Материал: Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр.
Після цього О. Баттенбергу нічого не залишалося, як повторно виїхати з країни, цього разу назавжди. Але Санкт-Петербург від цього не виграв. Призначений князем перед його від'їздом уряд (регентство) на чолі зі С. Стамболовим був ворожий Росії. Внутрішня політика регенства характеризувалася реакцією, жорстоким придушенням інакомислення, переслідуванням русофілів, зовнішня - відверто проавстрійським курсом, який не відповідав національним інтересам Болгарії [1, 24-26].
На відміну від Сент-Джемського кабінету, російський уряд відмовився визнати софійську владу і прагнув до її дискредитації в очах болгар. За його розрахунках, це повинно було б привести до падіння кабінету С. Стамболова, утворення русофільського уряду і обрання князя бажаного в Санкт-Петербурзі.
Для втілення плану в життя до Болгарії був направлений військовий агент у Відні генерал М.В. Каульбарс. Він мав відігравати роль посередника при передачі регентству, яке розглядалося як фактичний, але незаконний уряд, російських вимог (припинення суду над учасниками перевороту 9 серпня 1886 р., відміна військового стану, відстрочення виборів до Народних зборів та ін.). Висунення більшості з них було продиктоване побоюванням перед можливим повторним обранням О. Баттенберга болгарським князем. Таким чином, місія М.В. Каульбарса означала пряме втручання російського уряду у внутрішні справи Болгарії [1, 26].
Після відмови софійської влади прийняти ці вимоги, російський військовий комісар здійснив агітаційну поїздку країною і розгорнув кампанію серед цивільного населення та серед війсьіювих, спрямовану на зрив виборів [40, 251].
У результаті діяльності МТз. Каульбарса ситуація в Болгарії значно ускладнилася. Влада країни вдавалася до жорстоких заходів щодо російських представників, переслідуючи їх та утруднюючи їхню діяльність. Із метою "повернення регентської ради до розуму" та надання моральної підтримки русофільськи настроєним болгарським елементам і російським підданим у цій країні царський уряд вирішив провести в кінці жовтня 1886 р. демонстрацію сили, увівши до Варненської бухти крейсери "Забіяка" та "Пам'ять Меркурія", про що повідомив уряди західноєвропейських держав. Одночасно в нотах до болгарського уряду від 26, 27 і ЗО жовтня генерал М.В. Каульбарс висловлював погрози про розірвання міжурядових зв'язків між Російською імперією і Болгарією в разі невиконання останньою вимог Санкт-Петербурзького кабінету [13, 153].
На початку листопада 1886 р. протиріччя між Росією та її противниками досягли надзвичайного напруження. Стурбований і незадоволений поведінкою болгар, М.В. Каульбарс запропонував своєму уряду звернутися до Європи з пропозицією про змішану окупацію Болгарії до утвердження на престолі нового князя наступним чином: Російській імперії ввести війська до болгарського князівства, Османській імперії - до Східної Румелії; на випадок обрання О. Баттенберга на княжіння - не надавати йому ніякої підтримки [36, 15-16].
Насправді це були пусті розмови. Олександр III боявся надіслати свої війська до Болгарії. Погрози окупацією були викликані лише бажанням російського істеблішменту спонукати Союз трьох імператорів дипломатичним шляхом привести болгарських регентів до покори і тим самим запобігти можливості неприємної для Австро-Угорщини перспективи - появи в Болгарії російської армії [1, 30-32; 6].
Але Г. Кальнокі і кола угорського дворянства, які стояли за ним, не розуміли дійсної мети російської дипломатії. Вони серйозно боялися нової появи російських військ у серці Балкан за прикладом кампанії 1877-1878 рр. Побоювання ці розділялися у Великобританії.
листопада 1886 р. у своїй промові в англійському парламенті Р. Солсбері дав зрозуміти, що якщо Австро-Угорщина оголосить війну Росії, Британська імперія послідкує за нею. Підбадьорений підтримкою Лондона, Г. Кальнокі також виступив в парламенті, заявивши, що в разі російської окупації Відень вдасться до рішучих заходів. В урядових і суспільних колах Російської імперії ці виступи викликали глибоке обурення. З особливим обуренням була сприйнята промова Г. Кальнокі - адже Габзбурзька монархія залишалася союзником Росії [112, 127].
Військові погрози, які пролунали в Лондоні і Відні, надзвичайно схвилювали європейську громадську думку. Але не дивлячись на те що британський і австро-угорський уряди підштовхували один одного на рішучі заходи, війна не вибухнула, бо ні та ні інша сторона не хотіла першою починати військові дії. Виступи Р. Солсбері і Г. Кальнокі переслідували мету лише залякати Санкт-Петербург і змусити його відмовитися від активної політики в Болгарії [108, 120-124].
Із самого початку болгарської кризи британський істеблішмент прагнув втягнути Австрію і Німеччину в конфлікт із Росією. Зі свого боку О. фон Бісмарк з не меншою старанністю працював над тим, щоб спровокувати англо-російське зіткнення, а самому при цьому залишитися осторонь [34, 486].
Аргументи як О. фон Бісмарка, так і Р. Солсбері були незаперечні. Якби німці заявили про намір підтримати Австро-Угорщину, Росія не напала б на неї; якби флот Британської імперії увійшов до Чорного моря, російські війська не вторглися б до Болгарії. Але та з держав, яка виступила б першою, накликала б на себе ворожнечу і незадоволеність Російської імперії. Німеччина виявилася б під загрозою на своєму східному кордоні, а Великобританія - в Індії.
Р. Солсбері запевняв, що хоча флот і міг би захистити Стамбул, він був би не в змозі допомогти австро-угорській армії в Галичині. До того ж, для того, щоб увійти до Чорного моря, флот потребував убезпечити Протоки. Іншими словами, Німеччині пропонувалося відмовитися від підтримки принципу закриття Проток, яку вона підкреслено підтримувала в квітні 1885 року. Цю пропозицію німецький канцлер також відхилив. Він мав намір підтримати російський варіант управління Протоками. Найбільше, що він міг запропонувати британська стороні, - щоб Німеччина забезпечила нейтралітет Франції. Подібна пропозиція не цікавила Р. Солсбері [108, 324-325].
листопада 1886 р. М.В. Каульбарс, усвідомлюючи політичне безсилля та повну невдачу своєї місії, звернувся до Олександра III із проханням зробити заяву від його імені про відмову російського уряду підтримувати зв'язки з
Болгарією до того часу, поки там буде лишатися при владі хоча б одна особа із складу теперішнього регентства та уряду, які нехтують порадами та вимогами російського імператорського двору. 18 листопада генерал направив болгарскому уряду декларацію про розрив офіційних відносин між кабінетами, а через два дні країну залишив весь російський дипломатичний корпус [25, 147].
Таким чином, Болгарська криза 1885-1886 рр. показала дієвість австро-німецького договору 1879 р. і його антиросійську спрямованість. До літа 1887 р. стікав термін дії Союзу трьох імператорів; його відновлення через різке погіршення відносин між Росією та Австро-Угорщиною стало неможливим [92, 234-235; 101,212].
У кінці грудня 1886 р. Олександр III, стурбований можливістю реставрації О. Баттерберга, вирішив звернутися до імператора Вільгельма І з проханням заборонити скинутому князю (офіцеру німецької служби) повертатися до Болгарії. У МЗС вирішили заздалегідь прозондувати ґрунт, щоб уникнути відмови німецького імператора і протидії канцлера. Місію доручили Петру Шувалову, який користувався прихильністю О. фон Бісмарка, наказавши діяти спільно з братом - послом в Берліні Павлом Шуваловим.
грудня 1886 р. брати Шувалови, отримавши запевнення в сприянні у справі О. Баттенберга, в розмові із статс-секретарем МЗС Г. Бісмарком, зайшли далі отриманих розпоряджень і порушили питання про заміну Союзу трьох імператорів угодою Росії з Німеччиною. Не попередивши, що висловлюють особисту думку і не мають повноважень на такі переговори, вони сформулювала умови можливого договору, виходячи зі своєї політичної концепції збереження нейтралитета Санкт-Петербурга у франко-німецькому конфлікті -в обмін на підтримку Німеччиною російської політики на Сході [40, 265].
О. фон Бісмарк схвалив ідею і під час зустрічі 29 грудня 1886 р. був складений проект російсько-німецького договору на основі пропозицій П.А. Шувалова з доповненнями канцлера. В обмін на визнання «виключного права» Росії на вплив в Болгарії і обіцянку дружнього нейтралітету в разі рішення російського царя «забезпечити закриття Проток і зберегти в своїх руках ключ від Чорного моря» Німеччина отримувала гарантію дружнього нейтралітету Росії у всякому конфлікті з Францією. Дві держави гарантували територіальну цілісність Австро-Угорщини і збереження її впливу в Сербії [112, 133].
ЗО грудня 1886 р. виступаючи в рейхстазі, канцлер публічно заявив про ймовірність для Німеччини союзу з Росією і можливість франко-німецької війни. У країні посилилася газетна кампанія, спрямована проти Франції; розроблявся проект закону про позику в 300 млн. марок на покриття військових витрат [42, 249].
Проте, привезений П.А. Шуваловим проект договору не викликав схвалення ні в Олександра III, ні в МЗС. М.К. Гірс і В.М. Ламздорф визнали, що він перевищив свої повноваження, а проект «надзвичайно слабкий» і «мало серйозний». Цар же висловився не лише проти подовження Союзу трьох імператорів, але навіть проти союзу з Німеччиною, в якому він не побачив жодних переваг [44, 287].
Військова тривога в січні 1887 р. оживила переговори, які велися між Великобританією, Австро-Угорщиною та Італією. Німеччина усе більш прагнула спровокувати зіткнення Росії з Британською імперією. Вона активно сприяла підписанню в лютому-березні 1887 р. угоди між Лондоном, Віднем і Римом для організації спільного опору російській експансії в Протоках і на Балканах [92, 236].
Міжнародне становище спонукало Австро-Угорщину та Італію шукати союзу з Уайтхоллом. У Великобританії з ними, а також з Німеччиною на той час були спільні вороги - Росія і Франція. Проте Р. Солсбері рішуче відхиляв пропозиції про укладення союзного договору, який містив чіткі військові зобов'язання. Боротьбу з Російською імперією і Францією прем'єр-міністр сподівався провести силами держав Троїстого союзу. У крайньому випадку для попередження переходу Італії у французский табір він готовий був піти на угоду менш зобов'язуючого характеру - про проведення узгодженої політичної лінії [108, 327-331].
Тоді на початку лютого 1887 р. О. фон Бісмарк пригрозив Р. Солсбері, що, якщо угода з Італією і Австро-Угорщиною не буде підписана, Німеччина припинить підтримку Великобританії в єгипетских фінансових справах [37, 222].
лютого 1887 р. відбувся обмін нотами між Італією й Великобританією. У цих нотах сторони зобов'язалися співпрацювати в справі підтримки статус-кво на берегах Середземного, Чорного, Егейського, Адріатичного морів і на узбережжі Північної Африки. «У випадку, якщо унаслідок яких-небудь фатальни подій, - свідчила британська нота, - збереження статус-кво у всій повноті виявиться неможливим, держави бажають, щоб жодна інша велика держава не поширювала свого панування в якій-небудь частині цих узбережжів». У британській ноті вказувалося також, що «характер цієї співпраці має бути встановлений, коли з'явиться в ньому потреба, виходячи з обставин кожного конкретного випадку». У листі до королеви Вікторії Р. Солсбері відзначав: «Англійська нота складена в такій формі, що залишає абсолютно вільним тлумачення, про те, чи повинна співпраця з італійським урядом в кожному окремому випадку доходити до надання військової допомоги» [55, 79-80].
лютого Р. Солсбері запропонував Австро-Угорщині «долучитися» до англо-італійської угоди в її тодішній формі. Подібна ідея не була вигідною Г. Кальнокі: вона накладала на нього спрямовані проти Франції зобов'язання відносно Єгипту і Тріполітанії, не обіцяючи в той же час жодної допомоги проти Росії в Болгарії. Проте, 24 березня 1887 р. Габсбурзька монархія з деякими зауваженнями приєдналася до угоди.
Ноти від лютого і березня 1887 р. створили Потрійну Антанту, яка захищала британські інтереси в Єгипті, італійські - в Тріполі і інтересів всіх трьох держав в Стамбулі. Ця угода не була справжнім союзним військовим договором, а лише затверджувала необхідність для договірних сторін проводити спільну політичну лінію на Сході і в басейні Середземного моря з метою опору Росії і Франції. Проте представляла значну загрозу інтересам цих двох країн. Середземноморська Антанта була спрямована проти Франції і Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках. [112, 150-151]
На початку 1887 р. Російська імперія зазнала нового удару. Крах місії М.В. Каульбарса і розрив стосунків із Болгарією був розцінений російським суспільством як провал болгарської, а частково і всієї балканської політики Росії після Берлінського конгресу 1878 р. Тому російський істеблішмент робив ставку на повалення режиму С. Стамболова шляхом всенародного антиурядового повстання [37, 208-230].
У кінці грудня 1886 р. в Санкт-Петербурзі був схвалений план загального повстання в Болгарії, запропонований болгарськими офіцерами-емігрантами П. Груєвим і А. Бендеревим. МЗС Росії повинен був виділити значну суму грошей і за погодженням із Військовим міністерством ще 2 тис. рушниць. Координувати дії змовників доручалося М.О. Хітрово, надзвичайному посланцю і повноважному міністру в Румунії.
У кінці лютого - на початку березня 1887 р. повстали військові гарнізони в Силістрії і Русі, але ці виступи було жорстоко придушені, а їх організатори і активні учасники, яким не вдалося утекти, розстріляні. Провал цієї акцій привів до нового загострення російсько-болгарських стосунків [47, 83].
Між тим, О. фон Бісмарку нарешті стало зрозуміло, що проект Шувалових не зустрів схвалення Санкт-Петербурзького кабінету і, що на гарантію російського нейтралітету розраховувати не доводиться, тому канцлер вдався до заходів тиску. Із другої половини лютого він почав шкодити Росії всюди, де лише міг: таким чином О. фон Бісмарк сподівався переконати Олександра III в користі німецької «дружби». Канцлер наказав німецькому послові в Стамбулі зберігати нейтралітет у всіх спірних справах між Росією й Великобританією, в яких раніше підтримка надавалася російській стороні. Швейніц заявив М.К. Гірсу, що, втративши надію на справедливу оцінку Росією німецьких зусиль допомогти їй в болгарському питанні, Німеччина захищатиме інтереси свого сільськогосподарського населення, що означало введення високих мит на російський хліб. Берлін розв'язав митну і газетну війни проти Санкт-Петербургу. Офіційна преса застерігала німецьких капіталістів від вкладів до російських фондів [37, 217].
Чинячи Росії безліч великих і дрібних неприємностей, канцлер у той же час періодично відновлював розмови про російсько-німецьку угоду. У найповнішій формі ідея російсько-німецького зближення була викладена перед російським послом в Стамбулі О.І. Нелідовим німецьким послом в Османській імперії І. Радовіцем. Інтереси Росії, вказував І. Радовіц, зосереджені на Сході. Німеччина це повністю визнає: вона готова надати Санкт-Петербургу повну свободу дій у цьому регіоні за умови, що в разі «нападу Франції на Німеччину Росія залишиться нейтральною». Проте, російський уряд у цей час не збирався піднімати Східне питання і тим більше воювати з Портою. Тому російська дипломатія щоразу відмовлялася від запропонованої їй нерівноцінної угоди [40, 269].
Та все ж зусилля О. фон Бісмарка не були марними: 12 квітня 1887 р. на нараді в Олександра III за участю М.К. Гірса і П.А. Шувалова було вирішено розпочати переговори про союз з Німеччиною без участі Австро-Угорщини. Переговори доручалося вести П. Шувалову, спорядженому двома письмовими інструкціями голови МЗС, в яких визначалася мета союзу і рамки повноважень посла на випадок німецьких вимог про зміну умов [29, 78-79].