2. "От юних літ не знал я любові" - співає Возний
3. "Видно шляхи полтавськії..." - співає Наталка
4. "Дід рудий, баба руда" - співають Наталка, возний і виборний
5. "Ой під вишнею, під черешнею" - співає виборний
6. "Всякому городу нрав і права" - співає возний
7. "Ой доля людськая ..." - співають виборний і возний
8. "Ой мати, мати!" - співає Наталка
9. "Чи я тобі, дочко, не добра желаю" - співає Терпилиха
10. "Ей, Наталко не дрочися!" - співають Вибоний, Терпилиха і Наталка
11. "Чого ж вода каламутна..." - співає Наталка
12. "Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві" - співає Микола
13. "Сонце низенько" - співає Петро
14. "Вітер віє горою" - співає Микола
15. "У сосіда хата біла" - співає Петро
16. "Та йшов козак з Дону" - співає Петро
17. "Що за того Петруся" - співає Микола (не пронумеровано в тексті)
18. "Поблукавши, мій Петрусь" - співає Микола (не пронумеровано в тексті)
19. "Підеш, Петре, до тієї, яку тепер любиш" - співають Наталка і Петро
20. "Ворскло річка" - співає Микола
21. "Ой я дівчина Полтавка" - співає Наталка
22. "Начинаймо веселиться" - співає хор
Вони допомагають глибше і виразніше розкрити характери дійових осіб, сприяють розгортанню основної сюжетної лінії, розвитку конфлікту. Розстановка дійових осіб у п’єсі теж стосується композиції твору. В п’єсі всього шість дійових осіб. Їх можна віднести до двох протилежних груп: з одного боку Наталка, Петро, Терпилиха й Микола, а з другого — возний Тетерваковський і виборний Макогоненко. На одруження з Наталкою є два претенденти: Петро і возний. Кожний має свого посередника. Для Петра -— це Микола, для возного — виборний. Образ матері ніби відокремлений. Важливу композиційну роль відіграють ремарки — авторські пояснення, зауваження в тексті драматичного твору, які з’являються за перебігом дії, про час і обстановку на сцені, поведінку дійових осіб, міміку, жести, інтонацію тощо. В «Наталці Полтавці» вони лаконічні, але чіткі й виразні. Наталка Полтавка — перший в новій українській літературі позитивний, реалістично змальований образ жінки-селянки тих далеких часів. Можна сміливо стверджувати, що це ідеальний образ української селянської дівчини з усіма її чеснотами. У ній — жодної негативної риси, жодного негативного вчинку. Новаторство п’єcu «Наталка Полтавка» полягає в тому, що образ головної героїні — дівчи- ни-красуні Наталки — І. Котляревський узяв з народу й показав її як ідеал молодої українки, фактично позбавленої вад характеру. Наталка уособлює найкращі риси української жінки, яка відстоює людську гідність, бореться за своє щастя. Народжена генієм Котляревського дівчина з Полтави стала типовим образом гарної і щиросердечної української дівчини, яка ось уже майже два століття не старіє, а живе і полонить серця мільйонів людей своєю красою, добрим характером, глибиною почуттів, людяною поведінкою, душевним благородством, моральною чистотою і нев’янучою, вічною молодістю. Історичне значення п’єси «Наталка Полтавка» в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію, написану живою розмовною мовою, побудовану на засадах народності. Зрештою, це перша соціально-побутова драма із селянського життя в усій європейській літературі.
Скоріш за все Котляревський що деякі сюжетні елементи для «Москаля-чарівника» він запозичив і з українських народних казок, оповідань та пісень, особливо про зрадливу жінку, її коханця, обдуреного чоловіка та захожого, який зчаста (але не завжди) видає себе за чарівника. У них часто фігурує просто подорожній (хлопець, дурень, купецький син, бідний чоловік), який, коли йому вкрали одяг, заходить голий до хати непомітно або коли там нікого нема й ховається під піч або під постіль.
Одначе й у фольклорних модифікаціях цього сюжету подибуємо риси, спільні з водевілем Котляревського:
• подія відбувається у сільській (хутірській) хаті;
• хоча в більшості варіантів захожий з’являється раніше за коханця, проте в оповідці, що її записав Панас Мирний, та в казці «Дурний Іван», яку подав Володимир Ястребов, захожий приходить, коли полюбовник уже перебуває в хаті;
• захожий проситься переночувати, але хазяйка йому відмовляє;
• в оповідці, що побутувала на Полтавщині (запис Панаса Мирного), гончар упросився ночувати коло припічка (у Котляревського москаль ночує «в запічку» [ява 2]);
• чоловік — чумак, а полюбовник — писар;
• коли несподівано повертається чоловік, молодиця ховає полюбовника під піч або припічок, а голодному чоловікові не дає схованої вечері;
• захожий імітує чаклування і виганяє приниженого коханця як чорта.
Навколо питання про джерела «Москаля-чарівника» довго точилися суперечки. Окремі дослідники намагалися відшукати джерело комедії Котляревського у французькій літературі. Однак було б не вірно зводити роль Котляревського до «переспівувача» іноземних сюжетів. Тепер ні в кого не викликає сумніву, що основним джерелом «Москаля-чарівника», як і інших творів Котляревського, було передусім реальне життя, тогочасна дійсність. Безперечно, при створенні п’єси драматург спирався також на художній досвід української, російської й зарубіжних літератур. Народна творчість – анекдоти, легенди, оповідання – завжди привертала увагу письменника.
Соціально-побутовий конфлікт, покладений в основу «Москаля-чарівника», знайшов своє відбиття в багатьох народних піснях і анекдотах. Але традиційний сюжет про зрадливу жінку знайшов у Котляревського нове, оригінальне трактування. Замість образів жінки-зрадниці та її недоумкуватого чоловіка драматург подав образ вірного подружжя.
Весела й дотепна Тетяна та її добродушний Чупрун змальовані автором чесними, щедрими душею людьми, не здатними до лицемірства й капості Незлобивий по природі Михайло прощає Финтикові залицяння до своєї жінки, яку щиро кохає і якій вірить.
На перший погляд, Тетяна – легковажна жінка, яка у відсутність чоловіка дозволяв Финтикові учащати до неї і навіть запрошує до себе на «пряжену ковбасу, печену курку і пляшечку запіканої». Ллє, як з’ясовується далі, робить вона це з добрим наміром – провчити розбещеного панича-залицяльника. Тетяна відчитує Финтика за негідну поведінку, бездушність, за його погордливе ставлення до своєї матері. «Ви думаєте, – говорить вона Финтику. – що пайматка ваша уже і гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа около вас облипла, і причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодовала, до розуму довела, перше до дяка оддала учитись читати, а послі до волосного правленія писати».
Здоровий розум, почуття власної гідності Тетяни виразно виявляються і в її стосунках з солдатом. З’явившись у хаті Тетяни, солдат своїм удаваним суворим виглядом хотів залякати господиню дому. Але це не вдається «служивому»; Тетяна розвінчує його чванливість, дещо зверхнє ставлення до «мужиків». Адже і ти мужиком був, поки тобі лоба не виголили та мундира не натягли на плечі, – іронічно звертається Тетяна до солдата. – Якби я не жінкою була, може б була лучшим солдатом, як ти».
Носієм чужих народові звичаїв виступає в п’єсі чиновник-канцелярист Финтик. Здобувши деяку освіту в місті, цей невіглас пишається своєю «письменністю», стидається свого «мужицького» походження, не може «без стыда и не закрасневшись называть матушкою просто одетую старуху» – рідну матір. Лакейська «цивілізація» Финтика виявляється і в його зневажливому ставленні до народних пісень; вона прекрасно передана і мовною характеристикою. Мова Финтика пересипана канцеляризмами, перекрученнями, сумішшю українських та російських слів.
Розкриваючи характери простих людей – носіїв здорового начала, Котляревський переконливо доводить перевагу народної моралі над мораллю панів і чиновників. Цим «Москаль-чарівник» наближається до «Наталки Полтавки». Ідейно-художній рівень п’єси дещо знижує неприхована моралізаторська тенденція.
Драматичні твори Котляревського мають славну сценічну історію. З великим захопленням сприймали їх в Україні і в Росії. Надзвичайній популярності «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» на українській і російській сценах в першій половині минулого століття сприяло те, що участь у цих виставах брав М. С. Щепкін. Своїм життєво-правдивим виконанням ролей Макогоненка і Чупруна талановитий актор не тільки забезпечував небувалий успіх на театральній сцені цим першим творам української національної драматургії, а й допомагав російському глядачеві глибше пізнати Україну, її народ, побут, її звичаї.
Високу оцінку акторській грі М. С. Щепкіна в п’єсах Котляревського на петербурзькій сцені 40-х років минулого століття дав В. Г. Белінський. Особливо відзначив великий критик «чарівні своєю простотою і грацією» куплети із «Москаля-чарівника», виконані М С. Щепкіним. Високо оцінював акторську майстерність Щепкіна у виконанні ролі Чупруна і Тарас Шевченко у своєму «Журнале». Великому акторові він присвятив хвилюючу поезію «Заворожи мені, волхве…»
У 1817—1821 роках одним з директорів Полтавського вільного театру був І. П. Котляревський. У 1819 році він написав п'єсу «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які поклали початок новій українській драматургії. У 1818—1821 роках на сцені театру грав М. С. Щепкін — майбутній великий український і російський актор, основоположник критичного реалізму в російському та українському театральному мистецтві, викуплений з кріпацтва на кошти, зібрані жителями Полтави і губернії.
У 1818—1819 роках в Полтавському повітовому училищі навчався М. В. Гоголь. З 2 квітня 1838 року в місті почала видаватись щотижнева газета «Полтавские губернские ведомости». Редактором її тривалий час був П. І. Бодянський(укр.історик), який вмістив у газеті багато статей з географії, історії та етнографії Полтавщини. П. І. Бодянський видав також окремі книги «Достопримечательности Полтавы» та «Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год», де зібрано значний статистичний матеріал про Полтаву та Полтавську губернію.
На 1820—1830-х рр. припадає найвище піднесення творчості уродженця Полтави І. П. Котляревського, кращі твори якого —"Енеїда", «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» — знаменували початок становлення нової української літератури. В цей же період у місті виник професійний театр, що прийшов на зміну домашньому поміщицькому театрові. Тут у 1818—1821 рр. в трупі Штейна почав свою діяльність М. С. Щепкін — основоположник реалістичного українського театру. В ці роки Щепкіним створений весь його основний репертуар. При театрі було організовано хор, звідси часто забирали до Петербурга хлопчиків — альтів і дискантів. З цією метою в 1836 році до міста приїздив композитор М. І. Глінка.
В 1855—1862 роках в чоловічій гімназії на посаді старшого вчителя історії працював викладач і громадський діяч О. І. Стронін — один із засновників і керівників полтавської «Громади» — організації ліберально-буржуазної інтелігенції, головним завданням якої була культурно-освітня робота. Крім основного ліберально-буржуазного ядра, до її складу входила і зв'язана з народниками учнівська молодь. Навесні 1862 року кількість «громадівців» становила близько 60 чоловік..
Громадівці поширювали твори Т. Г. Шевченка, О. I. Герцена, в недільних школах для робітників проводили т. зв. «народні читання», які були дуже популярні, пропагували атеїстичні погляди. Деякі члени Полтавської «громади» — О. І. Стронін, І. Д. Стефанович, М. Потєхін, І. І. Ничипоренко — навіть їздили в Лондон до О. І. Герцена. Пізніше майже всі вони були заарештовані і засуджені до заслання та ув'язнення. Рисами глибокого демократизму позначена творчість багатьох письменників і культурно-освітніх діячів, які в 2-й половині XIX та на початку XX століття жили в Полтаві. З 1871 року тут працював Панас Мирний (П. Я. Рудченко). Понад двадцять років (з 1900 по 1921 рік) прожив у Полтаві російський письменник-демократ і громадський діяч В. Г. Короленко. У Полтаві написав повість «Дві московки» І. С. Нечуй-Левицький, який у 1865—1866 рр. працював викладачем духовної семінарії.
Полтава, яка поряд з Харковом була колискою українського професіонального реалістичного і демократичного театру, з 1890-х років, після деякого послаблення утисків української культури, знову почала набувати слави театрального міста. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. полтавці і жителі навколишніх сіл, що часто приїздили на вистави, мали змогу познайомитись також із творчістю таких видатних митців, як М. К. Заньковецька, І. К. Карпенко-Карий, І. О. Загорський, Г. П. Затиркевич-Карпинська тощо. В репертуарі цих труп були кращі твори тогочасної драматургії.
У нерозривному зв'язку з театром розвивалось музичне мистецтво. Ще на початку 1870-х рр. для підготовки церковних регентів у місті були створені т. зв. синодальні регентські курси. Керував ними відомий на той час композитор, автор опери «Богдан Хмельницький» П. А. Щуровський. Учнями Щуровського були вчитель хорового співу Г. П. Гладкий, автор першої музики на слова шевченківського «Заповіту», та І. М. Різенко, згодом відомий полтавський хормейстер.
Протягом 44 років з 1848 року у місті жив український музикознавець, педагог і композитор А. В. Єдлічка — автор однієї з перших редакцій музики до «Наталки Полтавки». Зібрані ним записи українського фольклору використовував у своїх творах М. В. Лисенко та інші композитори. На початку XX ст. у місті було організовано симфонічний оркестр, музичну школу.
Конспект по В. Гоголь В. Гоголь працював у театрі Д. Трощинського и Гоголь(худ керивник, постановник и актор, деригував хором иа оркестром и писав пєси) "простак" побудована на дотепних оповіданнях і "визначається живим гумором і живою укр мовою" Франко. 1862 році надрукована. Нагадає москаля чарівника то тут є залежність однією за іншою. Водевіль простак не датовано. В основі справжній факт-імена справжні і правдиво відтворив їх вдачу. Жиди в домі трощинсткого, вищого лакейства.
Водевіль собака-вівця до не нас дійшов, з народного анекдота про простокуватих дядьків. Солдат побили селяна. Аналогічний сюжет у Івана білика.
Водевіль Котляревського і Гоголя різні. Франко об'єднував и гоголя і Котляревський з інтермедіями. Простак надрукована після смерті. Микола Гоголь брав з простака епіграми до сорочинської ярмарки. Чижевський наголошував що Гоголь посилався на франц водевіль.Оригінальні макаронізми. Васи́ль Пана́сович (Афана́сійович) Го́голь-Яно́вський (1777, Купчин — 31 березня 1825, Кибинці) — український письменник, батько письменника Миколи Гоголя. Поміщик, власник села Василівка (сучасне Гоголеве) Миргородського повіту на Полтавщині.
До наших днів повністю дійшла п'єса «Простакъ, или хитрость женщины, перехитренная солдатомъ», а також уривки п'єси «Собака-вівця». Сім'я Василя Гоголя була глибоко релігійною у своїх (часами релігійність доходила до містицизму) переконаннях. Василь вважав, що саме Божественна сила допомогла йому зустріти дружину — Марію Іванівну (коли вони одружились, їй було 14 років; у 19 — вона була матір'ю вже трьох дітей). Із 12 народжених дітей у подружжя дожили до зрілого віку лише четверо.