Дана група представлена такими препаратами, як лозартан (козаар), ірбезартан, валзартан (діован), золарзартан та інші.
Родоначальником цієї групи препаратів є саралазин, який на сьогодні втратив своє значення і не застосовується в клінічній практиці. У 1992 році в медичну практику був упроваджений лозартан (козаар). Пізніше були розроблені такі препарати, як ірбезартан, валзартан, золарзартан, епрозартан.
Препарати блокують ангіотензинові рецептори (АТ1) в судинах, надниркових залозах та інших органах, знижують рівень альдостерону і норадреналіну в крові. У результаті зменшується загальний периферичний опір судин, знижуються системний артеріальний тиск і тиск у малому колі кровообігу. При блокаді АТ1-рецепторів у крові підвищується концентрація реніну, ангіотензину І, ангіотензину ІІ. Підвищення останнього приводить до стимуляції АТ2-рецепторів, які активують натрійурез і розширюють судини, стимулюючи вивільнення NO, а також пригнічують проліферацію ендотелію. Натрійуретичний та діуретичний ефекти також сприяють дилятації судин. Блокатори ангіотензинових рецепторів не впливають на метаболізм брадикініну. Гіпотензивна активність препаратів не нижча, ніж у інгібіторів АПФ, але препарати краще переносяться хворими.
Препарати призначають ентерально незалежно від приймання їжі. Біодоступність становить близько 30%. Блокатори ангіотензинових рецепторів проникають у різні тканини та органи, зв`язуються з білками плазми. Антигіпертензивний ефект розвивається впродовж 6 годин, зберігається до 24 годин. Призначають препарати 1 раз на добу. Максимальний ефект спостерігається через 3-6 тижнів постійного приймання і зберігається тривалий час після відміни препарату. Виводяться блокатори ангіотензинових рецепторів та їх метаболіти через печінку.
Препарати призначають при гіпертонічній хворобі, реноваскулярній гіпертензії, для діагностики підвищеної активності ренін-ангіотензинової системи, при хронічній серцево-судинній недостатності.
Приймання блокаторів ангіотензинових рецепторів може супроводжуватися головним болем, ортостатичною гіпотензією, тахікардією, гіперкаліємією, кашлем (рідше, ніж при застосуванні інгібіторів АПФ). Перелічені побічні ефекти не мають постійного характеру. Препаратам даної групи властива тератогенна дія, у зв`язку з чим вони протипоказані під час вагітності.
До сечогінних засобів, які використовують для лікування гіпертонічної хвороби, відносять такі, як фуросемід, дихлотіазид, оксодолін, клопамід, індапамід, спіронолактон, тріамтерен та ін.
Дія діуретиків на нефрон супроводжується зменшенням реабсорбції натрію і води та зниженням об`єму екстрацелюлярної рідини. Сечогінні засоби мають гіпотензивний ефект на різних етапах захворювання і суттєво потенціюють дію препаратів інших груп. Діуретики широко застосовують для монотерапії початкової стадії гіпертонічної хвороби. Для лікування гіпертонічної хвороби застосовують в основному препарати тіазидного та нетіазидного походження із середньою силою діуретичної дії (дихлотіазид, індапамід, оксодолін, клопамід) і калійзберігаючі препарати із слабкою діуретичною дією (спіронолактон, тріамтерен). Для посилення ефекту та зменшення побічної дії діуретики часто комбінують між собою. Під час лікування загострень гіпертонічної хвороби ІІ і ІІІ стадій та для екстреної терапії гіпертонічних кризів використовують потужні “петлеві” діуретики (фуросемід та ін.). Препарати з середньою та слабкою діуретичною активністю не впливають на рівень артеріального тиску у здорових людей.
Початкове зниження артеріального тиску під час застосування діуретиків є наслідком збільшення екскреції натрію і води із організму та зменшення об`єму циркулюючої крові. Через 6-8 тижнів після початку терапії сечогінними засобами діуретичний ефект препаратів поступово зменшується, і серцевий викид нормалізується. Це пояснюється тим, що зменшення об`єму плазми і зниження артеріального тиску супроводжуються підвищенням активності реніну та альдостерону в крові, які попереджають подальшу втрату організмом рідини і солей. За цих умов гіпотензивний ефект діуретиків пов`язують зі зменшенням периферичного опору судин. Ймовірно, зниження судинного тонусу зумовлене поступовим “вимиванням” внутрішньоклітинного натрію і зростанням концентрації іонів калію у судинних стінках. Незважаючи на підвищену активність ренін-ангіотензинової системи, опір периферичних і ниркових судин зменшується. Діуретики знижують як систолічний, так і діастолічний тиск, зберігають (або навіть збільшують) об`єм серцевого викиду. Терапія діуретиками не супроводжується ортостатичною гіпотензією.
Найбільш широкого використання в лікуванні гіпертонічної хвороби набув дихлотіазид (гіпотіазид), який, як правило, призначають двічі на день, підбираючи для кожного хворого індивідуальну дозу. Останнім часом була створена нова група препаратів діуретиків з вазодилятуючим ефектом, представником якої є індапамід та його пролонгована форма – індапамід-ретард. При лікуванні гіпертонії перевагу віддають препаратам тривалої дії (індапамід-ретарду, оксодоліну і клопаміду), які призначають 1 раз на день або через 1-2 дні.
При надмірному сечогінному ефекті з`являються м`язова слабість (результат втрати калію), спрага, сухість у ротовій порожнині, парестезії. Для профілактики гіпокаліємії призначають препарати калію (калію хлорид, “Аспаркам”, “Панангін”) або комбінують тіазидні діуретики з калійзберігаючими препаратами. Крім того, діуретики (зокрема, тіазидові діуретики) зменшують рівень кальцію в плазмі крові, викликають гіперглікемію, гіперурикемію, підвищення рівня холестерину в крові.
Останнім часом у клінічній практиці з`явились гіпотензивні препарати нового класу - інгібітори вазопептидаз омапатрилат, міксатрилат, аладотрилат.
Вазопептидази представлені двома ферментами клітинних мембран: ангіотензинперетворювальним ферментом (АПФ) і нейтральною ендопептидазою. Останній фермент каталізує інактивацію судинорозширювальних пептидів (натрійуретичного гормону, брадикініну та адреномедуліну).
Омапатрилат пригнічує активність АПФ і нейтральної ендопептидази. Це супроводжується зниженням рівня ангіотензину ІІ і підвищенням активності вазодилятуючих пептидів. У результаті зменшуються периферичний опір судин і об`єм циркулюючої крові, знижуються артеріальний тиск і постнавантаження на міокард. Крім того, препарат проявляє кардіопротекторну дію.
Омапатрилат призначають всередину. Препарат добре всмоктується із кишечника, біодоступність його близько 30%. У крові омапатрилат вступає у зв`язок з білками. Метаболізм препарату відбувається в печінці, основний шлях елімінації - нирки. Тривалість дії омапатрилату - близько 24 годин. Призначають його 1 раз на добу.
Омапатрилат призначають для лікування артеріальної гіпертензії, хронічної серцевої недостатності.
Приймання препарату може супроводжуватися головним болем, кашлем, диспептичними розладами, шкірними висипаннями.
-Адреноблокатори
До -адреноблокаторів відносять празозин, доксазозин, теразозин (1-адреноблокатори); фентоламін, тропафен, піроксан (1,2-адреноблокатори).
Неселективні -адреноблокатори розширюють кровоносні судини в результаті блокування 1- і 2-адренорецепторів. Але ці препарати не застосовують для систематичного лікування артеріальної гіпертензії, оскільки вони не забезпечують тривалого гіпотензивного ефекту. Короткочасність дії зумовлена блокуванням 2-адренорецепторів пресинаптичних мембран, які регулюють зворотний негативний зв`язок. Блокування цих рецепторів супроводжується надмірним вивільненням норадреналіну в синаптичні щілини. Це сприяє відновленню адренергічної передачі, що є причиною нестійкого блокування постсинаптичних -адренорецепторів. Неселективні -адреноблокатори використовують при підвищенні артеріального тиску на фоні високого рівня в крові адреналіну (при феохромоцитомі) і для купірування гіпертензивних кризів.
Стійке і тривале блокування постсинаптичних -адреноре-цепторів спостерігається при призначенні селективних 1-адренобло-каторів (празозин, доксазозин та ін.), оскільки препарати не порушують функціонування зворотного негативного зв`язку в адренергічних синапсах. Блокування 1-адренорецепторів судин супроводжується зниженням загального периферичного опору, венозного повернення крові та навантаження на лівий шлуночок. Антигіпертензивний ефект 1-адреноблокаторів не супроводжується тахікардією та підвищенням хвилинного об`єму. Припускають, що, крім адренолітичної дії, празозин і доксазозин справляють помірний міотропний спазмолітичний вплив на гладенькі м`язи судин. Для обох препаратів типова також протисклеротична дія. Вони знижують рівень ліпопротеїнів низької і дуже низької густини, дещо підвищують рівень ліпопротеїнів високої густини. Цей ефект особливо корисний у випадках поєднання артеріальної гіпертензії і гіперліпідемії.
Під час приймання всередину препарати добре всмоктуються у шлунково-кишковому тракті. Екскретуються препарати в основному з фекаліями, лише незначна частина введеної дози виводиться із організму із сечею. Празозин призначають двічі на день, доксазозин - 1 раз.
1-Адреноблокатори призначають для лікування гіпертонічної хвороби різного ступеня. Завдяки здатності зменшувати перед- та постнавантаження препарати застосовують у хворих із явищами серцевої та ниркової недостатності, застою у легеневих судинах. Відсутність суттєвого впливу на вуглеводний обмін дозволяє призначати 1-адреноблокатори хворим на цукровий діабет без коригування доз інсуліну. Празозин показаний при гіпертонії вагітних, а також при доброякісній гіперплазії передміхурової залози.
Під час приймання перших доз препаратів можливі головний біль, надмірна гіпотензія, сонливість. Іноді терапія 1-адреноблокаторами супроводжується сухістю в роті, закладеністю носа, проносами, шкірними висипаннями, поліартритом, часте сечовипускання, нетримання сечі у жінок.
α-,β-адреноблокатори
До препаратів цієї групи відносять лабеталол (трандат) і карведілол (дилатренд).
Лабеталол блокує β1, β2 та α1-адренорецептори. При цьому β-адреноблокуюча дія перевищує α-адреноблокуючу в 3 рази. Препарат вводять всередину або внутрішньовенно (при гіпертонічному кризі). Лабеталол добре всмоктується із кишечника, частково руйнується у печінці. Виводиться нирками у вигляді метаболітів. Лабеталол розширює судини і знижує артеріальний тиск, суттєво не змінюючи серцевого викиду. Тривалість дії препарату 8-10 годин. При регулярному тривалому прийманні препарату зменшується частота серцевих скорочень і попереджається підвищення сили серцевих скорочень при навантаженнях. Показаний лабеталол для лікування гіпертонічної хвороби на різних стадіях. Із побічних ефектів можливі запаморочення, ортостатична гіпотензія.
Карведилол (дилатренд) також є блокатором β- та α-адренорецепторів. Препарат у 10-100 разів сильніше блокує β-адренорецептори і в 1,5-3 рази сильніше – α-адренорецептори порівняно з лабеталолом. Одночасно карведилол проявляє антиоксидантні властивості. Препарат знижує загальний периферичний опір судин, рівень реніну в крові, перед- та постнавантаження на серце. Препарат призначають всередину. Гіпотензивний ефект триває до 15 годин. Використовують карведилол для лікування гіпертонії, ішемічної хвороби серця, хронічної серцевої недостатності. Можливі побічні ефекти включають головний біль, бронхоспазм, втомлюваність, шкірні висипання.
Клофелін і метилдофа збуджують 2-адренорецептори на тілах і дендритах нейронів мозку (у тому числі судинорухового центру), що супроводжується гальмівним ефектом. Антигіпертензивний ефект зумовлений пригніченням пресорного відділу судинорухового центру, загальним зменшенням тонусу симпатичної іннервації. Це супроводжується зменшенням периферичного судинного опору і частоти серцевих скорочень, зниженням секреції катехоламінів наднирковими залозами і тимчасовим зниженням продукції реніну.
Клофелін (катапресан, клонідин, гемітон) є одним з найбільш потужних і швидкодіючих антигіпертензивних препаратів. Препарат є агоністом α2-адренергічних і І1-імідазолінових рецепторів. Стійкій гіпотензії може передувати короткочасне (до проникнення препарату у ЦНС) підвищення артеріального тиску внаслідок збудження 2-адренорецепторів на постсинаптичних мембранах клітин гладеньких м`язів судин. Дана фаза триває 5-10 хвилин. Гіпотензивний ефект клофеліну триває 10-12 годин. Як правило, терапію клофеліном починають з невеликих доз, які приймають 2-4 рази на добу. Поступово дозу препарату збільшують. Через 18-36 годин після раптової відміни клофеліну розвивається синдром “віддачі” тривалістю від 1 до 5 днів. Він проявляється гіпертензією, аж до гіпертензивних кризів; енцефалопатією, тахікардією, порушеннями серцевого ритму, болями у животі. Синдром “віддачі” є результатом розгальмовування симпатичних центрів і купірується невеликими дозами клофеліну в комбінації з -адреноблокаторами. Поступове зменшення дози клофеліну наприкінці курсу лікування попереджає розвиток синдрому “віддачі”. Період поступової відміни препарату триває не менше 7 днів.
Клофелін призначають всередину і парентерально. Препарат добре всмоктується із шлунково-кишкового тракту, виводиться із організму нирками. Призначають клофелін при гіпертонічній хворобі і гіпертензивних кризах. Стосовно ЦНС препарат проявляє седативний і снодійний ефекти, знижує температуру тіла. Клофелін потенціює дію етилового спирту, снодійних і психотропних засобів пригнічувальної дії. Препарат підвищує апетит, зменшує секрецію слинних залоз (сухість у роті). Терапія клофеліном може супроводжуватися появою запорів, затримкою сечовипускання, порушеннями зору. Препарат затримує в організмі іони натрію і воду. Тривале приймання клофеліну супроводжується розвитком звикання, тому в процесі лікування дозу препарату доводиться збільшувати у 2-5 разів. У хворих, які приймають клофелін, при зміні положення тіла може розвинутись ортостатичний колапс. Клофелін зменшує нирковий кровотік, що зумовлено гіперпродукцією реніну. Уповільнення кровотоку в судинах мозку, сітківки, нижніх кінцівок сприяє тромбоутворенню.
Метилдофа (допегіт, метилдопа, альдомет) в організмі перетворюється в -метилнорадреналін, який стимулює постсинаптичні 2-адренорецептори центральної нервової системи, пригнічуючи активність судинорухового центру. Гіпотензія пов`язана із розширенням судин і зниженням загального периферичного опору. На початку ефекту зменшується також серцевий викид. Препарат розширює ниркові судини та збільшує діурез. Вплив метилдофи на ЦНС проявляється також седативним і снодійним ефектами. Призначають препарат всередину та парентерально 1 раз на день.
Іноді при лікуванні метилдофою розвиваються в`ялість, підвищена втомлюваність, порушення уваги, сонливість. Часто спостерігаються сухість у роті, закладеність носа, запаморочення, диспепсія, шкірні висипання. Іноді приймання метилдофи може супроводжуватися розвитком агранулоцитозу, гемолітичної анемії, тромбоцитопенії. Ортостатична гіпотензія менш характерна, ніж при прийманні клофеліну. Всі побічні ефекти частіше мають місце у пацієнтів похилого віку. До препарату швидко розвивається звикання. В малих дозах метилдофу можна поєднувати з діуретиками та β-адреноблокаторами. Комбінація метилдофи з наркотичними засобами посилює гіпотензивний ефект, а комбінація з інгібіторами МАО провокує гіпертонічний криз.