новані волокна скорочуються тільки при зануренні в розчин, який має АТФ та іонізований кальцій для активації АТФ-ази. Якщо активуючий агент, тобто іони кальцію, вийняти з середовища (наприклад, шляхом додавання хелатоутворюючих агентів), міофібрили розслаблюються, оскільки взаємодія між поперечними містками й актином закінчується, внаслідок чого активність АТФ-ази пригнічується.
Механізм, за допомогою якого Са2+ активує волокно, легше зрозуміти при розгляданні структури актинових ниток. Актинова нитка складається із двох закручених один навколо одного мономерів актину товщиною до 5 нм. Схожу структуру можна отримати, якщо взяти 2 нитки намиста й скрутити їх у вигляді спіралі по 14 намистин у нитці. На ланцюгах актину через регулярні проміжки (приблизно через 40 нм) знаходяться сферичні молекули тропоніну, а в жолобках між двома ланцюгами актину лежать нитки тропоміозину. За відсутності Са2+, тобто при розслабленому стані міофібрил, довгі молекули тропоміозину розташовуються так, що блокують прикріплення поперечних містків міозину до актинових ланцюгів. Під впливом активуючих іонів Са2+ молекули тропоміозину глибше спускаються в жолобки між мономерами актину, відкриваючи ділянки прикріплення для поперечних містків міозину. Внаслідок цього містки міозину прикріплюються до актинових ниток, АТФ розщеплюється і розвивається м’язова сила. Таким чином, активаційні ефекти Са2+ зумовлені його дією на тропонін С. При цьому тропонін С працює як «кальцієвий перемикач», тобто при зв’язуванні з Са2+ молекула тропоніну С деформується так, що штовхає тропоміозин у жолобок між двома ланцюгами актину —
в«активне положення» і відкриваються ділянки прикріплення для поперечних містків.
Якби іони Са2+ не були ізольовані в особливих внутрішньоклітинних сховищах (саркоплазматичних ретикулумах), то збагачені Са2+ м’я- зові волокна знаходилися б у стані безперервного скорочення. Структура внутрішньоклітинних систем збереження Са2+ дещо відрізняється
врізних м’язах. У багатьох ділянках мембрана м’язової клітини поглиблюється всередину волокна, перпендикулярно до його осі, утворюючи трубки. Ця система поперечних трубочок (так звана Т-система) сполучається із зовнішньоклітинним середовищем. Трубочки (діаметрам 50 нм) оточують кожну міофібрилу на рівні 2 пластинок або в ділянці І-дисків. Перпендикулярно поперечній системі, тобто паралельно міофібрилам, розташовується система повздовжніх трубочок (це істинна саркоплазматична сітка). Бульбашки на кінцях цих трубочок — термінальні цистерни — і є місцем збереження внутрішньоклітинного Са2+.
На відміну від поперечної системи, повздовжня система не сполучається із зовнішньоклітинним середовищем.
Електромеханічне з’єднання відбувається за допомогою поширення ПД по мембранах поперечної системи всередину клітини. При цьому
44
збудження швидко проходить у глибину волокна, переходить на повздовжню систему і в кінці викликає вивільнення іонів Са2+ до внутрішньоклітинної рідини біля міофібрили, що і призводить до скорочення. Дигідропіридинові рецептори відіграють роль електричного реле, яке регулює надходження Са2+ із розташованої поряд саркоплазматичної сітки. Дигідропіридинові рецептори одержали назву від медикаментозного препарату дигідропіридину, який, власне, блокує їх і широко застосовується у практиці лікаря.
На відміну від мембрани Т-трубок, Са2+-канали саркоплазматичної сітки, відкриття яких забезпечує викидання іонів Са2+, не є потенціалозалежними. Вони називаються ріанодиновими рецепторами, тому що їх блокує рослинний алкалоїд ріанодин.
Саркоплазматична сітка внаслідок деполяризації мембрани Т-тру- бочок активується завдяки дигідропіридиновим рецепторам, які є потенціалозалежними Са++-каналами в мембрані Т-трубок.
При одноразовому скороченні процес укорочення швидко закінчується, коли активуючі іони Са2+ повертаються за допомогою кальцієвого насоса в систему каналів саркоплазматичної сітки і відбувається розслаблення м’язів. Цей процес іде проти градієнта за участі активного транспорту, який використовує енергію АТФ. Якщо стимули надходять до м’яза з високою частотою, 20 Гц і вище, рівень Са2+ під час міжстимульних проміжків залишається високим, тому що кальцієвий насос не встигає повернути всі іони Са2+ у систему саркоплазматичної сітки. При цьому виникає стан стійкого скорочення або тетанус. Він часто спостерігається в тому випадку, коли проміжки між стимулами бувають менше ніж 1/3 часу поодинокого скорочення.
Типи м’язових волокон. Незважаючи на те, що волокна скелетних м’язів у загальних рисах подібні, однак скелетні м’язи — це різнорідна тканина, що складається з волокон, які відрізняються за активністю міозинової АТФ-ази, швидкістю скорочення тощо. Загалом волокна поділяють на 2 типи (І і ІІ). М’язи, що містять багато волокон типу І, називають червоними м’язами, оскільки вони виглядають темнішими порівняно з іншими. Вони мають триваліший латентний період, повільно реагують, призначені для тривалих, повільних скорочень. Головна їх функція — підтримування сталого положення тіла. Білі м’язи складаються переважно з волокон типу ІІ, мають коротку тривалість скорочення і призначені для точних координованих рухів. Прикладом таких білих м’язів можуть бути м’язи очного яблука, деякі м’язи кисті руки та ін.
В основі відмінностей між м’язовими волокнами лежить різниця між білками, з яких вони складаються. Більшість білків кодовані мультигенами. Виділяють десять різних ізоформ важких ланцюгів міозину (ВЛМ). Вони мають різний амінокислотний склад. У кожному з двох типів легких ланцюгів також розрізняють повільні та швидкі ізофор-
45
ми. Вважають, що є лише одна форма актину, три — тропоніну і велика кількість форм тропоміозину.
Експресія ВЛМ дуже чітко регульована в процесі розвитку організму, і відмінності в експресії ВЛМ відіграють значну роль у формуванні м’язової конституції людини.
Удорослих осіб на функцію м’язів можуть впливати зміни фізичної активності, іннервації та гормонального фону. Ці зміни, як правило, спричинені порушенням транскрипції генів ВЛМ.
Сила та робота м’язів. Розрізняють максимальну та питому силу. Максимальна (абсолютна) сила визначається тим максимальним вантажем, який здатний підняти м’яз. Вона залежить від будови м’яза, його функціонального стану, впливу ЦНС. Чим більший діаметр (або фізіологічний поперечник), тим більша сила м’яза. Наприклад, великий сідничний м’яз може розвинути силу до 1200 кг.
Усередньому сила скелетного м’яза людини становить 3–4 кг на 1 см2. Сила м’яза залежить від кількості рухомих одиниць, збуджених у даний момент. Так, якщо до складу м’яза входять 10 рухових одиниць,
аактивна, збуджена лише одна, то м’яз створить напруження 1/10 від максимальної сили. Сила м’яза також залежить від частоти ПД — чим вона більша, тим сила буде більшою (в межах оптимуму частоти подразнення).
Питома сила — це відношення максимальної сили до площі поперечного перерізу м’яза. Завдяки цій величині можна порівняти силу різних м’язів одного організму, а також силу м’язів різних осіб. Наприклад, абсолютна сила литкового м’яза становить 5,9 кг/см2, жувального
—до 10 кг/см2, триголового м’яза плеча — 16,8 кг/см2. М’яз може виконувати як динамічну, так і статичну роботу. Динамічна робота визначається величиною піднятого вантажу, помноженого на показник скорочення м’яза. Вимірюється в кілограмометрах, джоулях та калоріях. Максимальною робота буває при середніх навантаженнях. Робота, при якій м’язи майже не скорочуються, називається статичною. Статична робота вимірюється величиною вантажу, помноженого на час його утримання. Втома розвивається швидше при статичній роботі, ніж при динамічній.
Втомленість м’язів
Якщо м’яз примусити довго скорочуватися, то він все менше і менше відповідатиме на подразнення. Втомленістю називається тимчасове зниження працездатності клітини, органа або цілого організму і викликається тривалою роботою, що зникає після відпочинку. Беремо нер- вово-м’язовий препарат, прикладаємо непрямі подразнення частотою 1 раз в 1 с. Одержуємо скорочення, яке записуємо на барабані. Спочатку йде невелике збільшення скорочень, м’яз ніби впрацьовується. Це
46
збільшення скорочень називається феноменом сходів. Вважають, що цей феномен спричинений надходженням додаткової кількості Са2+, який зв’язується з тропоніном С. Важливо не плутати цей феномен з тетанусом. Згодом величина скорочень залишається на одному і тому ж рівні. Через деякий час подразнення величина скорочень і сила зменшуються. Зменшення величини та сили скорочень — це і є втома.
Перше, що відбувається при стомленні, — зменшення величини та сили скорочень. Друге — це постійне сповільнення скорочень, тривалість одного скорочення збільшується. Амплітуда зменшується, а час подовжується. Третє — тривалість кожного скорочення збільшується і до початку наступного скорочення м’яз не встигає розслабитись, і тому він скорочується, повністю не розслаблюючись. Іде зменшення вертикальних ліній на кімограмі. Відбувається поступове зменшення амплітуди скорочення на фоні контрактури. Четверте. Послаблення працездатності — це процес, який проходить. Отже, при стомленні відбувається: 1) зменшення сили та висоти скорочень; 2) тривалість прихованого періоду; 3) підвищення порога подразнення, тобто м’яз робиться менш збудливим; 4) підвищується тривалість поодинокого скорочення, головним чином за рахунок збільшення часу розслаблення; 5) розвивається контрактура; 6) крива поодинокого скорочення вже не буде симетричною.
Якщо після непрямого подразнення подіяти на втомлений м’яз прямим шляхом, то м’яз скорочуватиметься ще. Це свідчить про те, що першими стомлюються або нерв, або нервово-м’язовий синапс. Нервове волокно практично не стомлюється. Можна подати мільйон подразнень на нерв — стомлення нерва не розвивається. Найбільше втомлюється нервово-м’язовий апарат. І. М. Сєченов довів, що відновлення працездатності стомлених м’язів руки людини після тривалого піднімання вантажу прискорюється, якщо в період відпочинку працювати іншою рукою. Швидке відновлення працездатності після стомлення може бути досягнуто і при інших видах рухової активності, наприклад, при роботі м’язів нижніх кінцівок. На відміну від простого відпочинку, такий відпочинок І. М. Сєченов вважав активним. Він розглядав ці факти як доказ того, що стомлення розвивається в першу чергу в нервових центрах.
Стомлення ізольованого м’яза зумовлене двома причинами. Існує дві точки зору. Згідно з першою, стомлення — це результат накопичення в м’язі продуктів обміну речовин (молочна кислота, фосфорна та ін.), які мають пригнічуючу дію на працездатність м’язових волокон. Частина цих речовин, а також іони К+ дифундують із волокон у навколоклітинний простір і виявляють пригнічуючу дію на збуджуваність мембрани, пригнічують ПД. Якщо замінити розчин Рінгера, який оточує стомлений м’яз, то цього достатньо, щоб відновити його працездатність. Згідно з другою точкою зору, стомлення — наслідок поступового виснаження
47
в м’язі енергетичних запасів. При тривалій роботі ізольованого м’яза відбувається різке зменшення запасів глікогену, внаслідок чого порушуються процеси ресинтезу АТФ та креатинфосфату, що необхідні для скорочення.
Для дослідження процесів стомлення у людини створено апарат — ергограф. Найпростіший з них — ергограф Моссо. Це прилад для запису механограми при рухах, що ритмічно виконуються групою м’язів. Запис дозволяє виявити кількість виконуваної роботи. Існують ергографи, які відтворюють ті чи інші трудові рухи людини. Так, широко використовують велоергографи (велоергометри). Вони широко застосовуються для визначення функціональних можливостей організму людини. Крива втомленості різна у різних осіб. При дослідженні працездатності у людини вона не повинна бачити запис на барабані, її не потрібно підбадьорювати через те, що під час підбадьорювання скорочення м’язів триває довше без стомлення. Отже, втомлюється не м’яз. На підбадьорювання реагує кора головного мозку, наша свідомість. Таким чином, під час роботи звук надходить у кору головного мозку, що відбивається на її стані, а потім іде сигнал до м’язів. Це означає, що втомлюються вищі відділи кори головного мозку. Це положення підтримується прикладами з життя, наприклад, втомленість солдатів під час походів знижує оркестр. По-друге, робота м’язів у цілому організмі залежить не тільки від процесів у м’язах, не тільки від їх якості, але і від взаємовідношення інших систем в організмі — ЦНС, дихання, кровообігу. Тому при оцінці роботи м’яза необхідно враховувати працездатність інших систем. Спорт передбачає тренування всіх систем. Систематична інтенсивна робота м’язів сприяє збільшенню м’язової тканини. Це явище називається гіпертрофією м’язів. В основі його лежить збільшення кількості міофібрил та збільшення маси цитоплазми м’язових волокон, тобто збільшення діаметра кожного волокна. Основою є активація синтезу нуклеїнових кислот та білків, підвищується вміст АТФ, креатинфосфату, глікогену. Внаслідок цього сила та швидкість скорочення підвищуються.
Фізіологічні особливості гладеньких м’язів
В організмі, крім поперечносмугастих м’язів, є ще гладенькі м’язи.
Особливості будови гладеньких м’язів. Вони являють собою окремі веретеноподібної форми клітини, довжиною 50–400 мкм, товщиною 2–10 мкм. Мають одне ядро в клітині. Ці клітини сполучені особливими міжклітинними контактами (нексусами), внаслідок чого вони утворюють сітку, в яку вплетені колагенові волокна. Завдяки нерегулярному розподілу актинових та міозинових ниток гладком’язові клітини не мають поперечної смугастості, характерної для серцевого та ске-
48