СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова. – К.: Наукова думка, 1984.
2.Історія української мови: Хрестоматія / [Упорядник С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко]. – К.: Либідь, 1996.
3.Кубайчук В.В. Хронологія мовних подій в Україні. – К.: Вид-во «К. і С. »,
2004.
4.Курило О.Б. Увага до сучасної української літературної мови. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004.
5.Русанівський В.М. Історія української літературної мови: підручник. – К.:
Артек, 2001.
6. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін. – К., 2000.
7.Ющук І.П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004.
8.Http://www.novamova.com.ua
ТЕМА 2
УНОРМОВАНІСТЬ ТА СТИЛЬОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Основні питання теми
Мовна норма, загальна характеристика мовних норм.
Стильова диференціація сучасної української літературної мови.
Науковий стиль, його підстилі та жанри реалізації.
Ключові слова: норма літературної мови, нормативність мови, орфоепічні норми, акцентуаційні норми, лексичні норми, граматичні норми, норми правопису, стилістичні норми, стиль, мовний стиль, функціональний стиль, науковий стиль, підстилі (науково-популярний, навчально-науковий, науковотехнічний), жанри наукового стилю (стаття, монографія, дисертація, реферат, курсова робота, дипломна робота тощо), офіційно-діловий стиль, публіцистичний стиль, художній стиль, розмовний стиль, конфесійний стиль.
Постійна конститутивна ознака літературної мови – літературна норма. Завдяки нормі літературна мова виконує функцію загальноприйнятого в певній національній культурі спілкування в усіх сферах суспільного життя.
Літературна норма реалізується як комплекс фонетичних, лексичних, лексико-словотвірних, граматичних ознак, у зв’язку з чим розрізняють фонетичні, лексичні, граматичні, словотвірні норми, тобто на кожному мовно-структурному рівні літературну норму репрезентують конкретні мовні засоби. Отже, рівневий підхід до літературної норми, зручність систематики конкретних мовних одиниць зумовлює використання в лінгвістичній практиці множинної форми іменника
норми.
Розрізняють період становлення літературної норми та її функціонування впродовж певних історичних періодів розвитку літературної мови. Унормована
літературна мова забезпечує ефективність суспільної комунікації насамперед у писемній формі спілкування, проте постійна взаємодія усного і писемного різновидів мови зумовлює характерну динаміку літературної норми.
Слововживання відомих письменників, майстрів слова, становить основу формування літературної мови з її загальноприйнятою літературною нормою. Тому найповніші національні лексикони як джерела кодифікації літературної норми орієнтуються на мовну практику письменників. Саме в мові художньої літератури відбуваються активні процеси взаємодії літературної мови і мови діалектів. Загальномовний словник через стилістичні ремарки засвідчує входження діалектної лексики у мовний узус. Ремарки мають досить гнучкий, динамічний характер у зв’язку з розширенням сфер функціонування літературної мови.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Мовні норми сучасної української літературної мови здебільшого складаються стихійно, проте, як уже зазначалося, велику роль у їх становленні відіграють письменники, майстри слова, які наділені даром мовної інтуїції у відборі кращих варіантів. З наукового погляду мовні норми обґрунтовуються мовознавцями. Норми правильного письма, або правопису, узаконюються певними урядовими постановами.
Залежно від того, з яким структурним рівнем мови (фонетикою, морфологією, синтаксисом тощо.) співвідноситься норма, розрізняють такі її типи.
Норми орфоепічні – система правил, яка регулює правильну, зразкову вимову. Орфоепічні норми закріплюють вимову окремих звуків та звукосполучень, наголос у слові. Ці норми відтворено в спеціальних словниках, таких, як «Українська літературна вимова й наголос. Словник-довідник» (К., 1973), «Орфоепічний словник» (К.,1984), укладений М. І. Погрібним. Нагадаємо деякі основні правила української літературної вимови:
1) відсутність «акання», тобто голосний [o] у всіх позиціях звучить як під наголосом;
2) голосні [е], [и] в ненаголошених позиціях мають відповідно призвук [и] та
[е];
3)тверда вимова губних звуків [б], [п], [в], [м], [ф] та [р], а напівпом’якшення тільки перед [і] та [у]: [в’ітер], [бур’а];
4)тверда вимова шиплячих у кінці слова і складу;
5)м’якість [ц] у кінці слів, крім іншомовного походження;
6)звукосполучення -ться, -шся у кінці дієслів вимовляють як [-ц’:а], [-с’:а];
7)унаслідок асиміляції пом’якшуються [д], [т], [з], [с], [ц], [н] перед наступним м’яким або пом’якшеним та [і];
8)у деяких українських та іншомовних словах вимовляється звук [ґ], який на письмі позначається буквою – ґ: ґатунок, ґрунт тощо.
9)приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф], а в кінці складу або слова та на початку слова перед приголосним вимовляється як [ў]: київ [киjiў].
Українська мова не має сталого наголосу на певному складі у всіх словах, як англійська чи французька. Тому важливими для правильної вимови є акцентуаційні норми. Наголошування відображено в різноманітних словниках (тлумачних, термінологічних, орфографічних, орфоепічних). Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм. Такі порушення бувають викликані впливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також можуть бути пов’язані з недостатнім мовнокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.
Правильне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення,
аотже, і високої загальної культури мовця. Прикро буває чути наголошування типу: укра-ї-нський замість укра-ї-нський, н-о-вий замість но-вий, б-ю-летень
замість бюлет-ень, кв-а-ртал замість кварт-ал. Така словесна неохайнісь часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень, адже культура і фахова досконалість – явища взаємопов’язані. Тому надзвичайно важливо звертати увагу на наголос у словах, прислухатися до виступів людей, які
подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення і радіо, науковців), працювати зі словником.
Норми лексичні – норми слововживання, прийняті в мові на сучасному етапі. Вони визначають уживання слів у тих значеннях, які існують тепер, попереджають використання застарілих слів для назв сучасних понять. Норми слововживання закріплено тлумачним «Словником української мови» в 11-ти томах, Великим тлумачним словником сучасної української мови, у перекладних словниках, зокрема в «Новому російськоукраїнському словнику довіднику» за редакцією С.Я.Єрмоленко та інших.
Норми граматичні – сукупність граматичних правил, що виходять із мовної практики людини, які покликані впорядкувати мовну діяльність носіїв даної мови. Це, зокрема, правила зміни слів – іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів. Цими правилами, наприклад, визначається як нормативне відмінювання числівників від п’ятдесяти до вісімдесяти лише в другій частині, тобто не семидесяти, як часто можна почути, а сімдесяти і под. Граматична норма закріпила вживання сполучень говорити українською мовою, а не говорити на українській мові, екзамен з історії, а не екзамен по історії та ін. Граматичні норми – це норми морфології та синтаксису української мови.
Норми стилістичні закріплюють правила вживання мови в різних сферах її застосування. Ці правила застерігають від уживання слів, виразів, окремих форм, що не відповідають конкретній ситуації спілкування, предметові мовлення тощо. Стилістичні норми зафіксовано в «Словнику української мови» в 11-ти томах, де слова мають спеціальні стилістичні позначки.
Норми правопису – це зведення правил про написання слів, розділові знаки у складному й простому реченнях, який поділено відповідно на два розділи: орфографію і пунктуацію. Єдина й обов’язкова для всіх орфографія полегшує спілкування людей за допомогою писемної мови, робить його ефективним, сприяє піднесенню загальної мовної культури народу. Сьогодні український правопис перебуває у стадії свого реформування. Головне завдання останнього – відновити деякі положення, що роз’єднують правопис діаспори та материкової України, а