Із побічних ефектів можливі диспепсія, алергічні реакції, підвищена секреція шлункового соку.
Рибоксин (інозин) є нуклеозидом, похідним пурину. Його розглядають як попередник АТФ. Препарат активує синтез нуклеїнових кислот, регенерацію тканин (особливо міокарда і слизової оболонки шлунково-кишкового тракту), підвищує ударний об`єм міокарда. Рибоксин підвищує кровопостачання тканин, зменшує агрегацію тромбоцитів. Призначають рибоксин усередину в таблетках по 0,2 г 3-4 рази на день або вводять внутрішньовенно повільно по 10 мл 2% ампульного розчину. Показання до застосування рибоксину:
ішемічна хвороба серця та аритмії;
гепатити, цироз печінки;
виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки;
отруєння ксантинами;
урокопропорфірія.
Рибоксин добре переноситься. Із побічних ефектів можливі свербіння, гіперемія шкіри, загострення подагри.
Калію оротат – попередник піримідинових нуклеотидів. Препарат виявляє анаболічну активність. Призначають його всередину в талетках по 0,5 г 2–3 рази на день. Курс лікування триває 3–5 тижнів. Показання до застосування:
гіпотрофія у дітей;
хронічна серцева недостатність, інфаркт міокарда, аритмії;
токсичний гепатит;
лейкопенія, гіпохромна анемія;
виразки, рани, що погано заживають;
прогресуюча м`язова дистрофія.
Фосфаден (аденозинмонофосфат) – попередник АТФ. Препарат проникає всередину клітин, активує синтез АТФ. Фосфаден входить до складу ферментів, що активують окисно-відновні процеси. Призначають фосфаден усередину в таблетках по 0,025 и 0,05 г 3–4 рази на день або вводять внутрішньом`язово по 1 мл 2% ампульного розчину. Показання до застосування:
отруєння свинцем з явищами поліневриту;
гостра переміжна порфірія;
хронічний ендоартеріїт, тромбофлебіт (препарат розширює судини та зменшує агрегацію тромбоцитів);
захворювання печінки;
ішемічна хвороба серця, хронічна серцева недостатність.
Переноситься препарат добре. Іноді можуть спостерігатися диспепсія, запаморочення, тахікардія, алергічні реакції.
Цинк необхідний для синтезу більш ніж 90 ферментів в організмі людини. Цей мікроелемент активує ферменти, які контролюють синтез ДНК. Під впливом цинку покращується білковий обмін, активується регенерація тканин, збільшується маса тіла. Цинк необхідний для функціонування інсуліну та статевих гормонів, нормальної роботи карбоксипептидаз підшлункової залози, ангіотензинконвертуючого фермента, алкогольдегідрогенази в печінці та сітківці, лужної фосфатази в кістках, кишечнику та нирках. Цинк підтримує стабільність клітинних мембран, обмежучи виділення гістаміну із тучних клітин і утворення вільних радикалів. Цинк нормалізує функції лімфоїдної тканини та імунної системи. Препарати цинку призначають у вигляді оксиду цинку всередину після їди, запиваючи молоком або фруктовими соками. З профілактичною метою призначають препарат дозами, які дорівнюють добовій потребі в мікроелементі (0,015–0,025 г для дорослих і 0,01–0,015 г для грудних дітей). З лікувальною метою призначають по 0,02–0,05 г на добу. Курс лікування триває 1–3 місяці. Застосовують препарати за такими показаннями.
1. Профілактика і лікування гіподинамій.
2. Вагітним жінкам, особливо в останньому триместрі. Гіпоцинкемія може бути однією з причин внутрішньоутробної гіпотрофії плода.
3. Недоношеним дітям.
4. Дітям, яких годують пастеризованим жіночим молоком, або які перебувають на парентеральному харчуванні.
5. Патології, які супроводжуються гіпоцинкемією: захворювання нирок, печінки, гіповітаміноз Д, опіки, псоріаз, ентерити, глисні інвазії.
6. Гострі респіраторні інфекції.
Препарати міді є кофакторами багатьох ферментів. За участі міді відбувається всмоктування заліза у шлунково-кишковому тракті і введення його до структури гему. Мідь бере участь у синтезі порфірину, контролює дозрівання ретикулоцитів. Вона необхідна для активації супероксиддисмутази – ферменту, який перешкоджає вільнорадикальним реакціям і захищає клітинні мембрани від пошкодження.
Міді сульфат призначають всередину в порошках або по 5–15 крапель 1% розчину в молоці під час їди 2–3 рази на день. Показання до застосування міді сульфату такі.
1. Профілактика і лікування гіпокупремії (найчастіше трапляється у недоношених дітей).
2. Грудним дітям, які харчуються коров`ячим або пастеризованим материнським молоком.
3. Дітям, які перебувають на парентеральному харчуванні.
4. Лікування гіпохромних анемій, резистентних до терапії іншими лікарськими засобами.
Антивітамінами називають речовини, які різними шляхами порушують біохімічне використання вітамінів тваринною клітиною, що супроводжується розвитком недостатності якого-небудь вітаміну або їх групи. Антивітаміни можна розділити на 2 групи:
речовини, які інактивують вітаміни шляхом їх розщеплення, руйнування або зв`язування їх молекул у неактивні форми;
речовини, які структурно подібні до вітамінів і здатні витісняти вітаміни із біологічно активних сполук, таким чином інактивуючи їх.
Як приклад антивітамінів першої групи можна навести білок сирого яйця авідин, а також ферменти (тіаміназа, аскорбіназа, ліпоксидаза). Авідин здатний зв`язуватися з вітаміном Н (біотином), утворюючи біологічно неактивну сполуку (біотин-авідин). Ця сполука не розчиняється у воді, не всмоктується із кишечника і не використовується організмом.
Фермент тіаміназа руйнує вітамін В1, відриваючи від його структури 2 кільця (піримідинове і тіазольне). Значна кількість тіамінази міститься у нутрощах риби (коропа, форелі, тріски, оселедця), молюсків, у папоротниках та ін. Доведено, що легкі форми гіповітамінозу В1, які трапляються у жителів Японії, зумовлені наявністю у кишечнику мікрофлори, що продукує тіаміназу.
Аскорбіназа, яка міститься в багатьох рослинах, інактивує аскорбінову кислоту шляхом перетворення її в малостійку сполуку (дегідроаскорбінову кислоту), що швидко руйнується під впливом температури та кислого середовища.
Ліпоксидаза (міститься в соєвих бобах) каталізує руйнування каротину і сприяє розвитку симптомів гіповітамінозу А.
Антивітаміни другої групи (структурні аналоги вітамінів) суттєво впливають на процеси обміну в організмі. Такі сполуки не мають біологічної активності, але обмежуть або зовсім знищують дію вітамінів. При цьому антагонізм між вітаміном та антивітаміном може мати як конкурентний, так і неконкурентний характер.
У медицині застосовується антагоніст фолієвої кислоти метотрексат (аміноптерин). Метотрексат порушує утворення коферментної форми фолієвої кислоти – тетрагідрофолієвої кислоти, яка необхідна для синтезу пуринових основ. У результаті цього різко гальмується синтез ДНК і РНК, порушується поділ клітин. Оскільки пухлинні клітини швидко діляться і потребують при цьому значної кількості генетичного матеріалу (ДНК), то вони є дуже вразливими до дії метотрексату. Метотрексат використовують для лікування лейкозів, особливо у дітей, при раку молочної залози.
Іншим прикладом використання антивітамінів у медицині застосування препаратів – антагоністів вітаміну К (неодикумарин та ін.). Неодикумарин порушує синтез К-залежних факторів зсідання крові (протромбіну, факторів VII, IX, Х). Препарат використовують у медицині з метою попередження тромбоутворення. Деякі антивітаміни К (варфарин, оксикумарин) використовують як дератизаційні засоби, що спричиняють загибель гризунів від масивних внутрішніх кровотеч.
Ще одним прикладом антивітамінної дії є побічні ефекти з боку периферичної та центральної нервової системи, які виникають при терапії туберкульозу препаратами групи ізонікотинової кислоти (ізоніазид та ін.). Антагоністичні властивості ізоніазиду стосовно піридоксину зумовлені здатністю препарату порушувати утворення коферментної форми вітаміну В6 – піридоксальфосфату. Остання необхідна для реакцій перетворення амінокислот та синтезу ряду нейромедіаторів. Для попередження цих побічних ефектів одночасно з ізоніазидом призначають вітамін В6.
Дію рибофлавіну (вітамін В2) пригнічують протималярійні препарати хінін, акрихін та інші. Встановлено, що вони блокують активність флавінових ензимних систем, що забезпечує їх антималярійну активність, а також активність щодо збудників трихомнадозу, шкірного лейшманіозу, лямбліозу, балантидіазу.
Неконкурентним антивітаміном вітаміну В12 можна вважати свинець, який пригнічує активність внутрішнього фактора Касла, порушуючи всмоктування вітаміну В12. При введенні свинцю експериментальним тваринам розвивається спочатку гіпохромна, а потім гіперхромна анемія. Після того як введення свинцю припиняли і починали давати тваринам вітамін В12, явища анемії швидко зникали.
Необхідно враховувати, що тривале і неправильне зберігання лікарських препаратів може призводити до утворення антивітамінів. Так, комерційні препарати НАД, які пожовкли під час зберігання, здатні суттєво пригнічувати активність багатьох дегідрогеназ, коферментною формою яких є вітамін РР.
Відомі антагоністичні відношення між самими вітамінами. Так, висушені трави і деякі овочі містять речовини, які є антивітамінами вітаміну Д. Доведено, що з кальциферолом конкурують ретинол і каротини. Складні взаємовідношення існують між ретинолом і токоферолом. З одного боку токоферол захищає ретинол від окиснення, а з іншого – значні кількості вітаміну А або каротиноїдів у їжі знижують запаси токоферолу в печінці. Є дані про те, що нікотинамід дозою 0,06 г і рибофлавін дозою 0,005 г ведуть себе антагоністично при пелагрі у дітей. Доведено, що дефіцит рибофлавіну розвивається у тварин, які перебувають на дієті, збагаченій жирними кислотами. Давно відомий антагонізм між піридоксином і тіаміном. Надлишок тіаміну в їжі посилює прояви авітамінозу В6. Токсичні впливи на ЦНС великих доз вітаміну В1 усуваються піридоксином.
Гормональними препаратами називають речовини, виділені із ендокринних залоз тварин, або їх синтетичні аналоги, які регулюють обмінні процеси, ріст та регенерацію, а також репродукцію і темпи старіння організму.
Ендокринна система – це група залоз, які разом із нервовою системою утворюють складний нейроендокринний комплекс, що забезпечує гомеостаз організму. Нейроендокринний комплекс містить три рівні регуляції: гіпоталамус, гіпофіз, периферичні ендокринні залози.
Гіпоталамус у відповідь на хімічні стимули секретує низькомолекулярні поліпептиди. Одні з них стимулюють (рилізинг-гормони або ліберини), а інші – пригнічують (статини) секрецію гормонів аденогіпофіза. Секреція гормонів гіпоталамуса та гіпофіза регулюється за принципом негативного зворотного зв`язку. Так, зниження концентрації будь-якого гормона гіпофіза супроводжується зростанням секреції відповідного гіпоталамічного рилізинг-фактора і, навпаки, підвищення концентрації гіпофізарного гормона супроводжується зменшенням секреції відповідного ліберину.
Гіпофіз, точніше передня його частка – аденогіпофіз, є другим рівнем регуляції нейроендокринних функцій організму. Аденогіпофіз секретує у кров тропні гормони, які контролюють функції ряду периферичних ендокринних залоз. Деякі з них (соматотропний гормон) можуть безпосередньо впливати на тканини. Задня частка гіпофіза депонує два гормони гіпоталамуса: вазопресин і окситоцин, які безпосередньо впливають на функції тканин-мішеней.
Третім рівнем регуляції нейроендокринного комплексу є периферичні ендокринні залози: щитовидна, прищитовидні, кора надниркових залоз, сім`яники, яєчники, підшлункова залоза. Їх гормони є посередниками між залозами і клітинами-мішенями, які мають відповідні специфічні рецептори. Останні можуть розміщуватися як на мембранах клітин, так і внутрішньоклітинно (у ядрі, цитоплазмі). Зв`язуючись із відповідними рецепторами, гормони регулюють активність ферментів, мембранний транспорт іонів і метаболітів, впливають на хромосомний апарат клітин і синтез білків. Змінюючи обмін речовин у організмі, гормони регулюють ріст, розвиток, розмноження, захисні властивості, статеве дозрівання і діяльність ряду органів орга-нізму.
У хімічному відношенні гормони поділяють на 3 групи.
1. Білки, поліпептиди. Це гормони гіпоталамуса і гіпофіза, підшлункової (інсулін, глюкагон), прищитовидних (паратиреоїдин, кальцитонін), щитовидної (кальцитонін) залоз. Відповідні фармакологічні препарати руйнуються шлунковим соком і через це їх призначають тільки парентерально.
2. Стероїдні гормони. Це гормони надниркових (мінералокортикоїди, глюкокортикоїди) і статевих (андрогени, естрогени, прогестерон) залоз.
3. Похідні амінокислоти тирозину – гормони щитовидної (тироксин, трийодтиронін) і мозкового шару надниркових (адреналін, норадреналін) залоз.
У медичній практиці гормональні препарати використовують з метою:
замісної та стимулювальної терапії за недостатності гормонів певної залози (наприклад, інсулін – для лікування інсулінозалежного цукрового діабету; глібенкламід – для лікування інсулінонезалежного цукрового діабету, оскільки препарат стимулює секрецію інсуліну за рахунок збудження -клітин острівців підшлункової залози);
пригнічувальної терапії щодо певної залози (наприклад, призначення соматостатину для зниження секреції соматотропного гормона гіпофіза);
лікування неендокринних захворювань як засоби патогенетичної терапії (наприклад, глюкокортикоїди при запальних захворюваннях суглобів);
діагностики під час досліджень функціонального стану ендокринних залоз (наприклад, препарати гормонів гіпоталамуса).
При тривалому використанні гормональних препаратів можливе пригнічення функції відповідної залози за принципом негативного зворотного зв`язку. У таких випадках раптова відміна препарату може призвести до різкого загострення захворювання. Терапія гормональними препаратами білкової природи може супроводжуватися продукцією відповідних антитіл.
Якщо гормональні засоби отримують із залоз і сечі тварин, то їх обов`язково біологічно стандартизують і активність виражають у одиницях дії. Частину препаратів отримують синтетичним та напівсинтетичним шляхами. Їх активність виражають у грамах.