Важливим інститутом-інвестором на фінансовому ринку, який має унікальні можливості щодо акумулювання та подальшого інвестування значних коштів на довготермінові періоди, є також недержавні пенсійні фонди (НПФ). Недержавні пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є накопичення грошових коштів за рахунок добровільних відрахувань із заробітної плати або інших внесків на рахунках спеціальних фондів з метою їх подальшого збільшення і, як наслідок, здійснення грошових виплат фізичним особам після досягнення ними пенсійного віку. Значущість недержавних пенсійних фондів (НПФ) визначається їхньою спроможністю бути суттєвим джерелом підтримки економіки країни, оскільки трансформуючи вільні кошти індивідуальних та корпоративних інвесторів у інвестиції, вони виступають джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів, які сприяють економічному зростанню національної економіки.
Ломбарди – фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позик населенню, під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їх діяльності, виручки від реалізації заставного майна. Відносини між ломбардами та позичальниками оформлюються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.
Ломбарди виконують своєрідну функцію соціально¬економічних стабілізаторів: надаючи короткострокові готівкові кредити, тим самим задовольняють нагальні потреби населення у грошах, сприяючи підвищенню платоспроможності останніх. Попит на кредитні ресурси в цілому визначають три основні фактори: вартість залучення кредиту; рівень поточних доходів населення; доступ до кредитних ресурсів. Тенденція до зростання кількості ломбардів пов’язана, перш за все, із забезпеченням ними першочергових потреб громадян у грошах.
Кредитна спілка — це організація, основною метою якої є кредитування учасників своєї ж команди, а не отримання прибутку. Вся її діяльність заснована на участі фізичних осіб. Вони регулярно роблять внески в організацію і кредитуються її коштами. Також КС включає в себе додаткові фінансові послуги, які можуть збільшити внески учасників.
Страхова діяльність пов’язана з діяльністю фінансових посередників. Серед них розрізняють перестрахові компанії та об’єднання страхових компаній. Інвестиційна діяльність страхових компаній базується на тісній співпраці з фінансовими посередниками на фондовому ринку.
Фінансова діяльність страхових компаній полягає у залученні кредитних ресурсів, а також випуск пайових або боргових цінних паперів. У більшості випадків страхові компанії використовують залучені кошти для розширення філійної та агентської мережі компанії, удосконалення інформаційних систем програмного забезпечення, розробки нових страхових продуктів, створення центрів клієнтської підтримки та інше. Для успішного виходу на фондовий ринок страхова компанія повинна відповідати вимогам щодо розміру бізнесу, якості фінансової звітності та корпоративного управління тощо.
Посередницьку діяльність на фінансовому ринку виконують інфраструктурні посередники фондової біржі та комерційні банки, що виступають основними кредиторами страхових компаній.
Центра́льний банк — установа, яка регулює діяльність банків у країні, проводить монетарну та валютно-курсову політику держави або спільноти держав. В Україні це Національний банк України.
Головне призначення центрального банку - це управління пропозицією грошей і регулювання діяльності банків з метою забезпечення стабільності національної валюти.
Роль НБУ в економіці держави: 1. емісійного банку; 2. орган державного управління, який забезпечує стабільність у монетарній сфері. 3. управління золото-валютними резервами країни,
Банківське регулювання та нагляд — два взаємопов’язаних поняття, які характеризують державні втручання у банківський сектор. Вони є ключовою частиною банківської справи.
Монетарна полі́тика — політика держави, через яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню, дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.
Грошово-кредитна політика НБУ, її реалізація в механізмі діяльності всієї банківської системи заключає в собі грошову, кредитну, валютну політику, створення правової інфраструктури регулювання кредитно-банківської системи в цілому. Дані структурні напрямки грошово-кредитної політики, хоч і є відносно самостійними, але не можуть здійснюватись автономно без взаємозв'язку та взаємовпливу з іншими структурними елементами в рамках грошово-кредитної системи. Грошова політика, що проводиться Національним банком направлена на регулювання грошової бази, структури грошової маси, перерозподіл її відповідно до центрів економічної активності та направлення до пріоритетних секторів реальної економіки, а також сприяння вилученню з тіньового сектору. Особливо гострим с питання збільшення рівня монетизації економіки, оскільки збільшення обсягів платіжних засобів в Україні використовується для розв'язання проблем стимулювання реального сектора економіки, подолання заборгованості держави з виплат заробітної плати, пенсіям та іншим соціальним виплатам. Намагаючись вирішити цю соціально-економічну проблему держава іде на надлишкову емісію грошей в обіг і в цій ситуації дуже важливим є принципова та самостійна політика НБУ, направлена на стримування надлишкової грошової маси в обігу.
інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;
інструменти прямого впливу.
До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти. До другої: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування.
Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб'єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках.
Банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб, приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів. За формою власності банки поділяються на державні, кооперативні і колективні.
В Україні функціонують два банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Інші вітчизняні банки — це банки з колективною формою власності. Залежно від розміру активів банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків — середні (+-10 млн грн). У сімку найбільших банків (>1 млрд грн) входять: Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк. Залежно від наявності філій банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу.
Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів. В Україні функціонує спеціалізований банк для обслуговування населення — Ощадбанк.
Пасивні операції — це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Формування пасивів – базова завдання будь-якого комерційного. З допомогою пасивних операцій банки набувають ресурси з метою активних операцій.
До пасивних операцій комерційних банків відносяться: внесок у статутного фонду банку (продаж акцій тощо.); отримання прибутку банком, і навіть формування чи збільшення фондів, утворених банком під час якого діяльності; депозитні операції (отримання ресурсів від клієнтів банку); внедепозитние операції (отримання ресурсів Центрального банку і грошових ринках).
Пасивні операції дозволяють залучати в банки кошти, котрі перебувають у обороті. Нові ресурси створюються банківської системи у результаті активних кредитних операцій. З допомогою 1-го і другого видів пасивних операцій формується перша велика група ресурсів (власні ресурси), з допомогою третього і 4-го видів – друга велика група ресурсів (залучені (позикові) ресурси).
Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням і використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Активні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні.
Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних із наданням і погашенням банківських позичок. Кредити видаються тільки в межах наявних ресурсів, які має банк. Рішення про надання кредиту повинно прийматися колегіально і оформлятися протоколом.
Функції банківських інвестицій полягають у створенні вторинних резервів для задоволення потреби у коштах, яка виникає внаслідок вилучення клієнтами своїх вкладів, або надходження замовлень на позички, що перевищують наявні ресурси. Банківським інвестиціям властиві фактори ризику. Інвестиційна діяльність комерційних банків повинна мати захист від ризику збитків та втрати ліквідності. Одним із методів зменшення ризику є формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних паперів, що мають різний рівень якості та різні строки погашення.
Грошові розрахунки в Україні здійснюються з допомогою готівки та в безготівковій формі. Розрахунки готівкою застосовуються головним чином у процесі взаємовідносин підприємств, установ та організацій з населенням, а також між людьми, тобто вони обслуговують рух грошових доходів та видатків населення, хоча готівка може використовуватися і при розрахунках між юридичними особами. Платежі за допомогою переказів здійснюються банками шляхом списання коштів з рахунка платника і зарахування їх на рахунок вказаної ним особи. Інкасо є поширеним видом послуг комерційних банків тим клієнтам, які в розрахунках застосовують векселі й чеки. Інкасування векселів проводиться банком за дорученням клієнта до настання строку виплати за векселем (його погашення). Воно оформляється надписом на векселі, який містить доручення власника векселя банку одержати оплату. Інкасування чеків означає прийняття банком від свого клієнта чеків, що є розпорядженням на списання коштів з рахунка клієнта для оплати за товар або послуги. При інкасуванні чеків банк списує кошти з рахунка чекодавця, якщо його поточний рахунок відкритий у тому ж самому банку, де й рахунок одержувача, і зараховує їх на поточний рахунок останнього. Якщо поточний рахунок чекодавця відкритий в іншій установі банку, чек відсилається у банк платника і там здійснюється оплата із застосуванням системи міжбанківських розрахунків.
Залежно від особливостей формування та розміщення ресурсів банку, його послуги можуть бути реалізовані у формі проведення трьох основних груп операцій: пасивних, активних та комісійно-посередницьких. Комісійно-посередницькі операції проводяться банком за дорученням і на користь клієнта за певну плату. У цьому випадку має місце не власне формування і розміщення ресурсів, а переміщення вже наявних у банку коштів клієнта за його розпорядженням або здійснення інших операцій, які не повязані безпосередньо з рухом грошей так звані збалансовані послуги.
До складу цих опреацій належать: розрахункові, касові, валютні, трастові, консультаційні, гарантійні та деякі інші види банківської діяльності.
Провідне місце серед зазначених операцій належить розрахунково-касовому обслуговуванню клієнтів, що визначається основною функцією банків
Розрахункові опреації пов’язані із здійсненням внутрішніх та міжнародних безготівкових розрахунків за дорученням клієнтів шляхом перерахування коштів по рахунках у банку. В банківській практиці розвинутих країн даний вид операцій залежно від способу організації розрахунків поділяється на три основіні групи: інкасові, акредитивні та переказні.
В основу методики оцінки фінансової безпеки банку покладені дві групи показників: 1. показники, що характеризують ефективність діяльності банку; 2. показники, що характеризують рівень його захищеності й здатність протистояти кризовим явищам.
Найширше використовується класичне визначення ефективності як відношення результату (доходу) до витрат. Значення показника ефективності має бути більшим за одиницю. У протилежному випадку суб'єкт господарювання зможе, як максимум, забезпечити собі лише беззбиткову діяльність (ефективність = 1) або він отримуватиме збитки (ефективність <1). Загальну ефективність роботи банку характеризує відношення сумарних доходів до сумарних витрат. Воно показує здатність банку заробляти достатню кількість коштів, щоб покрити понесені витрати і отримати нормальний прибуток. Як конкретні показники використовується зіставлення доходів і витрат по однорідних операціях. Оскільки основну масу доходів банки заробляють на операціях з процентними коштами, а також комісійних операціях, то пропонується використовувати для аналізу два показники: ефективність операцій з процентними коштами та ефективність комісійної діяльності.
Наступним критерієм, що дозволяє оцінити ефективність роботи банку, є успішність кадрової політики і дієвість системи оплати праці персоналу банку. Наступною групою показників, без якої неможливо зробити обґрунтований і зважений висновок про рівень фінансової безпеки банку, є показники захищеності.