У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи. Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання [46, 522].
Спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччини в їх антислов'янській політиці на Балканах, турецький уряд не виконував умов Берлінського договору 1878 р. по відношенню до Східної Румелії. Султан звузив права місцевої адміністрації, населення було позбавлене свободи слова, друку, петицій. За ініціативою Абдул Хаміда II болгарам було заборонено самостійно вирішувати митні справи. Стамбул вимагав відомостей про чисельність місцевої міліції, жандармерії, прізвища офіцерів. Порта, по суті, позбавила генерал-губернатора всіх прав по управлінню провінцією: права видання обласних законів, адміністративних постанов, керівництва міліцією та жандармерією [50, 206; 51, 250-251].
У Південній і Північній Болгарії всі верстви населення прагнули до об'єднання і звільнення від влади османів. Ці настрої підтримував болгарський князь О. Баттенбергський, розраховуючи таким чином відновити колишній авторитет у країні, підірваний у 1881 р. відміною Тирновської конституції 1879 р. [33,227-247].
У ніч з 5-го на 6 вересня 1885 р. в Пловдиві, столиці Східної Румелії, відбулося народне повстання. Турецька влада на чолі з генерал-губернатором Г. Крестовічем була скинута, і відбулося проголошення об'єднання Східної Румелії з Болгарським князівством під скіпетром князя О. Баттенберга [98, 16; 40,240-241].
Румелійський переворот, який підривав положення Берлінського договору 1878 р., привів до різкого загострення протиріч між великими державами і викликав гостру реакцію Порти і балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі. Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 по квітень 1886 рр. У дипломатичному листуванні і пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», інколи «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою й Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії [36, 6].
За сім років до цих подій в Сан-Стефано і на Берлінському конгресі 1878 р. російський уряд боровся за створення «Великої Болгарії». Санкт-Петербурзький кабінет, який раніше вважав Сербію державою, котра стане головним центром зосередження слов’янства і опорою Росії, з кінця 60-початку 70-х рр. XIX ст., враховуючи важливе геостратегічне розташування, багатовікову дружбу і тісні зв'язки двох слов'янських народів, почав вважати гарантом своєї політики на Балканах Болгарію. До того ж О. Баттенбергський був посаджений Росією на болгарський престол [37, 86-87]. Здавалося, на Певчевському мосту мали б радіти факту об'єднання Болгарії. Але на початку 80-х рр. XIX ст. традиційно сильний вплив Росії в балканських країнах, включаючи й Болгарію, починає знижуватися. На момент державного перевороту в Східній Румелії Санкт-Петербург не лише не придбав вирішального впливу в Болгарії, але навіть втратив колишні позиції [112, 127].
Звільнення від турецького іга стало вихідним пунктом для розвитку капіталізму в Болгарії. Фінансово-промислові кола країни вимагала позбавлення від російської залежності. Розпочався цілий ряд ускладнень, багато з яких переростало у відкритий конфлікт між болгарською буржуазією і російським царизмом. Особливо гострою була боротьба через напрямок болгарської залізниці. Російський уряд був зацікавлений у спорудженні залізничної колії від Дунаю на південь, до Балканського хребта. Ці дороги в разі нової війни з Османською імперією полегшили б наступ російських військ за Балканські гори. Але болгарські промисловці, пов'язані з австрійським ринком, вимагали прокладення колії, яка б сполучала країну через Сербію із Західною Європою. У боротьбі Росії з Австро-Угорщиною за залізничне будівництво в Болгарії перемога виявилася на боці австрійців. Під тиском місцевої буржуазії О. Баттенбергський змінив політичну орієнтацію. Із дипломатичного агента Російської імперії через зростаючий в Болгарії вплив британського й австрійського капіталу, він швидко перетворився на ставленика цих двох держав [29, 75-76].
Таким чином, вересневі події 1885 р. в Болгарії поставили уряд Росії перед серйозними труднощами у виборі зовнішньополітичного курсу стосовно цієї південнослов'янської країни. У Санкт-Петербурзі були погано обізнані з ситуацією в Болгарії, вважаючи рух за об'єднання особистою ініціативою князя Олександра. Крім того, між двома дипломатичними консульствами - в Софії і Філіппополі - не було єдності. Російським консульством в Софії з 1884 р., після від'їзду з Болгарії О.С. Іоніна, керував О.І. Кояндер, який раніше служив секретарем посольства в Китаї і був погано обізнаний з ситуацією на Балканах. Він разом з військовим міністром генералом М.А. Кантакузеном підтримував дружні стосунки з П. Каравеловим. Останній наполягаючи на відкритій боротьбі з Портою, критикував діяльність генерал-губернатора Східної Румелії Г. Крестовіча, який намагався встановити лояльні стосунки з Портою, сподіваючись добитися розширення автономії краю [60, 56-58].
Тому першою реакцією Санкт-Петербурзького кабінету був відклик російських офіцерів та службовців з Болгарського князівства і Східної Румелії. Російські дипломати і військові в Болгарії отримали вказівки не вступати ні в які зносини з болгарським князем [37, 99-101].
Російська преса гостро відреагувала на події в Болгарії. «Московські відомості», звинувачуючи болгарського князя і російську дипломатію у послабленні позицій Росії, писали про перетворення князівства на «цитадель» боротьби проти Російської імперії. У той же час М.Н. Катков відзначав, що російський уряд не виступає проти об'єднання. Проте для нього не байдуже, «хто, як і в яких формах його здійснює». Тому офіційною позицією Санкт-Петербургу стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії [72].
Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, аби використати рух в Болгарії проти Росії. Віденський кабінет прагнув локалізувати болгарський національний рух і не допустити його поширення на нові території, особливо на Македонію. Крім того, австрійці, пов'язані союзним договором 1881 р. з правлячою сербською династією, вимушені були враховувати ворожу реакцію на переворот короля Мілана Обреновича [42, 237-238]. У Белграді вимагали територіальної компенсації за рахунок кількох західних болгарських округів і взяли курс на розв'язання війни з Болгарією. Подібна реакція спостерігалася і в грецьких урядових колах. Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом у питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла. Тактика О. фон Бісмарка під час болгарської кризи диктувалася бажанням пом'якшити австро-російські протиріччя і підтримувати дружні зв'язки з російським урядом [46, 523].
вересня 1885 р. Санкт-Петербург звернувся до великих держав із пропозицією скликати нараду послів у Стамбулі з болгарського питання, сподіваючись на відновлення положень Берлінського трактату 1878 р. Склалася парадоксальна ситуація: політика Олександра III була тепер була спрямована на те, проти чого російська дипломатія боролася в 1878 р.
жовтня 1885 р. в Стамбулі відбулася нарада послів провідних європейських країн із болгарської проблеми. Результатом обговорення стала декларація послів, звернена до Порти, Греції, Сербії і болгарського уряду із заявою про те, що держави засуджують порушення існуючих угод та виступають за збереження статус-кво в означеному регіоні [33, 253-254].
До цього часу стало очевидно, що болгарська криза загрожувала перерости в загальнобалканську. 2 листопада сербський князь М. Обренович, за підтримки Віденського двору, оголосив Болгарії війну і вторгся на болгарську територію [98, 18-19].
За цих обставин, російська дипломатія змушена була переглянути своє ставлення!' до об'єднання. Діставши схвалення союзників, М.К. Гірс надіслав ноту великим державам, в якій пропонував скликати для вирішення болгарського питання міжнародну конференцію, розраховуючи, що на цій конференції з допомогою Порти Санкт-Петербургу вдасться прийняти рішення про усунення О. Баттенберга, після чого Росія могла б визнати об'єднання Болгарії [36, 13].
Головним змістом Константинопольської конференції, яка розпочала свою роботу 5 листопада 1885 р., була боротьба між російською і англійською дипломатією за позицію Османської імперії. Британський посол У. Уайт підтримав об'єднання Болгарського князівства зі Східною Румелією і наполягав на персональній унії для князя О. Баттенберга, в той час як О.І. Нелідов у переговорах із султаном і великим візирем наполегливо вимагав, щоб Порта проявила ініціативу в питанні відновлення статус-кво в Болгарії та усунення О. Баттенберга від влади [40, 245-246].
У результаті тривалих обговорень 25 листопада всі учасники конференції британського представника, підписали резолюцію, яка передбачала: надіслати в Східну Румелію турецкого комісара як тимчасового правителя, поки там не буде відновлене становище, яке існувало до перевороту; створення змішаної комісії (з європейських і турецьких представників) для опитування населення Східної Румелії з метою поліпшення Органічного статуту; передбачалося, що після відновлення влади султана в Східній Румелії Порта призначить туди генерал-губернатора. Таким чином, Росії вдалося відстояти прийняття резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг [42, 239].
Тим часом, ситуація на Балканах змінилася. Хід сербсько-болгарської війни перекреслив всі припущення європейскої дипломатії, упевненої в перемозі Сербії [48, 289]. Блискучі успіхи болгарських військ під Слівніцею і Царібродом (19 і 24 листопада), вигнання сербських військ з території князівства і заняття болгарськими частинами сербського міста Пірота (28 листопада) привели до відкритого втручання в події Віденського кабінету. Загрожуючи вступити в війну на боці Сербії Австро-Угорщина змусила болгар припинити наступ [37, 129-130].
Санкт-Петербург, як і інші європейські уряди, спочатку був упевнений в перемозі сербських військ та вважав, що це призведе до падіння О. Баттенберга й відновлення російського впливу в Болгарії. У той же час, слідуючи своїй традиційній балканській політиці та враховуючи реакцію російського суспільства І його симпатії були цілком на стороні болгар), уряд узяв на себе ініціативу рішуче сприяти припиненню сербсько-болгарської війни. Незабаром після початку військових дій Олександр III звернувся до Вільгельма І і Франца Иосифа з проханням запропонувати Мілану Обреновичу зупинити свої війська. За наполяганням російського уряду представники великих держав в Белграді й Софії зробили заяви, в яких указувалося на необхідність припинити кровопролиття і укласти перемир'я між ворогуючими сторонами [51, 253].
грудня 1885 р. у Відні було підписано болгаро-сербське перемир'я, яке поклало кінець війні. За умовами перемир'я та Бухарестського миру від 3 березня 1886 р., між двома державами зберігалися колишні кордони [33, 256-258].
У цей момент британська дипломатія в особі нового прем'єр-міністра Р. Солсбері здійснила вдалий маневр. У Лондоні зрозуміли, що внаслідок погіршення відносин між Олександром III і О. Баттенбергом Болгарія з російського плацдарму на Балканах перетворюється в бар'єр на шляху Росії до турецької столиці. Тому англійський прем'єр-міністр пообіцяв туркам убезпечити їх від війни з Грецією. В обмін на таку послугу Р. Солсбері вмовив султана заключити взаємовигідну угоду з болгарським князем [42, 339].
Дізнавшись, що султан домовляється з О. Баттенбергом про визнання Портою факту об'єднання Болгарії, Санкт-Петербургский кабінет повідомив Абдул Хаміда II про свої аналогічні наміри, але за умови відставки діючого Софійського кабінету. Оскільки зречення О. Баттенберга вимагати було вже неможливо, тепер в російському МЗС бажали, щоб султан уклав із болгарским урядом таку угоду, яка б максимально обмежила права князя Олександра і відкрила можливості для усунення його в майбутньому [37, 132-136].
Переговори між султанським і болгарським урядами, які велися з кінця грудня 1885 р., закінчилися 1 лютого 1886 р. підписанням двостороннього договору. Його основні положеннями зводилися до передачі управління Східною Румелією, яка залишалася складовою частиною Османської імперії, князю О. Баттенбергу, котрий кожні п'ять років мав призначатися султанським фірманом її генерал-губернатором, і укладення військового союзу між султаном та князем. У результаті цієї угоди Болгарія виходила з-під контролю Російської імперії й ставала союзницею Порти [8, 202].
У відповідь на цей крок, російський уряд, не виступаючи проти самої угоди між Османською імперією і Болгарією, поставив вимогу змінити договір, виключивши з нього статті про військовий союз і обов'язкове затвердження великими державами болгарського князя (без згадки імені О. Баттенберга) генерал-губернатором Східною Румелії. Уряд Австро-Угорщини спільно з урядами Великобританії та Італії наполягав на тому, щоб ім'я князя було вказане в угоді. Підтримувала О. Баттенберга й турецька влада. Але побачивши рішучість Санкт-Петербургу у відстоюванні своїх пропозицій, з одного боку, і досягнувши головного - визнання персональної унії - з іншого, західні держави прийняли вимоги Росії [37, 137-138].
квітня 1886 р. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Османської імперії підписали акт, який представляв собою змінений, відповідно до російських вимог, турецько-болгарський договір. Підписання Топханейського акту означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії [103, 209].
Російська дипломатія була поставлена тепер перед необхідністю розробити новий курс болгарської політики. Він складався під впливом ряду чинників, і в першу чергу зовнішньополітичного становища Російської імперії. На Певчевському мосту чітко розуміли, що Великобританія як і раніше залишається головним супротивником Росії на Близькому Сході. Тому російське МЗС вважало за необхідне вести на Балканах обережну політику в рамках європейського концерту, продовжуючи шукати сприяння Німеччини та Австро-Угорщини [51,253-254].
Між тим, визнання Європою возз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної ситуації як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Не дивлячись на те, що об'єднання на короткий час підняло авторитет О. Баттенберга, економічні труднощі, викликані сербо-болгарскою війною, постійна зміна міністрів, чутки про підготовку сербським королем нового нападу на Болгарію розпалювали атмосферу в суспільстві. Внутрішні ускладнення були використані противниками
О. Баттенберга, які стояли за союз з Росією, для підготовки змови проти князя [37, 141-150].
У ніч з 8 на 9 серпня 1886 р. група болгарських офіцерів на чолі з майором П. Груєвим оточила княжий палац і змусила О. Баттенберга підписати зречення від престолу. Колишній князь був висланий з країни. У Софії встановився русофільський уряд на чолі з митрополитом Климентом і вождем ліберальної партії Д. Цанковим. Цей акт і наступні події поклали початок новій болгарській кризі, яка також носила міжнародний характер [40, 249].
Скориставшись політичною непідготовленістю офіцерів, прибічники прозахідної орієнтації на чолі з головою Народних зборів С. Стамболовим 12 серпня 1886 р. здійснили контрпереворот [98, 27].
Враховуючи вкрай напружене становище, яке склалася в Болгарії, в Санкт-Петербурзі вирішили доцільним визнати та підтримати кабінет П. Каравелова, який висловив бажання співпрацювати з російським керівництвом. Спеціальний посланець Олександра III генерал М.С. Долгоруков повинен був передати болгарському уряду поради, які передбачали скликання Великих народних зборів на основі вільних виборів, оголошення повної амністії офіцерам, котрі лишилися відданими О. Баттенбергу, обрання регентської ради і створення нового міністерства з представників усіх партій, а також обрання нового князя. Проте, місія М.С. Долгорукова не була здійснена у зв'язку з поверненням О. Баттенберга до Болгарії [37, 154-155].
серпня 1886 р. князь прибув до країни, де його в Русі зустріли консули зарубіжних держав, в тому числі і Російської імперії. Прийнявши цей факт як доброзичливе ставлення царського уряду до його повернення, князь Олександр, не порадившись зі С. Стамболовим, 18 серпня вручив російському послу Шатохіну телеграму до Олександра III, в якій говорилося про прийняття ним корони від Росії і готовність скласти її до рук російського володаря. Відповідь Олександра III була несподіваною для князя. Імператор писав, що передбачаючи негативні для країни наслідки, він не може схвалити повернення О. Баттенберга до Болгарії [33, 269-273].