У британській історіографії проблеми можна виділити чотири основних періоди. Перший охоплює проміжок часу від 70-х рр. XIX ст. до закінчення Першої світової війни, коли кожна з публікацій у тій чи іншій мірі віддзеркалювала лише офіційне ставлення британського уряду до відносин з Російською імперією, виправдовуючи концепцію зовнішньої політики Уайтхоллу.
Другий період тривав протягом 20-60-х рр. XX ст. Саме в цей час у британській історичній науці розпочалася боротьба прибічників різних напрямків, які почали дискусію про мотиви, принципи та методи зовнішньої політики Великобританії останньої треті XIX ст. У цей період широко перевидаються монографії та статті, які декларують «новий» підхід та перегляд традиційних концепцій.
Характерною рисою третього періоду (70-80 рр. XX ст.) було подальше продовження дискусії між представниками різних напрямків, а також використання ними при написанні своїх робіт не лише західних документальних джерел, але й документальних матеріалів із радянських архівів.
Із 90-х рр. XX ст. розпочався четвертий період, головною ознакою якого є заучення британськими істориками нових документальних матеріалів з російських архівів та перегляд ними деяких усталених фактів.
У британській історіографії досліджуваного питання можна відзначити три головних напрямки - консервативний (апологетичний), ліберальний та радикальний.
Представники консервативного напрямку не мають єдиного погляду на сутність і походження Східного питання. Повне невтручання у справи Османської імперії наприкінці XVIII - першій третині XIX ст., поступова зміна цієї політики у зв'язку з агресивністю російського уряду, послідовний захист інтересів Порти, боротьба за створення «справедливого» режиму Чорноморських проток - так зображується представниками цього напрямку зовнішньополітична лінія Великобританії на Близькому Сході.
Представники апологетичного напрямку (С. Бакстон, М. Берроуз, М. Тревельян) підтримують версію про «російську загрозу Індії», тезу про Великобританію - «захисницю» Османської імперії, про намагання Росії у XIX ст. захопити Стамбул і Чорноморські протоки, а також провести територіальний розподіл Оттоманської держави. В оцінці позиції Російської імперії всі прихильники консервативного напрямку виходять із того положення, що Санкт-Петербург протягом усього XIX ст. прагнув до розділу - спадщини хворої людини» - Османської імперії. Основа їхньої концепції - протиставлення «охоронної» й «миролюбної» політики Британської імперії на Близькому Сході загарбницькій політиці Росії. Крім того, британо-російські протиріччя розглядалися ними у контексті боротьби Заходу та Сходу, причини якої історики цього напрямку бачили у політичних, економічних та культурних розбіжностях між Росією та країнами Західної Європи.
Автори більшості книг, що видавалися в XIX ст. у Великобританії на теми про світову політику мали описовий характер, оскільки доступу в архіви історики не одержували. Мало хто замислювався над питанням про зв'язки зовнішньої й внутрішньої політики або над проблемами економічного суперництва між державами. Одним із небагатьох прикладів серйозного дослідження, у якому робилася спроба подивитися на політику під іншим кутом зору, можна вважати двотомний трактат С. Бакстона «Фінанси й політика :-89-1885» [122; 123].
У 1895 р. з'являється книга М. Берроуза «Історія зовнішньої політики Великобританії» - одна з перших спроб створення узагальнюючого нарису.
Автор не обмежується побіжним оглядом, а веде систематичний виклад історії зовнішньої політики XVIII - другої половини XIX ст., з докладним трактуванням «морських» сюжетів, однак, і в його роботі простежується тенденційність - притаманна консервативним історикам. Резюмуючи всі положення які раніше фігурували у політиків і публіцистів, він стверджував що в Європі Британська імперія незмінно захищала інтереси найслабших країн від загрози підпорядкування найсильнішим [124].
М. Тревельян у монографії «Британська історія XIX сторіччя. І "89-1901», погоджуючись із основними тезами апологетичного напрямку, водночас вказував на те, що східна політика Великобританії у вказаний період була не досить продуманою та виваженою. На думку дослідника, зовнішньополітичний курс Британської імперії був би більш ефективним, якби політичні кола країни енергійніше підтримували національно-визвольні прагнення народів Османської імперії, що сприяло б укріпленню позицій Лондона на Балканах та Близькому Сході [139].
Інший характер мають дослідження британських істориків ліберального напрямку (Р. Маует, Дж. Гуч, А. Уорд, Г. Темперлі, В. Пьюрір, У. Медлікотт, А. Тейлор, Дж. Клейтон, П. Хопкірк, Д. Лі вен). Трактуючи в цілому зовнішню політику Росії так само, як їхні консервативні колеги, ліберали не впадають, однак, у крайній суб'єктивізм, уникають грубої тенденційності, не заперечують економічних і політичних інтересів Уайтхоллу на Близькому Сході і його прагнення, відстояти ці інтереси будь-якими способами. Крім того, їхньою улюбленою темою є «реформаторська» діяльність Великобританії в Османській імперії. Вони намагаються довести, що лише завдяки Великобританії натхненниці внутрішніх перетворень - Оттоманська держава зберегла життєздатність.
-30-ті рр. XX ст. були періодом нових потрясінь у сфері міжнародного життя, тому інтерес британської громадськості до історії зовнішньої політики ніяк не зменшився. У першу чергу читачів хвилювали питання, пов'язані з Першою світовою війною. Однак, і книги з історії дипломатії ХУІІІ-ХІХ ст. користувалися великим попитом. Так, у 1922-1923 рр. за редакцією Дж. Гуча й А. Уорда вийшла у світ «Кембриджська історія британської зовнішньої політики» у трьох томах [136; 137; 138].
У роботі охоплений період із 80-х років XVIII століття до завершення Першої світової війни. Для свого часу тритомник представляв значне досягнення. Це була велика, ретельно виконана зведена робота, у якій враховувалися майже всі проблеми, порушені англійськими істориками попередніх поколінь в області вивчення зовнішньої політики Великобританії з кінця XVIII ст. Автори переглянули велику кількість «синіх книг», мемуари та біографії політиків і дипломатів, попрацювали в їхніх особистих архівах, в окремих випадках залучалися важливі іноземні джерела. Поряд із тим, автори кембриджського тритомника захопилися розповіддю про дипломатичні демарші й переговори, залишивши в тіні багато важливих питань планування зовнішньополітичної лінії, експансіоністських цілей промисловців, фінансистів : колоніальних угруповань.
У 1923 р. вийшла книга Р. Мауета «Історія європейської дипломатії 1815-1914 рр.». У 1927 р. дослідник продовжив виклад історії міжнародних відносин до 1925 р. Ця праця мала науково-популярний і узагальнюючий характер із залученням незначної джерельної бази [130].
Одним із перших в історичній науці з позицій радикалізму в 30-х рр. XX ст. виступив Р. Сетон-Уотсон. В 1937 р. з'явилася його фундаментальна праця «Британія в Європі. 1789-1919». У якій мова йшла про огляд британської політики стосовно своїх суперників на материку - Франції та Росії. Робота з такими широкими хронологічними рамками не могла бути заснована на великій кількості архівних матеріалів, однак, опубліковані документи, парламентські звіти, мемуари й монографії склали досить солідну її основу. Р. Сетон-Уотсон, на відміну від багатьох ліберальних істориків, визнавав, що союзи й угоди, на їх і йшов британський істеблішмент, не мали нічого спільного з якими-небудь ідейними й моральними міркуваннями. Вчений наголошував на тому факті, що політика Великобританії на Сході мала колоніальний характер і була помилковою [134].
Прибічники радикального напрямку стверджували, що Лондон повинен був підтримати національно-визвольну боротьбу балканських народів, а не перешкоджати розпаду Оттоманської держави. Радикальні британські історики також відзначали, що політика Росії не загрожувала геополітичним інтересам Великобританії.
Ліберальний напрямок у британській історіографії 30-х рр. XX ст. представлений у роботах Г. Темперлі. Дослідник відзначав, що східна політика Уайтхоллу була взаємовигідною як для британського істеблішменту, так і для Стамбулу. Г. Темперлі вважав, що з одного боку захищаючи в Османській імперії власні інтереси, Великобританія - з іншого, дбала також про національні інтереси Порти, чим сприяла її прогресивному розвитку [135].
Інший представник ліберальної школи В. Пьюрір у праці «Міжнародна економіка і дипломатія на Близькому Сході» головною причиною конфлікту між Санкт-Петербургом та Лондоном вважає не балканські справи, а боротьбу Російської імперії за проникнення до Індії, наголошуючи, що саме цей момент і став визначальним фактором усього східного вектору політики Великобританії. Досліджуючи динаміку російсько-британських протиріч на Близькому Сході, вчений аналізує політичні та економічні чинники цього процесу [133].
Болгарська криза 80-х рр. XIX ст. як складова Східного питання також знайшла своє відображення в роботах британських авторів. Так, У. Медлікотт у гоботі «Держави та об'єднання двох Болгарій, 1885» аналізує причини зміни позиції Лондона стосовно об'єднання Болгарського князівства в період від Берлінського трактату 1878 р. до Румелійського перевороту 1885 р. Втративши свій виключний вплив в Османській імперії, Уайтхолл, враховуючи вигідне геостратегічне розташування та використавши економічну залежність болгарських фінансово-промислових кіл від британського капіталу, з 80-х рр. XIX ст. починає вважати форпостом своєї політики на Балканах цю південнослов'янську країну [129].
Одним з найвпливовіших представників ліберального напрямку був А.Дж.П. Тейлор. Його світогляд як історика сформувався в 30-х рр. XX ст., під впливом роботи у книгосховищах й архівах країн Центральної Європи. Вже перші книги А.Дж.П. Тейлора свідчили про ерудицію автора, прагнення оригінально трактувати здавалося б уже вирішені питання. Такою, наприклад, є його робота «Габсбурзька монархія 1809-1918» видана в 1941 р. У цій праці найбільша увага приділялася політичним подіям і відносинам Австрії й Австро-Угорщини із сусідніми державами [109].
У монографії А.Дж.П. Тейлора «Боротьба за панування в Європі 1848-1918 рр.» досліджується зовнішня політика великих держав другої половини XIX - початку XX ст. з використанням документів з архівів Лондона, Парижа, Відня, а також мемуарної літератури, свідчень сучасників подій та інших джерел. Автор пояснював хід подій на міжнародній арені теорією збереження «рівноваги сил» у Європі [108].
У 1958 р. з’являється третій том «Кембріджської історії Британської імперії», який був першою серйозною спробою створити багатопланову працю узагальнюючого характеру. Робота охопила період 1870-1914 рр. Стаття про період 1880-1895 рр. написана Р. Робінсоном. Зберігаючи вірність традиційним ліберальним концепціям, автор вносить нові тенденції у висвітлення деяких проблем імперії. Зокрема, експансіоністська політика Великобританії останньої третини XIX ст. представляється як випадкова, оборонна та альтруїстична, позбавлена економічних стимулів і продуманого плану дій [125].
Серед досліджень 60-х рр. варто відзначити роботу Е. Ротштейна «Зовнішня політика Англії та її критики 1830-1950». У монографії автор висвітлює маловивчену діяльність англійської радикальної інтелігенції, яка була спрямована проти колоніальної політики британського істеблішменту у період, який нас цікавить. Дослідник детально характеризує колоніальну політику Великобританії, аналізує принципи, форми та методи її проведення [132].
Важливе значення при розгляді політики Санкт-Петербургу та Уайтхоллу в Східному питанні мають роботи ще одного представника радикального напрямку британської історичної науки М.С. Андерсона. У роботах дослідника досить докладно показане протистояння Росії й Великобританії на Балканах, Близькому та Середньому Сході. Варто також відзначити, що в монографіях «Східне питання. 1774-1923» і «Великі держави та Близький Схід. 1774-1923» М.С. Андерсон, на основі широкого використання праць радянських істориків О.І. Дружиніної, О.М. Зайончковського, Н.С. Кіняпіної, О.В. Фадєєва, а також залучення російських архівних матеріалів, приходить до висновку, що Східна політика Лондонського кабінету була спрямованою не на безкорисне відстоювання національних інтересів Османської імперії, а носила виключно колоніальний характер [120; 121].
Наголошуючи, на тому, що Російська імперія була головним супротивником Великобританії на Сході у 1815-1907 рр., ліберальний дослідник Дж. Клейтон продовжує розвивати ідею про «оборонну» й -«миролюбну» політику британського істеблішменту в Близькосхідно-Балканському регіоні. Водночас автор велике значення приділяє економічним факторам, які лежали в основі протистояння провідних європейських урядів на Балканах та Близькому Сході [126].
У роботах П. Хопкірка досить докладно показана дипломатична боротьба Російської та Британської імперії в Азії в контексті «Великої гри». Але при цьому Росія постійно звинувачується у віроломстві й підступництві, а дії британських політиків і військових виправдовуються дотриманням національних інтересів і захистом азіатських народів від російської агресії ;і15].
Серед досліджень сучасного періоду варто відмітити працю Д. Лівена «Російська імперія та її вороги з XVI ст. і до наших днів». У роботі автор аналізує історію зовнішньої політики Росії з точки зору протистояння Росії з Великобританією та Габзбурзькою монархією. Дослідник вказує, що незважаючи на гостроту російсько-австрійських протиріч, Лондон все ж залишався головним противником та конкурентом Санкт-Петербургу на Балканському півострові [131].
Отже, аналізуючи британську історіографію необхідно відзначити головне: всі її представники, які розглядали процес розвитку зовнішньої політики Великобританії та Росії, намагалися перебільшити роль Лондонського кабінету у відновленні миру в Південно-Східній Європі та на Близькому Сході. До того ж, незважаючи на зростаючий інтерес до вказаної проблеми, практично немає досліджень, які б докладно розглядали балкансько-близькосхідну політику держав у період після Берлінського конгресу 1878 р.
У вітчизняній історіографії, останнім часом, приділяється багато уваги дослідженню історії міжнародних відносин. Зокрема, з'явилася значна кількість робіт присвячених зовнішній політиці європейських держав під час загострень Східного питання на Балканах та Близькому Сході у XIX ст.
У 1999 р. вийшла праця В.Л. Самчук «Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888 р.)». У цій роботі на основі широкого кола історичних джерел, у першу чергу архівних матеріалів і публікацій документів, досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків, мемуарної літератури, періодичної преси досліджено місце та роль болгарського питання - стрижневої проблеми на Балканах 80-х рр. XIX ст., у політиці Німеччини, Росії та Австро-Угорщини й Великобританії та проаналізовано роль великих держав у розв'язанні цього міжнародного конфлікту [98].
Всебічному аналізу кризових явищ останньої треті XIX ст. в Османській імперії, які були пов'язані із вирішенням національної проблеми, народів включених до складу Порти, присвячене дослідження В.Л. Самчук «Південнослов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х рр. XIX ст.». Оскільки на той час Російська імперія перебувала у центрі балканських подій, то особлива увага акцентується саме на аналізі російського зовнішньополітичного курсу в цьому регіоні. Крім того, висвітлюється роль балканських криз 80-х рр. XIX ст. у визначенні позицій провідних європейських кабінетів відносно Східного питання та виробленні основ міжнародної політики [99].
У працях представників Луганської школи сходознавства особливий акцент робиться на дослідженні східного вектору зовнішньополітичного курсу Великобританії у другій половині XIX - на початку XX ст. Зокрема, детально висвітлюються аспекти колоніальної політики Сент-Джемського кабінету в різних частинах світу та особливості міжнародної дипломатії, пов'язані з цим процесом [26; 97].