Однією з головних причин, через які Російська імперія все ж погодилася на переговори з Німеччиною, було прагнення російського уряду забезпечити нейтралітет останньої на випадок можливого зіткнення Росії та Великобританії [132, 181].
травня 1887 р. П.А. Шувалов передав канцлеру російський проект договору двох держав. Перша стаття проекту передбачала взаємний нейтралітет кожної з договірних сторін в разі війни з третьою державою без вказівки про нападаючу сторону. Довкола цієї статті розгорнулися найбільш запеклі суперечки. У другій - говорилося про збереження статус-кво на Балканах, закріплений Берлінським трактатом 1878 р. У третій статті фіксувався принцип закриття Проток [42, 256-260].
Ознайомившись з російським проектом, О. фон Бісмарк зробив декілька порівняно другорядних зауважень, потім він запропонував П.А. Шувалову скласти окрему, особливо секретну статтю, яка містила б згоду Німеччини на захоплення Санкт-Петербургом Проток. Вважаючи, що зробив все можливе, щоб зацікавити російську сторону, канцлер ознайомив російського посла з текстом таємної австро-німецької союзної угоди 1879 р., вказавши, що з майбутнього російсько-німецького договору про нейтралітет має бути виключений випадок нападу Росії на Австро-Угорщину [50, 209-213].
Після наступних обговорень 6 травня 1887 р. було вироблено остаточну редакцію статті І. Інші були затверджені з невеликими змінами: «У разі, якщо б одна з високих договірних сторін виявилася у стані війни з третьою великою державою, інша сторона зберігатиме по відношенню до першої доброзичливий нейтралітет і докладе всіх зусиль аби локалізувати конфлікт. Це зобов'язання не стосується до війни проти Австрії або Франції у випадку, якщо б вона розгорілася внаслідок нападу на одну з цих держав однієї з високих договірних сторін». Стаття друга стосувалася балканського питання: «Німеччина визнає права, історично придбані Росією на Балканському півострові, і особливо законність її переважаючого і вирішального впливу в Болгарії і в Східній Румелії. Обидва двори зобов'язалися не допускати ніяких змін в територіальному статус-кво вказаного півострова, не домовившись заздалегідь між собою». Стаття третя відтворювала статтю договору 1881 р. стосовно закриття Проток. Таким чином, не включалися зобов'язання Німеччини підтримати Росію в питанні про Чорноморські протоки, а повторювалися положення австро-російсько-німецького договору 1881 р. про їх закриття і попередження Порти неухильно дотримуватися цього правила. У разі його порушення Османська імперія розглядалася б як така, що знаходиться у стані війни з державою, проти якої була здійснена військова акція, і позбавлялася переваг територіальної недоторканності [64, 742; 100, 268].
До договору був доданий особливий протокол. У ньому Німеччина зобов'язалася надати Санкт-Петербургу дипломатичне сприяння, якщо російський імператор вважатиме за потрібне «взяти на себе захист входу в Чорне море» у цілях «збереження ключа до своєї імперії». Німеччина обіцяла також ніколи не давати згоди на реставрацію принца О. Баттенбергського на болгарському престолі [55, 82].
Договір разом з протоколом був підписаний П.А. Шуваловим і О. фон Бісмарком 18 червня 1887 р. Він отримав назву «Договору перестраховки»: перестрахувавшись проти Росії і Франції за допомогою союзів з Австро-Угорщиною й Італією, Німеччина тепер перестраховувалася за допомогою угоди з Російською імперією [108, 333-335].
Після підписання перестраховочного договору боротьба між великими силами в болгарському питанні вступила в більш гостру фазу. 7 липня 1887 р. Великі Народні збори обрали Фердінанда Кобургського болгарським князем, а 13 серпня він прийняв присягу на вірність болгарській конституції. Але без офіційного визнання Ф. Кобурга великими силами і Портою Болгарія не мала права на статус рівноправної держави навіть за тих умов, на яких вже існувала. Посилаючись на незаконність монархії, будь-яка держава, навіть і не велика, могла порушити суверенітет і територіальну цілісність князівства [105, 93]. Тому питання визнання Фердінанда Кобургського болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886 - 1888 рр.
Російський уряд виступив із офіційною заявою перед європейськими кабінетами і Портою, повідомивши, що рішуче засуджує появу Ф. Кобурга в князівстві, розглядаючи його обрання і прихід до влади як незаконні та запропонував направити в Софію російського регента для організації виборів нового князя [56, 437].
Хоча Німеччина (на відміну від Великобританії й Італії) виступила спільно з Російською імперією проти визнання нового князя, її практичні дії були спрямовані проти Санкт-Петербургу. Разом з Австро-Угорщиною і Британською монархією Німеччина заперечувала проти пропозиції Стамбулу про надіслання російського регента до Болгарії. Вона відверто сприяла поширенню впливу Віденьського кабінету на Балканах [34, 502].
У серпні-жовтні 1887 р. на Порту посилився тиск зі сторони противників Росії з метою не допустити спільних російсько-турецьких акцій у династичному питанні в князівстві. Європейські кабінети залякували султана антитурецкими повстаннями в Болгарії, Сербії, Боснії, Македонії. Це сприяло безрезультативності спроб Санкт-Петербургу добитися від Абдул Хаміда II рішень про відставку софійських властей, а пізніше - про від'їзд Ф. Кобурга з Болгарії.
У жовтні 1887 р. за сприяння Німеччини було підписано угоду британського, австрійського й італійського послів у Стамбулі з метою протидії політиці Росії на Балканах і російсько-турецькому зближенню («Угода трьох»). Одна з її умов свідчила, що в разі досягнення Портою взаєморозуміння з російським урядом три держави негайно займуть стратегічні пункти Османської імперії [37, 258].
Санкт-Петербург міг повернути свої позиції в Болгарії тепер лише шляхом війни, але ця війна перетворилася б на війну не лише проти Болгарії, але й проти Великобританії й Австрії-Угорщини, а можливо також проти Італії та Німеччини. З іншого боку, російський царизм проводив свою політику на Балканах, незмінно прикриваючись гаслом «звільнення слов'ян». Виступ проти Болгарії посилив би неприязнь до російських можновладців як у самій Росії, так і на Балканах. Тому Санкт-Петербурзький кабінет обмежився тим, що в якості демонстрації виставив на австрійський кордон одну додаткову кавалерійську дивізію і перекинув невелику кількість артилерії на німецьку прикордонну смугу. Ці незначні військові приготування Росії, які мали на меті змінити ситуацію в Болгарії шляхом морального тиску, підсилили небезпеку війни.
В останні місяці 1887 р. болгарська криза досягла вищої точки напруження, про що свідчили і традиційні парламентські виступи голів урядів ворожих Російській імперії держав. Украй загострилися російсько-австрійські і російсько-німецькі протиріччя [94, 182].
У грудні 1887 р., за сприяння німецького канцлера, була підписана нова англо-австро-італійська угода (Друга середземноморська Антанта), спрямована виключно проти Російської імперії. Вона продовжувала політичну лінію, намічену угодою від 12 лютого - 24 березня. її учасники домовилися про чинення тиску на Порту з метою залучити її до цієї боротьби [55, 82-83].
Коли на початку 1888 р. гострота стосунків Росії і Німеччини дещо пом'якшилася, М.К. Гірс знов звернувся за допомогою до О. фон Бісмарка з метою змусити султана оголосити князя Фердинанда узурпатором. Російський уряд сформував свої вимоги в ноті від 17 лютого 1888 р. до європейських держав. У ній йшлося, що Порта за підтримки провідних європейських кабінетів повинна звернутися з декларацією про незаконне перебування Ф. Кобурзького в Софії, а після його від'їзду Великі Народні збори мають встановити дипломатичні зв'язки з Санкт-Петербургом і обрати нового князя [37, 267-270].
Пропозиції російського уряду були негативно зустрінуті урядами Австро-Угорщини, Великобританії та Італії, які вважали план М.К. Гірса утопічним, а його здійснення "зайвим приводом до хвилювань в князівстві та приниження європейських держав в разі відмови Ф. Кобурга залишити Болгарію" [98, 41].
У результаті складних дипломатичних переговорів у Берліні і Стамбулі Росія домоглася надіслання болгарському уряду ноти Великого візиря від 5 березня 1888 р. з повідомленням, що обрання Франца Фердінанда не отримало схвалення великих держав та його перебування в Болгарії є незаконним і таким, що суперечить умовам Берлінського договору 1878 р. Проте, ця нота нікого ні до чого не зобов'язала і жодних наслідків не мала. Вона була єдиним «задоволенням», яке могли отримати в Санкт-Петербурзі від тривалих і тривожних подій довкола династичного питання в Болгарії [99, 13].
У той час ситуація на міжнародній арені змінилася. У березні 1888 р. помер Вільгельм І, а через три місяці - його син Фрідріх III. Зі вступом у 1888 р. на престол Вільгельма II антиросійська спрямованість в зовнішній політиці Німеччини посилилася. Генерал А. фон Вальдерзее, який змінив у 1888 р. Х.К. Мольтке, продовжував наполягати на превентивній війні проти Росії; молодий кайзер схилявся до цієї точки зору [58, 8-10].
На початку 1888 р. поширилися чутки про підписання Р. Солсбері зобов'язань із Троїстим союзом. Не дивлячись на запевнення Є.Є. Стааля в тому, що Великобританія не прийняла «жодних письмових зобов'язань з центральними державами», російські дипломати не втрачали пильності. П. Шувалов підкреслював небезпеку сприяння Уайтхоллу політиці Троїстого союзу [2, 523].
Незважаючи на погіршення російсько-німецьких стосунків, в березні 1890 р. за ініціативою російської дипломатії були розпочаті переговори про відновлення «перестраховочного» договору 1887 р., термін дії якого спливав у червні. Але події в Берліні все змінили: О. фон Бісмарк і його син були остаточно усунуті від справ. Новий канцлер - генерал Г. Капріві вважав, що уникнути війни з Росією не можливо, і що договір з нею, зважаючи на це, є даремним. Такі ж погляди розділяв і радник відомства закордонних справ барон Гольштейн. За цих умов Вільгельм II прийняв остаточне рішення відмовитися від поновлення Договору перестраховки, про що 17 травня 1890 р. Г. Капріві повідомив Швейніца, а той - 23 травня М.К. Гірса [94, 187].
Порвавши договір із Російською імперією, новий німецький уряд посилив увагу до Великобританії. її приєднання до Троїстого союзу дало б йому безумовну перевагу над російсько-французьким альянсом. Воно забезпечило б вірність Італії, відкрите узбережжя якої не дозволяло їй піти проти Британської монархії - володарки Середземного моря. Сприяння Уайтхоллу допомогло б також залучити і Порту на сторону Троїстого союзу.
Зміна німецького керівництва та новий курс зовнішньої політики Берліна відносно Російської імперії змушує уряд останньої переглянути принципи власної зовнішньополітичної доктрини. Перспектива залишитися в ізольованому становищі в Європі, перед лицем зростаючої загрози з боку Німеччини та Австро-Угорщини, та можливе приєднання до цієї коаліції Великобританії, сприяє поряд із пожвавленням торгівельно-економічних зв'язків, також розвитку активних дипломатичних зносин між Росією та Францією.
Але, заклавши власною рукою
фундамент франко-російського зближення, Берлін, однак, не зміг компенсувати
втрати російської дружби союзом із Лондоном. На останнє десятиріччя XIX ст.
припадає нове пожвавлення німецької колоніальної політики, що стало причиною
загострення англо-німецьких відносин та сприяло пом'якшенню протиріч між
Британською імперією та Росією.
Розділ
4. Еволюція російсько-британських відносин
у 1891-1897 рр
Російський уряд зробив відповідні висновки з відмови кабінету Г. Капріві від поновлення Договору перестраховки і зі спроб Німеччини зблизитися з Великобританією. Відтепер Париж мав стати не лише кредитором, але й союзником Російської імперії [91, 311-317; 108, 341-342].
Власні політичні інтереси Росії з Францією так прямо й гостро, як з Великобританією та Австро-Угорщиною, не перетиналися, хоча загарбницькі прагнення Третьої республіки були спрямовані в тому числі й на Близький Схід. Тут обидві держави мали спільного противника - Великобританію, суперницю Франції в Єгипті та на Середземному морі й Росії в Азії [94, 182].
Внутрішньополітична криза, загострення відносин із Британською імперією та Італією на грунті колоніальної політики та напружені стосунки з Німеччиною поставили Францію наприкінці 80-х рр. XIX ст. в ізольоване становище в Європі. Єдиною неворожою їй державою, на чию допомогу можна було б розраховувати, залишалася Росія, до пошуків співпраці з якою перейшли у той час правлячі кола країни. При цьому фінансову залежність російського уряду від французького капіталу Париж намагався використати, щоб змусити Санкт-Петербург зв'язати себе союзними умовами. Однак у цій залежності не варто вбачати єдину основу франко-російського зближення. Хоча й не так сильно, як Франція, але і російський уряд теж боявся залишитися ізольованим [40, 26].
Особливо занепокоїлися російські урядові кола після того, як 6 травня 1891 р., на рік раніше терміну, був поновлений Троїстий союз. Спочатку інформація про цю подію не викликала тривоги на Певчевському мосту. Проте, наприкінці травня 1891 р. до МЗС Росії стали надходити повідомлення про можливість приєднання до Троїстого союзу Великобританії.
Хоча насправді цього не сталося, галас, піднятий при поновленні союзу між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, демонстрація британського флоту в Середземному морі, тривожні донесення російських послів з Берліна, Відня, Парижа і Стамбула - все свідчило про те, що складалося саме те угрупування сил, якого більше всього побоювалися в Санкт-Петербурзі [1 12, 263-265].
У розпал отримання телеграм від послів М.К. Гірс вимушений був проявити ініціативу і 4 липня 1891 р. в розмові з Ш.П. Лабуле запропонував зробити кроки до більш тісного зближення Росії та Франції.
Відповідь французької сторони не примусила себе довго чекати. 11 липня на Кед'Орсе підготували проект ноти до російського уряду з основними положеннями майбутньої угоди. І 12 липня Рібо відправив Лабуле секретну депешу з її проектом. Відповідно до французьких пропозицій, уряди двох країн зобов'язувалися в разі оголошення мобілізації однієї з держав Троїстого союзу без попереднього обговорення негайно і одночасно мобілізувати свої збройні сили [40, 286].
У Санкт-Петербурзі французький проект отримали 20 липня. Після ознайомлення з його змістом В.М. Ламздорф у спеціальній записці пояснив необхідність коригування депеші: «Виправлена редакція надасть більшу широту угоді», й тоді Росія і Франція зможуть таким чином погоджувати свої дії, щоб «зупинити будь-які ускладнення в їх зародку», будь то в Єгипті, Середземному морі, Османській імперії або на Далекому Сході, «перш, ніж вони прийняли б розміри, загрозливі для миру в Європі». В.М. Ламсдорф вважав також невигідним для Росії підписувати угоду, зважаючи на небезпеку «лише з боку однієї з держав, котрі входять до Троїстого союзу, не враховуючи підтримки, яка може надаватися іншою державою, що залишилася поза лігою, але симпатизує її намірам і може за певних обставин навіть виступати в якості ініціатора» , [50,217-218].
Таким чином, Санкт-Петербург хотів досягти підтримки Парижа й на випадок зіткнення з Великобританією. Для Франції ж основним противником була Німеччина, і з самого початку переговорів у правлячих колах республіки обговорювалися умови військової конвенції з Росією, яка визначала розмір її допомоги в разі німецької агресії. Але щоб не зіпсувати розпочатих дипломатичних переговорів, питання про конвенцію поки не піднімалося [62, 576].
липня 1891 р. М.К. Гірс і Ш.П. Лабуле виробили наступний текст угоди: «Для того, щоб визначити і зберегти щиросердну згоду, яка їх об'єднує, і бажаючи спільно сприяти підтримці миру, який є предметом їх щирих бажань, обидва кабінети заявляють, що вони радитимуться з кожного питання, здатного загрожувати загальному миру. У випадку, якщо б мир виявився в небезпеці і особливо, якби одна з договірних сторін виявилася під загрозою нападу, обидві сторони подумають, якщо визнають це необхідним, про засоби заздалегідь умовитися про ті заходи, здійснення яких у цьому випадку виявиться необхідним для обох урядів» [55, 89-90; 67, 23].
Отримавши текст угоди, Рібо телеграфував в Санкт-Петербург про ті зміни, які вважав за потрібне внести уряд республіки: замість «визначити і зберегти» - «чітко визначити і закріпити»; замість «обидва кабінети» - «обидва уряди»; замість «обидві сторони подумають, якщо визнають це необхідним, про засоби...» - «обидві сторони умовляються домовлятися про заходи...» [55, 90]. Як видно, поправки, носили принциповий характер: у Парижі добивалися точності формулювань [108,351].