У липні 1927 р. генерал Танака надіслав імператорові меморандум, у якому викладалися агресивні плани япон­ських правлячих кіл, насамперед щодо завоювання Китаю, а потім "Індії, Архіпелагу Малої Азії, Центральної Азії і, зрештою, Європи". Меморандум передбачав зокрема необ­хідність "схрестити мечі" з СРСР. Проголошувалася також неминучою війна з США через Китай.

Готуючись до загарбання Китаю, уряд Танака посилив у країні поліцейський режим, заборонив робітничо-се­лянську партію та інші демократичні організації, знову розпочав жорстокі репресії проти комуністів і членів лівих профспілок. 1928 р. Танака послав війська до Шаньдуна. Вони влаштували різанину мирного населення в Цзінані — славетному місті цієї китайської провінції. Рішуча відсіч китайського народу і протест світової громадської думки примусили Японію вивести свої війська. Провал агресив­ної політики уряду Танака змусив його піти у відставку (2 липня 1929 р.).

Вище військово-політичне керівництво Японії, ставши на шлях відкритої підготовки агресії проти Китаю, СРСР, США і Великої Британії, всіляко нарощувало міць зброй­них сил. Збільшувалася чисельність особистого складу, удосконалювались озброєння, організаційна структура військ, оперативно-тактична підготовка, посилилась ідео­логічна обробка військовослужбовців. Японія створювала плацдарм у Маньчжурії та Кореї для нападу на Радянський Союз і військово-морські бази для проведення бойових дій проти США і Англії. У 1930-1935 рр. збройні сили Японії збільшилися з 250 до 400 тис. чол., в тому числі військово-морський флот — з 75 до 100 тис. чол. Особливо швидко зростала Квантунська армія. її чисельність з січня по серпень 1932 р. збільшилася більше ніж удвічі, а кількість гармат, танків, бронемашин, літаків — утричі.

Зростали популярність і авторитет військових кіл. По всій країні демонстрували фільм, що пропагував особливу роль Японії в Азії. На екрані з'являлася політична карта світу, в центрі її була Японія, а до цього "центру нового порядку" прилягали Сибір, Китай, Індія та країни Півден­них морів. Зображення супроводжувалося словами вій­ськового міністра Аракі: "Прийде день, коли ми змусимо увесь світ ставитися з повагою до наших національних цінностей... Співвітчизники! Погляньте на становище у Азії. Чи буде воно незмінним вічно? Наша найвища місія — створити в Азії рай. Я звертаюся до вас з гарячим закликом рушити вперед в єдиному пориванні". Після цього на екрані на тривалий час з'являвся напис: "Світло приходить зі Сходу". У військовослужбовців виховувалася безмежна відданість імператорові й беззаперечне підкорення тим, хто обіймає вищу посаду. Смерть за імператора вважалася проявом найвищого патріотизму. Значення армії і військо­вих у житті японського суспільства неухильно зростало.

3. Соціально-економічне становище населення

Японський народ надзвичайно працелюбний, дисцип­лінований, невибагливий, бережливий. Такі риси націо­нального характеру пов'язані як з природними умовами країни, так і з національними традиціями. Сувора природа, часті стихійні лиха привчили японців до терпіння й муж­ності. Вони вміють дуже швидко відбудувати своє житло після землетрусу або цунамі, відновити промислове та сільськогосподарське виробництва, налагодити звичний ритм життя. Національні традиції привчають японців по­важати й шанувати старших, безапеляційно підкорятися начальникові, як діти підкоряються батькові. На япон­ських підприємствах існує система патерналізму — хазяїн підприємства вважається батьком для своїх робітників. Тому, хоча зарплата японських робітників у перші десяти­річчя XX ст. була в 3-4 рази нижча, ніж у Британії або США, а робочий день нерідко становив 12-14 годин, тільки в крайніх випадках японські трудящі зважувались на страйки та акції протесту.

Такі події в масовому масштабі відбувалися 1918 р. Вони отримали назву "рисових бунтів". "Рисові бунти" розпочалися з виступу жінок рибалок. Коли чоловіки були в морі, а вдома залишилися голодні діти, жінки почали громити склади з рисом — основним продуктом харчуван­ня японців, оскільки торговці притримували рис, намагаю­чись зберегти спекулятивно високу ціну на нього. Цей виступ жінок набув широкого відголосу й підтримки по всій країні. До нього приєдналися робітники різних про­фесій — від шахтарів до залізничників. Виступи охопили більше 10 млн. чол., але були жорстоко придушені.

У сільському господарстві Японії існувало поміщицьке землеволодіння. Селянство страждало від малоземелля й великих податків. Японські селяни передавали свій клап­тик землі у спадок старшому синові (закон майорату), а менший син йшов працювати у місто або служити у війську.

За умов безперервної аграрної кризи зростали соціаль­ні конфлікти на селі.

4. Демократичний рух

Відмінною й важливішою рисою демократичного руху цього періоду було його антивоєнне спрямування. Серед його учасників — робітники, селяни, підприємці, торговці, студенти, інтелігенція. Вони давали вкрай негативну оцін­ку політиці уряду, скерованій на розв'язування широко­масштабної війни. Одначе військово-фашистські кола справляли куди більший вплив на населення країни, облудно обіцяючи народові процвітання в разі здійснення своїх загарбницьких планів.

В Японії існували також профспілковий, соціалістич­ний і навіть комуністичний рухи. Компартію було утворено 1922 р., але після сильного землетрусу 1 вересня 1923 р., який завдав величезних людських і матеріальних втрат (особливо постраждала столиця — Токіо), і посилення поліцейського режиму — заборонено. Було також заборо­нено соціалістичну лігу, створену 1920 р., незважаючи на те, що в її лавах переважали студенти та інтелігенція, які вживали винятково легальні методи боротьби.

Профспілковий рух теж мав досить поміркований ха­рактер.

Особливе піднесення робітничого й демократичного рухів намітилося в 1929-1931 рр. — під час найбільшої гостроти кризи в Японії. Висувалися вимоги політичного характеру. Великими подіями цих років були двомісячний страйк прядильниць компанії "Канєгафуті" (40 тис. робіт­ниць взяли участь у ньому), страйк 13 тис. токійських трамвайників, тривалий конфлікт на металообробному за­воді Сумімото в Осаці.

Найбільшим завоюванням японського народу було прийняття "Закону про загальні вибори", який набрав чинності 1928 р. Кількість, виборців збільшилася з 3,2 до 12,5 млн. чол. Проте цей закон стосувався лише чоловіків. Одночасно було введено закон "Про охорону громадського порядку", який небезпідставно називали законом "Про небезпечні думки" (він передбачав до 10 років каторги за будь-які антимонархічні чи антидержавні дії та ідеї).

Таким чином, Японія у міжвоєнний період була мілі­таризованою державою. Велику владу в країні мали "старі монополії" дзайбацу, нові концерни та тісно пов'язане з ними "молоде офіцерство", яке прагнуло завоювання жит­тєвого простору, джерел сировини та ринків збуту товарів. Демократичний рух в країні був обмежений суворими законами та свавіллям поліцейського апарату. Робітники й селяни дуже багато працювали, не маючи відповідної ви­нагороди. Все це робило державний устрій Японії та життя її мешканців дуже схожим на життя в тоталітарних держа­вах.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте соціально-економічне становище у Япо­нії після Першої світової війни.

2. Які економічні позиції в Китаї посідали Велика Британія,США, Японія?

3. Наведіть факти, що свідчили про підготовку японської агресії на Далекому Сході.

4. Розкрийте зміст меморандуму генерала Танака.

5. Доведіть, що в 30-ті роки посилювалася роль армії і військових в країні. Які були наслідки цього впливу?

6. Назвіть особливості демократичного руху в 20-30-ті рр.

7. Проаналізуйте систему "патерналізму" в японському су­спільстві.

Документи і матеріали

1. "Рисові бунти" в Японії

"Розпочавшись 3 серпня 1918 р. у префектурі Тойяма і закінчившись 17 вересня 1918р., ці бунти охопили 36 префек­тур (губерній) і 10 млн. чоловік. 90% учасників становили робітники. Бунти відбувалися у 144 містах і супроводжува­лись безліччю кривавих зіткнень повстанців з поліцією, жан­дармерією та військами, що придушували силою зброї маси, які боролися. Внаслідок репресій японський пролетаріат за­знав величезних втрат: 7813 чоловік було засуджено до тюрем­ного ув'язнення. Рисові бунти були підтримані боями вуглекопів та інших робітників у вигляді страйків, саботажу

Бунт в Осаці

11 серпня о 7 годині вечора в Теннодзі-парку було склика­но "масовий мітинг осакських робітників" для обговорення заходів боротьби проти дорожнечі й браку рису Протягом

декількох хвилин на трибуні побувало більше десяти орато­рів, що зверталися до натовпу з промовами. У той час, коли це відбувалося, ззовні стояв тисячний натовп, що не мав можливості увійти. Оскільки настрій цього натовпу ставав дедалі більш загрозливим, поліція почала його розганяти. З'явився загін у 200 поліцейських, що оточили натовп. Але останній прорвав ланцюг поліцейських і рушив до бідняцьких кварталів району Імамійї. Незабаром понад трьох тисяч чоловіків і жінок вироїлося з задушливих і брудних провулків. Натовп почав громити рисові склади, що знаходилися в цьому районі. Такі ж самі дії відбувалися й у інших частинах міста. Аж до наступного ранку в зв'язку з цими бунтами було заарештовано 242 чоловіки. Всього було розгромлено 250 складів. Було видано наказ, що забороняв вуличні зборища. О 8 годині було опубліковано інший наказ — про тимчасове припинення усього місцевого залізничного руху. Це завадило повстанцям мобілізувати подальші сили й призвело бунт до поразки".

Запитання до документа

1. Назвіть причини "рисових бунтів" в Японії.

2. Вкажіть рушійні сили повстання.

3. Якими були наслідки "рисових бунтів"?

2. З меморандуму Танака Гиті

25 липня 1927 року

"Позитивна політика в Маньчжурії та Монголії До Маньчжурії та Монголії входять провінції Финьтянь, Тірін, Хейлунцзян, а також зовнішня Монголія і Внутрішня Монголія. Три східні провінції були недосконалим у політич­ному відношенні районом на Далекому Сході. В цілях самоза­хисту і заради захисту інших Японія не зможе усунути утруднення у Східній Азії, якщо не буде провадити політику "крові та заліза". Але, здійснюючи цю політику, ми опинимось один на один з Америкою, що нацьковує на нас Китай, здійснюючи політику боротьби з отрутою за допомогою отрути. Якщо ми в майбутньому схочемо захопити до своїх рук контроль над Китаєм, ми повинні будемо розтрощити Сполучені Штати. Але заради того, щоб завоювати Китай, ми повинні спочатку завоювати Маньчжурію та Монголію. Заради того, щоб завоювати світ, ми повинні спочатку завоювати Китай. Заради того, щоб здобути справжні права у Маньчжурії та Монголії, ми повинні використати цей

район як базу для проникнення до Китаю під приводом розвитку нашої торгівлі. Оволодівши всіма ресурсами Ки­таю, ми перейдемо до завоювання Індії, країн Південних морів, а після цього до завоювання Малої Азії, Центральної Азії і, нарешті, Європи. Що ж до прав Маньчжурії, то ми повинні здійснити рішучі кроки на основі 21-ї вимоги й добитися для забезпечення прав, що ми здобули, таке:

1. Після того, як вийде термін договору про торговельну оренду, ми повинні отримати можливість продовжити тер­мін його дії за нашим бажанням.

2. Японські громадяни повинні мати право роз'їжджати й жити у східній частині Внутрішньої Монголії й займатися там комерційною та промисловою діяльністю.

3. Ми повинні отримати право на експлуатацію дев'ятнадцяти вугільних шахт і залізних копалень у Финтяні та Гіріні, а також право на експлуатацію лісових багатств.

4. Ми повинні отримати переважне право на будівниц­тво залізниць у Південній Маньчжурії й Східній Монголії та на розміщення позик для таких цілей'.

Запитання до документа

1. Як даний документ характеризує агресивні плани япон­ських правлячих кіл?

2. Виходячи із документа, з'ясуйте, на яких принципах будувалися відносини Японії та Китаю.

Запам'ятайте дати:

• серпень—жовтень 1918 р. — "рисові бунти" в Японії.

• 1 вересня 1923 р. — сильний землетрус у Токіо.

• липень 1927 р. — меморандум генерала Танака.

• 1928 р. — прийняття “Закону про загальні вибори".

КИТАЙ

1. "Рух 4 травня"

Найважливішим рубежем в новітній історії Китаю був "Рух 4 травня" (1919 р.). Версальський мирний договір, що санкціонував право Японії на німецькі володіння у Шаньдуні, викликав бурю обурення у Китаї, де сподівалися на інші підсумки війни, у якій Китай брав деяку участь, пославши до Європи на тилові роботи своїх громадян.

Обурення набрало форми так званого "Руху 4 травня" — цього дня 1919 р. студенти вийшли демонстрацією протесту з вимогою анулювати поступки Японії ("Двадцять одна ви­мога"). Виступ пекінських студентів був підтриманий широ­кими колами китайської молоді та інтелігенції й супроводжу­вався рухом за "нову культуру", наслідком якого стало створення нової письмової мови "байхуа", відповідної роз­мовній. Це була справжня культурна й літературна револю­ція, що дала змогу залучити до писемності та полегшити освіту для багатьох мільйонів китайців. Рух висунув до гущі революційної боротьби новий загін китайської молоді, нема­ла частина якої після цього влилася до рядів суньятсеновської партії (Гоміньдан) і Комуністичної партії Китаю (КПК), що сформувалася 1921 р. "Рух 4 травня" сприяв також консолідації молодого китайського робітничого класу, що відбилося в його організованих виступах, страйках. У Шанхаї та інших містах відбулися демонстрації, політичні страйки, бойкотувалися японські товари. Китайський уряд був змуше­ний заявити про відмову підписати Версальський мирний договір і зняти з посад найбільш ненависних народові про-японськи налаштованих сановників. Словом, "Рух 4 травня" став початком нового етапу в революційному процесі у Китаї, причому революційні події 1917 р. у Росії справили неабиякий вплив на форми, яких цей рух почав набувати.

2. Сунь Ятсен

Насамперед це відбилося на формуванні партії Гоміньдан (Національна партія). Для Сунь Ятсена — лідера Гоміндану і демократичної революції в Китаї, з кожним роком ставало дедалі більш зрозумілим, що без власних збройних сил революційна партія у Китаї приречена на невдачу; в 1923 р., коли йому вдалося прийти до влади в Південному Китаї, в провінції Гуандун, столицею якої є місто Гуаньчжоу, він розпочав роботу по створенню нової партії і власної армії.

На першому конгресі Гоміньдану 1924 р., у якому взяли участь і комуністи, було проголошено політику спільного фронту, осередком якого мала стати згуртована дисципліною й суворо централізована за радянським зраз­ком група революціонерів радикального спрямування. За допомогою радянських військових радників — М. Бороді­на, П. Павлова, В. Блюхера — було створено військову школу у Вампу, що стала кузнею кадрів революційних командирів і комісарів. Авторитет уряду Сунь Ятсена в Гуаньчжоу зростав.

Смерть Сунь Ятсена в березні 1925 р. була великою втратою для революції, але не припинила вже помітного процесу. Створилися умови для виступів у похід на Північ, причому першою з них була міцна революційна армія.

3. Революційні події 1925-1927 рр. Чан Кайші

1 липня 1925 р. в Гуаньчжоу уряд проголосив себе Національним урядом Китаю й розпочав боротьбу за об'єднання країни. Спочатку це була боротьба за зміцнен­ня позицій на Півдні. Після другого конгресу Гоміньдану навесні 1926 р. намітилося певне перегрупування сил у партії, внаслідок якого фактична влада опинилася в руках Чан Кайші, що став головнокомандувачем.

Чан Кайші (1888-1975 рр.) — державний і політичний діяч Китаю. Освіту отримав у Баотянській військовій академії та військовій академії у Токіо. Брав активну участь в політичній боротьбі проти Маньчжурської династії. Активний учасник революції 1911-1913 рр. Один з лідерів Гоміньдану, керівник збройних сил Гоміньданівської партії. Після декількох років неста­більності й негараздів у країні Чан Кайші в 1928 р. став президентом Китаю. Йому вдалося утриматися при владі під час японської окупації (1938-1945 рр.), проте згодом він зазнав поразки у боротьбі з кому­ністами. Після 1949 р. Чан зі своїми прибічниками перебрався на невеликий острів Тайвань, де за період його правління спостерігалося бурхливе економічне піднесення.

У липні 1926 р. гоміньданівські війська виступили у свій славнозвісний Північний похід, план якого було роз­роблено за участю радянських спеціалістів, зокрема В. Блю­хера. Наслідком походу було приєднання до територій, контрольованих Чан Кайші, Шанхая, Нанкіна, Ухані та ряду інших великих міст і провінцій Китаю. В міру просування і нових завоювань до гоміньданівської армії влива­лися переформовані загони розгромлених армій генералів-мілітаристів, тож навесні 1927 р. чисельність її зросла майже утричі. До цього можна додати, що армія ставала опорою нової влади у завойованих провінціях, де відбува­лося зрощення військової й адміністративно-політичної функцій, партійного й державного апаратів, що завжди було нормою для Китаю (конфуціанство як ідейна течія і бюрократія як апарат влади були у стародавньому Китаї синонімами). Усі ці процеси посилювали позиції головно­командувача Чан Кайші, який навесні 1927 р. проголосив у Шанхаї власний Національний уряд. Лідери гоміньданівців в Ухані, куди ще раніше перемістилася столиця колиш­нього Національного уряду з Гуаньчжоу, спочатку намага­лися чинити опір цьому перевороту, але восени того ж року Чан Кайші здобув Ухань. Об'єднання Китаю на цьому було фактично завершене. Всі політичні сили в країні, крім комуністів, що різко засудили переворот і розпо­чали власну революційну боротьбу, визнали уряд Чан Кайші. Наприкінці 1928 р. ЦВК Гоміньдану прийняв офі­ційне рішення про завершення військового етапу револю­ції й про початок політичних перетворень.