанція, необхідність – як мета. Пізнавальна діяльність розгортається як рух від випадкового до необхідного.

Можливість і дійсність. Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю. Можливість – це філософське поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.

В кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. На “протиборство” і характер реалізації можливостей накладають відбиток умови, які є зовнішніми й випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового. У сфері суспільного розвитку й підкорення природи перетворення можливості на дійсність упорядковується свідомим вибором і діяльністю людей.

Зрілість можливості може змінюватись у межах від неможливості до дійсності. Характеристику можливості в цьому плані можна зробити з урахуванням її якісної і кількісної міри. Якісно можливості поділяться на формальні і реальні. Формальна – це можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість допускається законами природного і соціального розвитку. У цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, яка йде врозріз із законами природного і соціального буття; неможливим є те, що суперечить законам об’єктивного світу. Неможливо, наприклад, збудувати вічний двигун, неможливе вічне життя для людини тощо. Найвищу міру здійснення має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.

         Набагато точнішою буде кількісна характеристика можливості. Якщо неможливість визначити через “0”, а «дійсність» через “1”, то всі проміжні значення від “0” до “1” будуть характеризувати ступінь можливості. Міра можливості називається ймовірністю. Навколо умовної осі ймовірності можна показати увесь спектр можливості (схема 7.8.).

                       Схема  7.8.  Перехід  можливості  в  дійсність.

Завершуючи розгляд категорій діалектики, зробимо загальний висновок:

1) категорії діалектики – універсальні форми мислення, в яких відображаються найзагальніші зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності;

2) в категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що в них знаходять своє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим;

3) особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, визначеність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість, тощо.

57. Свідомість і самосвідомість

Свідомість – відображення дійсності у формах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двох аспектах:

1. Усвідомлення людиною самого себе, свого становища у світі, своїх інтересів і перспектив, тобто власного «Я»;

2. Спрямованість свідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості.

Ці підходи до розуміння свідомості є взаємодоповнюючими.

Самосвідомість – здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. Дистанціювання від себе забезпечується завдяки комунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе, як до внутрішнього співрозмовника, немов би пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Для розвитку самосвідомості важливо розвивати внутрішнє мовлення. Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає і репрезентує в межах свідомості минуле, уможливлює дистанціювання від теперішнього і майбутнього.

Функції самосвідомості:

1. самопізнання – охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

2. самоспостереження і самоаналіз;

3. самооцінки – включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній);

4. саморегуляції – передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, само детермінація, самотворення.

58. гуманістичний вимір простору і часу

    В історії культури людства категорії часу та простору завжди функціонували як умови пізнання світу, його власного існування, «інструменти» культурно-практичного опанування дійсності

«...Основні форми всякого буття є простір і час, — зазначав Ф. Енгельс. — Буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором». Простір і час, що «пронизують» будь-яке явище, є «фрагментом» об'єктивного світу, відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв'язків кожної речі або явища з усім світом. «Ліквідація» простору або часу була б знищенням самого руху, а разом з цим — і матерії.

Як форми руху матерії простір і час постають загальним «засобом організації» будь-якого об'єкта дійсності: простір — у найзагальнішому плані — це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.

Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми — простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й «зберігають» (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціонізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII — XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну «машину», не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.

У наш час командно-адміністративна система складний плюралістичний процес розвитку суспільства поверхово зводила до процентів виконання планів, інших валових показників виробництва тощо. При цьому повністю ігнорувалося те, що свій власний історичний час мають соціальні спільності — нації, класи, суб'єкти власності, населення різних регіонів нашої країни. Перебудова виявила, що об'єктивною основою буття країни є реальний плюралізм інтересів, які розгортаються через свої внутрішні форми — простір і час, у залежності від історичного розвитку їх власних носіїв — суб'єктів суспільної, державної, кооперативної або приватної власності.

Пізнання особливостей простору і часу — це історичний процес, який виростає на основі практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Зміна різних суспільств, суспільно-економічних формацій була основою історичної зміни уявлень про час та простір. У найбільш загальній формі ці уявлення розкриті в історії культури та філософії, де вони осмислені в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії було зовсім іншим, ніж, наприклад, у філософії Нового часу. Саме на основі філософського осмислення цих категорій у природничих науках, починаючи з XVII ст., простір і час вивчаються вже «конкретно», на основі методів цих наук.