Події 1875 р. завдали удару по «Союзу трьох імператорів», що було вигідним не лише для Франції, але і для Великобританії. Хоча Росія і Англія, кожна окремо, виступили проти спроби нової німецької агресії в Європі, все ж таки на початку 70-х рр. XIX ст. Лондон залишився головним суперником Санкт-Петербурга в боротьбі за панування в Середній Азії, а у другій половині 70-х рр. це суперництво розповсюдилося і на Близький Схід [29, 60-71].
У цей момент відбулося чергове загострення Східного питання і Російська імперія виступила на боці Сербії у її конфлікті з Портою [38, 361-362]. Перспектива посилення російського впливу на Балканах була вкрай небажана не лише для Відня, але і для Лондона. Великобританія побоювалася наближення позицій Росії до східної частини Середземного моря, тобто до британських сфер впливу. Лондон претендував на панування в Протоках і на переважаючий вплив з Османській імперії, через землі якої проходили шляхи з Європи до Індії. Тому британський істеблішмент виступив за збереження статус-кво Оттоманської держави [18, 15-16].
Прийнявши рішення втрутитися в балканські справи, Санкт-Петербурзький уряд прагнув надати підтримку балканським народам, але не бажав вступати в серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною, яка мала намір здійснити інтервенцію проти Сербії і окупувати Боснію та Герцеговину. Зі свого боку, у Відні теж побоювалися конфлікту з Росією. Обидві сторони спробували знайти мирне рішення, для чого 8 липня 1876 р. в Чехії, у Рейхштадтськом замку, відбулася зустріч Олександра II і О.М. Горчакова з Францем Йосифом і Д. Андраши. У результаті переговорів в Рейхштадті не було підписано ні формальної конвенції, ні протоколу, а залишилися лише записи двох сторін, які різнилися в багатьох пунктах. Але з цих протоколів видно, що учасники Рейхштадтскої зустрічі домовилися дотримуватися «принципу невтручання, а у разі ускладнення ситуації на Балканах діяти по взаємній домовленості» [18, 13; 100, 144-148].
За ініціативою Санкт-Петербурга в Стамбулі була скликана конференція представників Росії, Великобританії, Німеччини, Австро-Угорщини і Франції з метою мирного врегулювання балканського питання. На Константинопольській конференції, яка тривала з 11 грудня 1876 р. по ЗО січня 1877 р., було ухвалено рішення пред'явити Порті вимоги про введення в Боснії, Герцеговині, Болгарії і Македонії автономного устрою. Проте, турецький уряд відкинув ці вимоги, чому значною мірою сприяли закулісні антиросійські інтриги Лондона. [20, 13-23].
У березні 1877 р. Австро-Угорщина і Росія підписали Будапештську секретну конвенцію, за якою Австро-Угорщина погоджувалася на нейтралітет у разі російсько-турецької війни, а Росія давала згоду на окупацію Габсбурзькою монархією Боснії та Герцеговини. У квітні 1877 р. Росія і Румунія підписали договір про пропуск російських військ через Румунію до кордонів Порти і про участь румунських військ у війні проти Османської імперії.
березня 1877 р. уряд Російської імперії домігся підписання в Лондоні представниками Росії, Великобританії, Франції, Австро-Угорщини, Німеччини й Італії протоколу, який підтверджував рішення Стамбульської конференції. Після того як Порта 7 квітня 1877 р. відхилила Лондонський протокол, Росія 24 квітня 1877 р. оголосила війну султанському уряду [100, 156-158].
Відразу після початку російсько-турецької війни, велике об'єднання британського флоту було направлене в Безікську бухту, яка розташована на відстані однієї доби переходу від Чорноморських проток. У ці дні Б. Дізраелі переконував міністра закордонних справ Австро-Угорщини Д. Андраши негайно почати військові дії проти Росії. Лише тверезі міркування австрійських військових кіл про те, що, не дивлячись на можливе ослаблення Російської імперії у війні, сама Австро-Угорщина, котра роздирається національними суперечностями, може бути розбита і опинитися в скрутному положенні, перешкодили Д. Андраші залучити свою країну до воєнної кампанії [40, 186].
Після того як російські війська захопили Андріанополь і почали загрожувати Стамбулу, турецький уряд запросив перемир'я. Щоб перешкодити можливому вступу російських військ до турецької столиці, англійський флот пройшов Дарданелли і 15 лютого 1878 р. демонстративно зупинився у Принцевих островів, хоча потім відійшов дещо далі, у Мармурове море. Аби уникнути конфлікту з Великобританією російським військам було віддано наказ не захоплювати Стамбул. Російська армія зупинилася під його стінами зайнявши містечко Сан-Стефано, розташоване в 12 кілометрах від турецької столиці [112, 193-209].
З березня 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір, який передбачав повернення Російській імперії південної частини Бесарабії, відтятої від Росії після Кримської війни 1853-1856 рр., передачу Санкт-Петербургу Карса, Ардагана, Баязета і Батума. Інші пункти цього договору стосувалися "ериторіального і державного устрою балканських держав. Було створено самостійну єдину Болгарську державу в межах від Чорного моря на захід до сербського кордону у Охрідського озера, і від Дунаю до узбережжя Егейського моря. Чорногорія, Сербія і Румунія отримували юридично повну незалежність. До Румунії відходила Північна Добруджа. Межі Болгарії за Сан-Стефанським договором підходили близько до Стамбулу і включали значну частину узбережжя Егейського моря. Таким чином, Сан-Стефанський договір передбачав повне національне звільнення від турецького ярма сербського і румунського народів та відкривав шлях до звільнення болгарського [22, 40-42; 40, 209-215].
Побоюючись, що Росія використає Болгарію для посилення своїх позицій у східній частині Середземного моря, британські правлячі кола знайшли кордони створеної Болгарії і ситуацію, яка склалася на Балканах, неприйнятними для Лондона [118, 287-307].
березня 1878 р. за згодою з Б. Дізраелі і за його прямої вказівки Д. Андраши офіційно виступив з пропозицією скликати конгрес для обговорення умов миру між Росією і Портою, а фактично для перегляду Сан-Стефанського договору. Не отримавши підтримки з Берліну, Російська імперія ще до скликання конгресу, 30 травня 1878 р., погодилася підписати в Лондоні англо-російську угоду, за якою південний кордон Болгарії відходив далеко від Стамбула і повинен був проходити не по узбережжю Егейського моря, а по Балканському хребту. Росія зберегла за собою Каре, Ардаган, Батум і Південну Бесарабію, але вимушена була відмовитися від Баязета [100, 176-179].
За обіцянку «захищати інтереси» Порти на конгресі Великобританія примусила турецький уряд підписати 4 червня 1878 р. конвенцію, відповідно до якої Англія отримувала право окупації о. Кіпр, населеного в основному греками [82, 68-69].
червня Лондон і Відень підписали угоду про сумісний виступ на конгресі підтримуючи британські пропозиції. За це Уайтхолл зобов'язувався підтримати домагання Австро-Угорщини на окупацію Боснії та Герцеговини, які під час війни домоглися звільнення від влади Стамбула [1 18, 307-331].
Скликаний 13 червня 1878 р. Берлінський конгрес розпочав обговорення фактично вирішених заздалегідь питань про зміну Сан-Стефанського договору.
У результаті роботи конгресу був підписаний Берлінський трактат, за яким Каре, Ардаган, Батум відійшли до Росії, Баязет залишався у Османської імперії. Російській імперії була повернена Південна Бесарабія, Добруджа відійшла до Румунії. Підтверджена була також незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії [40,215-218].
Згідно з рішеннями Берлінського трактату 1878 р. територія майбутньої Болгарії різко скоротилася. Болгарське князівство було створене лише в межах на північ від Балканського гірського хребта та Дунаю. Значна частина Болгарії, на південь від Балканського хребта, так звана Східна Румелія, включаючи гірські проходи на Балканах, залишалася як і раніше турецькою провінцією з деякими правами автономії. Повністю зберігалася турецька влада над Македонією. Боснія й Герцеговина і санджак (адміністративний округ) Нові-Пазар передавалися Австро-Угорщині на правах окупації без визначеного терміну [98, 9].
Враховуючи погіршення відносин між Берліном і Віднем з одного боку та Санкт-Петербургом - з іншого, яке яскраво проявилося на Берлінському конгресі, О. фон Бісмарк переконався, що настав вдалий момент для укладення австро-німецького союзу, спрямованого проти Росії, а побічно і проти Франції [95, 290-291]. 7 жовтня 1879 р. був підписаний австро-німецький оборонний союз, який поряд із спільністю дій обох кабінетів проти Росії, розкрив перед Німеччиною можливості для розгроту Франції [92, 226].
Укладаючи союз із Австро-Угорщиною, німецький канцлер чітко розумів, що зрештою це приведе до зближення Росії з Францією. Але поки в Санкт-Петербурзі ніяких кроків до зближення з Парижем не робили. В умовах аграрної кризи 70-х - початку 80-х рр. XIX ст. економічні інтереси російських поміщиків вимагали дружніх відносин із Берлінським кабінетом заради збереження німецького ринку для експорту сільськогосподарських товарів. До зближення з Німеччиною російський уряд спонукали й незавершені балканські справи, гостра боротьба з Великобританією в Середній Азії, а у зв'язку з цим убезпечення західного кордону Росії. Нарешті, існувала необхідність удосконалення та переозброєння армії, для чого були потрібні значні кошти, а російська казна була виснажена нещодавньою війною [40, 225-227].
червня 1881 р. був підписаний австро-російсько-німецький договір, який відновив «Союз трьох імператорів». Але якщо договір 1873 р. був консультативним пактом, то договір 1881 р. був перш за все договором про нейтралітет. Це практично означало, що Російська імперія буде зберігати нейтралітет у разі війни Німеччини з Францією, а Німеччина і Австро-Угорщина дотримуватимуться нейтралітету у разі війни Великобританії з Російською імперією. При подовженні цього договору в 1884 р. з боку російської сторони було внесене роз'яснення, що дотримання нейтралітету з боку Росії можливе лише в разі нападу Франції на Німеччину, але не навпаки [100, 238-239]. Решта статей договору підтверджувала окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини, визнавала принцип закриття Босфору і Дарданелл для військових кораблів і, фактично, заперечувала за Великобританією право вводити свій флот в Протоки і Чорне море за згодою Порти [37, 28-29].
Таким чином, на початок 80-х рр. XIX ст. у Європі встановилася нова рівновага сил. Важливе місце у зовнішній політиці провідних європейських кабінетів у цей час продовжує відігравати балкансько-близькосхідний регіон. Рішення Берлінського конгресу 1878 р. не сприяли врегулюванню Східного питання. Керуючись політичними, стратегічними та економічними інтересами західноєвропейських держав, Берлінський конгрес не взяв до уваги інтереси народів, які входили до складу Османської імперії. Поряд із цим, Сан-Стефанський прелімінарій та Берлінський конгрес 1878 р. надали урядам впливових європейських країн формальний привід для подальшого втручання у внутрішні справи султанського уряду. Тому Балкани та Близький Схід стають головною ареною протистояння англо-австрійського блоку та їх союзників із Російською імперією.
Розділ
3.
Російсько-британські відносини у 1885-1890 рр
Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі [132, 23-24]. Але в 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Російською імперією на грунті поділу світу на сфери впливу [82, 64-65].
У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондону, та його конкурентом у цьому регіоні.
Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут [119, 9-16]. Завоювання Туркменії і заняття росіянами в 1884 р. Мерва означало появу військ Російської імперії на кордонах Афганістану. 30 березня 1885 р. генерал К.В. Комаров розбив афганські передові загони, і зайняв оазис Пендже, що був плацдармом для походу на Герат [106, 41]. Таким чином, шлях до стратегічного пункту, який лежав в центрі доріг до Індії був відкритий.
Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни [95, 83].
Обговорюючи різні варіанти ведення бойових дій, Лондонський уряд зупинився на найбільш реальному з них. Знову було вирішено здійснити напад на Російську імперію з боку Чорного моря, як і в Кримську кампанію 1853-1856 рр. Передбачалося, що Порта пропустить через Протоки британський флот, який вчинить морську диверсію проти Одеси і на Чорноморському узбережжі Кавказу. Зі свого боку, в Санкт-Петербурзі також обговорювалися варіанти військових дій проти Великобританії, включаючи крейсерну блокаду англійських портів [49, 321].
Британський істеблішмент готовий був воювати навіть без союзників. Проте, Уайтхолл не відмовлявся від свого давнього методу. Він посилено провокував війну Німеччини проти Росії. В англійських газетах з'явилися статті, що закликали Німеччину до війни і зображали її відносини з Російською імперією набагато гіршими, ніж вони були насправді [29, 72].
У цій ситуації російський уряд вирішив прийняти необхідні заходи для захисту Чорноморського узбережжя. Для цього було потрібно добитися закриття Проток для британського флоту, тобто точного дотримання Паризького трактату 1856 р. та Лондонської конвенції 1871 р., як і рішень Берлінського конгресу 1878 р.
квітня 1885 р. О.І. Нелідов зробив демарш перед Великим візирем, заявивши, що прохід британського флоту через Дарданелли і Босфор розглядатиметься російським імператорським кабінетом як порушення нейтралітету Османської імперії [37, 40-41].
До того ж, російська дипломатія звернулася до учасників Союзу трьох імператорів, вимагаючи виконання умов, записаних в договорі 1881 р. Сприяючи продовженню вигідної політики російської експансії в Середній Азії, та бажаючи запобігти можливому порозумінню між Росією і Великобританією, Берлін підтримав звернену до нього вимогу [29, 74].
Німецький уряд прийняв рішення виконати своє договірне зобов'язання, мобілізувавши для тиску на Османську імперію Австро-Угорщину, а також Італію і Францію. О. фон Бісмарк наказав своєму послові в Стамбулі І. Радовіцу «використати весь свій вплив, щоб Порта зберегла нейтралітет», і заявити їй, що «відкриття Проток приведе Стамбул до війни з Російською імперією». Ті ж заяви були зроблені турецьким послам в Берліні і Відні.
Зазнавши тиску з боку п'яти великих держав, султан був вимушений поступитися Санкт-Петербургу. 20 квітня в Стамбулі був опублікований указ, який затверджував рішення ради міністрів зберігати нейтралітет у разі військового зіткнення Британської та Російської імперій [37, 41-42].
Таким чином, задум Великобританії зазнав краху. Німеччина не хотіла воювати з Росією в ім'я чужих інтересів. Спеціальним листом Вільгельму І від 27 травня 1885 р. О. фон Бісмарк попередив його про провокації англійської преси. Канслер відзначав, що треба проявити безумовну стриманість відносно «дружніх» порад британського істеблішменту, керуючись в першу чергу власними національними інтересами [55, 75-77].
Залишившись без союзників, на Даунінг СҐтріт все ж таки продовжували готуватися до війни. Нестабільне становище зберігалося до осені 1885 р. Але із підтвердженням принципу закриття Проток, війна проти Російської імперії стала для Великобританії неможливою. Оголошення війни в Азії для британського істеблішменту було також невигідним. Російські комунікації проходили через Кавказ і Каспійське море, а, отже, були добре захищені. Вторгнення ж російських військ до Афганістану та Індії було справою більш легкою, ніж проникнення англо-індійских сил до Середньої Азії [113, 395].
Усупереч порадам Уайтхолла емір Абдуррахман у прикордонному питанні зайняв помірковану позицію. В обмін на визнання оазиса Пендже російським володінням, Санкт-Петербург погодився передати Афганістану район Зульфагара, зберігши за собою вихід із Зульфагарського гірського проходу. Таким чином, зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії. [4, 379-381; 43, 202-205].