Материал: терапия єкз

ГМ-КСФ, фактор стовбурових клітин-ФСК, Flt-3L-ліганд) забезпечують клітини строми безперервно для постійної підтримки нормальної кількості клітин. У відповідь на інфекцію під дією продуктів життєдіяльності вірусів і бактерій секреція КСФ зростає в багато разів. Спочатку відбувається активація моноцитів, які виділяють цілий ряд цитокінів (ІЛ-1, ФНП- , гранулоцитарний колонієстимулювальний фактор, макрофагальний колонієстимулювальний фактор). Під впливом ІЛ-1, ФНПвідбувається стимуляція фібробластів і інших клітин строми (― мікрооточення‖ стовбурових клітин), які запускають продукцію ІЛ-6 та ГМ-КСФ, під впливом якого збільшується кількість циркулюючих нейтрофілів, моноцитів, плазматичних клітин.

Продукція дозрілих клітин кожної гемопоетичниї лінії регулюється певним набором гемопоетичних факторів росту.

Регуляція еритропоезу. Початкові етапи еритропоезу регулюються ГМ-КСФ та ФСК, які виробляються стромальним мікрооточенням стовбурових клітин. Завершальні етапи еритропоезу регулюються еритропоетином.

Регуляція гранулоцитопоезу. Початкові етапи гранулоцитопоезу індукують ГМ-КСФ, ФСК та ІЛ-3. Завершальні стадії нейтропоезу і моноцитопоезу індукуються відповідно Г-КСФ і М-КСФ. У продукції еозинофілів головну роль відіграє ІЛ-5, меншою мірою беруть участь ІЛ-3 та ГМ-КСФ. Продукцію базофілів стимулюють ФСК та ІЛ-3.

Регуляція мегакаріоцитопоезу, на ранніх стадіях відбувається тромбопоетином у поєднанні з ФСК і ІЛ-3, тромбопоетин також стимулює кінцеву стадію дозрівання мегакаріоцитів і ―відшнуровку тромбоцитів‖.

Регуляція В-лімфоцитопоезу. На ранніх стадіях відбувається за рахунок ІЛ-7 та ФСК. Після утворення пре-В- та В-лімфоцитів подальший їх розвиток стимулює ІЛ-4 та ІЛ-6.

Регуляція Т-лімфоцитопоезу. На ранніх стадіях індукують ІЛ-6, ІЛ-7; в подальшому регуляція відбувається за рахунок тимуса (ІЛ-2, ІЛ-4). Продукцію природних кілерів стимулюють ІЛ-15, плазматичних клітин-ІЛ-7.

При апластичній анемії виявлені різні порушення метаболізму кровотворних клітин та перш за все обміну нуклеопротеїдів, внаслідок чого кровотворні клітини не можуть засвоювати різні гемопоетичні речовини, необхідні у процесах їх диференціації та проліферації (ціанокобаламін, залізо, гемопоетини), рівень яких у сироватці крові хворих на апластичну анемію підвищений. Спостерігається також відкладення залізовмісного пігменту в різних органах та тканинах (печінці, селезінці, кістковому мозку, шкірі та ін.). Причинами гемосидерозу є порушення гемоглобіноутворення, пригнічення еритропоезу та посилене руйнування якісно неповноцінних еритроцитів, можливо також більш інтенсивне надходження заліза у клітинні елементи органів та тканин через порушення в них метаболічних процесів. Певний вплив мають також часті гемотрансфузії.

У патогенезі захворювання мають значення ендокринні та імунні механізми, а також генетичні порушення, що надають умови для розвитку аплазії кровотворення під впливом різних причин. Є відомості про участь селезінки у розвитку апластичної анемії, яка при цій патології пригнічує кровотворення.

Клініка. Для апластичної анемії (з ураженням усіх трьох ростків кровотворення) характерне тотальне пригнічення кровотворення з такими синдромами:

-гіпоксії (задишка, серцебиття, загальна слабість, запаморо-чення, мерехтіння „мушок‖ перед очима);

-геморагічним (носові, кровотечі з ясен, маткові, шлунково-кишкові, ниркові та ін. кровотечі);

-інфекційно-запальним (часті ангіни, бронхіти, пневмонії);

-анемічним.

Зазвичай захворювання розвивається поступово, в деяких випадках – гостро, з появи вищезазначених симптомів. В особливо тяжких випадках приєднуються виразково-некротичні запальні ускладнення слизової ротової порожнини.

При огляді хворих відмічають блідість шкіри та слизових, іноді з субіктеричним відтінком (при супутньому гемолітичному синдромі), геморагічні висипання на шкірі (переважно на стегнах, гомілках, животі, іноді на обличчі) та на слизових оболонках. На місцях ін‘єкцій утворюються масивні гематоми. Можуть бути крововиливи в кон‘юнктиву і видимі слизові оболонки – губи, слизову порожнини рота. Периферичні лімфовузли, печінка та селезінка не збільшені. У більшості випадків виявляються зміни функцій серцево-судинної системи – тахікардія, збільшення розмірів серця, глухість тонів, систолічний шум на верхівці серця та судинах.

За перебігом розрізняють гостру, підгостру та хронічну форми апластичної анемії..

Характерною особливістю гострої форми є швидкий розвиток клінічної картини з панцитопенією, відповідною симптоматикою, відсутністю ремісій та стабілізації патологічного процесу. Гострий перебіг захворювання може супроводжуватися масивними вище-зазначенними кровотечами, які іноді можуть бути причиною смерті хворих. Хворі вмирають через 4-8тижнів від початку захворювання

Для підгострого перебігу характерний менш бурхливий початок, але клініко-лабораторна симптоматика апластичної анемії досить виражена. Під впливом лікування вдається досягти короткотривалого покращання, але тривалість життя хворих складає 3-13 міс. (без мієлотрансплантації).

Для хронічного перебігу апластичної анемії характерний посту-повий початок з клінікою метаболічної кардіоміопатії. В подальшому поступово приєднується панцитопенія з геморагічним синдомом. Хронічний перебіг супроводжується чергуванням рецидивів та ремі-сій, але тривалість останніх поступово зменшується, дедалі вони стають нестійкими. Тривалість життя при використанні сучасних методів лікування триває від декількох місяців до декількох років. Хворі вмирають від кровотеч, тяжких інфекційно-запальних процесів, вираженої гіпоксії. В окремих випадках можливе одужання (при використанні мієлотрансплантації в комплексному лікуванні).

Білет №11

1.Цирози печінки. Невідкладна терапія ускладнень.

Цироз печінки (ЦП) - хронічне поліетіологічне прогресуюче захворювання, що характеризується дифузними ураженнями строми і паренхіми печінки зі зменшенням кількості функціонуючих клітин, вузликовою регенерацією гепатоцитів, надмірним розвитком сполучної тканини, що призводить до перебудови архітектоніки печінки, її судинної системи і до розвитку печінкової недостатності.

При наявності портальної гіпертензії для зниження портального тиску показані бета-адреноблокатори або нітрати. Сечогінна терапія проводиться при наявності асциту. Необхідно утримувати діурез не менше як 0,5-1 л за добу. Лікування рекомендується починати з антагоністів альдостерону (верошпірон, альдактон, спіронолактон). Початкові дози препарату 100-200 мг, із зниженням до підтримуючої дози - 75-100 мг. При відсутності ефекту верошпірон призначають в комбінації з фурасемідом в дозі 40-80 мг ранком 2-3 рази на тиждень. Після досягнення ефекту призначають фурасемід в дозі 20-40 мг і верошпірон – 75 мг 1 раз на 1-2 тижні.

Позитивний діурез не повинен перевищувати 500 мл за добу. При лікуванні сечогінними препаратами проводиться постійний контроль рівня альбуміну, калію, ЕКГ, артеріального тиску. При необхідності проводиться їх корекція. При гіпоальбумінемії (сприяє розвитку асциту) призначають нативну або свіжозаморожену плазму, 20 % альбумін. При неефективності вищенаведеної терапії використовується абдомінальний парацентез (кількість рідини, що витягається не повинна перевищувати 5 л), втрати білка компенсуються введення плазми і альбуміну.

Лікування набряково-асцитичного синдрому

верошпірон 100-200 мг/добу, далі – 75-100 мг/д

фуросемід 40-80 мг/добу

торасемід (трифас) – 2,0 мл в/в

препарати калію

альбумін – 20% - 100 мл в/в, плазма

венозні дилятатори,

неселективні ß-блокатори

абдомінальний парацентез – не більше 5 л

хірургічне лікування

Принципи призначення сечогінної терапії:

Базисна терапія: обмеження прийому рідини і солі, ліжковий режим.

1ст.: верошпірон 150-200 мг/добу

2ст.: верошпірон 300-400 мг/добу

3ст. + фуросемід 40-80 мг/добу

(торасемід 10-20 мг)

4 ст. + фуросемід до 120 мг/добу (гіпотіазид 50-100 мг/урегіт 25 мг)

5 ст. парацентез/ оперативні методи/ трансплантація печінки Ефективність терапії: втрата ваги 0,5 кг/добу.

Дезінтоксикаційна терапія проводиться при наявності печінково-клітинної недостатності, холестатичному синдромі, прекоматозному стані. Рекомендується 5 % розчин глюкози 200-500 мл з кокарбоксилазою, 10 % розчин альбуміну по 150 мл 1 раз в 2-3 дні (при гіпоальбумінемії) 4-5 разів, а також фізрозчин, розчин Рінгера.

При наявності печінкової енцефалопатії обмежують білок в добовому раціоні до 30-50 г, що зменшує утворення аміаку. При значному порушенні свідомості, розвитку прекоми прийом їжі припиняють, а вводять через зонд 5-20 % розчин глюкози. Призначають препарати, які зв‘язують і виводять аміак з організму. Лактулоза зв‘язує і зменшує утворення аміаку в кишках, зменшує всмоктування у кров аміаку і ароматичних амінокислот. Призначають препарати лактулози по 30 мл 3-5 разів на добу після прийому їжі. Глутаргін використовують в дозі 30-50 мл 4 % розчину на 100 мл фіз.розчину 2 рази надобу внутрішньовенно крапельно. Цитраргінін покращує синтез білка сприяє виведенню кінцевих продуктів розпаду білка, посилює детоксикацію клітин печінки, сприяє процесам травлення. Призначають препарат по 1-3 ампули на день (вміст ампули розчиняють в пів стакана води). Для дезінтоксикації призначають 2,5-3 л рідини на добу під контролем діурезу, внутрішньовенно крапельно 10-20 % розчин глюкози, електроліти, а також парентерально аскорбінову кислоту, вітаміни групи В, ліпоєву кислоту, пірацетам. При загрозі бактеріальної інфекції – парентерально антибіотики широкого спекктру дії. При розвитку печінкової коми внутрішньовенно вводять глюкозо-інсуліно-калієву суміш. При метаболічному ацидозі показаний 4 % розчин гідрокарбонату натрію

200-600 мл, при метаболічному алколозі – до 10 г хлоріду калію на добу. Для лікування печінкової енцефалопатії показана гемосорбція, ентеросорбція.

Лікування кровотечі з розширених вен стравоходу

ліжковий режим, холод на епігастрій

Підтримують рівень САТ вище 90 мм рт. ст.:

в/в введення плазмозамінних засобів (3-5 л/день) - сорбілакт, ксилат, поліглюкін, розчин 5% глюкози, альбумін, інфезол тощо

гемостатична терапія (кріоплазма, кріопреципітат, етамзилат, вікасол).

Згідно з європейськими стандартами щодо фармакотерапії кровотечі з ВРВС, також вводять антисекреторні та судинозвужувальні препарати:

соматостатин (октреотид) - 50-250 мкг болюсно, далі 50-250 мкг/год в/в, також ефективний, як і вазопресин, і не має серйозних побічних ефектів

вазопресин - в/в - 0,4 од./хв упродовж 12-24 годин, контролюючи кровотечу (ймовірність успішного лікування становить 50-60%, однак не впливає на смертність), потім терапію переривають або зменшують дозу (0,1 од./хв кожні 6-12 годин);

Вазопресин можна комбінувати з в/в введенням нітрогліцерину (40 мг/хв, але не більше ніж 400 мкг/хв)

додають нітрогліцерин до 0,6 мг сублінгвально кожні 30 хв, або 40-400 мкг/хв в/в, або у вигляді шкірного пластиря 10 мг/добу для попередження коронарної та ренальної вазоконстрикції.

Терліпресин (реместип)– синтетичний аналог вазопресину, який характеризується більш тривалим судинозвужувальним ефектом (2 мг в/в струминно, далі по 1 мг кожні 4 години упродовж 24 годин)

гемостатична терапія (діцинон 250-500 мг в/м 3-5 р./добу, 5% р-н амінокапронової к-ти 50-100 мл 4 р./добу в/в крап., 10% р-н глюконату кальцію 10 мл в/в

2.Пневмонії. Зміни інструментальних і лабораторних методів дослідження.

Лабораторна та інструментальна діагностика пневмоній

Рентгенографія та рентгеноскопія органів грудної клітки є найбільш важливими діагностичними дослідженнями, які необхідно проводити у двох проекціях (задньопередня та бокова). Цінність цього методу полягає в оцінці особливостей легеневого рисунка, стану коре-нів легень, наявності поширеного чи обмеженого затемнення легене-вих полів та наявності обмеженого чи дифузного просвітлення леге-невої тканини. Найбільш ранніми рентгенологічними ознаками пнев-монії є посилення легеневого рисунка в ураженій частці, що зумов-лене збільшенням кровонаповнення судин легень та запальним набря-ком легеневої тканини, а також розширення кореня ураженої легені. При розміщенні вогнища в нижній частці спостерігається зменшення рухомості купола діафрагми. На 2-3-й день від початку захворювання з'являється гомогенне інтенсивне затемнення – вогнище інфільтрації. Пізніше можуть приєднатись плевральний випіт, порожнини розпаду.

Застосування рентгенотомографії та комп‘ютерної томографії (КТ) доцільне для проведення дифдіагностики при ураженні верхніх часток легень, лімфатичних вузлів, середостіння, абсцедуванні, при неефек-тивності антибактеріальної терапії.

Загальний аналіз крові (ЗАК): лейкоцитоз чи лейкопенія (хламі-дійна, мікоплазмова, вірусна пневмонії), нейтрофільоз із зсувом вліво, токсична зернистість нейтрофілів, еозинопенія, підвищення ШОЕ. Неспецифічні біохімічні критерії: зростання 2- і -глобулінів, сіа-лових кислот, серомукоїда, фібриногену, гаптоглобіну, СРБ, лактат-дегідрогенази (ЛДГ) та її ізоферменту ЛДГ3.

Мікробіологічне дослідження необхідне для верифікації збудника захворювання. Матеріал для дослідження слід забирати до проведення антибактеріального лікування. Бактеріоскопія мазків харкотиння, зафарбованих за Грамом, як простий експрес-метод дозволяє отрима-ти орієнтовну уяву про характер мікрофлори для проведення ранньої антибіотикотерапії.

Проведення посівів із серійних розведень харкотиння (напівкіль-кісний метод) є більш інформативним у порівнянні з дослідженням нативного матеріалу, оскільки виявлення мікроорганізмів у концен-траціях 106 кл/мл і вище з високою часткою ймовірності підтверджує їх етіологічне значення. Використання живильних середовищ високої якості та інкубація посівів в атмосфері підвищеного вмісту СО2 допомагає виділенню St. pneumoniae, H. influenzae при незначному (< 100 кл/мл) їх вмісті.

У пацієнтів із тяжким перебігом обов'язковим є проведення мікро-біологічного дослідження крові (2 зразки венозної крові з різних вен з інтервалом 10 хвилин та більше).

Серологічна діагностика має діагностичну цінність особливо при атипових пневмоніях. Виявлення специфічних антитіл у діагностич-них титрах, вивчення їх в динаміці у парних сироватках дозволяє диференціювати мікоплазмові, легіонельозні, хламідійні пневмонії. Застосовують реакції зв'язування комплементу, непрямої імунофлуо-ресценції та імуноферментного аналізу.

При підозрі на стафілококову пневмонію, що спричиняє абсцедування, чи стрептококову піогенну інфекцію виявлення в сироватці крові стафілококового антитоксину, антистрептолізину-0 і антистреп-тогіалуронідази у діагностичних титрах полегшує встановлення діаг-нозу.

Важливим етапом культуральної діагностики пневмоній є визначення чутливості виділених збудників до антимікробних препаратів, що дозволяє проведенню обґрунтованої АБТ на ранніх етапах захворювання. Головні синдроми виділяють при аналізі даних об‘єктивного та додаткових методів дослідження - Синдром ущільнення легеневої тканини - посилення голосового тремтіння, притуплення перкуторного звуку, бронхіальне дихання, крепітація.

Синдром плеврального випоту (ПВ) - ослаблення голосового тремтіння, притуплення перкуторного звуку, що переходить у тупість, різко ослаблене дихання.

Синдром ателектазу - притуплення перкуторного звуку, різко ослаблене дихання, рентгенологічно – підвищенна прозорість за від-сутності легеневого малюнка.

Синдром обмеженого бронхіту - кашель із виділенням харкотин-ня, сухі чи вологі хрипи на обмеженій ділянці.

Синдром сухого плевриту - шум тертя плеври, біль у грудній клітці, що посилюється при диханні та зменшується при лежанні хворого на ураженій стороні.

Синдром інтоксикації - загальне нездужання, зниження праце-здатності, пітливість, міалгії, артралгії, головний біль; при тяжкому перебігу – затьмарення свідомості, жовтяниця, діарея, протеїнурія, ци-ліндрурія. Запальний лабораторний синдром - лейкоцитоз, зсув вліво, ток-сична зернистість нейтрофілів, лімфопенія, еозинопенія, підвищення ШОЕ, зростання 2- і -глобулінів, сіалових кислот, серомукоїду, фіб-риногену, гаптоглобіну, ЛДГ.

3.Мієломна хвороба. Визначення, етіологія, патогенез, клінічні прояви.

Мієломна хвороба (множинна мієлома, плазмоцитома, хвороба Рустицького—Калера) — це хронічна лейкемія, що виникає з клітин — попередниць В-лімфоцитів, які диференціюються до плазмоцитів, здатних секретувати парапротеїни — патологічні імуноглобуліни.

Мієломна хвороба - захворювання людей похилого віку, хоча спорадичні випадки захворювання спостерігаються і в більш молодому віці.

В основі розвитку основних клінічних і лабораторних ознак, а також ускладнень плазмоцитоми лежить мієлоїдно-клітинна інфільтція кісткового мозку і синтез пухлинними клітинами парапротеїну.

Патологічна проліферація плазматичних клітин зумовлює такі патофізіологічні зміни при мієломній хворбі:

-деструкцію кісток (остеопороз, патологічні переломи, локальні пухлини, гіперкальціємія) і ураження кісткового мозку, порушення кровотворення (анемія, лейкопенія, тромбоцитопенія, вихід мієломних клітин в периферичну кров - плазмоклітинний лейкоз);

-імунний дефіцит і підвищена схильність до інфекційно-запальних процесів у зв‘язку з пригніченням нормальної функції імунної системи (зменшенням нормальних імуноглобулінів) продуктами життєдіяльності мієломних клітин;

-розвиток маніфестних клінічних проявів, які пов‘язані із секрецією парапротеїнів – синдрому підвищення в‘язкості крові, кріоглобулінемії, гіперпротеїнемії, параамілоїдозу органів і тканин, порушен-ня гемостазу, мієломної нефропатії.

Етіологія. Етіологія мієломної хвороби, як і інших гемобластозів, невідома.

Патогенез. У патогенезі мієломної хвороби провідним є розвиток мієломноклітинної (плазмоклітинної) проліферації в кістковому мозку з дифузною або вогнищевою його інфільтрацією, пригніченням нормального кровотворення, появою вогнищ мієломного росту в органах (печінці, селезінці, лімфатичних вузлах). Особливістю пухлинних плазматичних (мієломних) клітин є їх здатність синтезувати патологічні імуноглобуліни — парапротеїни — і виділяти їх у кров. Парапротеїни належать до глобулінової фракції сироваткових білків і виявляються при електрофоретичних дослідженнях у вигляді вузької смуги моноклонового білка в зоні міграції у-а2-глобулінів (М-градієнт). Імунохімічне дослідження дає змогу визначити тип секретованого мієломними клітинами патологічного імуноглобуліну. Як правило, при мієломній хворобі секретується IgG (у 55—65 % випадків), рідше — IgA, IgD, IgE. У деяких хворих мієломні клітини виробляють легкі ланцюги імуноглобуліну — білок Бенса-Джонса, що в міру надходження у кров фільтрується нирками і виділяється із сечею. Секреція парапротеїнів мієломними клітинами зумовлює розвиток при мієломній хворобі синдрому білкової патології, що виявляється насамперед мієломною нефропатією, а також параамілоїдозом.

Крім синтезу парапротеїнів, мієломні клітини продукують остеокластактивний фактор, тому в зонах мієломного росту відбувається деструкція кісток з появою кісткових дефектів. Ці зміни виявляють під час рентгенографії кісток. Передусім деструктивні процеси розвиваються в плоских кістках і хребцях, іноді — у проксимальних відділах трубчастих кісток. Часто ускладненнями таких змін є патологічні переломи кісток. Унаслідок ураження кісток пору-шується кальцієвий обмін.