Укр театр близький до півдня Франції та Італії;
театр контрастів, усмішки і плачу,
театр синтетичних форм.
Класифікація за Гаєвським та Лужницьким:
А) Первісний, дохристиянський театр.
Б)княжий театр
В)Християнський театр
Г) Літургійний театр
Початки – в первісному, танково-музичному поетичному мистецтві.
Найдавніші елементи – міміка, танок, переодягання.
Мета пісні і танку – естетичний ефект.
Згодом він дістав богослужебне забарвлення.
У зв’язку з магією зростала роль слова, яке як сценічне відмежувало його від інших галузей мистецтва.
У первісному театрі естетичний бік не відокремлювався від магічного, а виконавці – від глядачів.
Відповідно до народного календаря можна реконструювати первісний сезонний театр.
Весняний театр – складався з веснянок, що мали спільні сценічні й тематичні мотиви. Відбувались в суто означений час, визначене місце, при специфічних декораціях та костюмах, визначені дійові особи, слово – діалог, міміка, пантоміма. Тематично веснянки об’єднані мотивом життя, радості, характерна риса – масовість.
Літній театр – пов’язаний з потойбічним світом; складався з Мавського Великодня і Купальського свята; є сцена і глядач. Купало з візуально-театрального боку найефектніша і найбільш колоритна драма українського театру.
Осінній театр – не позначений специфічними рисами.
Зимовий театр – колядки, щедрівки, що вносять новий елемент – маски. Колядники ходили з козою, кобилою, вовком, переодягались у жінок, бо останнім колядувати заборонено. Колядки – це монодрами, а хор – музично-словесний акомпанемент монологу.
Б) Княжий театр.
Розділився: одна гілка – в народі, і створила пізніший народний театр – весілля, друга – оформилась у княжий, дружинний театр (основа – скоморохи, шпільмани, але українському духу були чужі і театру не створили). Слово «скоморох» (грец.) – майстер жартувати; з’явились з Візантії, носили маски, грали на бенкетах, весіллях, розвеселяли юрбу, ходили з ведмедями, були акробатами. Скоморохи були найдавнішими акторами на українському ґрунті. З кін. 16 століття скоморохи почали зникати. Частково їх ремесло продовжили школярі й мандрівні дяки. Репертуар складався з драматичних поем речитативного характеру в супроводі музичних інструментів (привнесли нові сюжетні мотиви: оборона Батьківщини, служба князю, помста за скривджених).
Княжий театр передав народному театру своїх персонажів – князь, княгиня, бояри.
В) Християнський народний театр.
Вісь – весілля, як релігійно-побутова драма. Поява молодого, молодої супроводжується піснями і Зближує весілля з класичними містеріями або трагедіями Софокла з їх творами.
Весілля і перезва (впровадження до родини нового члена роду). Молоді пасивні, хоча дія обертається навколо них.
Г) Літургічний театр.
Елементи театральності мала християнська богослужба, що прийшла в Україну з Візантії і Балкан. Слово стало грати головну роль. Є «сцена» (іконостас, місце, де ходять священники) обставлена «реквізитом» (одяг священників, святі книги, вино, хрест, свічки, кадило, ладан, завіса, світло). Християнин родиться, вінчається, вмирає в оформлені літургічної дії. Християнин (людина) є об’єктом, головною дійовою особою є Бог, Ісус Христос, заступником якого є священник; сюжетом – ласка Божа.
Літургічна дія – це театр містичний, побудований на вірі, і віра велить за допомогою монологу звертатись до Бога, слово велить виконувати жести (хреститися, кланятися, ставити свічки). Літургійна дія вплинула на народний театр і пристосувала його до церковних свят. Івана Хрестителя – Купало.
А) Театр козацького бароко 17-18 століття.
Зазнав впливу західноєвропейського театру, але не порвав зв’язку з народним. Тепер в Україні розвиваються з одного боку драми релігійного характеру, а з другого – історичні трагікомедії та інтермедії (які згодом перейшли у вертеп і стали зародком української комедії). Релігійні драми і трагікомедії не дожили до поч. 19 ст., але визначили зовнішні театральні форми: сцену, костюми, декорації. Інтермедії були містком до світського театру, на їх основі постав театр Котляревського.
Театр 17 ст. розвивався у школах, які плекали театральне мистецтво, звідси й назва шкільний театр. В єзуїтських театрах писали польською мовою, а інтермедії, що до них додавалися – українською. В Києво-Могилянській академії їх почали ставити на поч. 30-х років 17 ст.
Б) Доба формування професіонального театру (кін. 18 століття – 1881 р.)
В) Професіональний театр побутового характеру (1881 -1917 рр.)
Г) Новий професіональний театр (від 1917 р.)
Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у 13 ст., вона поширилась у 14-15 ст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ. Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були їх композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч інших євангелійних епізодів (про прикликання апостолів, вилікування хворого, зцілення німого, тайну вечерю).
Містерія успадкована Київським шкільним театром. Традиційними містеріями були анонімні «Слово про збурення пекла», «Царство Натури Людської», «Властотворний образ Человѣколюбія Божія» та інші. У них автори дотримувалися композиції середньовічного типу з притаманним їй неквапливим розгортанням довільно розміщених подій. Виділявся також центральний епізод, якому підпорядковувалися всі інші. Активно використовувались у містерії алегорія, заміна містеріальних персонажів алегоричними постатями при збереженні містеріальної послідовності.
Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — "чудо", яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була "Гра про Святого Миколая" Жана Боделя. У "Міраклі про Теофіла" Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів ("Міракль про Гібур", "Міракль про Роберта-Диявола"). Міракль побутував на сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка "Диво святого Антонія". Український міракль представляють твори "Розмова про грішну душу" і "Успенська драма". Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.
Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.
Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори "Трагедокомедія о міді в будущей жизні..." Варлаама Лащевського і "Воскресіння мертвих" Георгія Кониського. В Україну прийшла з розвитком шкільного театру кінця 16 — початку 17 ст. і проіснувала до середини 18 ст. як різновид шкільної драми. П'єси цього жанру виставлялися на Масницю. Вони закликали до медитації про сенс життя, нагадували про неминучість розплати за гріхи, відображали загальні закони світопорядку.
[...] Франко наголошує що в укр.народі у своїх обрядах і звичаях мав багаті зароди драми. Вже наші найдавніші літописці згадують про "игрища между сели", про "всякі бісовські ігри", "плясанія", "личини", "скаканія" і т. і., против котрих так часто повстають наші давні проповідники і моралісти. Зостанки таких ігрищ лишилися ще й донині. Він поіляє ігрища та драматичні елементи у ній на 2 сторони : одні прив'язані до певних пор року (веснянки, русалії, купало, обжинки, коляди, меланка, ходження з козою), а другі прив'язані до певних пригод в життю людськім (родини, весілля, похорони).
[...] Проте започаткували драматичні твори християнського спрямування у 1580 р у академії в Острозі, який був головним розсадником релігійної драми.
Взагалі в писаннях Вишенського ми находимо перші щодо часу свідоцтва про існування і популярність драматичних представлень в Південній Русі. Та, на жаль, з драматичних творів кінця XVI і початку XVII віку не дійшло до нас майже нічого, і особливо з творів того роду, про які говорить Вишенський. Та про характер нашої релігійної драми, представлюваної не в самій церкві, але все-таки в тісній залежності від церкви, організаціями напівцерковними, дають нам виображення дві трохи пізніші містерії, котрі дійшли до нас і котрих ще не можна назвати шкільними драмами.
І. Франко називає перші українські драм.твори – і це дві інтермедії Якова Гаватовича, львів'яніна, вставлені були в польську релігійну драму про смерть св. Івана Хрестителя, з нею разом відіграні в Камінці на ярмарці і друковані 1618 року, то дуже правдоподібним явиться догад, що наша релігійна і світська драма тільки звільна виростала з обійм польської і мала первісно характер не шкільний, а власне такий, який мали західноєвропейські містерії, представлювані різними побожними братствами, що з часом поробилися першими корпораціями театральними.
Ткож разом із інтермедіями проявляється вертеп. В Західній Європі він розвився з містерії, котру представлювано по церквах відразу живими особами: Марія, Йосиф, Ісус, пастухи, ангели, царі, а далі особами, вирізаними з картону і уміщеними в домику, котрий в часі різдва виставлювано в церкві.Згодом вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адоптувала шкільна драма: поважний текст і веселу інтермедію. Відповідно до сього змінилася і його архітектура: домик зробився двоповерховий: нагорі відбувалися сцени набожні, а внизу йшло зовсім інше життя, являлися фігури, вихоплені з живої дійсності: глуповатий мужик, циган, єврей, шляхтич, козак і т, і. В тій формі існував у нас вертеп уже при кінці XVI віку (д. Ізопольський бачив у Ставищах вертеп з руським написом "сооружен 1591 г."), і в тій самій формі перетривав аж до нашого віку, аж до наших днів. Правда, текст вертепної драми мінявся, а той, що дійшов до нас (один в 30-тих роках записаний Маркевичем, а другий недавно Ґалаґаном), походить, правдоподібно, бодай в другій, побутовій часті, з XVIII віку.
[...] Інтермедія писана була мовою, близькою до народної, а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного. Правда, сюжетом інтермедій дуже часто були міжнародні, мандруючі анекдоти, та, проте, вони являлись у нас в локальній окрасці, героями їх були наші селяни, школярі, євреї, козаки, цигани, шляхтичі— типові фігури тої буйної та пестрої людності, що снувалася тоді по Україні. Симпатії і антипатії народні виявлялися тут сповна; в жартовливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т. і. Під кінець XVIII в., коли стара шкільна драма майже зовсім була завмерла, інтермедії і сценічні діалоги жили ще на імпровізованих приватних сценах і пильно переписувались. І так уже по р. 1750 написаний був "Діалог тли разговор пастирей" — очевидно, часть різдвянської драми; приблизно у
1788 р. постала "Інтермедія на три персони: смерть, воїн і хлопець", около 1789 p. написав свящ. І. Некрашевич, бувший студент Київської академії, дві драматичні сцени "Ярмарок" і "Сповідь"; по р. 1795 постала "Розмова між священиком і монахом", а около 1798 "Комедія уніятов с православними" свящ. Сави Стрілецького. Давня інтермедія чимраз більше набирала самостійного життя, щоб опісля, під впливом нових європейських течій, віджити в комедіях Котляревського "Москаль-чарівник" та В. Гоголя "Хитрість женщини". [...]
В гумористичнім і сатиричнім дусі інтермедій зложені були в XVIII віці також численні "вірші" рождественські і пасхальні, котрі часто є тільки епічним переказом драматичних і сценічних штук, а мовою і писательською манерою являються безпосередніми попередниками "Енеїди" Котляревського та "Пана та собаки" Артемовського. [...]