також ті, що були вилучені з метою уніфікації українського правопису з російським.
Використовуючи мову в повсякденному житті, люди, залежно від потреб, вдаються до різних мовних засобів. Вибір мовних засобів залежить від мети й завдань спілкування, суспільної сфери спілкування, його змісту та форми (усної, писемної, діалогічної, монологічної), умов спілкування.
Літературна мова поділяється на стилі. Слово «стиль», що походить від лат. Stilus – «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося за часів античного Риму і Середньовіччя, – багатозначне і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології та інших науках.
В умовах лібералізації суспільних відносин, зростання ролі різновидів, жанрів усно-розмовного спілкування збільшується кількість варіантних засобів мовного самовираження, проте вони підпорядковані основній вимозі – бути зрозумілими для якомога більшого числа носіїв національної мови, виявляти належний ступінь освіченості, мовної компетентності. Мовна освіта й сучасні засоби масової інформації формують той інтегральний простір, у якому основна, визначальна роль належить унормованій літературній мові. Відхилення від правописної або орфоепічної норми, або намагання запровадити нову лексичну, синтаксичну норму все одно оцінюється в колі освічених людей як неволодіння сучасною літературною мовою, як порушення загальноприйнятої мовної норми.
Функціональний стиль мови – це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів: лексики, фразеології, граматики.
Кожен стиль має: а) сферу поширення (коло мовців), б) призначення, в)систему мовних засобів, г) стилістичні норми, д) підстилі, є) жанри реалізації.
Виділяють п’ять основних функціональних стилів сучасної української літературної мови (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний). У межах кожного з них сформувалися підстилі, що сприяють більш
доцільному й точному відображенню конкретних проявів мовної діяльності. У мовній практиці набув ваги також конфесійний стиль.
Мова кожного народу набуває специфічних особливостей залежно від того, в якій галузі людської діяльності її застосовують. А. П. Коваль відзначає, що «науковий стиль української мови, як і інші її стилі, – історичний. Він формувався і розвивався під впливом таких чинників, як загальний стан науки й наукових знань в Україні, як ступінь розвитку літературної мови, а також під впливом мовної практики визначних майстрів – письменників, учених, громадських діячів і діячів культури, – які зверталися до рідної мови у своїх наукових, історичних, економічних, літературно-критичних та інших творах» ( Коваль А.П. Наковий стиль сучасної української літературної мови Структура наукового тексту / А. П. Коваль. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1970. – 303 с.).
Історія формування української наукової мови – це постійне переборювання політичних перешкод і заборон. Свої потенційні можливості вона розкриває при найменших послабленнях екстралінгвальних чинників, які тримали її в руках бездержавності впродовж століть.
Розвиток наукового стилю нової української мови зазнав розвитку у другій половині XIX ст. коли на початку 60-х років журнал «Основа» почав друкувати науково-популярні статті. У цей період особливо гостро постає проблема формування наукового стилю української літературної мови. У журналі «Основа» вперше було здійснено спробу порушити питання про теоретичні засади формування наукового стилю української мови й накреслити перспективи розвитку його терміносистем. Однак більшість учителів українських шкіл XIX ст. отримувала освіту в Росії, тому, наприклад, значну частину українських лінгводидиктичних термінів було запозичено з російської мови.
Подальше становлення українського наукового стилю пов’язано з розвитком природничо-наукового світогляду й окремих галузей науки в Україні та відбувалося після того, як українська художня література вже склалася і досягла високого рівня розвитку. Науковий стиль нової української літературної мови сформувався під впливом нагальних потреб у такій формі спілкування, яка
забезпечила б необхідність збереження й передачі наукової інформації, і чітко відбивав рівень науково-технічного розвитку в Україні.
У 1873 році було засновано у Львові Товариство ім. Т. Г. Шевченка, перетворене у 1892 році за ініціативою І. Я. Франка з літературного товариства, яким воно було спочатку, на товариство суто наукове. Завданням цієї нової наукової установи, що перебувала поза межами впливу російської цензури, було об’єднання українських наукових сил з усіх українських земель, а також тих, що працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною мовою. Утворення Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка означало новий етап у розвитку української науки, тому що вперше було створено організацію всеукраїнського значення, яка охоплювала різні галузі науки. Утворився український науковий центр для всіх ділянок науки.
На особливу увагу заслуговує діяльність ученого-енциклопедиста І. Я. Франка, який став не лише одним із основоположників термінології, а й особливо послідовним розбудовником. Сформований ученим новий стиль наукової мови репрезентований у його працях з естетики, історії культури, літературознавства і критики вже наприкінці 80-х років XIX ст. Це і було часом створення української наукової мови, що пізніше розвивалась і вдосконалювалась переважно у сфері суспільних наук, та й то лише до 1917 року. Розвиваючи науковий стиль української мови та україномовну термінологію, І. Я. Франко спеціально вивчав основні риси наукової мови та наукової термінології.
Відродження української державності 1917 року створило сприятливі умови для розвитку української науки. Тоді відкрилися українські державні університети у Києві, Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві; в усіх старих вищих навчальних закладах було відкрито кафедри українознавства. 14 листопада 1918 року законом українського уряду в Києві засновано Українську академію наук. На початку 1921 р. Наркомат освіти України УСРР опублікував інструкцію, згідно з якою Українська академія мала координувати роботу всіх наукових установ України. Наприкінці 1921 року академічні секції Правописнотермінологічної комісії злилися з відповідними секціями Українського наукового
товариства й утворили Інститут української наукової мови, директором якого став А. Кримський. Інститут української наукової мови як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя.
Науковий стиль – обслуговує ділянки наукових знань, сферу науки. Його функція – вироблення й осмислення об’єктивних знань про дійсність. Мовні засоби творення спрямовані на виконання трьох основних завдань: інформування, пізнання, вплив. Для сфери наукового спілкування характерне найбільш точне, логічне, однозначне вираження думки. Найголовнішою формою мислення в галузі науки є поняття, а мовне втілення динаміки мислення виражається в судженнях і висновках, що чергуються в логічній послідовності. Думка чітко аргументована, особливо акцентується хід логічних міркувань. Аналіз і синтез взаємопов’язані, оскільки перший є необхідною умовою існування другого, а основне призначення науки – виявляти закономірності.
Варто розрізняти, з одного боку, характер і хід мислення саме у процесі наукового пізнання і, з іншого, – втілення результатів мислення в наукових творах. У текстах з’являються додаткові, на відміну від дослідницького етапу, завдання «оформлення» думки (спосіб доведення, рівень полемічності, опис чи роздум, ступінь популяризації). У зв’язку з цим етапи внутрішнього й зовнішнього мовлення не тотожні за мовним втіленням. Тому варто пам’ятати, що остаточна кристалізація мислення (наукових положень) здійснюється саме в зовнішньому, а не у внутрішньому мовленні.
Найважливішими рисами наукового стилю, що випливають із абстрактності (понятійності) та строгої логічності мислення є узагальнений характер і підкреслена логічність викладу. Типовими для наукового мовлення є змістова точність (однозначність), відсутність образності, прихована емоційність, об’єктивність викладу, певна сухість і строгість, що не виключають своєрідної експресивності. Особливості прояву цих рис можуть змінюватися залежно від
жанру, теми, форми й ситуації спілкування, авторської індивідуальності та інших чинників.
Основні стильові риси наукового мовлення виражаються через абстрактний і узагальнений характер наукового тексту. Це проявляється передусім у тому, що майже кожне слово виступає тут як позначення загального поняття чи абстрактного предмета, наприклад: Логістика – наука управління матеріальними потоками від первинного джерела до кінцевого споживача з мінімальними витратами, що пов’язані з товарорухом, і віднесеними до них потоками інформації. Характерно, що конкретна лексика виступає для позначення загальних понять, наприклад: До сфери транспорту входить велика кількість видів послуг, пов’язаних із розподілом товарів між виробником і споживачами. Сучасний склад промислового підприємства – це складна інженерна споруда, що має велику кількість взаємопов’язаних елементів.
Абстрактно-узагальнений характер мовлення підкреслюється за допомогою спеціальних лексичних одиниць (звичайно, регулярно, завжди, кожний, всякий) і граматичних засобів: неозначено-особових речень, пасивних конструкцій,
наприклад: Виділяють такі контактні групи... Виконується конкретизація напрямів удосконалення.
Підстилі наукового стилю – власне науковий, науково-публіцистичний, науково-популярний, навчально-науковий, науково-технічний –
відзначаються ясністю, логічністю, однозначністю, об’єктивністю, докладністю.
Вони реалізуються через такі жанри: стаття, монографія, дисертація, анотація, тези, підручник, посібник та ін. Студентськими науковими жанрами виступають реферат, курсова робота, дипломна робота.
Основні риси і жанрова різноманітність зумовлюють підбір таких мовних одиниць: книжна лексика, складносурядні і складнопідрядні речення, дієприкметникові, дієприслівникові звороти, вставні структури.
Визначальна риса наукового тексту – поділ на абзаци, рубрики, відсутність відкрито вираженої емоційності, тенденції до стандартності мовного оформлення,