Материал: Лекції з всесвітньої історії ХХ ст

Проти своїх політичних супротивників Сталін вико­ристав адміністративні засоби, звинувачуючи їх в антидер­жавній діяльності. Генеральний секретар ЦК ВКП (б) спирався на підтримку органів безпеки, армії, партійного апарату. Сталіну вдалося знищити залишки внутрішньо­партійної демократії й поступово затвердити свою особис­ту владу в партії і в країні. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Цей рік був початком затвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

В основі цього явища було закладено безліч причин: відсутність традицій політичної демократії в країні; низь­кий рівень політичної культури населення; готовність до безмовної покори; поступове зрощування партійного і дер­жавного апаратів; монополізм політичної влади в руках однієї партії; різка деінтелектуалізація керівництва ВКП (б); переростання диктатури класу в диктатуру партії; гранично централізована система управління економікою.

2. У 20-ті роки Радянська Росія продовжувала відставати в промисловому розвитку від країн Заходу. Назріла необхід­ність створення потужної важкої промисловості й техніко-технологічної перебудови всього народного господарства. Голова Раднаркому О.Риков виступав за збалансований розвиток сільського господарства і промисловості. Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації, що передбача­ло високі темпи розвитку промисловості у найкоротший термін за рахунок сільського господарства. Більшість ке­рівництва підтримала Рикова, але вже з 1928 р. Сталін розпочав політику надзвичайних заходів щодо селянства й прискорених темпів розвитку індустріалізації.

У грудні 1927 р. XV з'їзд РКП(б) проголосив курс на прискорення індустріалізації. За розробленим і затвердже­ним 1929 р. першим п'ятирічним планом обсяг промисло­вого виробництва протягом трьох років мав зрости на 37,7%. Перехід до індустріалізації відбувався водночас із запровадженням нового господарського механізму, цілком протилежного ринковій економіці, що полягав у адмініст­ративно-командних методах керівництва та директивному плануванні.

З початку І п'ятирічки керівництво СРСР розпочало пошуки нових засобів інтенсифікації праці робітників, насамперед шляхом організації масового виробничого зма­гання. Ударну працю керівництво бажало перетворити на норму. ЦК ВКП (б) 9 травня 1929 р. прийняв постанову "Про соціалістичне змагання заводів і фабрик".

Одним із показників затвердження командно-адмініс­тративної системи в народному господарстві була його надцентралізація, що особливо було помітно в управлінні. Промисловість союзних республік перейшла у підпорядку­вання Москви, а самі республіки виявилися фактично позбавлені самостійності. Справжня картина розвитку країни ретельно приховувалася. За підсумками І п'яти­річки політбюро своїм рішенням від 1 лютого 1933 р. заборонило всім відомствам публікувати будь-які цифрові дані. Країні запропонували версію Сталіна: п'ятирічку ви­конано за 4 роки й 3 місяці, а важка промисловість досягла рівня 108%. Нові виробництва, інфляція, підвищення цін сприяли збільшенню "валу", однак темпи розвитку про­мисловості впали з 23,7% в 1928 р. до 5% в 1933 р. Разом з тим країна зробила великий крок уперед. Було введено до ладу гіганти промисловості: Дніпрогес, Туркестансько-Сибірську залізницю (Турксіб), тракторні заводи в Харкові та Челябінську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні комбінати в Магніто­горську й Кузнецьку, "Запоріжсталь" та ін. Проте планові показники п'ятирічки не було виконано практично за всіма напрямками. II п'ятирічка, розрахована на 1933-1937 рр., продовжувала суперечливі тенденції попередніх років. У директивних планах особлива увага приділялася створенню новітньої технічної бази, завершенню будів­ництва й освоюванню нових підприємств. На Україні пе­редбачалося ввести до дії гіганти чорної металургії — "Запоріжсталь", "Азовсталь", "Криворіжсталь", великі ма­шинобудівні заводи — Новокраматорський, Харківський турбогенераторний, Луганський паровозобудівний та ін. Всі вони були введені до дії. Приріст промислової продук­ції намічався 16,5% щорічно. План передбачав програму соціальних перетворень: остаточне витіснення капіталіс­тичних елементів і ліквідацію поділу на класи, тобто фак­тично це було продовженням військово-комуністичного штурму.

II п'ятирічка була важливим етапом індустріалізації. За 1933-1937 рр. було введено до дії 4500 підприємств, досить швидко розвивалися легка й харчова галузі промисловості. Як і раніше, сталінське керівництво фальсифікувало підсум­ки розвитку країни в 1933-1937 рр. Проаналізувавши 46 найважливіших показників II п'ятирічки, дослідники ді­йшли висновку, що тільки по десяти з них завдання було виконано. Рівень фактичного виконання плану не переви­щував 70-77%. Держава дедалі частіше використовувала ін­струменти примусу щодо своїх громадян. Згідно із законом від 15 листопада 1932 р. неявка на роботу без поважних причин передбачала негайне звільнення. Спеціальна поста­нова уряду від 28 грудня 1938 р. дозволяла звільняти з роботи за 20-хвилинне спізнення. Указом від 26 червня 1940 р. встановлювався 8-годинний робочий день при семиденному робочому тижні; самовільне залишення підприємства кара­лося позбавленням волі до 4 місяців, прогул — до 6 місяців. Випуск неякісної продукції за указом від 10 липня 1940 р. класифікувався як прояв шкідництва. Такими засобами фор­мувалася дисципліна в країні та на виробництві.

3. Ще у 1917-1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було наслідком об'єднання селянських господарств за активного сприяння держави. Залежно від міри усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів: ТОЗи, артілі, комуни. Після згортання непу колгоспи були вкрай необхідні тоталітарному режиму, бо вони надавали можли­вість досить легко поповнювати державний бюджет.

На початку 1928 р. вибухнула "криза хлібозаготівель", і Сталін висунув гасло суцільної колективізації. За першим п'ятирічним планом в СРСР намічалося об'єднати у кол­госпи 18-20% селян, а в Україні — 30%. Гасло суцільної колективізації було офіційно проголошене на листопадо­вому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП (б), на ньому ж були засуджені будь-які спроби відхилення від генеральної лінії партії. Перед скликанням пленуму було здійснено "чистку партії", внаслідок якої 11,7% комуністів втратили партійні квитки. Так забезпечувалася єдність партії в період "вирі­шальних боїв". Країна і партія взяли курс на здійснення "великого переламу" — надіндустріалізацію, прискорену колективізацію й культурну революцію.

Основними елементами колективізації були: примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби, позбав­лення селян прав розпоряджатися вирощеною продукцією через обов'язкові постачання державі за значно нижчими цінами, ніж ринкові; розкуркулення, тобто вилучення зі сфери сільськогосподарського виробництва, позбавлення громадянських прав і виселення до Сибіру тих селян, що чинили опір насильницькій колективізації. Під час подо­рожі Сталіна до Сибіру в січні 1928 р. ним було висунуто пропозиції відносно прискорення темпів колективізації, що носили директивний характер. Вони зводилися до такого: зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами; в разі відмови куркулів підко­ритися притягати їх до судової відповідальності та конфіс­кувати хлібні надлишки на користь держави з тим, щоб 25% конфіскованого збіжжя розподіляти серед селян-до-нощиків. Стаття 107 передбачала позбавлення волі термі­ном на 5 років з повною або частковою конфіскацією майна за спекуляцію збіжжям. Сталін же пропонував за­стосовувати статтю до тих, хто збіжжя не продає взагалі. Починалося насильницьке вилучення збіжжя у селян.

У січні 1930 р. було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації й про заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Україна належала до групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Загальну колективізацію було заплановано як комунізацію з утворенням госпо­дарств максимального рівня усуспільнення, тобто усу­спільнювались корови, дрібна худоба, птахи тощо. Така практика зустріла різкий опір селян. Сталін визнав доціль­ним відступити. З'явилася постанова ЦК ВКП (б) "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі". Місцевим партійним організаціям пропонувалося відмовитися від адміністративного тиску на селян в цілях утворення колгоспів. З 1930 р. вільну торгівлю фактично заборонили, однак продуктивність сільського господарства різко зменшилася. Відсутність матеріальної зацікавленості в розвиткові суспільного виробництва змушувала колгосп­ників імітувати роботу, а не працювати по-справжньому. Продуктивні сили сільського господарства деградували де­далі більше.

Щоб зробити колективізацію можливою, було виріше­но знищити найбільш заможний прошарок селянства, до складу якого входили всі селяни, що не хотіли усуспіль­нення. Порядок розкуркулення розробила спеціальна ко­місія на чолі з В. Молотовим. Куркульські господарства, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії: пер­ша — учасники антирадянських виступів і організатори терористичних актів, вони мали бути ізольовані у в'яз­ницях і таборах; друга — ті, хто чинив менший опір колективізації, їх виселяли до північних районів країни; третя — ті, хто не чинив опору, їм надавали ділянки землі поза межами колгоспів.

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постано­ву "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективіза­ції, щодо боротьби з куркульством". Боротьбі з куркуль­ством надавали подобу закону. За роки суцільної колекти­візації лише в Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. За 1930 р. з України було депор­товано 75 тис. сімей, а в червні 1931 р. — 23,5 тис.

Головним показником ефективності колгоспної систе­ми для влади була хлібозаготівля. Держава постійно збіль­шувала плани постачання зерна, забираючи у селян від 60 до 70% зібраного врожаю. Невиконання плану каралося позбавленням окремих господарств, а то й цілих районів промислового обладнання. Посилювалася хвиля репресій проти керівників.

Політика грабіжницького викачування продовольства із села призвела до страшного голоду 1932-1933 рр. в Україні, на Кубані, Волзі та Дону, від якого загинуло, за різними даними, більше 7 млн. чол.

У 1932-1933 рр. уряд посилив особисту й колективну відповідальність селян за плани хлібопостачання: указом від 7 серпня 1932 р. десятки тисяч селян було заарештовано за самовільне зрізування невеликої кількості колосся пше­ниці. Для остаточного виконання плану у колгоспників вилучалося до 90% зібраного врожаю. На 1935 р. 98% всього земельного фонду СРСР перебувало в колективізо­ваних господарствах.

Політична система, що сформувалася напр. 20-х — на поч. 30-х рр., і демократія, що зберегла всі зовнішні атри­бути (з'їзди Рад, колективні органи влади тощо), фактично перетворюється на тоталітарну, яку сучасні дослідники називають режимом особистої влади Сталіна або сталінщиною. Основними методами встановлення та підтримки існування такого режиму були тотальний контроль та по­стійний терор проти всіх верств суспільства.

4. Криза командно-адміністративної системи, спричине­на "надіндустріалізацією", виснажливим промисловим бу­дівництвом, критичним становищем в аграрному секторі, зумовила різке загострення всіх соціально-економічних проблем в країні, зубожіння основної маси населення. Почалися прояви незадоволення владою, відповіддю на які були репресії. Першими жертвами сталінського режиму стали спеціалісти — інженерно-технічні робітники з доре­волюційною підготовкою. Влітку 1928 р. відкрився "шах­тинський процес" над групою спеціалістів Донецького басейну, керівників вугільної промисловості, яких звину­вачували в шкідництві, організації вибухів на шахтах, у злочинних зв'язках із колишніми власниками шахт. Із 53 чоловік 11 було засуджено до розстрілу, інших до різних термінів ув'язнення.

Показовою в усіх відношеннях була "справа Рютіна". Навесні 1932 р. колишній секретар Червонопресненського райкому партії Москви М. Рютін підготував велику теоре­тичну працю "Сталін і криза пролетарської диктатури" та звернення "До всіх членів ВКП(б)". Під керівництвом Рютіна було створено організацію "Союз захисту ленініз­му" (пізніше "Союз марксистів-ленінців"). 24 активних члени "Союзу" було виключено з партії. Колегія ОДПУ засудила їх до різних строків ув'язнення.

Переламним вбік підсилення репресій став 1934 р. У січні—лютому 1934 р. відбувся XVII з'їзд ВКП(б), на якому група делегатів спробувала усунути Сталіна з поста гене­рального секретаря. Під час голосування при виборах чле­нів ЦК проти Сталіна було подано майже 300 голосів. Внаслідок цього — з 1966 делегатів з'їзду більше 1100 було репресовано. 1 грудня 1934 р. в Ленінграді було вбито С. М. Кірова. Лишаються нез'ясованими багато обставин цього політичного вбивства. Одначе Сталін зумів видобути з цієї події необхідні для себе висновки й посилити дикта­торський режим. Після цього розпочалися найбільші "хви­лі" репресій. 28-29 грудня 1934 р. відбувся закритий процес над членами "Ленінградського центру", до складу якого нібито входило 30 колишніх зінов'євців. Усіх обвинуваче­них було засуджено до смертної кари. 5-16 січня 1935 р. — судовий процес у Москві за сфабрикованою справою "Московського центру". В антипартійній та антидержавній діяльності було звинувачено 19 чоловік, серед них Л. Каменєв, Г. Зінов'єв, Г. Євдокімов, Г. Федоров. Зокрема їх звинувачували у створенні контрреволюційної організації з метою здійснення терористичних актів, у "ідеологічному пособництві" убивцям Кірова. Всіх було засуджено до різних строків ув'язнення. 9 червня 1939 р. було прийнято закон про смертну кару за втечу за кордон. 19-24 серпня 1936 р. відбувся перший відкритий московський судовий процес по справі "Антирадянський об'єднаний троцькістсько-зінов'євський центр" (Зінов'єв, Каменєв, Євдокімов, Бакаєв, Мрачковський, Тер-Ваганян, Дрейцер та ін.). Всі 16 звинувачених підтвердили свою участь у вбивстві Кіро­ва, зв'язках з Троцьким, змові проти Сталіна, дали пока­зання на Томського, Бухаріна, Рикова, Радека, П'ятакова, Сокольнікова й були засуджені до смертної кари. Після усунення Т. Ягоди за неспроможність "викрити" троцькістсько-зінов'євський блок і призначення наркомом внут­рішніх справ Н. Єжова розпочалася чистка в апараті НКВС. Тоді ж (жовтень 1936 р.) було заарештовано колиш­ніх троцькістів П'ятакова, Радека, Сокольнікова, Серебрякова та інших відповідальних працівників транспорту й вугільної промисловості. 20-30 січня — другий москов­ський процес над 17 обвинуваченими в створенні "Пара­лельного антирадянського троцькістського центру", що нібито займався організацією саботажу і диверсій: 13 чоло­вікам було винесено смертний вирок. 11 червня 1937 р. — опубліковано офіційне повідомлення про винесення закритим засіданням військового трибуналу смертного виро­ку звинуваченому в шпигунстві та зрадництві маршалу Тухачевському, воєначальникам Якіру, Уборевичу, Ейдеману, Путнє, Корку. 12-13 березня 1938 р. — третій москов­ський процес по справі про "Антирадянський правотроцькістський блок" по звинуваченню 21 чоловіка, серед них Бухаріна, Рикова, Крестанського, Раковського, Ікрамова, Ходжаєва, Ягоди, у вбивстві Кірова, отруєнні Куйбишева та Горького, змові проти Сталіна й організації промисло­вого саботажу. 17 обвинуваченим винесено смертний ви­рок. Цей трагічний перелік можна було б продовжувати нескінченно. Головний підсумок репресій 30-х — поч. 40-х рр. — фізичне знищення мільйонів людей. Лише у 1937-1938 рр. було репресовано біля 10 млн. чол. З них 2-3 мм знищено фізично. Внаслідок масових репресій у 30-ті роки було знекровлено інтелектуальні сили радянського су­спільства: в політиці, армії, науці. Це один з головних злочинів сталінського тоталітарного режиму. Опір режи­мові існував, однак він не набув масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не бажав миритися з дійсністю. Найбільш відомі виступи членів ЦК Ломінадзе, Сирцова, групи Рютіна, Раскольнікова й деяких інших, однак на них була спрямована уся міць НКВД.

Таким чином, політика й практика "великого терору" була холоднокровно продуманою й глибоко злочинною акцією. Творчі мислячі люди, здатні критично оцінювати становище в країні, ніяк не вписувалися до схеми казарменого соціалізму.

Запитання та завдання:

1. Розкрити характер радянської політичної системи.

2. Мета та необхідність індустріалізації.

3. Плани та методи проведення індустріалізації.

4. Наслідки індустріалізації.

5. Мета та методи проведення колективізації.

6. Назвіть особливості радянської економічної системи, як вона склалась у 30-х роках.

7. Дайте оцінку подіям громадсько – політичного життя в 30-х роках.

Словникові слова: тоталітаризм, диктатура, культ особистості, індустріалізація, колективізація.

Рекомендована література:

Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Всемирная история: Итоги первой мировой войны / А.Н. Бадак и др..- М, 2000.

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 10 кл. К, 2000

Рожик М.Е. Всесвітня історія 10 кл. К, 1998.

Страници истории Советского общества. М, 1991.

Розділ «Демократичні та тоталітарні країни Європи та США у 1919 – 1939 роках».

Тема: США у 1919 – 1939 роках.

План:

1. Стабілізація у США.

2. Економічна криза.

3. „Новий курс” Ф.Рузвельта.

1. Перша світова війна надала потужного поштовху еко­номічному розвитку США й посилила їхній політичний вплив у світі. У США не було такої масової руйнації виробництва, якої зазнавала впродовж чотирьох років Єв­ропа. Країна вступила у війну в квітні 1917 р. на боці Антанти, а її армія взяла участь у військових діях тільки з літа 1918 р. Тому людські втрати збройних сил США були порівняно невеликі: приблизно 50 тис. вбитих й близько 250 тис. поранених.

США максимально використали ситуацію, що склала­ся, для подальшого збагачення. Вони виступили у ролі головного постачальника військових матеріалів, харчів і сировини країнам, що воювали. Загальний чистий прибу­ток усіх американських монополій впродовж 1914-1919 рр. склав 33,6 млрд. доларів. Гігантські кошти, що були в розпорядженні корпорацій, забезпечили нові великі капі­таловкладення в американську економіку, питома вага США в світовому промисловому виробництві значно збільшилася. На початку 20-х років Сполучені Штати за­безпечували майже половину світового видобутку кам'я­ного вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну та сталі, 2/3 світового видобутку нафти, 85% світового вироб­ництва автомобілів. Та найбільше змінився фінансовий статус США у світі. З боржника європейських країн вони перетворилися на найбільшого кредитора. Загальний розмір позик європейським країнам досяг на початку 20-х років 11,1 млрд. доларів, 7 млрд. доларів склали при­ватні інвестиції американських підприємців і банкірів. Нью-Йорк став індустріально-фінансовим центром світу. Війна надала США можливість розширення виробниц­тва, в країні скоротилося безробіття й зросла заробітна плата. Середньорічний заробіток американського робітни­ка 1920 р. склав 1407 доларів, збільшившись порівняно з довоєнним рівнем майже вдвічі. Щоправда, помітно зрос­ла вартість життя, підвищились ціни. За даними міністерства праці, прожитковий мінімум родини з 5 чоловік коли­вався від 2 до 2,5 тис. доларів на місяць.

Економічне піднесення, спричинене потребами війни, ще більше прискорило процес концентрації виробництва та капіталу у США. 1919 р. на великих підприємствах працювало 57% американських робітників. Внаслідок бурхливого економічного розвитку воєнних років США вступили у нову фазу своєї індустріальної еволюції. На початок 20-х років вони перетворилися на високорозвинену індустріальну державу. З 105,7 млн. американських гро­мадян (перепис 1920 р.) мешканці міст становили 54,2 млн. і вперше перевищили чисельність сільських жителів.

Величезну роль у зміцненні могутності країни відіграла еміграція до США. У 1900-1920 рр. до країни прибуло 14 млн. чоловік з Європи, головним чином з Польщі, Росії, Ав­стрії, Італії, Ірландії, Великої Британії, Німеччини. Рятую­чись від політичних катаклізмів, переслідувань, безпрос­вітних злиднів, відсутності перспективи, на американській землі люди досить швидко знаходили застосування своїм силам і ставали активними громадянами суспільства, по­силюючи потенціал нової батьківщини.

Різке зростання частки США в міжнародній еконо­міці створило умови для їхнього активного вторгнення у сфери світової політики. Уряд демократів на чолі з прези­дентом В. Вільсоном взяв курс на завоювання світового лідерства. Програму рішучої активізації зовнішньополітичної ді­яльності США було викладено в "14 пунктах" Вільсона, з якими він виступив у посланні до Конгресу 8 січня 1918 р. Висуваючи цю програму повоєнного облаштування світу, правлячі кола США прагнули укласти вигідні для них договори про переділ світу. Вони домагалися міжнародного визнання принципів "відчинених дверей" і "рівних мож­ливостей" з метою послаблення позицій європейських держав та посилення американського впливу в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Однак результати Паризької мирної конференції 1919-1920 рр. виявилися несприятливими для адміністрації Вільсона. Велика Британія та Франція зберегли за собою провідні ролі в світовій політиці, особливо в єв­ропейських справах. Дипломатична поразка Вільсона на Па­ризькій конференції посилила опозицію й республіканців під прапором ізоляціонізму, і демократів під гаслом невтручання до європейських справ. Зрештою Версальський договір не був ратифікований Конгресом, США відмовилися щ участі в Лізі Націй. Перебування демократів при владі на чолі з В. Вільсоном йшло до кінця. Серйозна хвороба, що вразила Вільсона восени 1919 р. після повернення з Паризької конференції, ще більш послабила можливості реформаторських сил.

20-ті роки були для Сполучених Штатів роками про­цвітання.. У 1929 р. обсяг продукції промислового виробництва перевищив рівень кризового 1921 р. на 78%. На кінець 20-х років США виробляли стільки ж промислової продукції, скільки весь інший світ. Надзвичайно швидкі темпи економічного зростання США пояснювалися політичною стабільністю, фінансовою міц­ністю, величезними резервами внутрішнього ринку, про­текціоністською політикою держави. Відбувалося докорін­не оновлення основного капіталу, зводилися нові фабрики та заводи. Промислове зростання супроводжувалося коло­сальним спекулятивним зростанням вартості акцій. За 1924-1929 рр. акції, що катувалися на Нью-Йоркській біржі, збільшилися в ціні з 27 млрд. до 90 млрд. доларів, тобто більш ніж утричі. Мільйони американців в надії збагатитися обертали свої заощадження на цінні папери.

Особливо стрімко розвивалися нові галузі промисловос­ті, які обладнувалися за останнім словом науки та техніки. Найбільш яскравим прикладом є бурхливе зростання авто­мобільної промисловості. Якщо 1914 р. у країні було випу­щено 569 тис. автомобілів, то 1929 р. — вже 5358 тис. або 5/6 світового виробництва.

Наслідком промислового буму було нове збільшення національного доходу США. За 1923-1929 рр. він зріс з74,3 млрд. до 86,8 млрд. доларів, тобто на 17%, проте розподілявся нерівномірно. У 1929 р. на великих під­приємців, що становили всього 1% населення США, при­падало 14,5% національного доходу країни. Однак збіль­шення прибутків і широке розповсюдження системи продажу у кредит створювали для робітників, службовців, дрібних власників досить великі можливості для придбан­ня, інколи за готівку, а частіше у кредит, автомобілів, радіоприймачів, холодильників, пилососів, пральних ма­шин та іншої побутової техніки. Кожен п'ятий америка­нець, приміром, мав свій автомобіль.

Проте не всі галузі економіки переживали промислове піднесення. Сільське господарство зазнавало кризи пере­виробництва, ціни на аграрну продукцію знижувались. Протягом другої половини 20-х років валовий прибуток американських фермерів тримався на рівні 13-14 млрд. доларів, тоді як 1919 р., на початку тривалої аграрної кризи, він становив 17,9 млрд. Фермерські господарства ставали хронічно збитковими. Тільки протягом 1925-1929 рр. було примусово продано з молотка за несплату боргів і податків 547 ферм (8,7% загальної кількості).

На виборах 1920 р. до влади прийшли республіканці, їхній кандидат у президенти Уоррен Гардінг зібрав 16143 тис. голосів і забезпечив собі 404 голоси виборців. Республі­канці завоювали надійну більшість й в обох палатах Конгресу (парламенту США). Уряд Гардінга з самого початку рішуче висловився проти політики державного регулювання, президент закликав до істотного скорочення державних витрат.