47. Індивід, індивідуальність, особистість як характеристика людини

Для того щоб визначити місце людини в сучасному світі, а також з'ясувати взаємини в системі “особистість – суспільство”, необхідно зупинитися на деяких загальних визначеннях, що характеризують людину з різних боків.

Людина, як про те вже йшлося в попередньому розділі, має біосоціальну природу. З одного боку, це жива істота з притаманними їй загальними рисами, що властиві людському роду. З другого боку, в онтологічному аспекті, людина – істота соціальна, яка розкриває свої сутнісні риси саме в колективі, у процесі спілкування. За допомогою цілеспрямованої діяльності (праця), комунікації (мова), системи оцінки (критика) і самооцінки (самокритика) людина стає “суспільною твариною”, унікальним представником біосфери, що створила, на думку Володимира Вернадського, своє власне середовище існування – ноосферу. Таким чином, людина – жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе.

Однак, з'ясувавши амбівалентність природи людини, не можна  відповісти на запитання, чому люди, які належать до єдиної етнічної спільноти, відрізняються один від одного, чому  одні люди – відомі всій країні, а про існування інших знає тільки обмежене коло. Інакше кажучи, для відображення всіх аспектів людської особистості, виходячи з того, що вона є багатогранною, використовуються різні якісні характеристики. Це такі поняття, як індивід, індивідуальність, особистість (схема 13.1.).

Схема 13.1. Співвідношення змісту понять “людина”, “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”

Розглянемо ці поняття більш детально. Значеннєвим містком від біологічного (людина) до соціального (особистість, індивідуальність) є поняття індивід (від. лат. individuum – неподільне). Під поняттям “індивід”, як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, “індивід” має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. Тут і фізичні дані (зріст, колір очей, шкіри, волосся, особливості будови тіла), і природні задатки, і особливості його мислення і психіки (властивості пам'яті, уяви, темпераменту, характеру), а також специфічні потреби й інтереси. У цьому розумінні ми говоримо про індивідуальність людини. Отже, індивід – це окремо взятий представник людського роду із властивими йому неповторними індивідуальними рисами.

Поняттям “індивід” тісно пов'язане з поняттям “індивідуальність”. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби.

І хоча вони не дуже відрізняються від тих, що притаманні й іншим людям, представникам однієї і тієї ж соціальної групи, однак в індивідуальності є щось своє, притаманне тільки їй. Наприклад, одна людина сприймає звістку про певну подію в суспільстві спокійно, друга -- з посмішкою, а третя -- з цинізмом. Таким чином, на відміну від індивіда, який характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю.

Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, – поняття “особистість”. Особистість – це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість – людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Нічого образливого для людей у цьому висловлюванні немає і використовується воно лише для того, щоб у дуже короткій формі розкрити ступінь суспільної різниці між людиною й особистістю. На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на її соціальні якості. Поняття “особистість” містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.

48. Проблема сенсу життя

У категорії «смисл життя» відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Поява смисложиттєвої, або, як інколи пишуть у таких випадках, екзистенційної проблематики в історії людської духовності свідчить про зростання свободи людини, якщо під свободою розуміти можливість вибору.

Значення питання про «смисл життя» зростає на фоні розуміння його конечності, бо якщо перебування в світі конечне, обмежене в часі, то чи варті наші витрати на життя того, щоб його проживати. Тобто чи перевищують цінності життя надто сумний його кінець?

Не в усі часи і далеко не всі люди приділяють постійну увагу таким питанням. У сиву давнину і в часи традиційного суспільства життя переважної більшості людей відбувалось у стихії усталених форм існування і, напевно, мало хто з тих людей часто вдавався до думок про смисл життя.

Тільки у міру зростання індивідуальної свободи, відособлення індивіда від первинної зрощеності з общиною, все більш помітною стає увага людства до смисложиттєвих проблем, більш широко розкривається внутрішній світ тієї людини, яка заклопотана роздумами про життя, смерть, своє призначення. Така занепокоєність особливо зростає в періоди суспільних криз, коли потерпання набувають масового характеру, або в період криз, які настигають людей в їх індивідуальному житті. Все це відбивається в мистецтві, фольклорі, філософії, релігії, у відповідній тематичній завантаженості повсякденного спілкування.

Релігія і філософія завжди прагнули надати загальнолюдське значення таким темам, підготувати відповіді, які мали б більш-менш завершений характер, аж до вказівок рецептурної форми: як кажуть, на всяк час і випадок. Всі світові релігії в цілому принижують значення земного життя - ристалища для протистояння добра і зла, грішних і праведних, де останні гонимі і скривджені. Справжнє життя для праведних - у безтурботному спостеріганні Бога в райських умовах, як плата за віддану віру і попереднє страждання за неї.

Торкаючись релігійних поглядів, ми частіше звертались за прикладами до Біблії. А ось як Коран, священна книга прибічників ісламу, описує рай: «Образ саду, що обіцяний тим, хто боїться Бога: там ріки з води, що не псується, і ріки з молока, якого смак не змінюється, і ріки з вина, приємного для всіх, хто п’є, і ріки з меду очищеного. І для них там всілякі плоди й прощення від їх Господа…» (47: 16, 17); життя в раю – «краса і радість» (76: 11). Близьке до цього можна віднайти і у християнстві. Смисл земного життя - то є підготовка до того, щоб зайняти місце біля Бога. Там буде воскресіння всіх померлих і наступне вічне життя.

На відміну від відомих світових релігій філософія за свою довгу історію дала багату палітру відповідей, серед яких є оптимістичні й песимістичні, конструктивні й деструктивні, такі, що принижують або возвеличують людину. Ми не маємо змоги навіть вичерпати список провідних мислителів, які розмірковували відносно смисложиттєвих проблем. Практично всі вони залишили у спадщину свої обґрунтовані думки з цих питань. Вибирати є з чого. Та все ж варто застерегти від спокуси знайти смисл власного життя в чужих рецептах.

Кожна людина повинна особисто пережити пошуки свого смислу. При цьому йдеться про стратегічний вибір життєвого шляху, або принаймні про вироблення загальної установки на життя. Майже щодня ми зустрічаємось з вибором: є чи нема смислу робити те або інше, чи є сенс іти туди або зустрічатись з тим, хто нам не до вподоби. Такі вибори не зачіпають глибинних цінностей, таких як, скажімо, варто чи не варто жити взагалі. Люди звертаються до подібних альтернатив у кризові періоди перебігу своєї біографії (так звані нормативні життєві кризи).

Як варіант найбільш загального, так би мовити, глибинного підходу до знаходження смислу життя можна навести такий, що пов’язаний з визначенням сутності людини. Відомо, що родова сутність будь якої іншої живої істоти майже повністю реалізується в її індивідуальному житті. До того ж ця сутність є завершеною. Будь-яка свійська або дика тварина, якщо стороннє лихо не зашкодить її здоров’ю й життю, обов’язково відтворить в індивідуальному бутті все те загальне, що властиве виду, до якого вона належить.

Особистість, таким чином, являє собою системну якість. Її індивід набуває у своїй практичній діяльності, зокрема в роботі й у спілкуванні з іншими людьми. Індивід тільки тоді стає особистістю, коли він задіяний у суспільних відносинах, у спілкуванні з людьми. Тому поняття “особистість” слід розкривати через практичну діяльність, бо саме вона є основою формування і розвитку особистості. Що повніше ми вивчаємо спілкування між людьми, міжособистісні відносини, то глибше пізнаємо суть і структуру кожного, хто вступає в ці відносини. Отже, основу особистості становить стійка система суспільновагомих рис, що знаходять свій вияв в активній участі в суспільно-економічному і культурному житті суспільства і можливості певного впливу на події, які відбуваються в суспільстві, а іноді й у світі.

49. Історичні типи суспільства

Традиційне суспільство - суспільство з аграрним устроєм, малорухомими соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Традиційне суспільство охоплює періоди стародавності і середньовіччя - це Стародавня Індія і Китай Єгипет

Для традиційного суспільства притаманні такі риси і ознаки:

• аграрна спрямованість економіки;

•   екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку;

•   високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища;

•   консерватизм в соціальних стосунках І способі життя;

•   орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя;

•   різка обмеженість індивідуальної свободи.

Індустріальне (промислове) суспільство - суспільство, що

визначається рівнем технічного, індустріального розвитку, термін був впроваджений французьким соціологом Сен-Сімоном.Теоретики індустріального суспільства зводять соціальний прогрес до переходу від відсталого „аграрного" традиційного суспільства

В основі переходу - процес послідовних технічних нововведень у виробництві, який у великій мірі пояснюється зіткненням випадкових обставин і різних мотивів діяльності .

Надбанням індустріального суспільства є:

1     - зростання рівня індустріалізації, причому промислове виробництво майже повністю знаходиться у приватній власності;

2     - процес демократизації, знищення традиційних станових привілеїв, формування рівних громадянських прав (політичних, юридичних, соціальних) і загальної рівності всіх перед законом;

3 - згасання гострих класових конфліктів, характерних для ранніх стадій індустріального суспільства, в розвиненому індустріальному суспільстві на перший план виходять трудові угоди, колективні договори, узаконені робітничі організації;

4 - зростання можливості соціальної мобільності, рівність можливостей на базі доступності освіти.

У 60-х рр. XX ст. концепції індустріального суспільства були витіснені концепціями постіндустріального суспільства. Дане поняття по-різному трактується у різних представників: Д.Белл говорить про поділ всесвітньої історії на доіндустіальне (аграрне), індустріальне (капіталістичне і соціалістичне) та постіндустріальне суспільство.

Залежно від рівня техніки виробництва у суспільстві переважають:

-       первинна (сільськогосподарська) сфера економічної діяльності;

-       вторинна - промисловість;

-       третинна - сучасність, де головну роль грає освіта і наука. Цим рівням відповідають специфічні форми суспільної організації:

-       церква і армія з традиційному суспільстві;

-       корпорація - в індустріальному;

-       університети - в постіндустріальному. А також панування певного стану:

-       священики і феодали у традиційному суспільстві;

-       бізнесмени - в індустріальному;

-       вчені і спеціалісти - в постіндустріальному.

+Постіндустріальне суспільство базується на новій інфраструктурі, яких є три типи:

1 - транспортна (дороги, канали, залізниці, магістралі);

2 - енергетична (від водяного колеса, парової машини до електроенергій. Ядерної енергії);

3 - комунікативна (пошта, преса, телефон, радіо, телебачення, сьогодні – інтернет).

50. Суспільство і культура

Слово "культура" використовується настільки ж часто, як слова "суспільство" і "природа". При цьому під культурою найчастіше розуміють які-небудь досягнення людства в духовній сфері: художні твори, наукові відкриття, а також рівень духовних запитів окремої людини, її гідна поведінка. Культурна людина - це людина освічена, вихована, яка має гарний смак, що володіє літературною мовою, цікавиться високомистецькими творами тощо.

Таке тлумачення культури цілком доречне. Однак це поняття, як і поняття "суспільство", багатозмістовне. Міркуючи про взаємодію суспільства і природи, ми вже згадали про культуру, визначивши її як створену людиною " другу природу". Таким чином, у найбільш широкому розумінні культура охоплює усі види перетворюючої діяльності людини, спрямовані не тільки на зовнішнє середовище, але і на неї саму. Це більш відповідає первісному розумінню слова "культура", що походить від латинського cultura — обробіток, виховання, освіта.

Що ж ми віднесемо до створеного, "обробленого" людиною? Це і побудовані будинки, і написані книги, і засіяні поля, і встановлені традиції, і засоби зв'язку та комунікації, і загальноприйняті моральні норми, і особисті переконання, і способи обробки їжі чи будівництва житла, і багато чого іншого. Таким чином, світ культури утворюють плоди, продукти діяльності людини, а також способи, цінності, норми поведінки.

Зі сказаного очевидно, що як культура не може існувати без суспільства, оскільки вона створюється людьми, пов'язаними складною системою відносин, так і суспільство не може існувати поза культурою. Без неї ми не були б людьми, а залишалися лиш співтовариством істот певного біологічного виду. Люди діють на основі культурних норм (моралі, права, звичаїв і традицій), міняються під впливом культурних цінностей (згадаємо "виховний" зміст слова "культура"), накопичують і передають іншим поколінням досягнення культури, створюють її нові форми.

Навіть природні прояви нашого життя перетворюються під впливом культури. Наприклад, потребу в їжі ми задовольняємо саме тими способами, які закріплені в сучасному суспільстві певними нормами: у більшості випадків ми купуємо продукти в магазині (хтось використовує можливості особистого господарства), обробляємо (якщо це не готовий продукт) їх на плиті, подаємо приготовлену страву на тарілках і їмо її, використовуючи, принаймні, ложки.

Культура характеризується історичністю і величезним різноманіттям. Для більш глибокого вивчення світу культури дослідники виділяють, її типи, форми, компоненти і створюють різні класифікації. Загальноприйнятим є розподіл культури на матеріальну (будинки, транспортні засоби, предмети побуту, прилади й устаткування тощо) і духовну (знання, мова, символи, цінності, правила і норми, а також багато чого іншого).

Цей розподіл достатньо умовний. Приємно, що за кожною цілком матеріальною річчю стоять певні форми організації праці, задум творців, нерідко складні розрахунки і математичні викладення, тобто явища, що відносяться до духовної культури. У той же час наслідки духовної діяльності найчастіше опредметнюються: художні образи оживають на сторінках книги, релігійна ідея втілюється в будівництві храму.

Народи, що населяли нашу планету в минулому і проживають сьогодні, відрізнялися і відрізняються один від одного насамперед своєю самобутньою культурою. І це відноситься не тільки до мовних відмінностей, релігійних поглядів чи художньої творчості. Своєрідність виявляється в традиціях і обрядах" сімейному укладі і ставленні до дітей, у манері спілкування і перевагах у їжі та багато в чому іншому. При цьому зрозуміти окремі елементи культури конкретного суспільства можна тільки в рамках усієї його культури. Один американський соціолог наводить наступний приклад: люди західних країн відрізняються особливо боязким ставленням до гігієни порожнини рота. На погляд представника іншої культури ритуал регулярного, ретельного чищення зубів "жмутиком щетини з нанесеним магічним порошком" має не менш дивний вигляд, ніж звичай, що зустрічається в деяких племен, - вибивати в себе передні зуби для краси чи з тією ж метою випинати губи за допомогою особливих пластин.

Разом з тим, дослідники, що вивчали культури різних народів, прийшли до висновку, що всім культурам притаманні деякі загальні риси чи форми. їх назвали культурними універсаліями. До них, зокрема, відноситься наявність мови з певним граматичним ладом, інститут шлюбу і сім'ї, релігійні ритуали. В усіх культурах є норми, пов'язані з турботою про дітей. Майже у всіх народів. існує заборона на інцест - сексуальні відносини між близькими родичами.