У результаті обговорень було досягнуто компромісного варіанту. Виходячи із загальної інструкції, делегатам європейських країн дозволялося брати участь у розслідуванні подій в Сасуні, бути присутніми на засіданнях комісії, супроводжувати членів турецької комісії в їх поїздках по Бітліському вілайєту, указувати місця пошуку, самим формулювати питання, якщо, їм здавалося, що вони погано поставлені головуючим [87, 338].
Під час розслідування з'ясувалося складне економічне становище вірмен, повне безвладдя в регіоні, та неконтрольованість полків «хамідіе». У квітні 1895 р. делегати трьох держав, вказуючи на необхідність корінних перетворень в адміністрації вірменських вілайєтів, передали султану проект, в якому пропонувалося для проведення реформ призначити верховного комісара і заснувати контрольну комісію для ухвалення петицій і встановлення відносин із посольствами [51, 265-266].
Одночасно з роботою турецької комісії з розслідування подій в Сасуні посли Російської імперії, Великобританії і Франції в Стамбулі займалися також підготовкою проекту реформ. 11 травня 1895 р. цей проект разом із меморандумом був вручений Абдул Хаміду II. Держави пропонували султану встановити контроль Європи за виборами і діяльністю валі, наполягали на включенні до складу жандармерії всіх станів суспільства. Проект передбачав проведення адміністративних, судових, фінансових реформ в шести вілайєтах Турецької Вірменії (Ерзурум, Сивас, Харпут, Діяр-Бакир, Бітліс, Ван), які повинні були усунути свавілля турецької влади і гарантувати вірменському народу охорону життя та майна [52, 16-17].
червня 1895 р. турецький уряд відкинув пропозиції послів про контроль Європи за діяльністю валі, вважаючи це порушенням суверенітету султана. 2 серпня Абдул Хамід II передав державам свою відповідь на проект про проведення реформ. Він був складений у такій невизначеній формі, без жодних гарантій їх здійснення, що викликав незадоволення як вірменського населення, так і європейських урядів [94,305].
серпня 1895 р. Р. Солсбері, виступаючи в парламенті, з гнівною промовою обрушився на султана. Підкреслюючи повну солідарність Великобританії та Росії у вірменському питанні, він заявив, що незалежність Османської імперії покоїться виключно на бажанні держав зберегти цю незалежність, але політика Порти відносно вірмен може спонукати Європу відмовити султану в підтримці штучного існування Турецької держави. Заява британського прем'єр-міністра про єдність трьох європейських урядів не відповідала істині. Протиріччя між державами були настільки очевидними, що Франція й Росія, не довіряючи Лондонському кабінету, не підтримали його планів про збройне втручання у справи Порти [43,335].
Влітку 1895 р. британський прем'єр-міністр пішов далі в антитурецькій ,політиці: він пропонував уже план розділу Османської імперії, обравши спочатку як партнера Німеччину. У липні-серпені 1895 р. відбулися переговори Р. Солсбері з німецьким послом в Лондоні В. Гатцфельдом про розділ Оттоманської держави. Мета переговорів полягала в спробі
Великобританії отримати підтримку Берлінського кабінету у вірменському питанні, окреслити різні варіанти розділу Порти в разі її загибелі. Один із них, за словами німецького посла, зводився до передачі Росії Стамбула і Проток, Великобританії - Месопотамії і Єгипту, Австро-Угорщині - виходу до Егейського моря, Франції - Марокко, Італії - Тріполі. Пропонуючи такий план розділу, Лондон, сподівалася на те, що перехід Босфору та Дарданелл до рук Санкт-Петербургу спровокує протидію Франції й інших європейських держав, послабить російсько-французький союз і приведе до ізоляції Франції. Перспективою ізоляції Французької республіки Р. Солсбері хотів привернути увагу німецького істеблішменту до його проекту з турецького питання. Але британські пропозиції німецьку сторону не зацікавили [108, 375-376].
Тим часом, використавши розбіжності між європейськими урядами, Абдул Хамід II санкціонував нові вірменські погроми в Стамбулі. Приводом для різанини, яка тривала з 30 вересня по 2 жовтня 1895 р., стала мирна маніфестація вірмен 7 вересня з вимогою нормалізації умов життя [52, 17; 94,312].
Нові насилля турецької влади змусили послів трьох європейських країн 15 жовтня звернутися до султана з вимогою про невідкладне проведення реформ. Одночасно з цим посли шести держав передали султанському уряду колективну ноту, звернувши його увагу на становище в столиці, і віддали наказ командирам своїх стаціонарів відійти в безпечне місце. Ці заходи європейських дипломатів змусили Абдул Хаміда II 20 жовтня 1895 р. султанським рескриптом затвердити проект реформ. Проте і цей документ, подібно до багатьох інших, залишився простим листом паперу. Насильства над вірменами в Малій Азії продовжувалися і після видання рескрипту.
У листопаді 1895 р. Р. Солсбері запропонував ввести британську ескадру в Мармурове море. Але ретельно проаналізувавши розстановку сил у регіоні, від цього плану довелося відмовитися [43, 336].
За цих умов міністр закордонних справ Австро-Угорщни А. Голуховський від імені Баллплацу 1 листопада 1895 р. запропонував європейським державам, які підписали Берлінський договір 1878 р., з метою стабілізації становища ввести в Протоки по декілька судів кожної з європейських ескадр [51, 267; 94, 312]. Санкт-Петербурзький кабінет побачив у цій пропозиції небезпеку міжнародного втручання в справи Порти. Заручившись підтримкою інших держав, він відхилив австрійський проект. Російський уряд мотивував свою відмову тим, що «настільки надзвичайні заходи не були нагальною потребою і зовсім не могли б забезпечити порядок у провінціях, у яких головним чином відбувалося побиття християнського населення». У якості контрзаходу О.І. Нелідов запропонував направити в розпорядження посольств сторожові судна, чисельність екіпажів яких становила б значну військову силу і була б здатною попередити вибуху мусульманського фанатизму і захистити життя і майно європейських підданих. Всі європейські уряди пристали на цю пропозицію[94, 312].
Проте, Абдул Хамід II зволікав із проведенням реформ. Верховний комісар, призначений у вірменські провінції Малої Азії за рекомендацією європейських держав, посилаючись на відсутність грошових коштів не діяв. Фактична влада в провінції як і раніше залишалася в руках «хамідіе» та турецьких чиновників, які, користуючись безкарністю, продовжували розправи над християнським населенням. Протягом червня 1896 р. Ван і його околиці були перетворені на руїни, більше 20 тис. мешканців цієї області було вирізано [117, 178].
серпня 1896 р. вірменські націоналісти захопили приміщення Оттоманського банку в Стамбулі. Вони засіли в ній, обороняючись від турецької поліції і загрожуючи підірвати будинок зі всіма мільйонними цінностями. У відповідь на захоплення банку влада і мусульманське духівництво організували різанину вірмен [118, 366-367].
У зв'язку з вірменськими погромами в турецькій столиці британська ескадра залишила Мальту і підійшла до Дарданелл. Ситуація в країні стала критичною. Становище ускладнювалося тим, що вслід за Вірменією хвиля обурень політикою султанської адміністрації охопила європейські провінції Туреччини: Кріт, Епір, Македонію [92, 239].
Постанови Берлінського конгресу 1878 р., які зобов'язали султана здійснити на Кріті перетворення під контролем європейських консулів, не були виконані. Управляв островом турок-валі, а не генерал-губернатор-християнин, що було порушенням пакту про Кріт, підписаного в Канеї у жовтні 1878 р. Народні збори як найвищий орган влади були позбавлені реальної сили [94,349-351].
Провокації султанської адміністрації викликали сильне обурення серед населення всього Балканського півострова. Абдул Хамід II направив на Кріт військові сили, змінив валі, який, на його думку, діяв недостатньо енергійно. Новий валі, ярий фанатик, почав формувати загони башибузуків для боротьби з повстанцями. У цих умовах 29 травня 1896 р. Росія, Франція, Великобританія та Австро-Угорщина направили в крітські води по одному крейсеру, командирів яких було проінструктовано «діяти в разі потреби спільно». Ескадра і консульства прийняли під свій захист іноземців і християн Канеї. Для вирішення проблем на Кріті чотири держави створили управлінський орган - Раду адміралів, до якої увійшли морські начальники кораблів, котрі знаходилися на рейді в Канеї [94, 351].
червня 1896 р. посли європейських держав у Стамбулі звернулися до Порти з колективною нотою, наполягаючи на призначенні генерал-губернатора-християнина за схваленням європейських держав терміном на п'ять років, скликання Наводни зборів, і амністії для повстанців [51, 273-275].
Уряд Османської імперії висловив готовність підкоритися вимогам провідних європейських держав, але, як і у вірменському питанні, обмежив хвою діяльність напівзаходами. Замінивши валі-мусульманина генерал-губернатором-християнином, він зберіг посаду головнокомандуючого турецькими військами за колишнім валі, не визначивши службових стосунків між новим генерал-губернатором і головнокомандуючим, що привело до «двовладдя» і не сприяло встановленню спокою.
Крітяни вимагали приєднання острова до Греції або введення широкої автономії. Грецька влада відкрито стала на сторону повстанців, направивши на острів волонтерів. Рух охопив також Епір та Македонію. Населення цих провінцій було солідарне з крітянами. Побоюючись активного втручання Греції на стороні повсталих, Абдул Хамід II звернувся до європейських держав «віднайти засоби до умиротворенню населення Кріту». Європейські кабінети прийняли пропозицію султана і направили інструкцію консулам, які повинні були переконати депутатів асамблеї розпочати переговори з членами турецької комісії й підкоритися угоді, яка буде вироблена послами європейських держав спільно з Портою [46, 524-525].
серпня 1896 р. був опублікований новий указ, за яким задовольнялися майже всі вимоги повсталих: проголошувалися реформи, генерал-губернатором був призначений урядовець з християн терміном на п'ять років [90, 155].
Але султанська влада і мусульманські фанатики на острові, знаючи про негативне ставлення Абдул Хаміда II до цих обіцянок, гальмували проведення реформ. Тому хвилювання на Кріті поносилися [133, 212].
Проблема розділу Османської імперії та долі Чорноморських проток знову встала в центрі уваги європейських держав. Можливість введення в Протоки флоту Великобританії й, можливо, інших європейських держав викликала занепокоєння в Санкт-Петербурзі.
У вересні 1896 р. Микола II відвідав Британську імперію, де в замку Бальмораль відбулися його переговори з прем'єр-міністром Р. Солсбері. Серед інших обговорювалося і питання про Чорноморські протоки. Російський імператор заявив про бажання Росії встановити контроль над Протоками без оволодіння якими-небудь частинами території Порти. Р. Солсбері наголосив, що це може бути здійснено тільки «після зникнення Османської імперії» і задоволення інтересів інших держав [92, 240].
Слід зазначити, що британський прем'єр-міністр прагнув досягти угоди з російською стороною про сумісні дії проти султана і, можливо, про розділ Оттоманської держави. У 1896 р. два важливі чинники робили таку угоду для Великобританії особливо бажаною. Першим із цих чинників було рішення приступити до завоювання Судану, що укріпило б позиції Уайтхоллу в Єгипті. При цьому експедицію до Судану в Лондоні мали намір фінансувати за рахунок коштів Міжнародної Каси єгипетського боргу. Угода з Російською імперією допомогла б зламати опір Каси, в якій домінуючу роль відігравала Франція [86, 15-18]. Другим чинником було надзвичайне загострення відносин Великобританії з Німеччиною, яке настало на початку 1896 р. через Південну Африку. Погіршення англо-німецьких стосунків саме по собі робило для Лондона бажаним поліпшення відносин з іншими своїми супротивниками, включаючи Росію [43, 337-338].
Безпосередньо після різанини вірмен в Стамбулі про угоду заговорив британський посол в Османській імперії Ф. Каррі. Метою зближення з Санкт-Петербургом і Парижем повинен був стати сумісний тиск на султана - або з тим, щоб змусити його змінити великого візиря, або ж встановити в Порті порядок, гарантований Європою. Микола II в цілому погодився з англійськими пропозиціями, але британський проект не отримав схвалення в Санкт-Петербурзі. Заміна влади султана європейським кондомініумом не відповідала національним інтересам Російської імперії. Тому під тиском російських впливових урядових кіл, цей план був відкинутий [94, 373-374].
Російська політика збереження статус-кво в Османській імперії цілком відповідала інтересам уряду й капіталу Франції. Проте, її банкірам були потрібні спеціальні заходи для запобігання можливому фінансовому банкрутству Оттоманської держави і безпеки та прибутковості іноземних інвестицій. Найкращою гарантією їх збереження французьким вкладникам здавалося максимальне розширення міжнародного контролю над турецькими фінансами за допомогою розширення сфери компетенції
Управління Оттоманського боргу. Фактично це означало перехід влади із рук султана до західних банкірів, переважно французьких.
Для російської дипломатії такий варіант був абсолютно неприйнятним: «Перехід до європейських рук економічних важелів Порти був би рівнозначний нейтралізації Оттоманської імперії і заміні слабого, але все-таки незалежного її уряду сильним, проте ворожим Росії міжнародним контролем» [43, 338].
Але під час візиту Миколи II до Парижа, де цар пробув про 6 по 8 жовтня 1896 р. Аното умовив російського можновладця та М.П. Шишкіна, який супроводжував його, затвердити спільні інструкції послам Росії і Франції у Стамбулі, корті містили б в собі всі ті французькі побажання, які до цих пір Санкт-Петербург категорично відкидав. Ці інструкції передбачали зближення з Великобританією, з урядом котрої планувалося досягти угоди з єгипетского питання, «але за умови взаємних задоволень як в тому, що стосується майбутнього авторитету адміністрації єгипетського боргу», так і в тому, «що стосується необхідних гарантій нейтралізації Суецького каналу». Наголошувалося на необхідності «встановлення в Єгипті порядку, більш прийнятного до принципу збереження цілісності Османської імперії». Таким чином, Аното передбачав санкціонувати окупацію Єгипту, забезпечивши економічні інтереси Франції і отримав™ від Лондона деякі поступки відносно навігації по Суецькому каналу.
Інструкції передбачали, також розширення компетенції Управління Оттоманського боргу, причому російський уряд погоджувався надіслати свого делегата до цієї установи, яку він доти ігнорував. Росія, таким чином, зробила крок у сторону встановлення над Стамбулом міжнародного контролю [43, 339-342].
Проте, в Санкт-Петербурзі привезені з Парижа інструкції отримали негативну оцінку. Заперечували не лише найвпливовіші сановники імперії, але й деякі посли також виступили з протестом. Що стосується посла в Османській імперії О.І. Нелідова, то він почав з того, що добився дозволу на приїзд до столиці, після чого заявив, що швидше піде у відставку, ніж погодиться слідувати паризьким інструкціям. Він підготував проект нової інструкції, який був затверджений Миколою II. Аби дещо заспокоїти Париж, нова інструкція пропонувала зробити султану заяву, в якій говорилося, що, у випадку якщо він зазіхне на прибутки, закріплені за Управлінням Оттоманського боргу, держави встановлять над Портою фінансовий контроль ще більш тісний, ніж визначений декретом 1881 р. Аното, розчарований у провалі своєї комбінації, вимушений був пристати на цю пропорцію [39, 278].
Між тим, скориставшись репресіями проти вірмен, Великобританія в жовтні 1896 р. запропонувала скликати загальноєвропейську конференцію послів з питання про реформи в Османській імперії. Одночасно з цим вона висловилася про доцільність інтервенції проти султана. Англійські судна крейсували в Середземному морі, біля входу в Дарданелли. Російський уряд, стурбований цими заявами, сповістив Уайтхолл, що у разі британської інтервенції Чорноморський флот негайно увійде до Босфору [52, 20-21].