1. Декрет революційної урядової ради про

націоналізацію промисловості та транспортних

підприємств, шахт і копалень.

26 березня 1919 року

"§ 1. Радянська республіка має своїм завданням передачу у власність трудящих засобів виробництва, налагодження та розширення виробництва. З цією метою Радянська республіка націоналізує всі промислові, гірничорудні та транспортні підприємства, що перевищують за своїми розмірами під­приємства кустарної промисловості, й водночас підпорядко­вує їх управлінню всього пролетаріату та контролю робіт­ників даного підприємства. Тому всі промислові, гірничорудні та транспортні підприємства, чисельність робітників на яких на 22 березня 1919 р. перевищувала 20 чоловік, пере­даються державному управлінню та беруться під робітничий контроль.

§ 2. Націоналізованими підприємствами керують вироб­ничі комісари, призначені народним комісаром суспільного виробництва Радянської республіки.

§ 4. На означених підприємствах робітники обирають раду робітничого контролю. Революційна Урядова Рада".

2. Декрет революційної урядової ради про

націоналізацію земельних володінь.

З квітня 1919 року

1. В Угорщині земля належить трудівникам. Хто не працює, той не може володіти нею.

§ 2. Усі середні та великі маєтки з усім майном, живим і мертвим реманентом та підприємствами без будь-якого викупу переходять у власність пролетарської держави.

§ 3. Дрібні господарства разом із будинком і підсобними будівлями й надалі залишаються в особистій власності...

§ 4. Ані земельні володіння, що були націоналізовані, ані їхній реманент не підлягають розподілу між окремими особа­ми або групами.

§ 5. Націоналізовані земельні володіння для ведення ко­оперативного господарства передаються трудівникам сіль­ського господарства, що обробляють цю землю.

§ 7. Виробнича діяльність великих і дрібних господарств підпорядкована народному комісаріату хліборобства, конт­роль над ними здійснюють місцеві ради. Революційна Урядова Рада".

Запитання до документів

1. Як розв'язувалося питання власності?

2. До яких наслідків для Угорської Радянської республіки призвели ці декрети?

3. Що споріднювало угорських комуністів з російськими більшовиками?

Запам'ятайте дати:

• 16 листопада 1918 р.— проголошення Угорської республіки.

• 21 березня 1919 р. — утворення об'єднаної соціалістичної партії й проголошення Угорщини Радянською республі­кою.

• 4 серпня 1919 р. — ліквідація Угорської Радянської республіки.

• 14 листопада 1919 р.— введення до Будапешта частин угорської армії на чолі з М. Хорті.

• 3 листопада 1921 р. — прийняття закону, що скасував права Карпа Габсбурга.

РУМУНІЯ

1. Становище країни після Першої світової війни

Перша світова війна, до якої Румунія вступила в серпні 1916 р. на боці держав Антанти, завдала народові величез­ного лиха. Слабо підготовлена до війни й погано озброєна румунська армія терпіла поразки, і вже 6 грудня німецькі війська зайняли Бухарест. Лише перекидання на Румун­ський фронт півмільйонної російської армії дало змогу зупинити наступ і затримати деградацію румунської армії. Окупанти грабували країну, вивозячи зерно, нафту, худобу та інші багатства. Війна заподіяла Румунії збитки у 31 млрд. золотих лей, 800 тис. чоловік (10% населення) загинуло. В країні різко загострилася внутрішньополітична обстанов­ка, розгорнувся революційний рух. У пошуках виходу із становища, що склалося, румунський уряд вирішив піти на укладання 9 грудня 1917 р. угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною про припинення військових дій. У березні— квітні 1918 р. в Бухаресті було обговорено та 24 квітня (7 травня) підписано остаточний текст сепаратного миру з Німеччиною. Бухарестський мир ще більше загострив внутрішньополітичне становище в країні. Окупанти підда­ли Румунію методичному розграбовуванню. Навіть сам прем'єр-міністр Маргіломан визнавав згодом, що окупа­ційна влада "відбирала у селян майже все продовольство, залишаючи на прожиток лише по одному мішку зерна на родину". Однак несприятливий для Центральних держав перебіг війни справив безпосередній вплив на позиції румунських германофілів. Поразка Німеччини та союзни­ків потягла за собою нове перегрупування сил у правлячо­му таборі Румунії. В листопаді 1918 р. Австро-Угорщина й Німеччина капітулювали, підписавши перемир'я з краї­нами Антанти. За цих умов румунський уряд висунув 10 листопада ультиматум командувачу окупаційними вій­ськами генералу Макензену, зажадавши негайного звіль­нення від німецьких військ румунської території, й заявив про денонсацію Бухарестського миру. Так за день до закін­чення війни Румунія, повернувшись до табору Антанти, опинилася серед країн-переможниць. 29 листопада уряд Коанди поступився місцем кабінетові Бретіану, створено­му з представників Націонал-ліберальної партії. Внаслідок приєднань, а також анексій територія Румунії на кінець 1918 р. збільшилася з 137 903 до 294 967 кв. км, а населення — з 8 до 16 млн. чоловік. Відносно рівня 1915 р. промисловий потенціал країни збільшився на 23,5%, кількість робітни­ків, зайнятих в індустрії, на будівництві та транспорті, зросла до 550 тис. Найбільш розвиненим в промисловому відношенні регіоном була Трансільванія: на її території було зосереджено більше половини промислового вироб­ництва й понад 80% потенціалу металургійної промисло­вості. Проте Румунія продовжувала залишатися аграрною країною. Як і раніше, більшість населення — 81,6% — була зайнята в сільському господарстві. В промисловому вироб­ництві переважали легка та харчова індустрії. У важкій промисловості було зайнято менше третини всіх робітни­ків. Верстати та обладнання завозилися виключно з-за кордону. В економіці зберігалося панування іноземного капіталу, що інвестував 78% всіх промислових підпри­ємств. Значно змінилися адреси іноземних фірм. Якщо до війни в Румунії переважав німецький та австрійський капі­тал, то після 1918 р. панівне місце посіли англійський і французький. Частка національного капіталу в промисло­вості Румунії зросла незначно: у нафтодобуванні вона збільшилася з 8,1% в 1914 р. до 16% у 1920 р. Навально зростав зовнішній борг.

Після війни Румунія перетворилася на державу, де національні меншини (угорці, німці, українці та ін.) скла­дали більше чверті населення. Незважаючи на декларування рівноправності націй, румунський уряд провадив політику насильницької румунізації та обмеження прав національ­них меншин. Румунська влада ставила всілякі перепони розвиткові освіти та культури мовами пригноблених націо­нальностей. Вкрай важким лишилося економічне станови­ще трудящих. Величезних розмірів досягла спекуляція. Погано було з продовольством. Не вистачало найголовні­шого продукту — хліба.

2. Анексія Бессарабії й Буковини

У січні 1918 р. Румунія розпочала інтервенцію в Бесса­рабії, де перед тим було встановлено радянську владу. Селянський з'їзд, що зібрався в умовах румунської окупа­ції в Кишиневі, одностайно висловився за радянську вла­ду. Румунський уряд уклав угоду з радянським урядом (березень 1918 р.), за умовами якої румунська влада була зобов'язана залишити протягом двох місяців територію Бессарабії й не вживати жодних дій проти Радянської Росії. Однак у квітні 1918 р., скориставшись з окупації України австро-німецькими військами після підписання Брестського миру_; Румунія відмовилася від виконання щойно підписаної угоди й анексувала Бессарабію. Румун­ська окупаційна влада інсценувала "волевиявлення" насе­лення про приєднання до Румунії за умови надання тери­торіальної автономії. В листопаді 1918 р. до складу Румунії було введено й Буковину, що належала перед тим до австрійської частини монархії Габсбургів. Національні збори румун, що переважали в Південній Буковині, висловилися за приєднання д₀ Румунії. Навпаки, населення Північної Буковини, що головним чином складалося з українців, за рішенням народного віча у Чернівцях від 26 листопада 1918 р. висловилося за возз'єднання з Україною. Румунські війська, заручившись підтримкою Антанти, окупували Північну Буковину, ігноруючи волевиявлення її насе­лення.

3. Конституція 1923 року

Політичні реформи 20-х років, спрямовані на закріп­лення пануванню правлячих класів в країні, були спробою стабілізації суспільства _в умовах певного пожвавлення еко­номіки. Найбільш важливою з них було створення нової конституції (березень 1923 р.). Подібно до багатьох кон­ституцій інших країн, румунська декларувала демократич­ні права для всі_х жителів Румунії незалежно від їхнього етнічного походження, мови або віросповідання, проголо­шувала національну й соціальну рівність, формально га­рантувала свободу праці та основні громадянські свободи. Законодавча влада згідно з Конституцією 1923 р. формаль­но належала двопалатному парламенту (палата депутатів і сенат). Однак в_лада парламенту була обмежена правом короля санкціонувати закони й накладати на них дворазо­ве вето. Виконала влада повністю належала королю, що мав право призначати та усувати міністрів, розпускати невгодний йому парламент, а також повністю або частково переглядати текст самої конституції. Король Румунії, та­ким чином, мав значну владу в країні.

Втім, зміни сталися й при королівському дворі. Напри­кінці 1925 р. націонал-лібералам вдалося домогтися по­збавлення принца Кароля прав на престол, використавши негаразди у його родинних справах. 1927 р., після смерті престарілого короля Фердинанда, главою держави було проголошено 6-ьічного сина Кароля Міхая, а регентську раду очолив брат прем'єр-міністра В. Братіану. Румунія продовжувала залишатися монархією.

4. Внутрішньополітичне становище в Румунії

Економічна криза вразила Румунію вже 1928 р., коли різко скоротився обсяг промислового виробництва майже всіх галузей. Найбільшої глибини криза досягла в 1931-1932 рр. Тільки добування нафти з 1928 по 1933 рр. зросло з 4,8 до 7,3 млн. тонн. Багато банків і підприємств збанкру­тували, тоді як великі монополії, пов'язані з іноземним капіталом, зміцнили свої позиції. За роки кризи значно погіршилася внутрішньополітична обстановка, ознакою якої була часта зміна урядів: з 1929 по 1933 рр. змінилося 10 кабінетів, майже всі вони очолювалися націонал-цараністами. 1930 р. до країни повернувся принц Кароль, що коронувався на престол як король Кароль II. Новий мо­нарх не приховував свого прагнення до встановлення ре­жиму особистої диктатури. У 1934-4936 рр. ліві сили Румунії, усвідомлюючи фашистську небезпеку, прагнули консолі­дувати свої сили, але їхні зусилля внаслідок різноманітних політичних ідеалів були розрізненими.

Уряд великого промисловця й фінансиста Т. Татареску, одного із лідерів Націонал-ліберальної партії, що прийшов до влади 1934 р., взяв курс на зближення з нацистською Німеччиною. "Залізна гвардія", що отримала після приходу до влади Гітлера матеріальну й моральну допомогу з Ні­меччини, ставала дедалі впливовішою фашистською пар­тією в Румунії. Лише 1934 р. її ватажок Кодряну отримав через германську місію в Бухаресті понад 40 млн. лей. Були в країні також і політики, промисловці, що дотримувалися орієнтації на Захід, насамперед на Францію.

В умовах кризи конституційно-парламентського ладу король Кароль II у лютому 1938 р. встановив свою дикта­туру. Законодавчо це було оформлено прийняттям нової конституції, що фактично надала королю всю повноту влади й перетворила парламент на дорадчий орган. За свою діяльність глави держави король не повинен був нести жодної відповідальності, сам призначав і усував міністрів. Конституція 1938 р. проголошувала принцип "єдності ру­мунської нації", надаючи румунам привілей (на противагу національним меншинам) обіймати державні посади й вільно "розпоряджатися всіма видами приватної власнос­ті". Політичні партії і профспілки було заборонено. Багато хто з лідерів колишніх партій вступив у створений напри­кінці 1938 р. "Фронт національного відродження", прого­лошений "національною організацією всіх румун, що ба­жають боротися за високі ідеали країни". Таким чином, опозицію було фактично ліквідовано. Королівська дикта­тура розправилася й з украй правою опозицією: "залізно-гвардійців", що розраховували за допомогою нацистської Німеччини усунути короля й встановити власну диктатуру, було звинувачено в змові, а їхніх ватажків у листопаді 1938 р. заарештовано та "вбито за спробу втекти".

На міжнародній арені королівський уряд намагався знайти спільну мову як з демократичними, так і з тоталі­тарними державами Заходу. Поступово відбувалося збли­ження з Німеччиною, в якої Румунія намагалася дістати підтримку протидії зазіханням Угорщини на Трансільва­нію. Проте Гітлер вирішив підтримати в цьому питанні адмірала Хорті. У Відні 30 серпня 1940 р. відбувся так званий "віденський арбітраж". Німеччина та Італія вирішили питання щодо Трансільванії на користь Угорщини. Руму­нія повинна була віддати останній північну частину Тран­сільванії площею 43 тис. кв. км з населенням 2,6 млн. чол., з яких більше половини становили румуни. Крім того, місяць тому, у липні 1940 р., Румунія змушена була пере­дати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Не маючи підтримки з боку Німеччини, румунські війська звільнили ці території.

5. Встановлення режиму і. Антонеску

Віденський диктат був останньою краплею, що пере­повнила чашу невдоволення народних мас політикою ко­ролівської диктатури. 30 серпня 1940 р., у день підписання "віденського арбітражу", відбулися масові демонстрації в Клужі, Араді, Бухаресті, багатьох містах Трансільванії. Де­монстранти виступали з антикоролівськими гаслами й ви­магали відміни угоди у Відні. Не володіючи ситуацією та прагнучи придушити народний рух, зміцнити монархію, Кароль II вирішив доручити формування нового уряду генералові Іону Антонеску, запеклому реакціонеру, що був відомий як людина "твердої руки". Діставши опівдні 5 ве­ресня пропозицію сформувати новий уряд, І. Антонеску надвечір того ж дня заявив королю, що не зможе цього зробити, якщо Кароль II не зречеться престолу на користь свого дев'ятнадцятирічного сина Міхая. Опинившись у цілковитій ізоляції, король вранці 6 вересня 1940 р. підпи­сав акт про самозречення й передав керування державою генералові Антонеску, що став "кондукеторулом" — фюрером, керівником румунської держави. Саму державу було проголошено легіонерською за вимогою "залізногвардійців", що були висунуті гітлерівцями на авансцену румун­ського політичного життя.

З перших же днів військово-легіонерської диктатури вона почала шукати підтримки ззовні, домагаючись надси­лання гітлерівських військ до Румунії, щоб за їхньою допомогою зберегти своє панування. У жовтні 1940 р. гітлерівські війська було введено до Румунії, їхня кількість швидко зростала й на середину січня 1941 р. досягла більше 500 тис. чоловік. Румунія перетворилася на плац­дарм гітлерівської агресії на Балканах та проти СРСР. 23 листопада 1940 р. І. Антонеску підписав протокол про приєднання країни до Троїстого пакту, укладеного 27 ве­ресня 1940 р. трьома головними фашистськими державами — Німеччиною, Італією та Японією. У внутрішній політиці диктатура вела курс на перетворення Румунії на легіонер­ську, типово фашистську державу за італійсько-німецьким зразком. Цей режим відрізнявся від королівської диктатури не лише за формою, але й більш терористичним та крива­вим характером. Країну було перетворено на величезну в'язницю. У вересні 1940 р. в Румунії налічувалося 35 конц­таборів. "Залізногвардійці" розгорнули масовий терор, роз­правляючись зі своїми політичними супротивниками. Антонеску не визнав за потрібне навіть зберігати подобу парламентаризму. Він скасував дію конституції, ліквідував усі громадянські права. Багато підприємств було мілітари­зовано, на них запроваджувалася військова дисципліна, порушників піддавали суду військового трибуналу.

Незважаючи на конфлікти з легіонерами та промис­ловцями, спираючись на військові кола, Антонеску дедалі більш посилював свою особисту диктатуру в країні. Еко­номіку її було повністю підпорядковано стратегічним інте­ресам Німеччини. На румунський народ чекали трагічні випробування.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте становище Румунії після Першої сві­тової війни.

2. Як відбувалося приєднання Бессарабії, Буковини, Тран­сільванії?

1. Назвіть особливості аграрної реформи в Румунії.

3. У чому полягали причини зростання впливу фашистських сил в країні?

4. Коли і як було встановлено монархо-фашистську дикта­туру в країні?

5. Які територіальні зміни відбулися в 1940-1941 рр. ?

6. Чому в країні було встановлено диктатуру І. Антонеску?

Документи і матеріали