У 1832 р. відбулося чергове загострення Східного питання. Васал султана, паша Єгипту Мухамед Алі залишився незадоволений винагородою, яку отримав за участь у придушенні грецької революції 1825-1827 р., тому він повстав проти свого сюзерена та пішов на нього війною, вимагаючи передачі йому в спадкове володіння Сирії [24, 23-37].
Після розгрому турецької армії 21 грудня 1832 р. у битві під Конією, султан Махмуд звернувся по допомогу до західних держав. Але французька дипломатія, яка давно облюбувала Єгипет і Сирію як майбутню сферу свого впливу, відмовилася йому допомогти. Г. Пальмерстон запропонував султану зачекати австрійської допомоги: він розраховував не доводити Стамбул до необхідності звернутися до Миколи І.
У цій ситуації у відповідь на офіційне прохання турецького султана від З лютого 1833 р. про допомогу, 20 лютого 1833 р. російський флот з'явився в
Босфорі. 2 квітня у Босфорі, з'явилася нова російська ескадра, а через кілька днів - і третя. На берег було висаджено близько 14 тис. російських солдатів [27, 254].
Французький й англійський уряди були надзичайно занепокоєні цим фактом. Тому вони відправили ескадри до берегів Єгипту й домоглися встановлення миру між султаном і Мухамедом Алі. Однак і для Порти й для Європи було ясно, що Ібрагім був зупинений не маневром британських і французьких судів, а російською армією, яка стояла на малоазійському березі Босфору.
липня 1833 р. у містечку Ункяр-Іскелесі між російськими й турецькими уповноваженими був укладений договір за яким Російська й Османська імперії зобов'язувалися консультуватися «відносно всіх речей, які мають відношення до їхнього спільного спокою й безпеки», і допомагати один одному у випадку нападу третьої держави. Імператор всеросійський зобов'язувався на прохання султана допомагати йому військовими й військово-морськими силами. В особливій секретній статті вказувалося, що в обмін за цю послугу Порта повинна закривати Дарданелли для іноземних військових кораблів на вимогу російського уряду, що забезпечувало безпеку Росії в Чорному морі. Ункяр-Іскелесійський договір став однією з причин загострення англо-російських протиріч [116,67-68].
У жовтні 1833 р. Великобританія та Франція направили до Санкт-Петербурга різкий протест, у якому підкреслювалося, що у випадку збройного втручання Росії у внутрішні справи Оттоманської імперії дві держави будуть зважати себе вправі діяти так, ніби згаданого трактату не існувало [41, 307].
Із метою закріпити зближення зі Стамбулом, яке було започатковане підписанням британо-турецької торговельної конвенції, Г. Пальмерстон направив до устя Дарданелл ескадру з 11 судів, де відбулися їхні спільні маневри з османським флотом. Одночасно у вересні-жовтні 1838 р. Чорноморський флот крейсував у берегів Малої Азії. Ці навчання стали свідченням відходу Високої Порти від орієнтації на Російську імперію.
У листопаді 1838 р. султан відправив Решид пашу в Лондон із пропозицією про наступальний союз. Але британський прем'єр-міністр не бажав вплутуватися у війну заради престижу падишаха. Лише в березні 1839 р. він сповістив посланця про принципову згоду кабінету допомогти флотом у випадку непокори Мухамеда Алі. Про повернення Сирії султанові не згадувалося. Після цього султан зробив ще одну спробу укласти наступальний альянс із Російською імперією. Але, Микола І не збирався допомагати Махмуду зміцнювати його владу в Азії.
квітня 1839 р. турецькі війська переправилися через Євфрат і розпочали воєнні дії проти Єгипту. Але, 1 липня помер султан Махмуд. Щоб умилостивити Мухамеда Алі, 16-літній султан Абдул Меджид нагородив пашу високим орденом і погодився залишити Єгипет йому в спадкове володіння. Мухамед Алі зажадав додатково Сирію, Кілікію, Південно-Східну Анатолію, о. Кріт й Аравію [27, 270]. Але у цей конфлікт втрутилася Європа. 27 липня 1839 р. Порта одержала колективну ноту з повідомленням, про те, що між п'ятьма державами досягнуто згоди по Східному питанню. Цей демарш означав пряме втручання у внутрішні справи Оттоманської держави, але у Стамбулі він був сприйнятий позитивно [30, 305-308].
Для російського уряду стало зрозумілим те, що між Великобританією і Францією існують суттєві розбіжності щодо вирішення конфлікту між Портою та єгипетським пашою. Окреслилися дві можливі моделі врегулювання: французька - мирним шляхом і з щедрою винагородою для Мухамеда Алі; британська - виселення єгипетського паші в його колишні володіння, не зупиняючись перед застосуванням сили.
Утративши колишні переваги, Санкт-Петербург перейшов у Східному питанні до оборони, намагаючись зупинити британський натиск. Тому Ф.І. Бруннов привіз до Лондона намічену Миколою І програму врегулювання, *ка передбачала не лише відсіч єгипетським домаганням, але й рішення питання про статус Чорноморських проток. Таким чином, Росія погоджувався на закриття Проток для військових кораблів всіх націй [31, 173].
липня 1840 р. в Лондоні уповноважені від Великобританії, Російської імперії, Австрії, Прусії, Порти та Персії підписали серію документів, відомих під загальною назвою Конвенції про Протоки. Третя стаття цього документу зобов'язувала Росію, Австрію й Великобританію захищати Стамбул. Чорноморські протоки закривалися для військових судів всіх країн, «доки Порта перебуває в стані миру» [65, 122; 80, 182-186].
Після того як турецька та іранська сторони підписали конвенцію англо-австрійська ескадра під командуванням адмірала Ч. Непіра перекрила водні комунікації армії Тбрагіма і паша здався, отримавши лише спадкове володіння Єгиптом.
липня 1841 р. за участю Франції відбулося підписання нової конвенції про Протоки. Було ухвалено, що Босфор та Дарданелли будуть закриті для військових судів всіх держав, доки Порта не перебуває у стані війні; на час війни договір не мав ніяких обмежень для султана відносно пропуску через Протоки судів будь-якої держави. Таким чином, починаючи з 1841 р. режим Проток став регулюватися шляхом багатосторонніх угод [116, 70-74].
Під час революційних подій 1848-1849 рр. Великобританія та Росія тимчасово об'єднали свої зусилля для їх придушення. Обидві держави були зацікавлені у збереженні феодальної роздробленості Німеччини. Лише зведення російських військ у Дунайські князівства і зміцнення там переважаючого впливу Санкт-Петербурга викликало загострення протиріч між Британською та Російською імперіями у цей період.
Великий вплив на розвиток європейської дипломатії мало встановлення бонапартистської диктатури у Франції у грудні 1851 р.
Наполеон III Бонапарт бажав укріпити владу й підвищити свій престиж в очах підданих, найефектніше це можна було зробити, вигравши війну-реванш із Росією. Невдовзі знайшовся вдалий привід для конфлікту. Французи дістали султанський указ 1740 р., який надавав католицькому духівництву право піклуватися про священні храми Єрусалима й Віфлеєма, і настояли на відновленні його дії. У справу втрутилася російська дипломатія, яка вважала що це право належить православній церкві [108, 69-88].
травня Порта поступилася Російській імперії у питаннях, які стосувалися «святих місць», але О.С. Меншиков висунув вимогу про підписання договору між султаном та російським імператором. Після відмови Стамбула пристати на російську пропозицію, О.С. Меншиков оголосив, про розрив дипломатичних відносин з Османською імперією і 21 травня виїхав зі Стамбула до Одеси.
У відповідь на султанський фірман від 4 червня 1853 р., яким гарантувалися права й привілеї християнських церков, Микола І видав маніфест про давній російський обов'язок захищати православну церкву в Османській імперії. У ньому також йшлося про те, що враховуючи необхідність забезпечити виконання Портою колишніх договорів з Росією, які порушуються султаном, цар вимушений зайняти дунайські князівства (Молдавію й Валахію). І вже 21 червня 1853 р. російські війська перейшли через р. Прут і вступили до Молдавії. У жовтні 1853 р. султан оголосив Росії війну [130, 159].
січня 1854 р. об'єднаний англо-французький флот увійшов у Чорне море. Російський уряд був повідомлений про те, що морські збройні сили обох країн мають завдання захищати турецькі судна й порти від нападів із боку російської сторони [31,214-217].
Після підтвердження повідомлення про заборону російського мореплавства по Чорному морю, які надійшли з Парижа та Лондона у лютому 3 854 р. російсько-британські дипломатичні відносини були розірвані.
У квітні 1854 р. австрійський міністр граф Карл Фердинанд Буоль за згодою Франца Йосифа висловився за те, щоб Пруссія приєдналася до австрійської ініціативи: запропонувати Миколі І вивести свої війська з Молдавії й Валахії. 20 квітня між Австрією і Пруссією була підписана угода про спільні дії проти Російської імперії. Із цього часу війна для Росії була, фактично, програною. Після десанту союзних військ у Криму воєнні дії приймали для Санкт-Петербургу суто оборонний характер.
серпня 1855 р. пав Севастополь й у Відні відновилися дипломатичні переговори. Але жодна зі сторін не йшла на компроміс і тому справа не входила з мертвої точки. «Падіння Севастополя, - як відзначає Д.О. Мілютін, - було в очах французів таким блискучим успіхом, що цілком задовольняв народну гордість й самолюбство». Британська імперія ж, навпаки, прагнула «підтримати честь своєї зброї й прапора новою кампанією в Балтійському морі».
грудня 1855 р. у Відні уповноваженими Франції, Великобританії та Австрії був підписаний протокол, за яким Росії від імені трьох держав висувалися вимоги у формі ультиматуму із призначенням строку для відповіді Санкт-Петербурзького кабінету-27 грудня 1855 р. [32, 326].
лютого 1856 р. у Парижі відкрився Конгрес у складі представників країн-учасниць війни та Пруссії. 18 березня 1856 р. був підписаний надзвичайно важкий за умовами для Російської імперії трактат. Росія відмовилася від протекторату над Молдавією, Валахією й Сербією й особливими правами відносно християнських підданих султана. Від Російської імперії була відрізана Південна Бессарабія, що позбавляло її виходу до Дунаю. Паризький мир підтвердив Лондонську конвенцію 1841 р. про закриття Босфору й Дарданелл для військових судів. Відповідно до договору Росія й Османська імперія втрачали права розміщувати на Чорному морі свої ескадри, що позбавило Санкт-Петербург можливості захищати своє чорноморське узбережжя, у той час як Порта ж просто перевела свою ескадру в Середземне море й могла в будь-який момент повернути її в Чорне море [70, 339-340; :00, 23-34].
За рахунок перемоги у Східній війні Наполеон III укріпив своє становище : посів перше місце серед монархів Європи. Але у найбільшому виграші виявилася Великобританія: вона змусила Росію відмовитися від виключних прав в Османській імперії, досягнутих у восьми попередніх війнах, домоглася скасування заступництва над балканськими народами, ліквідувала ті легальні шляхи, користуючись якими Санкт-Петербурзька дипломатія зміцнювала власні позиції на Балканах [12, 115; 28, 438].
Головним завданням зовнішньої політики Росії в 1856-1871 рр. була боротьба за відміну обмежувальних статей Паризького договору 1856 р. Тому, відносини Російської імперії з іншими державами в цей період визначалися ставленням тієї чи іншої країни до перегляду окремих статей Паризького трактату 1856 р. [40, 77].
У цей час на фоні погіршення відносин з Францією, через їх розбіжності відносно польського питання, покращуються дипломатичні стосунки між Росією та Пруссією. У грудні 1868 р. між Берлінським і Санкт-Петербурзьким кабінетами були досягнуті усні домовленості на випадок франко-прусської війни. Росія зобов'язувалася виставити 300-тисячну армію на кордоні з Австро-Угорщиною, якщо вона розпочне війну в союзі з Францією проти Пруссії. У свою чергу, Берлін зобов'язувався виставити стотисячну армію на кордоні з Австро-Угорщиною, якщо остання розпочне окупацію Боснії та Герцеговини. Прусія також обіцяла підтримати Російську імперію в її намаганнях звільнитися від обмежувальних статей Паризького трактату 1856 р. [59, 78].
Франко-прусська війна 1870-1871 рр. поклала початок новому етапу розвитку дипломатичних відносин між провідними європейськими країнами та стала переломним моментом на міжнародній арені.
жовтня 1870 р. у Царськосільському палаці, під головуванням Олександра II, відбулося засідання Ради Міністрів. У результаті цієї наради був окреслений зовнішньополітичний курс Санкт-Петербурзького кабінету, спрямований на відміну обмежень прав Росії на Чорному морі [50, 91]. Це рішення було викладене в ультимативній формі в циркулярі О.М. Горчакова від 19 жовтня 1870 р. і надіслане всім державам, які підписали Паризьку мирну угоду [100, 103-107; 71, 74-80].
Російський уряд обрав дуже вдалий момент для звільнення від зобов'язань Паризького трактату 1856 р., щодо нейтралізації Чорного моря, оскільки Франція - країна-ініціатор впровадження цих обмежень восени "870 р. була розгромлена Пруссією, і не мала змоги протидіяти Росії.
Реакція О. фон Бісмарка на циркуляр О.М. Горчакова була негативною, але він ще раз підтвердив що Берлінський кабінет не буде виступати проти відміни нейтралізації Чорного моря. Позиція Австро-Угорщини стосовно цього питання була особливо ворожою, проте її військовий та економічний потенціал не давав можливості самостійно виступити проти Російської імперії. Тому, Ф. Бейст запропонував Лондонському кабінету оголосити Росії війну, вказуючи на те, що циркуляр О.М. Горчакова суперечить договору Франції, Австрії та Великобританії про гарантію незалежності та цілісності Оттоманської імперії від 15 квітня 1856 р. [51, 180]. Але британські дипломати із самого початку не вірили у довготривалість «Кримської системи» й не пішли на такі радикальні кроки, вимагаючи, лише, щоб циркуляр О.М. Горчакова був відкликаний, із тим аби це питання обговорювалося усіма державами-учасницями Паризької конференції [92, 183-186].
січня 1871 р. відкрилася Лондонська конференція великих держав, які брали участь у підписанні Паризького трактату (без представника Франції, котрий прибув лише на останнє засідання). Складні переговори, що тривали протягом майже двох місяців завершилися 3 березня 1871 р. виробленням нової угоди [50, 104].
Відповідно до Лондонської конвенції відбулося скасування нейтралізації Чорного моря, при цьому зберігав свою силу принцип закриття Дарданелл і Босфору, але з наданням права султанові відкривати їх "у мирний час для військових судів дружніх і союзних держав у тому випадку, коли Блискуча Порта знайде це необхідним для забезпечення виконання постанов Паризького трактату 1856 року". У статті III угоди підтверджувалася відкритість Чорного моря для торгівельних судів усіх націй [100, 107-110].
Таким чином, головний підсумок Лондонської конференції став великим } спіхом Росії. У результаті скасування нейтралізації Чорного моря вона здержувала можливість утримувати там військовий флот і мати військово-морські бази, що, безумовно, сприяло зміцненню безпеки південних кордонів держави, підвищувало міжнародний авторитет Російської імперії [76, 196].
Між тим, франко-прусська війна, яка завершилася підписанням Франкфуртського миру 1871 р., внесла корінні зміни у міжнародне становище в Європі. Після захоплення Німеччиною Ельзаса і Лотарінгії та пограбування Франції шляхом накладення контрибуції в 5 млрд. франків, Париж перетворився на потенційно непримиренного супротивника Німецької імперії.
У 1873 р. було підписано угоду про «Союз трьох імператорів». Відповідно до її положень Австро-Угорщина, Німеччина і Росія зобов'язалися у разі нападу на одну з цих держав виробити «спільну лінію поведінки» [100, 126-128].
У лютому 1875 р. до Санкт-Петербургу був надісланий спеціальний дипломатичний чиновник І. Радовіц, котрий користувався особливою довірою канцлера О. фон Бісмарка, із метою схилити Росію до нейтралітету у разі нової франко-пруської війни. Але російський уряд категорично попередив Німеччину, що він не допустить чергового розгрому Франції. Лондонський кабінет також зайняв негативну позицію стосовно можливої агресії Німеччини проти Третьої республіки.