К.А. Русаков у дисертаційній роботі «Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці Великобританії 1892-1920 рр.» розглядає питання про статус Босфору та Дарданелл у політиці великих держав у контексті вирішення Близькосхідної кризи 90-х років XIX ст. [96].
Серед досліджень, присвячених вивченню дипломатичної боротьби Російської імперії та Великобританії на Близькому Сході варто відмітити роботу В.В. Вербовського «Західна Вірменія в зовнішній політиці Великої Британії, 1914-1923 рр.» Розкриваючи причини російсько-британського протистояння на Близькому Сході, автор наголошує на важливості «вірменського» вектора близькосхідної політики Уайтхолла та доводить принципове геостратегічне значення Західної Вірменії для Лондонського кабінету як ключового пункту до монопольного панування в Малій Азії [11].
Поміж сучасних досліджень з історії міжнародних відносин періоду нового часу слід відзначити також публікації А.В. Гончаренка. У своїх роботах дослідник дає комплексний аналіз зовнішньополітичного курсу Великобританії та Російської імперії на Балканах в останній треті XIX ст. Варто підкреслити, їло в публікаціях автора особлива увага акцентується на періоді Східної кризи '.875-1878 рр., наслідки якої лягли в основу чергових загострень Східного питання 80-90-х рр. XIX ст. та мали надзвичайно важливий вплив на вироблення подальшого зовнішньополітичного курсу провідних європейських кабінетів у вказаному регіоні [18; 19; 20; 21; 22; 23].
Таким чином, історіографічний огляд літератури дозволяє зробити висновок про те, що як вітчизняними, так і закордонними авторами протягом кінця XIX - початку XXI ст. висвітлене досить широке коло питань, пов'язаних із розвитком російсько-британських зовнішньополітичних відносин у досліджуваний період. Але практично немає робіт, які б узагальнювали всі аспекти, порушеної проблеми. Крім того, для значної частини як радянських, так і закордонних дослідників на різних етапах була характерна ідеологізація тих або інших аспектів досліджуваного питання, тому їхні оцінки вимагають перегляду.
Розділ
2. Становлення російсько-британських відносин у 1553-1885 рр
Історія російсько-британських відносин нараховує уже декілька століть: у 2009 р. виповнилося 456 років із часу встановлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Великобританією.
серпня 1553 р. корабель британського торгівельного товариства, заснованого у Лондоні під назвою «Торгівельна компанія шукачів країн, земель, островів, держав і володінь, ще невідомих і досі не відвіданих морськими шляхами» під командуванням Р. Ченслера у пошуках нового шляху до Індії пристав до гирла Північної Двіни. На запрошення російського царя Івана IV Р. Ченслер прибув до Москви, де, виконуючи обов'язки посланця англійського короля Едуарда VI, передав російському монарху документ, від 14 лютого 1553 р., який був адресований усім можновладцям, «правлячим у північних і східних країнах, які знаходилися по іншу сторону Льодовикового океану, рівно як і правителям Східної Індії». Суть послання зводилася до обґрунтування необхідності встановлення дружніх відносин між країнами, а також у сприянні міжнародній торгівлі. У результаті цього візиту Р. Ченслер отримав від Івана IV привілей на торгівлю його компанії на території Росії [80, 27-31].
Після повернення до Лондона, привелегії вказаного товариства були значно розширені, а Р. Ченслера знову направили до Росії з офіційними листами від королеви Марії і короля Філіпа із пропозицією про встановлення торгівельних стосунків між країнами. Невдовзі російським посланцем у Лондоні О.Г. Нєпєя був дисконтований перший торгівельний договір між державами. А в 1555 р. у Лондоні була створена «Мозсоу Сотрапу», яка отримала від парламенту монопольне право на торгівлю з Росією [78,
Тривалий час відносини між країнами зводилися в основному до торгівельних зносин. Але починаючи з 1567 р. Іван Грозний зробив кілька пропозицій англійській королеві щодо підписання оборонного та наступального договорів. Проте, Лондон не бажав сваритися зі Священною Римською Імперією, Польшею, та Швецією, які перебували у ворожих стосунках із Росією. Тому на Даунінг стріт під різними приводами відмовлялись від підписання такого договору, й намагалися зосередити увагу виключно на торгівлі [10, 67].
Невирішеність політичної ситуації негативним чином відбивалася на торгівельних зв'язках між країнами. Становище покращилося лише після того, як на прохання Івана Грозного Англія у 1581 р. відправила до Російської імперії 13 кораблів із порохом та бойовими знаряддями. Врахувавши цей факт, російський можновладець акредитував свого посланця в Лондоні Ф. Пісемського. У свою чергу Форін надав аналогічні повноваження посланцю в Москві Дж. Боуесу [80, 32-41].
Протягом усього XVII ст. торгівельні зв'язки між Росією і Великобританією розвивалися досить динамічно, а тому Англія майже безперервно тримала у Москві свого резидента, який захищав інтереси британських купців. Разом з тим, уже з 20-х рр. XVII ст. частішають скарги російських торгових людей на їхнє розорення від безмитної англійської торгівлі, яка набула значних розмірів.
У 1649 р., зважаючи на постійні скарги московських купців та скориставшись вдалим приводом - стратою короля Карла І, російський уряд скасував усі привілеї, якими користувалися англійські торговці в Росії. 1 червня 1649 р. був виданий указ «Про вислання англійських купців з Росії і приїзд їх лише до Архангельська, за їхні значні несправедливі і шкідливі для торгівлі російської вчинки, особливо за вчинене в Англії вбивство короля Карла І» [78, 9-10]. Із того часу купці «Московської компанії» були позбавлені своїх виключних привілеїв, відновлення яких стало предметом постійних клопотань англійського уряду [5, 114-115].
Російсько-британські відносини значно пожвавилися у XVIII ст., початок якого ознаменувався для Росії її участю у Північній війні (1700-1721 рр.). Вони розвивалися у тісній взаємозалежності із загальною міжнародною ситуацією в Європі, яка на початку XVIII ст. виявилась досить сприятливою для боротьби Російської імперії за повернення земель на Балтійському узбережжі, захоплених шведами в XVII ст. У цей час провідні західноєвропейські держави, у тому числі й Великобританія, були зайняті підготовкою до війни за іспанську спадщину (1701-1714 рр.) і та обставина, що Швеція, котра могла стати союзницею Франції, була зв'язана війною на сході Європи була для Лондонського кабінету надзвичайно зручною. Тому англійський уряд у 1704-1708 рр. категорично відмовлявся взяти на себе посередництво у примиренні Російської імперії та Швеції, про що наполегливо порушував питання Петро І [ 5, 130].
Полтавська перемога 1709 р. разом із корінним переломом у співвідношенні сил між Росією і Швецією, внесла такі ж кардинальні зміни і у російсько-британські відносини. Саме після Полтавської битви і закінчення війни за іспанську спадщину відбулося різке посилення антиросійських настроїв серед англійських правлячих кіл, які виступили під лозунгом збереження рівноваги сил на Балтійському морі [80, 59-62].
Наступна фаза дипломатичної боротьби між Російською та Британською імперіями припадає на 1716-1720 рр., коли англійський уряд намагався створити антиросійський блок європейських держав й Порти.
Намагаючись нав'язати Росії своє посередництво при підписанні російсько-шведського миру Великобританія поряд із дипломатичними важелями використовувала і військові засоби тиску: британський флот тричі (у 1719, 1720, 1721 рр.) заходив у Балтійське море [78,271].
10 січня 1720 р. у Стокгольмі між Англією і Швецією був укладений договір, за яким Георг І отримав Бремен і Ферден і зобов’язувався допомагати Швеції у її боротьбі проти Росії [ 5, 133].
У відповідь на загрозу прямого виступу Великобританії на чолі антиросійської коаліції Петро І уклав договір з Францією, зав'язав відносини з ворожою Великобританії Іспанією та розпочав переговори з Карлом XII на Аландських островах. Чутки про підписання російсько-франко-іспанського союзу, спрямованого проти Англії, змусили Лондонський уряд зайняти більш стриману позицію щодо Росії.
На момент завершення Північної війни дипломатичні відносини між Росією та Великобританією було розірвано. Спроби британського уряду поновити дипломатичні стосунки в останні роки правління Петра І успіху не мали. Вони були відновлені лише у 1730 р. за часів правління Анни Іоанівни. 2 грудня 1734 р. у Санкт-Петербурзі був укладений англо-російський трактат про дружбу, спільну комерцію та навігацію [80, 72-73].
У 40-х рр. XVIII ст. спостерігалося певне зближення між двома урядами. Його причиною було загострення британо-французьких відносин. У війні за австрійську спадщину (1740-1748 рр.), яка йшла між Австрією й Великобританією, з одного боку, і Францією та Прусією - з іншого, Росія підтримала британо-австрійський блок.
З квітня 1741 р. у Санкт-Петербурзі був підписаний англо-російський оборонний та наступальний союз. За цим договором держави домовились допомагати одне одному всіма наявними сухопутними та морськими силами проти ворога тієї або іншої країни чи спільного супротивника. Проте, через смерть Анна Іоанівни цей договір не набув юридичного оформлення.
11 грудня 1741 р. у Москві був підписаний і скріплений печатками короля Георга та імператриці Єлизавети новий англо-російський договір. Від попередньої угоди він відрізнявся лише 15 статтею, за якою сторони домовилися, що умови договору не розповсюджуються на випадок війни між Росією й Портою, та іншими східними народами, а також на воєнні кампанії
Британії, спрямовані на захист її колоній в Америці, та поза межами Європи [5, 143-145].
листопада 1747 р. Великобританія та Голландія з одного боку і Росія з іншого, підписали «субсидну конвенцію», яка зобов'язувала уряд останньої за грошову субсидію розміром у 300 тис. фунтів стерлінгів щорічно виставляти 35-тисячний армійський корпус в Лівонії і 50 військових галер з 12-ма тис. чол. в одному з портів Балтійського моря для захисту ганноверських володінь Британського королівського дому [42, 354; 80, 82].
У 1755 р. російський канцлер Бестужев-Рюмін і британський посол Уільямс підписали нову «субсидну конвенцію». Відповідно до неї Росія зобов'язувалася за 500 тис. фунтів одноразової і 100 тис. фунтів щорічної субсидії виставити проти ворогів Великобританії на континенті 55-тисячну армію. При підписанні цієї конвенції російський дипломат виходив із розрахунку, що вона буде спрямована лише проти Прусії [5, 150-151].
Однак, у 1756 р. політична ситуація в Європі різко змінилася, у зв'язку з чим значно погіршилися російсько-британські відносини. Семирічна війна (1756-1763 рр.) між Великобританією і Францією, спонукала британський уряд укласти Уайтхольський договір із Пруссією, щоб гарантувати собі допомогу з боку останньої. Сент-Джеймський двір розраховував, що Росія, пов'язана з ним «субсидною конвенцією», приєднається до цього договору. Проте побоюючись надмірного посилення Прусії, російський уряд підтримав австро-французький союз. Але, незважаючи на те, що «субсидна конвенція» 1755 р. не була реалізована, дипломатичні відносини між країнами не постраждали, оскільки обидві сторони були зацікавлені у збереженні торгівельних зв'язків.
Із приходом до влади Петра III зовнішньополітичний курс Російської імперії різко змінився: з Пруссією було підписано не лише мир, а й союз. На період правління Петра III російсько-британські відносини нормалізувалися.
Проте, в ході війни американських колоній за незалежність (1775-1783 рр.) британо-російські відносини загострилися у зв'язку з тим, що
лютого 1780 р. Санкт-Петербург виступив з декларацією про морський збройний нейтралітет [80, 104-108].
Принципи збройного нейтралітету викликали жорстку критику з боку Великобританії, проти якої вони були спрямовані. У своїх виступах представники обох палат парламенту наполягали на визнанні цієї декларації найбільш ворожим актом Російської імперії проти Англії [80, 109-1 10].
Ще більшої шкоди зазнали російсько-британські відносини у період Східної кризи 1791 р., коли обидві держави були за крок від війни. Великобританія провокувала Османську імперію до воєнної кампанії проти Росії. Після підписання Ясського миру 1791 р. Лондон був готовий навіть до оголошення війни Російській імперії. Однак, російська дипломатія, спираючись на зацікавленість торгово-промислових кіл Великобританії у збереженні миру та заручившись підтримкою лідера британської опозиції Фокса, змогла відвернути загрозу розриву дипломатичних відносин [51, 98-103].
Початок Великої французької революції 1789-1794 рр. порушив європейську рівновагу. Боротьба з Францією постала у центрі всіх міжнародних подій і змогла на певний час зблизити Лондонський та Санкт-Петербурзький двори.
На початку 1793 р. обидві країни приєдналися до І антифранцузької коаліції, а у грудні 1798 р. - стали головними організаторами II коаліції. 18 грудня 1798 р. Павло І підписав союзний договір з Георгом III, за яким Росія зобовязувалася виставити 45-тисячну армію, котру Англія зі свого боку мала фінансово забезпечити. Російський і британський морські флоти також діяли злагоджено [80, 1 17-1 30]. Проте, порозуміння тривало лише протягом одного року, бо основні протиріччя між союзниками залишилися невирішеними. У зересні 1800 р. Великобританія захопила о. Мальту, після чого Павло І розірвав союзні і дипломатичні відносини з Лондоном [5, 154-155].
Таке напруження між країнами немунуче привело б до війни, тому першим зовнішньополітичним актом Олександра І стало відновлення відносин з
Великобританією [41, 3 5]. 5 червня 1801 р. була підписана російсько-британська морська конвенція, яка носила компромісний характер: Росія відмовлялася від боротьби за право нейтральних держав вести торгівлю з воюючими, не рахуючись з блокадою узбережжя, а Британія, у свою чергу, відмовлялася від намірів залучити Росію до боротьби з Францією [80, 136-137].
березня 1805 р. у Санкт-Петербурзі Олександр І підписав новий союзний договір з Англією та Австрією проти Наполеонівської імперії. Проте, розгром російської армії під Фрідландом і підписання Тильзитського миру 1807 р. між Росією і Францією, який передбачав спільні дії двох держав проти будь-якої ворожої їм третьої європейської держави і приєднання Російської імперії до континентальної блокади, призвели до розриву російсько-британських відносин і війни між недавніми союзниками та традиційними торговими партнерами, яка проявилася у зіткненнях на морі, котрі, однак, не доходили до кровопролитних боїв [80, 148-150].
Але вже у вересні 1811 р. Великобританія, яка опинилася у стані майже повної міжнародної ізоляції, за посередництва іспанського посла Ф. Зеа Бермудеса звернулася до Олександра І з пропозицією «відновити колишні дружні відносини» і об'єднатися для спільної боротьби з Наполеоном [30, 289]. 6 липня 1812 р. у шведському місті Оребро було підписано британо-російський договір про мир і дружбу. Союз двох держав поклав початок утворенню нової шостої антифранцузької коаліції [41, 84].
Після розгрому Наполеона 1815 р. і встановлення Віденської системи міжнародних відносин провідна роль у вирішенні більшості європейських питань належала Лондону та Санкт-Петербургу. Але інтереси держав - переможниць були дуже суперечливими. Російська імперія протистояла встановленню британської панівної ролі на континенті. Англійську дипломатію зі свого боку турбувало укріплення позицій Росії в Європі [41, 157].
Особливо загострилося британо-російське суперництво під час Східної кризи 20-х рр. XIX ст., коли між Великобританією та Росією розгорілася боротьба за лідерство у врегулюванні греко-турецького конфлікту. Події на Балканах непокоїли Лондонський кабінет, оскільки загрожували політиці збереження статус-кво в Османській імперії і відбувалися у небезпечному сусідстві з Іонічними островами, де вже давно визрівало невдоволення британськими колоніальними методами управління. Головне завдання британської дипломатії полягало у тому, щоб будь-якими засобами відвернути російсько-турецьку війну і перехопити у Росії ініціативу у врегулюванні конфлікту на Балканах. Російський уряд, у свою чергу, намагався взяти під свій політичний контроль цей стратегічно важливий регіон Європи [69, 283].
березня 1826 р. у Санкт-Петербурзі було підписано британо-російський протокол із грецького питання. У ньому знайшли відображення інтереси кожної сторони: Росія погоджувалася на британське посередництво у греко-турецьких переговорах, а пункт 3 документу дозволяв здійснити «спільний чи односторонній» вплив на Оттоманську державу у випадку відмови султана від посередництва [2, 325].