Продуктивні сили суспільства постійно змінювались і вдосконалювались протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалось виробництво матеріальних благ.
Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій - це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства.
Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.
Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним.
Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.
Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва". Вони завжди перебувають у тісному зв'язку і діалектичній єдності. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більш того, нові прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва. Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх.
Виробничі відносини - це результат людської діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а в залежності від того якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.
Висновки. Проаналізувавши літературу, наукові праці з питань соціальної філософії можна зробити висновки відносно суспільства.
Головна відмінність між твариною і людиною полягає в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське - суспільним, соціальним, як життєдіяльність.
Соціум є особливий спосіб життя особливих істот, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Діяльність і спілкування - всезагальні умови соціального.
Соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя - створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині.
Матеріальне в суспільстві - це, звичайно люди, продуктивні сили і виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять групу соціальних відносин, державу, деякі соціальні інститути.
Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, можна зробити висновок, що суспільство - це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство - це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.
Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості та волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.
У центрі суспільства - людина. Без неї воно не існує. Людина - суб'єкт і головна дійова особа суспільства.
Єдність природи і суспільства обумовлюється процесом матеріального виробництва.
Розгляд марксистської соціально-філософської доктрини свідчить про повну методологічну і світоглядну неспроможність цього вчення, про зловісну практику тоталітарно-репресивного суспільства, яке вибудовано на його хибно трактованих засадах, про необхідність викорінення марксистського способу мислення й переходу до нового світобачення, що ґрунтується на новому узагальненні світової суспільно-філософської культури.
"Викорінення" ніяк не означає докорінного знищення теорії, вилучення її з наукового і практичного вжитку. Марксизм потрібно вивчати таким же чином, як і інші соціально-філософські доктрини. У дечому марксистський погляд на суспільство і людину є більш переконливим, ніж інші вчення. Багато його положень постають як загальнолюдське наукове надбання. Разом з тим їх, як і теорії загалом, не слід абсолютизувати. Важливо забезпечити "вмонтованість" марксистського погляду в загальносвітову соціальне філософську картину світу.
Суспільство - це процес і результат взаємодії конкретних людей, і висхідним пунктом цього процесу є суспільне виробництво. Суспільне виробництво поділяється на духовне і матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (одяг, житло, їжа та інше). Духовне виробництво дає певні знання, створює певне духовне середовище.
Матеріальне виробництво є основою суспільного виробництва, а також умовою їх розвитку. Матеріальне виробництво забезпечує духовне життя людей: розвиток науки і мистецтва, права і політики, філософії і моралі.
Матеріальне виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва. Внаслідок чого матеріальне виробництво є фактором існування та розвитку самого суспільства.
Характер і рівень матеріального виробництва визначається тим способом освоєння природи, в яких воно здійснюється.
Спосіб виробництва - це єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному впливі на неї і на розвитку її багатств, в ході якого виробляються умови існування людини і проходить процес її розвитку.
Оскільки в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним, то виникає друга складова способу виробництва - виробничі відносини. До виробничих відносин відносяться, насамперед, взаємини на конкретному підприємстві, але сюди входять і відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі обміну, розподілу та споживання суспільного продукту.
Продуктивні сили і виробничі відносини завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Найоптимальніший варіант, коли виробничі відносини відповідають рівню розвитку продуктивних сил.
Світ, в якому живуть люди, надзвичайно суперечливий. Його пронизують різноманітні процеси. Часом виникають класові чи національні, побутові чи виробничі конфлікти, міждержавні зіткнення, війни, гинуть люди, назавжди зникають з лиця Землі матеріальні та духовні цінності.
Запобігти цьому можна лише завдячуючи здоровому глузду, проникливому розуму і добрій волі, сформованих на засадах пізнання, розуміння суті тих життєвих реалій, в яких відбуваються соціальні події.
Питання про взаємозв'язок філософії і науки, про "науковість" самої філософії останні півтора сторіччя викликало і викликає гострі суперечки. Щоб хоч трохи розібратися в цьому питанні, необхідно подивитися на історію взаємин філософії і науки.
У Стародавній Греції поняття "філософія", по суті, було тотожним поняттю "наука". Під філософією розумілася вся наука, що зароджувалася, і філософами називалися носії цього наукового знання. І це не було натяжкою. Недарма родоначальника давньогрецької філософії Фалеса вважали одним із семи мудреців. За свідченням Діогена Лаертського, він відкрив тривалість року і розділив його на триста шістдесят п'ять днів, першим пророчив сонячне затьмарення, виміряв висоту єгипетських пірамід по їхній тіні, першим став вести бесіди про природу. Усім відоме ім'я іншого давньогрецького філософа - Піфагора за його відкриття в галузі геометрії. И інші давньогрецькі філософи недарма шанувалися своїми співгромадянами. Філософія там, поряд із власне філософськими проблемами, розглядала і специфічні наукові питання. І такий стан філософії зберігався тривалий час, навіть у Новий час поняття "філософ" і "вчений" були багато в чому тотожні. Декарт, що є одним з основоположників сучасної науки, відомий своїми працями в галузі математики і геометрії. Йому по праву належить відкриття умовного рефлексу. Лейбніц був видатним математиком. Незаперечні заслуги Канта в галузі космології. Можна було б продовжити перелік імен, шанованих не тільки філософією, але й наукою взагалі.
Але в той же час вже в Стародавній Греції намітилася тенденція до розмежування власне філософських і наукових проблем, і в міру зростання наукових знань ця тенденція підсилювалася. Вже Аристотель здійснює спробу виділити філософське знання з усієї сукупності знань, на відміну від часткових наук. Філософія ("перша філософія"), на його думку, повинна розглядатися як вчення про першопричини, першопринципи, найзагальніші основи буття. Вона вища від усіх інших наук, тому що зайнята пошуком істини і тільки істини, у той час як інші науки виходять із принципу корисності, тому вона є "королевою наук" і висунуті нею положення і принципи часткові науки не можуть заперечувати, вони повинні їх неухильно дотримуватися.
"Королівський" статус філософія в системі наук мала тривалий час, аж до XIX століття. Навіть у Новий час (17-18 століття), коли відбувається бурхливе зростання наукового знання і виникає багато сучасних наук, філософія залишається "королевою наук". І це не випадково. Часто наукове знання мало в цей період в основному дослідний і описовий характер і не могло ще зрівнятися з філософією за інтелектуальною силою, за здатністю до теоретичних узагальнень, умінням бачити зв'язки різних явищ.
Ситуація істотно змінюється у XIX столітті, коли часткові науки "виростають" до рівня теоретичної науки. Тепер вони вже в стані самі створювати теорії, що пояснюють усю сукупність відомих науці фактів, бачити тенденції розвитку явищ, розробляти власні методи досліджень. Претензії філософії на панування піддаються сумніву. Серед учених широко розповсюджене гасло: "Наука, бійся метафізики!" (Метафізикою з часів Аристотеля називають "першу філософію". Правда, Гегель і Маркс під метафізикою розуміють вчення, протилежне діалектиці, що розглядає світ, явища поза розвитком і загальним зв'язком.) їх не влаштовують принципи філософії, тим більше, більшість з них носить умоглядний характер і входить у суперечність з частковонауковим знанням. Адже поряд з геніальними ідеями, що збагатили наукове знання, у філософії було висунуто чимало і таких ідей, що не "стикуються" з фактами часткових наук. Поширюється думка, що філософія зжила себе подібно королю Ліру, залишилася без царства і їй немає місця в сучасній науці. Наука, на думку багатьох учених минулого століття, сама може вирішувати і власні проблеми, і ті, що вважалися споконвіку філософськими. Такі погляди одержують поширення і серед філософів. У ХIX-ХХ століттях виникають філософські напрямки, що представники яких не вважали філософію "повноцінною" наукою і навіть взагалі наукою.
І все-таки в наш час більшість філософів і вчених не заперечують науковий статус філософії, не розділяють точку зору, що вона зжила себе. Але тоді виникає питання: "У чому наукова цінність філософського знання, філософських узагальнень, чому і сьогодні більшість вважає філософію наукою?"
Раніше вже підкреслювалося, що філософію поєднує з наукою, ставить її в один з нею ряд сам спосіб розгляду нею проблем. Філософія, як і наука, підходить до вирішення своїх специфічних проблем, спираючись на доводи розуму, дає їм раціональне обгрунтування. По-друге, самі ці проблеми мають не тільки самоцінність для філософії, але і надзвичайно важливі для науки. І сьогодні людина прагне до інтеграції наукового знання, осмислення його в цілому, і здійснити цю інтеграцію в змозі лише філософія. Жодна конкретна наука не може виконати цю функцію. І сьогодні (може бути, сьогодні більше, ніж колись раніше) у науці виникають проблеми, дати пояснення яким вона просто не в змозі. І тут на допомогу їй приходить філософія. Ця допомога полягає не в тому, що вона бере на себе їхнє вирішення, але на основі вироблених загальних принципів світорозуміння філософія намічає можливі способи підходу до вирішення, формує загальні припущення про їхню природу. Вона намагається мов би зазирнути за той обрій, до якого підійшла і перед яким зупинилася наука, указати подальший шлях. На цій основі наука будує свої гіпотези.
Узагальнюючи, синтезуючи наукове і практичне знання, філософія розробляє категоріальний (категорії - найбільш загальні поняття, що відбивають загальні зв'язки дійсності і пізнання) апарат, яким користуються всі науки, без якого вони просто не можуть обійтися. Говорячи про значення давньогрецької філософії для європейської науки, К. Ясперс по праву вказує на те, що саме там зусиллями давньогрецьких філософів був розроблений категоріальний апарат, що лежить у основі всієї науки.
Говорячи про функції філософії в системі наукового знання, особливо слід підкреслити її роль у дослідженні самого пізнавального процесу. Філософія не тільки узагальнює результати наукового пізнання, але і рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій основі вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання, даючи тим самим у руки науки могутній інструмент для подальшого вивчення природи і суспільства. Недарма Ф. Бекон, говорячи про роль методу в науковому пізнанні, підкреслював, що навіть сліпий, що йде по дорозі, обжене зрячого, що йде без дороги. У зв'язку з цим варто сказати, що існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.
Не можна обійти мовчанням і роль філософії в з'ясуванні найзагальніших основ самої науки. Адже наука сама має потребу в обгрунтуванні, з'ясуванні свого місця і ролі в житті суспільства, з'ясуванні своєї природи і можливостей. Сьогодні це ще більш очевидно, ніж коли-небудь раніше. І зрозуміти науці саму себе значною мірою допомагає філософія.
Існує взаємозв'язок між природно-науковим і філософським розумінням матерії.
Свого часу Ф. Енгельс писав, що з кожним великим відкриттям в галузі природничих наук матеріалізм повинен неминуче міняти свою форму. Природно-наукові уявлення конкретизують філософське поняття матерії, яке, у свою чергу, виступає методологічною основою для розуміння об'єктивної реальності.
Уявлення про структуру і властивості матеріального світу, вироблені в науці XX ст., Осмислюються вітчизняної філософської думкою.
Деякі філософи вважають, що питання про структуру матерії, її видах відносяться не до філософської проблематики, а до природничо-наукової, тому всякі спроби осмислити структуру матеріального світу повертають нас до безнадійно застарілою натурфілософії.
Питання про структуру і загальні властивості матерії є саме філософське питання, і він не може бути передоручити вченим в силу того, що вони розглядають не матерію в цілому, а тільки її окремі види. Як ціле не зводиться до частини або суми частин, так і питання про структуру матерії в цілому не зводиться до питання про будову окремих досліджуваних природничими науками видів матерії.
Категорії цілого, будови та частини завжди грали фундаментальну роль в осмисленні світу. Вже в античній філософії структурна організованість буття була виражена в поняттях цілого і частини. Початкові структурні подання були пов'язані з формуванням математичного мислення, для якого "ціле" є сума складових його "частин". Надалі категорії цілого і частини висловлювали відношення між деякою сукупністю предметів і окремими предметами, що утворюють цю сукупність.
У наступному розвитку філософського і наукового мислення відношення цілого і частини застосовувалися при аналізі будови матеріальних об'єктів, їх впорядкованості. Всі матеріальні об'єкти - від атомів, молекул і клітин до тіл, планет, Сонячної системи і сузір'їв - розглядалися як частини більш-менш складних цілісних утворень, і самі опинялися складені цілісностями. Погляд на ціле як суму його частин поширювався і на біологічні об'єкти - на рослина, тварина, людини в її тілесному бутті, а анатомічні розрізи підтверджували, що така організація не тільки зовнішнього вигляду людського тіла, але і його внутрішнього устрою. Значення математики як mathesis universalis в пізнанні природи зміцнювало сумативним підхід до аналізу матеріальної предметності буття як складається з частин цілого.
Труднощі застосування понять частини і цілого виявилися при характеристиці живих сложноорганізованних утворень. Ф. Енгельс відзначав в "Діалектика природи": "Наприклад, вже частина і ціле - це такі категорії, які стають недостатніми в органічній природі. Виштовхування насіння - зародок - і народилося тварина не можна розглядати як" частина ", отделяющуюся від" цілого ": це дало б помилкове тлумачення. Частини лише у трупа "[1].[1]
У сучасній науці співвідношення частини і цілого отримало більш точну розробку в системному підході, згідно з яким будь-який об'єкт матеріального світу, будь то атом, планета, організм або галактика, може бути розглянутий як складне утворення, що включає складові частини, організовані в цілісність. Для позначення цілісності об'єктів у науці було вироблено поняття системи.
Система являє собою сукупність елементів і зв'язків між ними.
Поняття "елемент" означає мінімальний, далі неподільний компонент в рамках системи. Елемент є таким лише по відношенню до даної системи, в інших же відносинах він сам може являти собою складну систему.
Поняття "система" і "ціле", як і поняття "елемент" і "частина", хоч і близькі за змістом, але повністю не збігаються. У понятті "ціле" акцент робиться на специфічності, на єдності системного освіти, а в понятті "система" - на єдності в різноманітті. Ціле співвідносно з частиною, а система - з елементами і структурою.
Сукупність зв'язків між елементами утворює структуру системи. Стійкі зв'язки елементів визначають упорядкованість системи.
Існують два типи зв'язків між елементами системи: по горизонталі і по вертикалі.
Зв'язки по горизонталі - це зв'язки координації між однопорядкові елементами. Вони носять коррелирующий характер: жодна частина системи не може змінитися без того, щоб не змінилися інші частини.