Не зважившись на сепаратний виступ проти Порти, 20 жовтня1896 р. Лондон звернувся до інших великих держав з нотою, в якій запропонував доручити їх послам в Стамбулі виробити проект реформ не лише для вірменських вілайєтів, а для Османської імперії в цілому: не досягши єдності з Росією, британський уряд удався до методу «європейського концерту». За умови, що з проектом реформ, вироблених послами, заздалегідь погодяться уряди всіх шести європейських держав, пропонувалося нав'язати проект султану за допомогою «заходів примусу» [92, 241].
листопада російський уряд зробив новий зигзаг у своїй близькосхідній політиці. Він повернувся до позиції, зайнятої Миколою II в Бальморалі. Ініціатором такого повороту був О. Нелідов. 30 листопада 1896 р. він подав імператорові записку, в якій вказував на хистке становище Османської імперії і можливість утвердження там іноземного впливу. Перехід Проток із рук «слабкого Стамбулу» в «сильніші» загрожував би безпеці осійської імперії в Чорному морі і закрив би їй вихід до Середземного моря. Посол рекомендував у разі введення британського флоту до Дарданелл негайно зайняти Верхній Босфор. О.І Нелідов вважав, що «при спокійнішому перебігу справ в Стамбулі» можна навіть не чекати вступу іноземних судів до Проток, а увійти до Босфору і тоді вже запросити інші держави до співпраці [51,268-271].
Сама ідея зайняття Проток в разі розділу Османської імперії була не новою. Перший проект О.І. Нелідова датувався 1882 р., періодом загострення болгарської кризи і окупації Великобританією Єгипту; другий, - 1892 р., тобто після початку вірменських хвилювань в Османській імперії. Але перші проекти російського посла санкції уряду не отримали [118, 389].
Проте восени 1896 р., коли загроза вторгнення британсько-італійського флоту до Дарданелл ставала реальною, а Порта знаходилася в стані внутрішньої кризи, новий проект 0.1. Нелідова не був відкинутий.
На особливій нараді, скликаній Миколою II для розгляду записки посла, яка відбулася 23 листопада 1896 р., було ухвалено доручити О. Нелідову діяти спільно з представниками інших країн у вирішенні вірменського національного питання, не допускаючи при цьому заміни турецьких установ на загальноєвропейські. У разі вірогідності введення іноземних ескадр до Мармурового моря, вважалося доцільним тимчасове заняття Верхнього Босфору для закриття Чорного моря [94,375-386].
Коли проект був прийнятий, Є. Вітте, який вважав, що його реалізація неминуче приведе до війни, звернувся за допомогою до обер-прокурора святішого синоду Д. Побєдоносцева, який мав на імператора великий вплив. Спільно вони умовили Миколу II відмовитися від здійснення нелідівского проекту [43, 343].
Франція також не підтримала цей проект. 12 грудня, скориставшись необхідністю відповіді на британську ноту від 20 жовтня, французький уряд висунули три умови своєї згоди на обговорення запропонованого Лондоном проекту реформ: 1) збереження цілісності Османської імперії; 2) виключення кондомініуму шести держав над нею; 3) виключення будь-яких сепаратних дій з боку кожної з великих держав. Остання умова усувала можливість здійснення проекту О. Нелідова [108, 382-384].
У грудні 1896 р. в Стамбулі розпочала роботу конференція послів із врегулювання внутрішньополітичної кризи в Османській імперії. За основу рішень конференції була прийнята французька пропозиція про розробку реформ і хможливість введення флоту Великобританії до Проток відпала.
Але надалі робота конференції зайшла в глухий кут. На початку 1897 р. в умовах нового сплеску вірменського визвольного руху знову виникла ситуація, за якої створювалася загроза вторгнення до Проток морських сил третіх країн, у зв'язку з чим О.І. Нелідов запросив МЗС про своєчасність вживання заходів, окреслених особливою нарадою 23 листопада 1896 р. Проте Санкт-Петербург не бажав удаватися до військової сили, і послу було наказано телеграфувати про висадку російської ескадри з десантом до Босфору лише в тому випадку, якщо б посол іншої великої держави викликав у Протоки свій флот [16, 78-92].
лютого 1897 р. між учасниками конференції була досягнута угода, згідно з якою мала бути створена Верховна рада для поліпшення стану турецької адміністрації. Проте цей проект реформ також не був реалізований - почалася греко-турецка війна 1897 р., і великі держави виступили спільно з Портою проти повстанців о. Кріт [52, 21].
У січні 1897 р. в Канеї відбулося озброєне зіткнення турецьких військ із греками та крітянами, що спонукало останніх просити Грецію про втручання. На початку 1897 р. грецька ескадра під командуванням принца Георга провела морську демонстрацію біля берегів острова. У ніч на 15 лютого між островом Теодора і півостровом Спаду висадився грецький десант у кількості 1400 чол. при восьми знаряддях. Греки почали наступ на Канею, вже зайняту моряками з міжнародної ескадри. Європейські уряди, угледівши в цьому акті заклик «до загального заколоту», не підтримали вирішення крітян про приєднання до Греції. Рада адміралів надіслала чотири кораблі для попередньої розвідки грецьких позицій поблизу села Платанья із наказом відкривати вогонь по грецьких формуваннях у разі їх наступу [1 18, 354-355].
За цих обставин російський уряд запропонував компромісне рішення: султан надасть Кріту автономію, але грецькому уряду держави надішлють ультиматум із пропозицією вивести з острова свої збройні сили. Якщо останній цього не виконає, то щодо Греції будуть застосовані заходи примусу. Ця пропозиція була схвалена європейськими кабінетами і 2 березня 1897 р. представники провідних держав вручили турецькому і грецькому урядам тотожні ноти [94, 392].
Під час близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст., частиною якої був національний рух на Кріті, Санкт-Петербург виступав за примирення крітських повстанців із Портою на основі виконання султаном міжнародних угод відносно Кріту. Росія побоювалася того, що вірогідна поразка греків у війні спричинить ультиматум держав Порті, а відповідно і можливість введення британського флоту до Дарданелл, тому підтримала принцип «європейського концерту» [51,274].
Уряд Османської імперії прийняв вимоги держав. Греція ж, розраховуючи на підтримку балканських держав, відкинула пропозицію Європи про автономію Кріту. Грецьке керівництво заявило, що не може задовольнитися автономією і вимагає приєднання острова - проте, після попереднього проведення плебісциту.
Перед державами постало питання про застосування до Греції заходів примусу, але вони тривалий час не могли домовитися про характер таких заходів. У березні 1897 р. на вимогу Ради адміралів на Кріт почали прибувати міжнародні війська, і острів був розбитий на зони іноземного спостереження. Також була оголошена блокада Кріту. Але Лондон незабаром відмовився від участі у спільних діях.
березня 1897 р. в Греції була оголошена загальна мобілізація. Султан зі свого боку зосереджував сили на грецькому кордоні. Тепер держави, включаючи Великобританію, домовились блокувати порт Воло, через який проходило постачання грецької армії, розташованої у Фессалії. Але вони спізнилися: 17 квітня грецькі війська розпозпочали військові дії проти Порти [51,276].
Перші бої показали військову слабкість Греції. Османська імперія мала в своєму розпорядженні значну перевагу в силах. Турецкая армія завдала грецьким військам важкої поразки. Турки приблизились до воріт Аттіки. Проте, за ініціативою Уайтхоллу відбулось втручання держав. Уряди Російської імперії, Франції і Британської монархії запропонували воюючим сторонам посередництво при укладенні греко-турецкого перемир'я і введенні на Кріті автономії.
Німецькому кайзеру вдалося досягти попередньої згоди Греції відкликати всі свої збройні сили з острова і погодитися на його автономію у складі Османської імперії. Але Абдул Хаміду II тепер вимагав передачі Стамбулу Фесалії і сплати контрибуції. Ці претензії Порти викликали протест Росії, Франції та Великобританії [54, 373].
Микола II надіслав султану особистого листа, закликаючи його до поступок. Абдул-Хамід II погодився з цією вимогою. 19 травня 1897 р. було заключено перемир'я і через два дні військові дії між Грецією і Портою були припинені. Над Крітом був установлений контроль шести європейських держав, а турецькі гарнізони залишали острів. За пропозицією російського уряду, підтриманого султаном, послам європейських держав у Стамбулі було доручено розробити підстави майбутньої організації острова [43, 345-347].
За миром, підписаним 18 вересня 1897 р. Греція сплачувала Османській імперії військову винагороду в розмірі 4 млн. лір; для спостереження за правильним та своєчасним надходженням державних боргів в Афінах створювалася міжнародна контрольна комісія; із Фессалії виводились грецькі війська. Порта визнала широку адміністративну автономію Кріту при гарантії життя і майна мусульман, збереженні турецького прапора на острові [46, 525].
Таким чином, у результаті Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. становище народів, які проживали в Османській імперії практично не змінилося.
Дотримуючись принципу збереження цілісності Порти, європейська дипломатія обмежилася формальними напівзаходами при вирішенні вірменського та крітського національних питань.
Проте, у цей час виявилися певні
зміни в зовнішньополітичному курсі Великобританії та Росії. Незважаючи на те,
що англійський кабінет зайняв провідну позицію у розв'язанні вірменської та
крітської проблем, британський істеблішмент у цей час відходить від своєї
звичної політики конфронтації з Санкт-Петербургом. Відстоюючи власні державні
інтереси, Лондон поряд із цим, намагається знайти компромісні варіанти
вирішення спірних питань. У свою чергу російські урядові кола з обережністю
сприймають зміни в британській зовнішній політиці. У зв'язку із загостренням
вірменського питання на перший план перед російськими можновладцями знову
виступає проблема статусу Чорноморських проток. Тому Санкт-Петербург проводить
складну та виважену політику під час врегулювання Близькосхідної кризи 90-х рр.
XIX ст. Але, незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: переслідуючи
різні цілі уряди обох країн, чи не вперше, проводять дипломатичну діяльність у
спільному напрямку.
Висновки
Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі. Але у 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Росією на ґрунті поділу світу на сфери впливу.
У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондона, та його конкурентом у цьому регіоні.
Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут. Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни.
Значною мірою завдяки дипломатичному сприянню Берліна, для якого була вигідною політика Росії в Середній Азії, афганську проблему вдалося врегулювати мирним шляхом. Зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії.
У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи. Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання.
У зв'язку з тим, що уряд Османської імперії, спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччині в їх анти слов’янській політиці на Балканах, не виконав умов Берлінського договору 1878 р. стосовно Східної Румелії, у вересні 1885 р. в Пловдиві, столиці адміністративної автономії, відбулося народне повстання. Турецьку владу було скинуто й проголошено об'єднання Східної Румунії з Болгарським князівством під скіпетром князя Олександра Баттенберга.
Румелійський переворот призвів до різкого загострення протиріч між провідними європейськими країнами і викликав гостру реакцію Порти та балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі. Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 р. по квітнь 1886 р. У дипломатичному листуванні й пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», іноді «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою та Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії.
Оскільки на час державного перевороту в Східній Румелії Росія не лише не мала вирішальни позицій в Болгарії, але навіть втратила колишні здобутки, то офіційною позицією Санкт-Петербурга стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії.
Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, щоб послабити вплив Російської імперії на Балканах. Віденьський кабінет намагався локалізувати болгарський національний рух і не допустити його поширення на нові території. Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом в питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла.
Болгарське питання обговорювалося на Стамбульській конференції в листопаді 1885 р. Головним її змістом була боротьба російської та британської дипломатії за позицію Порти. У результаті тривалого обговорення Росії вдалося настояти на прийнятті резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг.
У результаті діяльності прем'єр-міністра Великобританії Р. Солсбері у лютому 1886 р. було укладено турецько-болгарський договір. Цим документом підтверджувалося, що Румелія є турецькою провінцією. Але губернатором Східної Румелії султан, згідно з турецько-болгарською угодою, мав призначити болгарського князя. Таким чином, у Північній і Південній Болгарії встановлювалося одне управління. Договір було схвалено усіма провідними європейськими країнами, крім Росії.
На початку квітня 1886 г. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Порти підписали акт, який представляв собою змінений відповідно до російських вимог турецько-болгарський договір. Таким чином, підписання Топханейського акта означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії.
Але визнання Європою воз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної обстановки як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Серпневий воєнний переворот 1886 р. і наступні події, поклали початок новій балканській кризі, котра також носила міжнародний характер.
Після контрперевороту та невдалої місії генерала М.В. Каульбарса у листопаді 1886 р. офіційні дипломатичні стосунки російського кабінету з болгарським урядом були розірвані.
Між тим, ситуація на міжнародній арені продовжувала загострюватися. У лютому-березні 1887 р. за сприяння Німеччини між Великобританією, Італією та Австро-Угорщиною була укладена Середземноморська Антанта, спрямована проти Франції та Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках.
У свою чергу, керуючись бажанням забезпечити нейтралітет Німеччини вразі ймовірного зіткнення з Британською імперією, Росія в червні 1887 р. підписала новий союзний російсько-німецький договір, без участі Австро-Угорщини, який отримав назву «Договору перестраховки».
Після підписання перестраховочної угоди боротьба між великими силами у болгарському питанні вступала у більш гостру фазу. Питання визнання Фердинанда Кобурга болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886-1888 рр.
Єдиним наслідком складних дипломатичних переговорів у Берліні та тамбулі з болгарського питання було надіслання в березні 1888 р. великим візирем безрезультатної ноти протесту до болгарського уряду.
На початку 90-х рр. XIX ст. у зовнішньополітичному курсі Російської імперії відбулася переорієнтація. Враховуючи розстановку сил на міжнародній арені, Росія пішла на зближення з Францією. У 1891 р. між державами був підписаний договір, котрий отримав в історії дипломатії назву Консультативного пакту. Наслідком подальших переговорів стала військова конвенція 1892 г., яка здобула обов'язкову силу в січні 1894 р.