Після обговорення тексту угоди їй була надана форма обміну листами між міністром іноземних справ Російської імперії Гірсом і міністром закордонних справ Франції Рібо, чим і пояснюється назва цього секретного документа «Угода Гірса-Рібо». Відповідь французького уряду в листі Рібо на ім'я А.П. Моренгейма від 15 серпня 1891 р. закріпила угоду. Щоправда, в ній ідентичним був лише текст двох пунктів: у преамбулі, на відміну від , російського варіанту, нічого не говорилося про Великобританію, а в закінченні ставилося питання про призначення у найближчий термін спеціальних делегатів для вивчення практичних заходів із подальшого розвитку угоди. Проте ці зміни були залишені російською стороною. В історії дипломатії договір 1891 р. отримав назву Консультативного пакту [55, 90; 67,21-22].
Хоча переговори велися конфіденційно, офіційне і урочисте вшановування французької ескадри в Кронштадті 13 липня 1891 р. робило очевидним політичне зближення двох держав [91, 317-318]. «Московські відомості» назвали 1891 рік роком «відкритого зближення Росії і Франції». «Біржові відомості» писали про союз із Росією як наріжний камінь французької політики, а «Новий час» підкреслював, що російсько-французьке зближення «всіма визнається як політичний факт, настільки ж серйозний, як відновлення Троїстого союзу» [7; 74; 79].
Під час візиту М.К. Гірса до Парижу у листопаді 1891 р. французькі урядові кола знову підняли питання про військову конвенцію. Враховуючи войовничі настрої Берліна, в російському МЗС прагнули уникнути загострення відносин з Німеччиною, але не довіряли і Франції. Російський міністр закордонних справ, справедливо вважав, що взяття військових зобов'язань, міцно пов'язало б Францію і Росію, позбавивши останню свободи маневру. Однак Париж прагнув форсувати події і вже підготував проект військової конвенції.
лютого 1892 р. Г. Монтебелло вручив М.К. Гірсу проект конвенції. За його умовами Французька республіка і Російська імперія зобов'язувалися одночасно і негайно мобілізувати свої сили за мобілізацією сил Троїстого союзу та спрямувати їх проти головного супротивника - Німеччини. При цьому Росія повинна була виставити проти Німеччини 700-800 тис. чол. із загального числа мобілізованих 1,6 млн. чол. [40, 294].
Незважаючи на те, що група Гірса-Ламздорфа ще сподівалася на поліпшення російсько-німецьких стосунків, узгодженість зовнішньополітичних дій Росії та Франції на Близькому Сході була важливим чинником, який дозволив Олександру III схвалити основні положення проекту воєнної конвенції. На той час Олександр III прийшов до переконання про неминучість зіткнення з Німеччиною, тому імператор розпорядився обговорити конкретні умови конвенції з військовими спеціалістами.
У результаті ознайомлення з французьким проектом М.М. Обручев розробив новий варіант угоди. Схвалюючи в принципі запропоновану французькою стороною форму, яка, на відміну від союзного договору, надавала можливість не виносити угоду на затвердження палат в парламенті і тим самим зберігала її секретність, він наполягав на необхідності змінити ряд умов.
Вважаючи, що оголошення мобілізації означає вже початок військових дій, М.М. Обручев визнавав за необхідне заздалегідь визначити всі дипломатичні рішення. Ситуація в Європі, за його переконанням, робила маловірогідною ізольовану боротьбу між двома державами, тому він пропонував обов'язково зумовити одночасну мобілізацію армій Франції і Росії випадком нападу на них не лише Німеччини, як пропонували французи, а будь-якої держави Троїстого союзу. При цьому за Санкт-Петербургом зберігалася повна свобода в розподілі своїх військ для завдання вирішального удару по арміям країн-учасниць Троїстого союзу. Окреслені М.М. Обручевим зміни направляли проект і проти Австро-Угорщини [50, 219-222].
Відповідно до кінцевого варіанту російсько-французької конвенції, у випадку, якщо Франція буде атакована Німеччиною або Італією, підтриманою Німеччиною, Російська імперія нападе на Німеччину наявними у неї силами. Якщо Росія буде атакована Німеччиною або Австро-Угорщиною, підтриманою Німеччиною, то Французька республіка виступить проти Німеччини зі всіма силами, які знаходяться в її розпорядженні. У випадку мобілізації сил Троїстого союзу або однієї з держав, які входять до його складу, Росія і Франція повинні одночасно мобілізувати свої сили. Франція зобов'язалася направити проти Німеччини 1300 тис. солдат, Росія - 700-800 тис, щоб змусити Німеччину воювати на два фронти - на сході й на заході [55, 90-91; 67, 25-26].
Конвенція від 5 серпня 1892 р., яка була безпосереднім продовженням політичної угоди 1891 р., носила секретний характер, а термін її дії визначався часом існування Троїстого союзу [66, 786; 94, 194-195].
У жовтні 1893 р. російський флот відвідав Тулон. Французька громадськість була охоплена ентузіазмом і вітала цей факт як дійсний кінець «ізоляції». Крім того, він був реальним стратегічним жестом. Російсько-французька військово-морська співпраця на Балтійському морі не мала сенсу - тому візит французьких моряків до Кронштадту нічого не означав; тепер же мова йшла про створення постійної російської Середземноморської ескадри, яка разом з французьким флотом могла сперечатися з військово-морською перевагою Великобританії. Тому відвідини Тулона мали виключно антибританський, а не антинімецький характер. Та все ж це твердження було не повним. Жодної конвенції про військово-морське співробітництво не послідувало. Замість цього французька сторона знову запропонувала колишній проект військової конвенції. Париж запевняв, що не може взяти на себе зобов'язання перед Санкт-Петербургом, попередньо не досягнувши убезпечення проти Німеччини [108, 359-360].
У кінці жовтня 1893 р. Обручев повідомив Буадефра, що Олександр III схиляється до затвердження проекту військової конвенції. 7 грудня російському царю був представлений у вигляді доповідної записки проект листа М.К. Гірса на ім'я Г. Монтебелло, а через тиждень його остаточний варіант дістав схвалення Олександра III. 4 січня 1894 р. обидві держави обмінялися офіційними дипломатичними нотами, які надавали обов'язкову силу військовій конвенції [43, 275-278].
У 1894 р. митна війна між Берліном і Санкт-Петербургом закінчилася підписанням російсько-німецької торгівельної угоди. Потреба у відновленні порушених стосунків із Росією була викликана тим, що впливові фінансово-промислові кола Німеччини все рішучіше вимагали придбання обширних колоніаних володінь, а отже, зовнішня політика Німеччини мала вступити на антианглійский шлях. Однак російсько-французький союз на той час став доконаним фактом [94, 273-274].
У цей час відбулося чергове загострення Східного питання, пов'язаного із вирішенням проблеми статусу вірмен, яка становила значну небезпеку для цілісності Порти та була важливою складовою турецької національної політики. За Сан-Стефанським і Берлінським договорами 1878 р. «вірменське питання» отримало своє юридичне оформлення, стало важливим аспектом міжнародних відносин, розмінною монетою та знаряддям впливу провідних європейських держав на султанський уряд [11, 10-12; 45, 4-5]. Тому підйом вірменського національного руху кінця XIX ст. належить до числа тих внутрішніх ускладнень в Османській імперії, які привели до міжнародно-політичної кризи [46, 523-524].
Відповідно до статті 61 Берлінського трактату 1878 р., «Висока Порта» зобов'язувалася здійснити реформи та перетворення, викликані місцевими потребами, в областях компактного проживання вірмен, та забезпечити їм захист від черкесів та курдів. Султанський уряд мав періодично звітувати перед великими державами про виконання наміченої програми у сфері національної політики [100, 204-205].
Але чим більше слабнула Османська імперія, тим більше посилювалася політика ісламізації й отуречування західних вірмен. Султан не лише не виконував своїх зобов'язань, але й розробив програму по «ліквідації вірменського питання шляхом знищення вірмен» [3, 88]. У розпалюванні ненависті між численними народами своєї держави Абдул Хамід II бачив найкращий спосіб зміцнення султанського абсолютизму [17, 10-34]. Він сприяв переселенню мусульман із Балкан до Малої Азії, навмисно загострюючи відносини між слов'янами, вірменами, греками з одного боку, турками і курдами - з іншою [45, 26]. Крім того, в 1891 р. на території Малої Азії були створені загони іррегулярної кінноти («хамідіе») переважно з курдів і черкесів, поставлені поза контролем і залежністю від місцевої адміністрації. їх призначення полягало у «наведенні порядку» в провінції, у придушенні будь-якого прояву незадоволення населення беззаконнями влади [51, 260-261].
У відповідь на політику турецького керівництва серед вірменського населення посилились обурення та боротьба проти асиміляції, які врешті переросли в прагнення звільнитися від гніту османської влади [45, 21]. «Вірменське питання», визвольна боротьба та вимоги проведення реформ були соціальною проблемою, бо містили в собі аграрне питання, вимогу забезпечення розвитку національної культури і надання політичних прав. Тому головною пружиною вірменського визвольного руху стала всенародна боротьба проти шаріатського законодавства та проти антивірменської політики султанізму [17, 14].
Бездіяльність європейських кабінетів дозволила турецькому уряду в 90-х рр. XIX ст. перейти до здійснення плану геноциду вірмен. Арешти і вбивства вірмен в 1890 р. в Сасуні, у січні 1893 р. - в Кайсарі, у травні-червні 1893 р. - в Анкарі, у липні 1893 р. - в Будгасі підготували перехід до масового побиття вірмен у 1894-1896 рр. [З, 89-99]
За згоди султанського військового командування в серпні-вересні 1894 р. була організована різанина вірмен в Сасуні, Муші та інших містах. У результаті цих акцій було розгромлено більше 40 сіл і вирізано майже 10 тис. чоловік [94, 272-273].
Після масової розправи над вірменами Великобританія в 1894 р. виступила з пропозицією провести обстеження на місці, силами іноземних консулів. На відміну від Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, Росія та Франція погодилися з британською пропозицією: вони не хотіли дозволити Лондону діяти самостійно в цьому питанні [26, 13-14].
Втручання Великобританії в справи султанського уряду могло привести до вторгнення британського флоту до Дарданелл, що представляло загрозу для обох країн. Перед Росією виникла б небезпека захоплення Проток. Для Франції активізація англійської політики в цьому регіоні ставила під загрозу її торгівлю по Суецькому каналу, і без того ослаблені позиції в Єгипті, а також долю французьких капіталовкладень в Османській імперії. Тому протягом 1894-1896 рр. між трьома державами, які втрутилися у вірменські справи, зав'язалася боротьба: британський уряд прагнув посилити натиск на султана, а російський і французький - звести вимоги до нього до мінімуму [52, 12-13].
Торкаючись міжнародного аспекту подій необхідно відзначити, що вірменське питання було формою англо-російського протиборства. Не турбота про долю вірмен, а прагнення ослабити Російську імперію, створити складнощі на її південних кордонах, закрити Санкт-Петербургу шлях до Індії і Середземного моря, та загрозою вторгнення добитися згоди султана на захоплення Єгипту - такі були цілі політики Британської імперії на Близькому Сході [9, 29].
Крім того, економічним вторгненням до Османської імперії Великобританія прагнула підірвати там фінансовий вплив Франції. У 90-х рр. XIX ст. французькі банкіри займали керівні ролі в Оттоманському імперському банку і в Управлінні Оттоманського публічного боргу, тоді як фінансові позиції Британської імперії на Близькому Сході були слабшими. Наполягаючи на озброєному втручанні Європи у справи Західної Вірменії, на Даунінг стріт також враховували її стратегічне розташування, можливість використовувати територію Вірменії для просування до Месопотамії, бо Вірменське нагір'я панувало над долиною Тігра та Евфрата. Мала значення і та обставина, що здобуття Західною Вірменією автономії з рук Уайтхоллу робило б британські фінансові кола господарем положення в Малій Азії [51, 263].
Як засіб досягнення цих цілей своєї зовнішньої політики на Близькому Сході Лондонський уряд використовував почергово два дипломатичні методи: то він удавався до тиску на султана, вимагаючи від нього негайного проведення реформ у вірменських вілайєтах, то на зміну ліберальним розмовам про реформи висувалися відверто загарбницькі плани розділу Османської імперії [37, 49-51].
У листопаді 1894 р. уряд Великобританії запропонував створити міжнародну комісію із розслідування подій у Сасуні. Абдул Хамід II під тиском європейської громадськості вимушений був погодитися на створення турецької комісії за участю британського консула [3, 99-109]. У відповідь на це французький посол у Стамбулі звернув увагу султана на небезпеку присутності в комісії одного лише англійського представника, який без контролю з боку інших великих держав міг би стати господарем становища, і запропонував залучити до участі у комісії французького і російського консулів, котрі знаходилися в Ерзерумі.
У свою чергу, британський істеблішмент, бажаючи досягти єдності з Російською імперією і Францією, запросив уряди цих країн взяти участь у розслідуванні [43, 335].
Слід підкреслити, що зважаючи на погіршення англо-німецьких відносин в урядових колах Великобританії спостерігалася тенденція до пом'якшення британсько-російських суперечностей. 9 листопада 1894 р. у промові на банкеті у лорд-мера Лондона прем'єр-міністр А. Розбері висловився за зближення з Росією [108, 361-369].
У грудні 1894 р. Лондон, намагаючись послабити російсько-французьку єдність, вирішив домовитися з Російською імперією по вірменському і єгипетському питаннях. Він запропонував Санкт-Петербургу для «наведення ладу» ввести російські війська до Турецької Вірменії, а за це Росія мала визнати права Великобританії на Єгипет. Російське МЗС відмовилось від подібної пропозиції. Хоча формально вона була вигідною, оскільки Єгипет і так знаходився під контролем англійців, але заняття Турецької Вірменії серйозно і надовго посварило б Миколу II з султаном, чого, власне, і добивався Уайтхолл. Метою ж російського уряду був контроль над Протоками, а не збільшення території в Малій Азії [118, 361].
грудня 1894 р. Абдул Хамід II погодився з пропозицією представників європейських держав про їх компетенцію в турецькій комісії.
Під час створення турецької комісії за участю європейських представників із розслідування подій в Сасуні між провідними державами позначилися певні розбіжності. Російський уряд вимагав від свого представника «не приховувати недоліків у турецькій адміністрації, не применшувати їх, а ретельно розслідувати події у регіоні». У цьому питанні Санкт-Петербург був цілком готовий співпрацювати разом із Лондоном. Суперечки між європейськими уповноваженими стосувалися методів розслідування та характеру їх діяльності. Уайтхолл наполягав на активній участі європейських чиновників у роботі комісії, на їх праві вести допит свідків. Російський уряд вважав за доцільне лише «спрямовувати» дії комісії, вказувати її членам місцевості, в яких необхідно проводити розслідування, і осіб, котрих слід було залучити до допиту. Російські урядові кола перш за все намагалися не допустити поширення вірменських хвилювань на прикордонну з Російською імперією територію. Французький уряд у вірменському, крітському і македонському питаннях підтримував Росію, що служило свідоцтвом дієвості російсько-французького союзу. На противагу Лондону і Риму, які наполягали на «розширенні вірменського питання в рамках європейської конференції, Санкт-Петербург і Париж прагнули до його локалізації шляхом проведення реформ для вірменського населення Малої Азії» [61, 56-67].