Рівняння тяжіння, які розробив Ейнштейн, розкривають сталу, статичну «модель» Всесвіту, тотожну саму собі. Проте радянський вчений А. А. Фрідман сформулював «динамічну» модель Всесвіту, де речовина рухається під впливом гравітаційних сил. Дійсно, спостереження ефекту «червоного зміщення» кольорового спектра, який вказує на «роз-бігання» галактик, підтверджує правильність наведених положень Фрідмана. Проте в сучасній космології розглядаються й варіанти нерухомого Всесвіту, хоча більшість астрофізиків і космологів додержуються концепції «великого вибуху» — припущення, що близько 16 — 18 млрд років тому виникла спостережувана частина Всесвіту, який продовжує «розбігатися» від якогось вірогідного «центру».
Можливість просторової «замкненості» Всесвіту спонукає замислитися над змістом поняття «нескінченність Всесвіту». Йдеться тут не про масштаби простору, а про невичерпність матерії, яка породжує в своєму розвиткові нові властивості та якості. Ця проблема є однією з тих, що зближує дослідження мікросвіту із дослідженням Всесвіту. Як зауважив В. С. Барашенков, «чим далі ми намагаємося зазирнути у Всесвіт, тим глибше застрягаємо в проблемах мікросвіту».
Дійсно, сучасна фізика елементарних часток виявляє межі своїх досліджень через «кванти» простору та часу — відстань приблизно 7х10-17 см та інтервал часу приблизно 2Х10~27 сек. Дальше заглиблення в мікросвіт відкриває зону загального «кипіння», де зникає різниця між часом та простором. Так, на відстані 10-33 см у вакуумі відбуваються такі бурхливі процеси спонтанного народження й перетворення речовини у випромінювання, що простір стає якимось «кипінням» пор-бульб, які утворюються та миттєво зникають. Інтервали 10""33 см — це сьогодні у фізиці найменші «кванти» простору.
Величезна роль «мікропростору» та «мікрочасу» для вивчення елементарних часток, структури атома тощо. Приблизно з початку 60-х років було доведено, що врахування координат простору-часу дає важливу інформацію про внутрішню структуру часток і зони їхньої взаємодії. Фізики спробували також обґрунтувати твердження про те, що простір матеріальних взаємодій є тримірним. «Виявляється, — пише А. М. Мостепанснко, — що лише у тримірному просторі можливе вирішення хвильового рівняння у вигляді сферичної хвилі. У п'ятивимірному або семивимірному уявному світі сферичні хвилі неодмінно викривлювалися в процесі їх поширення і лише в тривимірному просторі можлива їх докладна передача». Тобто, лише тримірний простір забезпечує передачу інформації без викривлення, що було дуже важливим, насамперед для розвитку живих організмів. Так властивості часу та простору входять у наше знання про Всесвіт та мікросвіт.
Які ж уявлення про час і простір існують у сучасній біології? Одним з перших специфіку біологічного часу та простору відзначив В. І. Вернадський, який вивчав специфіку просторової симетрії живого. Саме на це звертав увагу і М. І. Вавілов, який підкреслював, що без досліджень просторових та часових зв'язків неможливе пізнання ні суті, ні специфіки тварин та рослин. Сучасна біологія всебічно досліджує роль часу та простору в розвитку живої природи. Так, тримірним є розміщення атомів у молекулі; як тримірна гратка виявляється кристалографічна структура клітини. Тримірною є також об'ємна модель ДНК, яку запропонували Д. Уотсон та Ф. Крік.
Значне місце в дослідженні біологічних часу та простору займає проблема симетрії та асиметрії. Як вважають учені, суперечність симетрії та асиметрії визначає (детермінує) розвиток усього живого. Головна причина змін у співвідношенні цих моментів — взаємодія організму та середовища, в процесі якого розвиваються й просторові особливості його існування (реагування на сигнали, розвиток органів чуттів тощо). Якщо перша форма симетрії (як форма кулі) з'явилася разом з першими елементами живого — краплями-концерватами, то ускладнення організмів супроводжувалося й ускладненнями зв'язків між симетрією та асиметрією в організації більш складного простору буття цих видів живого. Дослідження свідчать, що симетрія та асиметрія проявляються не тільки на рівні зовнішньої структури організмів, а й на рівні клітин. Так, явна асиметрія характерна для організації білків і нуклеїнових кислот.
Виходячи з поняття симетрії біологічних систем, учені припускають наявність безлічі «співіснуючих» біологічних просторів, які поки що не здатна описати жодна з відомих геометрій (простір клітинних процесів, середовища й організму, історичний простір популяцій тощо).
Проблема біологічного часу є однією з найбільш актуальних і в сучасній біології. Справді, часова організованість та упорядкованість, послідовність біологічних процесів є однією з корінних умов існування (живих організмів). Найважливіша проблема — дослідження в організмах так званих «біологічних годинників». Як підкреслює В. П. Войтенко, «біологічний час виражає часові відношення подій, які мали місце в просторі біологічних годинників». Біологічниі'ї годинник — це такий механізм, який керує реакціями організмів, їхньою функціональною поведінкою. Завдяки такому механізмові в організмі закріплюються ритми природного середовища. На думку вчених, «власне через наявність внутрішньої ритмічності біофізичних та біохімічних процесів, їх узгодження за допомогою зворотного зв'язку із зовнішньою ритмікою середовища, виникла можливість саморегулювання живих організмів, виробились активні відношення живих організмів до навколишньої дійсності».
Кожний організм має безліч «годинників» (починаючи з ритму клітин), але вони «синхронізуються» за допомогою основного ритму часу як певної часової послідовності в розвитку організму, який є «сукупністю» різних часів, починаючи від молекулярного рівня (від сотих часток секунди до години) й закінчуючи великими історичними періодами еволюції видів.
Біологічний час незворотний. Це означає, що організм може лише зростати або старіти, але не навпаки. Навіть народження нових організмів є не повторенням часу кожного індивіда, а такими «спіралевидними» крапками в розвитку, де «повернення» відбувається на вищому й складнішому рівні взаємодії із середовищем. Біологічний час також не завжди адекватно фіксується в метриці фізичного часу. Наприклад, тривалість життя метелика-одноденки та папуги в календарному часі різні — години й десятки років. Але в біологічному часі вони адекватні, бо фіксують однакові стадії розвитку організму — зростання, зрілість, старіння тощо. Біологія ще має виробити метрику власного часу та простору. В цілому, біологічний час, як і фізичний, виявляє також щільний зв'язок з біологічним простором. Тобто, змістовність часу й простору тут зростає, як і їхня роль у формуванні біологічних процесів.
Найбільш складними виявляються соціальний час і простір. Можливість дослідження їхніх властивостей випливає з доведеного філософією об'єктивного «протікання» суспільно-історичного процесу. Матеріально-виробнича практика, в ході якої створюються й змінюються суспільні відносини, їх носії (класи, соціальні групи, національні групи, національні та інші спільності) породжують і «свої» власні форми — час і простір, де реалізується суспільно-історнчний процес.
Дослідження властивостей робочого часу дозволило Марксу створити не тільки теорію додаткової вартості, але й розкрити соціально-класові суперечності, обгрунтувати необхідність боротьби пролетаріату за своє визволення, поліпшення умов життя. Дослідження робочого часу має велике значення в сучасних умовах, оскільки допомагає виявляти оптимальні форми організації праці тощо.
Соціальний час є формою буття соціальних процесів. Серед дослідників цієї проблеми поки що немає єдності уявлень про природу соціального часу і простору, їх функції. Досліджуючи багато аспектів, у яких «здійснюється» регуляція суспільного буття, за допомогою таких форм, як соціально-культурна, світоглядна, психологічна тощо, вчені ще не виробили синтезу, який би дав цілісне уявлення про природу цих простору й часу.
Дослідники мають різні погляди на специфіку носіїв цих форм, на джерела їх походження (з діяльності чи з суспільних відносин), на їх природу (об'єктивну чи суб'єктивно-об'єктивну). Так, М. М. Трубников розрізнює час історичний, соціальний і час індивідуально-людський, В. П. Яковлєв поділяє соціальний час на час індивіда, час життя покоління і час ходу історії, Г. Є. Зборовський в основу соціального простору ставить соціальні відносини, інші (О. І. Яценко, В. І. Шинкарук, М. І. Лой) виходять з людської діяльності як основи соціального простору.
Загальні властивості соціального часу — поліритмічність (різні процеси в суспільстві відбуваються з різною «швидкістю»); єдність минулого, теперішнього і майбутнього; єдність часу, який існує в продуктах культури й живого (суб'єктивного) часу діяльності людей; детермінація майбутнім;
знакова природа часу тощо. Загальні властивості соціального простору — відсутність «тримірності» (соціальний час «вимірюється» смисловими, функціональними відношеннями речей і людей, комунікативно-інформативними «одиницями» тощо); багатошаровість (соціальний час має «внутрішні» та «зовнішні» вираження); знаково-інформаційна «насиченість»; зв'язок з природним простором тощо. Безперечно, соціальні час і простір безпосередньо зв'язані з робочим та вільним часом, географічним простором. Соціальний час «переходить» у соціальний простір і навпаки — простір у час.
Соціальні час і простір — це внутрішня міра зрілості соціально-історичних спільностей — класу, нації, народності тощо, відносин між ними, засоби побудови структур соціального буття, структуралізації власного досвіду соціальних суб'єктів, людства в цілому. Час, на думку В. П. Іванова, виступає найважливішим фактором, який структурує специфічність досвіду. Ця структуралізація означає висунення різних ідей, програм, цілей (як майбутнього), визначення важливого й менш важливого, виділення в минулому того, що має сенс і актуальність у теперішньому, критику віджилих і застарілих структур, відносин, інститутів. Цей процес означає також стале формування «системи координат», у центрі якої завжди знаходиться данин суб'єкт (клас, нація, покоління людей тощо). У соціальному часі та просторі розгортається діяльність по реалізації різних інтересів людей, виникає культурна творчість, формуються різні норми спільного буття людей. Тобто функцій соціального часу й простору дуже багато, й усі вони так чи інакше пов'язані з побудовою суспільного буття.
Свідомість людей теж відбиває світ через ці форми, тому вона має конкретно-історичний характер. Світ сучасний змінюється з такою величезною швидкістю, що різні покоління (батьки та діти) не завжди розуміють одне одного. Взагалі сучасна епоха відкриває небачене раніше прискорення історії, немовби ущільнення соціального часу та простору: за одиницю календарного часу відбувається така велика кількість різних подій, що осягнути їх усі майже неможливо. XX століття — це «інформаційний вибух», і він нерозривно зв'язаний із специфікою сучасних соціальних простору і часу.
Соціальні час і простір забезпечують дію механізму історичної спадкоємності. Саме через ці форми люди продовжують, розвивають буття, яке їм залишають попередні покоління. Соціальний час «пронизує» продукти культури -і а мистецтва, знаряддя виробництва, переходячи з потенціальної форми в актуальну через діяльність наступних поколінь.
Таким чином, соціальні час і простір є формами руху та буття соціально-історичних процесів. Соціальний простір — це «розміщення» сукупності різних соціальних відносин, взаємозв'язок їхніх носіїв, зміст і структура мовних, інформаційних та інших процесів. Цей простір виникає разом із соціальними відносинами: це простір вулиці й залізниці, міста й села, змісту книги або архітектурного ансамблю. Протяжність соціального простору вимірюється не кілометрами чи гектарами, а «дистанцією» відносин на кшталт мета — засіб, ідеальне — матеріальне, дійсне — можливе тощо. Проходження соціального простору — це перетворення суспільства в історичному процесі через колективну практику людей, їх спілкування. Соціальний простір — це також історичні зв'язки поколінь, епох, культур.
Соціальний час вимірюється такими «одиницями», як суспільна формація, історична епоха, життя конкретного покоління, індивіда. У соціальному часі актуальним постає не тільки теперішнє, але минуле і майбутнє. Це — цілісність, взаємозв'язок усіх форм часу. Саме такий час відповідає універсальному відношенню людини до світу, універсальності самої людини, яка творить світ за «універсальними мірками» (Маркс). Соціальний час «плине» з різною швидкістю. Чим більше людей залучається до історичної діяльності, тим швидшим виявляються хід історії, зміна соціального часу.
Соціальний час має «носіїв» минулого, теперішнього й майбутнього. Вони не задані жорстко, а розрізняються функціонально через процес діяльності. Так, минуле в соціальному часі — це те, що перестало бути актуальним для людей, виявилося «знятим» подальшим розвитком суспільства — відсталі техніка, наукові знання, соціальні відносини, політичні форми тощо. Однак елементи минулого здатні переходити в модус «теперішнього», ставати актуальними. Це завжди відбувається з творами літератури й мистецтва.
Теперішнє як фаза соціального часу постає живою діяльністю даних поколінь, їх активністю в досягненні поставлених завдань, реалізації інтересів. Це — переживання та оцінка соціального буття, розгортання різних напрямів свободи людей.
Майбутнє — це світ можливого, який увійшов в інтереси людей, актуалізується в їхній діяльності. Це різні перспективи, плани, проекти, існуючі, але ще не реалізовані програми, зміст наукових знань, котрі ще не ввійшли в практику, виробництво тощо. Саме тут функціонують моральні цінності та ідеали, які детермінують людську діяльність у бік прогресу.
Вирішення сучасних глобальних проблем людства значною мірою залежить від того, чи може стати людина хазяїном свого життєвого часу, опанувати його. «Опанування часу, — на думку Г. Г. Сучкової, — це процес, який складається не тільки з пізнання часу... але й з урахування чинника часу в діяльності, спілкуванні, мисленні, поведінці в різних сферах суспільного буття та діяльності». Оволодіння соціальним часом необхідне для своєчасного розв'язання суперечностей суспільного буття, гармонізації суспільних відносин, інтересів, керування темпами розвитку нашого суспільства, знаходження оптимальних пропорцій для розвитку форм власності, розподілу праці тощо. Тому міра опанування соціального часу постає мірою зрілості суспільства, свободи розвитку людей, рівня демократичності суспільного буття.
Соціальний, «людський» час як носій гуманістичних тенденцій, культурних детермінант людського спілкування не тільки між людьми, але й поміж державами, народами, все більш охоплює буття суспільства. Людський час — це також провідник впливу загальнолюдських цінностей на розвиток людини, підвищення рівня її духовності, культури, гуманізму.
Таким чином, прогресивний розвиток суспільства нерозривно зв'язаний з розкриттям властивостей, функцій різних форм часу та простору, культурно-практичним опануванням цих форм. Не тільки в соціальній сфері, але й у сфері біології, фізики, хімії властивості простору й часу мають бути використані в сучасному виробництві, пошуках нових технологій, лікуванні людей, опануванні космосу, розв'язанні екологічних проблем.
Гуманізація суспільства, знищення залишків технократичного, бюрократичного мислення потребують також подолання лише природничо-наукової трактовки простору й часу, наближення цих форм до людини, її соціально-історичного буття, в якому найбільш цінним постає створення простору всебічно розвинених людей, простору їх вільного спілкування, творчої активності. Саме цей простір і буде перетворюватися на історичний час, де світ все більше «олюднюватиметься» й виступатиме джерелом вільної, спрямованої на перетворення дійсності практики.
виробничі основи життєдіяльності суспільства.архітектоніка суспільного виробництва
Суттєвими характеристиками будь-якого способу виробництва є продуктивні сили і виробничі відносини. Як основні параметри механізму його функціонування і розвитку, вони самі зазнають певних змін у цьому процесі, що в свою чергу, обумовлює виникнення якісно нових рис у способі виробництва, його продуктах
У структурному відношенні спосіб виробництва постає як єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Розвиток продуктивних сил є головним критерієм суспільного прогресу. Продуктивні сили - це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким воно може здійснюватися, як цілеспрямований процес перетворення. До продуктивних сил належать люди, що здійснюють суспільне виробництво, а також засоби цього виробництва, головним компонентом яких є знаряддя праці. Крім цього для здійснення процесу виробництва необхідні ще виробничі будівлі, зв'язок, транспорт, тобто певна інфраструктура. Ідеться про умови праці, котрі разом із знаряддями праці і становлять засоби праці.
До цього комплексу належать також історично набутий досвід виробництва, уміння, знання, навички, різні форми об'єднання виробничих зусиль на основі розпорядку та кооперації праці, духовні компоненти. У своїй діяльності людина оволодіває різними силами природи, перетворює їх у засоби виробництва. Вогонь, сила води, вітру, електрична та атомна енергія-це стихійні сили, які перетворюються з допомогою знань та техніки в продуктивні сили людини. Отже, до продуктивних сил суспільства належать суспільне вироблені сили самої людини, а також різноманітні сили природи, освоєні нею і поставлені на службу суспільному виробництву.
Суспільні фактори виробництва - це продукти діяльності, властивості яких заздалегідь визначені людиною і тому забезпечують виконання конкретних функцій. Їх субстратом може бути як чиста речовина природи, так і речовина, що пройшла відповідну обробку в процесі виробничої діяльності суспільства.
При розгляді продуктивних сил доцільно звернути увагу на співвідношення категорій "засоби праці" і "засоби виробництва". Процес виробництва обов'язково передбачає предмет праці, без якого засоби праці лишаються такими тільки в можливості. Засіб праці і предмет праці в своїй сутності виступають як засіб виробництва. Предмети праці становлять матеріали, які служать основою для створення необхідних речей. Вони можуть бути як суто природними утвореннями, до виникнення котрих людина непричетна, так і природними речами, які пройшли через процес праці.
Потрібно враховувати і той факт, що якість виробленого продукту буде залежати від якості предмета і засобів праці. Нині у виробничі процеси запроваджується кібернетичне устаткування, що змінює людину. Проте людина, залишається головною продуктивною силою.
В процесі виробничої діяльності знаряддя праці, предмет праці втрачають свою функціональну самостійність. Відповідно весь продуктивний процес перетворюється на механізм реалізації сутнісних сил людини.
Предметний зміст праці і доцільна діяльність людини постають діалектичною єдністю матеріальних і духовних сил, у взаємодії яких відбувається дійсний рух реального історичного процесу.
Для процесу праці потрібне не просто засоби виробництва й людина, а такий агент, який володів би такими властивостями, які необхідні для перетворення предмета праці на продукт, який задовольняє суспільні потреби.
Теоретичною стороною практичної виробничої діяльності є наука, котра виступає духовним регулятором виробництва. Наука і виробництво все тісніше пов'язуються одне з одним.
Варто зазначити, що науково-технічна революція постійно чинить зростаючий вплив на всі сфери суспільного життя, розвиток самої людини, слід врахувати, що вона є одним з соціальних процесів, і саме тому здійснюється як практична реалізація людської діяльності у конкретній системі суспільних відносин. НТР обумовила корінні зміни в усій системі продуктивних сил.
НТП приведе до існування індустріального і постіндустріального суспільства. Існують різі концепції, які розглядають ці суспільства. Одночасно виникають концепції, де йдеться про негативні наслідки НТР.
Вплив НТР на людину, її життя і діяльність залежить насамперед від суспільних умов, конкретно - історичної системи суспільних відносин, основу яких становлять виробничі відносини.
Виробничі відносини - це конкретно - історичний спосіб привласнення людиною умов своєї праці. Саме власність - це той конкретно-історичний спосіб, яким поєднується жива та уречевлена праця, праця та її умови.
Продуктивні сили становлять зміст способу виробництва. Але зміст не існує сам собі, поза конкретною формою. Цією формою і є виробничі відносини.
У процесі виробництва складається не тільки багаторівневі системи зв'язків людини з природою, але й також багаторівнева система спілкування людей між собою, форми якої стають все більш різноманітними внаслідок постійного розвитку продуктивних сил.
Виробничі відносини становлять основу всієї системи суспільних відносин. Вони визначають формування соціальної сутності людини. Соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені у виробничих відносинах. Тому що, виробничі відносини відображають властивості форм власності, а також несуть у собі особливість конкретної соціальної системи.
Здійснюючи процес виробництва, люди вступають у певні відносини не тільки з природою і між собою, але із засобами виробництва. Саме це відношення і визначає різні типи виробничих відносин.
Виробничі відносини - є перш за все відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, існують в конкретних формах і типах, зумовлених якісним станом продуктивних сил, а також формою власності на засоби виробництва.
Зміна способу виробництва починається з зміни продуктивних сил, тобто із свого змісту. Однак виробничі відносини не залишаються пасивними у цьому процесі. Вони виявляють не тільки самостійність, але й активність, впливаючи на розвиток продуктивних сил.
Виробничі відносини можуть сприяти розвитку продуктивних сил, сповільнювати його або навіть гальмувати.
Обумовленість удосконалення виробничих відносин характером і рівнем розвитку продуктивних сил є об'єктивною закономірністю нормального функціонування способу виробництва.
В будь-якій соціальній системі відповідність між продуктивними силами і виробничими відносинами виникає як наслідок постійного оновлення засобів виробництва, а також форм і методів організації, управління виробничими процесами. Порушення цієї відповідності веде до зниження продуктивності праці, стримує рух суспільного прогресу.
Продуктивні сили становлять матеріальну основу практичній діяльності, але розвиток цієї матеріальної основи забезпечується чи стримується системою виробничих відносин. Тому певна відповідність продуктивних сил і виробничих відносин стає необхідною умовою прогресивного розвитку суспільства.
Вчення про матеріальне виробництво дає змогу осмислити сутність механізму суспільного розвитку, що важко як для теоретичного розуміння соціальних явищ, так і для вдосконалення практичних дій людей, спрямованих на перетворення свого сумнівного буття.
Спосіб виробництва складають дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини.
Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить в дію знаряддя праці.
Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства.