1-Адренорецептори містяться у клітинах міокарда і провідної системи серця, клітинах юкстагломерулярного апарату нирок та у жировій тканині. 2-Адренорецептори в значних кількостях зосереджені у клітинах гладеньких м`язів бронхів, деяких судинних ділянок (в основному скелетних м`язів), вагітної матки, печінки, скелетних м`язах, підшлунковій залозі; а також на мембранах пресинаптичних закінчень адрено- та холінергічних волокон. У центральній нервовій системі є обидва типи -адренорецепторів.
Ураховуючи здатність препаратів блокувати той чи інший тип -адренорецепторів та наявність у них симпатоміметичної активності, -адреноблокатори поділяють на такі групи.
Некардіоселективні препарати:
а) без “внутрішньої симпатоміметичної активності”: пропранолол (анаприлін), надолол (коргард);
б) із “внутрішньою симпатоміметичною активністю”: піндолол (віскен), окспренолол (тразикор), соталол (соталекс).
2 Кардіоселективні препарати:
а) без “внутрішньої симпатоміметичної активності”: метопролол (вазокардин), атенолол (тенормін), небіволол (небілет), бетаксолол (локрен), бісопролол;
б) із “внутрішньою симпатоміметичною активністю”: ацебуталол (сектрал), талінолол (корданум), цемепролол (цемепрол).
3 Препарати з мембраностабілізувальною активністю та без неї. Мембраностабілізувальна активність -блокаторів зумовлена зниженням проникності мембран для іонів Na+ та К+ (у провідній системі серця та робочому міокарді) та сприяє протиаритмічній дії препаратів. Цей вид активності виражений у пропранололу, окспренололу, ацебуталолу; меншою мірою - у надололу, алпренололу, піндололу і метопрололу.
4 Також -блокатори відрізняються ступенем ліпофільності молекул та здатністю проникати через різні мембрани, у тому числі через гематоенцефалічний бар`єр. Із препаратів, які проявляють виражені гідрофільні властивості та не проникають до центральної нервової системи, заслуговує на увагу атенолол. Препарат позбавлений седативного ефекту, повільно всмоктується у кишечнику і характеризується значною тривалістю дії. Атенолол призначають, як правило, 1 раз на добу.
Останніми роками широко застосовується у клінічній практиці новий препарат із групи -адреноблокаторів - небіволол (небілет). Крім властивостей, притаманних іншим -блокаторам, небілет стимулює синтез оксиду азоту, що сприяє покращанню коронарного кровотоку і зниженню периферичного опору судин.
Антигіпертензивний ефект -блокаторів зумовлений блокуванням 1-адренорецепторів серця, в результаті чого зменшуються частота та сила серцевих скорочень, хвилинний об`єм циркулюючої крові, адренергічні реакції на фізичні навантаження. Також зменшується потреба міокарда у кисні. Хвилинний об`єм циркулюючої крові зменшується на 10-25% при однократному введенні препарату, а при подальшому регулярному застосуванні ця величина становить близько 5-15%. Препарати з “внутрішньою симпатоміметичною активністю” проявляють менший вплив на хвилинний об`єм циркулюючої крові, але їх гіпотензивна активність від цього не знижується.
Важливе значення для гіпотензивного ефекту має здатність препаратів блокувати -адренорецептори клітин юкстагломерулярного апарату нирок і таким чином зменшувати секрецію реніну. В результаті знижуються утворення ангіотензину ІІ і продукція альдостерону.
-Адреноблокатори з ліпофільними властивостями проникають через гематоенцефалічний бар`єр і заспокійливо впливають на центральну нервову систему. Тривале застосування цих препаратів супроводжується пригніченням центральних ланок регуляції тонусу симпатичної нервової системи.
У гіпотензивній дії неселективних -адреноблокаторів має значення блокування пресинаптичних 2-адренорецепторів, що супроводжується зменшенням секреції норадреналіну в синапсах та зниженням стимуляції адренорецепторів судин та серця.
Більшість -адреноблокаторів вводять парентерально та призначають всередину. Більшість препаратів швидко всмоктується із шлунково-кишкового тракту, вступає у зв`язок із білками плазми, зазнає біотрансформації і виводиться через печінку (анаприлін, окспренолол та ін.). Ці препарати призначають тричі на день. Препарати з гідрофільними властивостями (піндолол, атенолол, надолол та ін.) погано розчиняються у ліпідах, повільно всмоктуються із шлунково-кишкового тракту, незначною мірою зв`язуються з білками плазми, виводяться із організму у незміненому вигляді через нирки. Призначають ці препарати 1-2 рази на добу. Жиророзчинні препарати інтенсивно біотрансформуються в печінці і виводяться з жовчю. Водорозчинні препарати виводяться нирками у незміненому вигляді.
Препарати, які відносять до групи блокаторів кальцієвих каналів (БКК), поділяють на 3 покоління:
І покоління: верапаміл (ізоптин), ніфедипін (фенігідин), дилтіазем.
ІІ покоління:
а) група верапамілу (похідні фенілалкіламінів): галопаміл, аніпаміл, фаліпаміл;
б) група ніфедипіну (похідні дигідроперидину): ісрадипін, амлодипін, фелодипін, нітрендипін, німодипін, нікардипін, лацидапін та ін.;
в) група дилтіазему (похідні бензодіазепінів): клентіазем.
ІІІ покоління: нафтопідил, емопаміл.
Основні відмінності препаратів другого покоління від першого - це більша тривалість дії, більш висока тканинна специфічність, менша кількість небажаних ефектів. ІІІ покоління - це БКК, у яких додатково виражені особливі властивості: -адреноміметична активність у нафтопідилу; симпатолітична активність - у емопамілу.
БКК блокують потенціалзалежні кальцієві канали у мембранах кардіоміоцитів та гладеньких м`язів судин. Це супроводжується зниженням загального периферичного опору судин і зменшенням скоротливості міокарда. Крім того, препарати зменшують агрегацію тромбоцитів, пригнічують автоматизм клітин синусового вузла та ектопічних осередків у передсердях і уповільнюють проведення через атріовентрикулярний вузол.
Розрізняють шість типів потенціалзалежних кальцієвих каналів: L, T, N, P, R та Q. БКК впливають на повільні канали L-типу. Приймання препаратів цієї групи супроводжується значним зниженням концентрації цитоплазматичного кальцію і розслабленням клітин гладеньких м`язів артерій. Доведено, що вміст внутрішньоклітинного кальцію у хворих гіпертонічною хворобою підвищений, що є причиною схильності до генералізованої вазоконстрикції. Ефект БКК стосовно венозних судин виражений незначно.
Антигіпертензивний ефект пов`язаний із впливом препаратів на серце. На відміну від клітин гладеньких м`язів судин деполяризація мембран м`язових волокон передсердь і шлуночків пов`язана з рухом іонів натрію через “швидкі” натрієві канали та іонів кальцію через “повільні” кальцієві канали L-типу. В синоатріальному й атріовентрикулярному вузлах деполяризація більшою мірою залежить від швидкості входу іонів кальцію через “повільні” канали.
Зменшуючи скоротливу функцію міокарда, БКК сприяють регресу гіпертрофії лівого шлуночка. На відміну від інших груп антигіпертензивних препаратів призначення БКК не супроводжується явищами ортостатичної гіпотензії. Препарати в терапевтичних дозах не впливають на нормальний рівень артеріального тиску, не проявляють негативної дії на вуглеводний і ліпідний обміни, що дозволяє призначати їх хворим на цукровий діабет. БКК не впливають на бронхи і не зменшують кровотоку в кінцівках, не впливають на фізичну витривалість. Препарати здатні посилювати виведення води та іонів натрію із організму.
БКК вводять парентерально, призначають для приймання всередину та сублінгвально. Препарати добре всмоктуються із шлунково-кишкового тракту, зв`язуються з білками крові, проникають у різні тканини та органи, в тому числі й центральну нервову систему. Тривалість дії препаратів І покоління - 4-6 годин, ІІ - до 12 годин.
Препарати майже повністю біотрансформуються печінкою, виводяться в основному через нирки.
Основні показання для призначення БКК - це гіпертонічна хвороба, гіпертонічні кризи (коринфар та його аналоги), гіпертонічна хвороба в поєднанні з ішемічною хворобою серця або при схильності до пароксизмальної суправентрикулярної тахіаритмії, нефрогенна гіпертонія, гіпертонія з порушенням мозкового кровообігу, мігрень, хвороба Рейно, тромбози, гіпертрофічні кардіоміопатії, холодовий бронхоспазм та ін.
При монотерапії артеріальної гіпертонії легкого і середнього ступенів тяжкості восокоефективні такі препарати, як ніфедипін, фелодипін, верапаміл та дилтіазем. Стабільний ефект розвивається через 1- 2 тижні після початку регулярного приймання препарату в індивідуально підібраній дозі. Підвищення частоти серцевих скорочень спостерігається на початку терапії і виражене у пацієнтів молодого віку. При тяжкій формі гіпертонії БКК комбінують з -адреноблокаторами або інгібіторами ангіотензинконвертуючого ферменту.
-Адреноблокатори показані при есенціальній і симптоматичній артеріальній гіпертензії. Початковий гіпотензивний ефект розвивається через кілька годин з моменту приймання. Стабільно виражене зниження артеріального тиску спостерігається впродовж тривалого строку, у зв`язку з чим ефективність -блокаторів доцільно оцінювати через 3-4 тижні від початку приймання. Доцільніше призначати -ад-реноблокатори хворим із гіперкінетичним синдромом, який розвивається у відповідь на фізичне навантаження. Препарати даної групи у більшості випадків використовують не як засоби монотерапії, а в комбінації з іншими гіпотензивними препаратами. Широко застосовують у клінічній практиці комбінацію -блокаторів із діуретиками (“Тенорик” та ін.), що значно підвищує ефективність лікування.
Крім того, -адреноблокатори застосовують для лікування тахі-аритмій (переважно надшлуночкової локалізації); стенокардії напруження, не чутливої до терапії нітратами; гіпертрофічних кардіоміопатій; тиреотоксикозів; для стимулювання пологової активності у породіль із гіпертензією та іншими видами екстрагенітальної патології; при паркінсонізмі судинного походження з переважанням клініки тремтячого гіперкінезу. Лікування β-адреноблокаторами починають з мінімальних доз, кожні 2-4 тижні дозу збільшують до досягнення оптимальної терапевтичної дози. Така доза не викликає гіпотензію, брадикардію та затримку рідини в організмі.
Основними побічними ефектами, які обмежують застосування -адреноблокаторів невибіркової дії, є бронхоспазм і розлади периферичного кровообігу (похолодіння кінцівок, симптоми переміжної кульгавості).
Крім того, при терапії -блокаторами можуть спостерігатися брадикардія, порушення атріовентрикулярної провідності. Як виявилося, серцева недостатність під час застосування -адреноблокаторів розвивається в меншій кількості випадків, ніж очікувалось, оскільки зниження артеріального тиску полегшує роботу серця до такого ступеня, що робота серця не погіршується навіть за умови зменшеного серцевого викиду. Відчуття втоми пов`язане зі зменшенням церебрального кровотоку і може спостерігатися при терапії будь-яким препаратом даної групи. -Адреноблокатори, які проникають у центральну нервову систему, можуть бути причиною безсоння, тривожних снів, галюцинацій.
При призначенні -адреноблокаторів хворим із цукровим діабетом іноді спостерігається гіпоглікемія, зумовлена пригнічувальним впливом препаратів на процеси гліколізу. Крім того, терапія -адрено-блокаторами супроводжується погіршенням ліпідного обміну, збільшенням кількості ліпопротеїнів низької і дуже низької густини, що сприяє розвитку атеросклерозу.
Не рекомендують призначати -адреноблокатори вагітним, оскільки препарати підвищують тонус матки.
Ще одним ускладненням при систематичній терапії -адрено-блокаторами є “феномен віддачі”, який розвивається при раптовому припиненні приймання препарату. Він проявляється гіпертонічними кризами і нападами стенокардії та тахіаритмії. Поступова відміна препарату і перехід на інші схеми лікування є найбільш простим і надійним способом попередження “феномену віддачі”.
Останнім часом БКК з коротким періодом дії все більше поступаються місцем препаратам з тривалим ефектом (нітрендипін, фелодипін, алодипін та ін.). Активність нітрендипіну втричі вища, ніж у ніфедипіну. Окрім системної вазодилятації зі зменшенням периферичного опору судин, препарат розширює ниркові судини, збільшує виведення іонів натрію і води, підвищує вміст у крові натрійуретичного гормону. Найбільш виражений ефект спостерігається у пацієнтів похилого віку з гіпертонією на фоні низького рівня реніну. Препарат призначають 1 раз на добу. При тривалому прийманні нітрендипін сприяє зворотному розвитку гіпертрофії міокарда. При гіпертонічних кризах препарат можна приймати під язик.
Фелодипін характеризується вираженим впливом на судини. Препарат не має негативної інотропної дії на міокард і не впливає на провідність. Фелодипін ефективний при гіпертонії будь-якого ступеня тяжкості, включаючи хворих похилого віку з нирковою гіпертензією. Порівняно з ніфедипіном препарат має вищу ефективність при призначенні у комбінації із сечогінними засобами і -адреноблокаторами.
БКК при тривалому застосуванні можуть стати причиною головного болю, запаморочення, припливів (почервоніння шкіри обличчя). У перші дні лікування БКК можуть розвиватися набряки стоп, гомілок, ліктів унаслідок стазу судин і порушення місцевої мікроциркуляції. Спостерігається брадикардія (частіше при призначенні верапамілу), іноді - рефлекторна тахікардія (при призначенні ніфедипіну). Приймання БКК може супроводжуватися запорами.
Блокатори ангіотензинперетворювального ферменту
Блокатори ангіотензинперетворювального ферменту (АПФ) поділяють на два покоління.
І покоління: каптоприл (капотен), метіоприл та ін.
ІІ покоління: еналаприл, лізиноприл, раміприл, беназеприл, фозиноприл, трандолаприл та ін.
Всі препарати І покоління містять у структурі молекули іульфгідрильну групу.
Препарати ІІ покоління містять у структурі молекули карбоксильну або фенольну групи. Для препаратів ІІ покоління характерні більш висока активність, відсутність у хімічній структурі молекул сульфгідрильних груп, здатних аутоімунізувати організм, більша тривалість дії, менша частота розвитку побічних ефектів.
Ренін синтезується у кірковому шарі нирок (у клітинах юкстагломерулярного апарату) під впливом симпатичної імпульсації, а також при зменшенні ниркового кровотоку, зниженні артеріального тиску або збільшенні концентрації натрію в дистальних канальцях. Ренін, діючи на ангіотензиноген, відщеплює від нього ангіотензин І. Останній під впливом АПФ (кінази ІІ) перетворюється в ангіотензин ІІ. Процес утворення ангіотензину ІІ відбувається у тканинах серця, головного мозку, легенів та інших органів. Висока концентрація АПФ виявлена в ендотелії судин. Із ангіотензину ІІ у надниркових залозах утворюється ангіотензин ІІІ. Ангіотензини ІІ і ІІІ стимулюють вивільнення альдо-стерону, який підвищує реабсорбцію натрію і еквівалентних кількостей води в нирках, а також стимулює секрецію калію. Ангіотензини ІІ і ІІІ сприяють підвищенню судинної “жорсткості” і стимулюють синтез колагену, сприяючи фіброзу міокарда.
У різних тканинах виявлено 4 типи рецепторів для ангіотензину ІІ. Основні серцево-судинні ефекти зумовлені стимуляцією ангіотензинових рецепторів першого типу (АТ1). Для ангіотензину ІІ характерні надзвичайно виражена судинозвужувальна дія і кардіостимулювальний вплив. Крім того, ангіотензин ІІ виконує функції ростового фактора кардіоміоцитів і клітин гладеньких м`язів судин, збільшує секрецію вазопресину, адренокортикотропного гормону і пролактину.
Важливо зазначити, що АПФ, крім перетворення ангіотензину І у ангіотензин ІІ, каталізує реакції інактивації брадикініну та енкефалінів, які розширюють судини, знижують артеріальний тиск, збільшують виведення натрію і води із організму, знижують агрегацію тромбоцитів, затримують калій в організмі. Препарати знижують актвиність перекисного окислення ліпідів і покращують метаболізм вуглеводів.
Блокатори АПФ зменшують утворення ангіотензину ІІ і тим самим попереджають розвиток його ефектів. Крім того, інгібітори АПФ сприяють збереженню брадикініну та енкефалінів, посилюючи їх ефекти. В результаті зменшується тонус артеріальних і венозних судин; знижується артеріальний тиск; відмічається коронарна вазодилятація; зменшуються перед- та постнавантаження на серце; збільшується кровотік у серці, нирках та інших органах; зростає секреція та активність передсердного натрійуретичного гормону; збільшується діурез. Застосування інгібіторів АПФ супроводжується зменшенням гіпертрофії серцевого м`яза і судинної стінки. Зменшується вірогідність розвитку шлуночкових аритмій.
Препарати групи блокаторів АПФ призначають всередину. Лише лізиноприл і вазотек можна вводити внутрішньовенно. Препарати добре всмоктуються у шлунково-кишковому тракті. Приймання препаратів не залежить від їди (крім каптоприлу, який призначають за 2-3 години до їди). У крові препарати зв`язуються з білками плазми. Виняток становлять каптоприл і лізиноприл, ступінь зв`язування з білками яких становить 20-30%. Препарати добре проникають в усі тканини. Терапевтичний ефект каптоприлу розвивається через 1 годину, інших препаратів - через 2 години. Тривалість дії каптоприлу - 6 годин, інших препаратів - 24 години. Через це каптоприл призначають 4 рази на добу, а всі інші - 1 раз. Елімінують блокатори АПФ переважно через нирки. Винятками є раміприл, беназеприл, периндаприл, які на 60% виводяться печінкою.
Трандоприл є одним із найбільш ефеквтивних і тривало діючих препаратів цієї групи. По блокуючій дії на АПФ він у 6-10 разів перевищує еналаприл. Тривалість його ефекту досягає 48 годин.
Препарати ефективні при легкій, помірно тяжкій і рефрактерній до інших гіпотензивних засобів гіпертонічній хворобі. При сублінгвальному прийманні каптоприл може купірувати гіпертензивний криз. Препарати комбінують з гіпотензивними засобами центральної дії, БКК, -адреноблокаторами, діуретиками. Інгібітори АПФ рекомендується призначати починаючи з малих доз, щоб попередети виражену гіпотензію (ефект першої дози).
Блокатори АПФ збільшують кровотік у міокарді, печінці, мозку, нирках, не впливаючи на об`єм циркулюючої крові. У цілому ефективність препаратів пропорційна концентрації реніну у крові, хоча інгібітори АПФ знижують артеріальний тиск і у хворих з нормальною активністю реніну у плазмі (ефективність препаратів при цьому менша).
У наш час блокатори АПФ призначають також для лікування хронічної серцевої недостатності. Завдяки зниженню тонусу артеріол і вен препарати зменшують перед- і постнавантаження на серце, тиск у правому і лівому шлуночках. Через 3 місяці від початку приймання блокаторів АПФ суттєво зменшується гіпертрофія лівого шлуночка.
Застосовують інгібітори АПФ при постінфарктному кардіосклерозі. При діабетичній нефропатії препарати розширюють еферентну артерію і зменшують внутрішньоклубочкову гіпертензію (основну причину розвитку гломерулосклерозу).
При застосуванні інгібіторів АПФ можлива надмірна гіпотензія, розвиток якої більш імовірний у хворих, що раніше приймали високі дози діуретиків. Лікування препаратами часто супроводжується сухим кашлем, який не купірується за допомогою протикашльових засобів. Причиною кашлю є пригнічення інактивації брадикініну і підвищення синтезу простагландину Е2 у бронхах. Результатом такої дії може стати і розвиток ангіоневротичного набряку. Інгібітори АПФ можуть бути причиною алергічних шкірних висипань, нейтропеній, порушення смакових відчуттів (втрата смаку, металічний смак у роті), головного болю, запаморочення, гіперкаліємії.
Незважаючи на значну кількість побічних ефектів, блокатори АПФ не мають вікових обмежень при призначенні, не викликають розвитку феномену “віддачі”. Однак їх призначення супроводжується повільним розвитком звикання.
Частина хворих резистентна до гіпотензивної терапії інгібіторами АПФ. Це зумовлено тим, що утворення ангіотензину ІІ регулюється не тільки АПФ, але й іншими ензимами (хімазами, катепсином та ін.). Тому більш повного “виключення” ренін-ангіотензинової системи можна досягнути лише за допомогою блокаторів ангіотензинових рецепторів.